Президент ЮФ «Салком», д. ю. н. Євген Кубко:

«Реформувати потрібно не лише судову систему, а й правову систему в цілому»

Намагаючись задовольнити потребу суспільства в неупередженому судочинстві, політики поспіхом приймають законодавчі акти, якими піддають суддів антикорупційним перевіркам, посилюють їх відповідальність за винесені рішення, підвищують вимоги до охочих вступити до суддівських лав. Про упущення законотворців, про те, як необхідно змінити технологію суддівської діяльності, що таке юридична порядність, розповідає старший партнер, президент ЮФ «Салком», доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України Євген КУБКО.

«Потрібно відмовлятися від ілюзій»

— Євгене Борисовичу, політики продовжують реформувати судову систему. Законодавці вживають заходів, спрямованих на очищення суддівського корпусу, підвищення відповідальності законників тощо. Тож як скоро справедливий суд стане доступним для українців?

— Зараз і в політичному середовищі і, відповідно, в суспільстві формуються очікування стосовно того, що змінити національну судову систему можна за 1—2 роки. Однак процес реформування такого інституту є довготривалим, що, зокрема, доводить досвід інших країн.

Наприклад, у Великій Британії судова реформа розпочалась у 1990-х роках, а французи початком своєї реформи взагалі вважають 1958-ий, відколи бере відлік період, названий п’ятою республікою. Тому нам необхідно відмовитися від ілюзій та погодитися з тим, що заходи, передбачені низкою законів, прийнятих останнім часом, є тільки першими кроками, спрямованими на зняття напруження, яке виникло в суспільстві.

Поки що ці заходи є дещо безсистемними й були запроваджені, на мою думку, швидше інтуїтивно. Отже, про системну реформу говорити зарано.

— А що ви розумієте під системною реформою?

— Говорячи про систему, ми, як правило, маємо на увазі сукупність елементів (органів), що її складають, забуваючи про зв’язки, які виникають між цими елементами. Проте саме зв’язки є визначальними для функціонування всього механізму, а також  при розв’язанні проблем, які виникають усередині нього. Крім того, жодна система не може діяти поза середовищем, в якому вона перебуває.

Так, судова система, крім зв’язків, утворених між її елементами, нерозривно пов’язана з іншими системами — прокуратурою, адвокатурою, експертними органами, виконавчою службою тощо, формуючи разом з ними систему правосуддя. Остання, взаємодіючи із численними інституціями, такими як законодавча й виконавча гілки влади, саме законодавство, включаючи Конституцію, різного роду «допоміжні» органи тощо,  утворює правову систему, яку схематично можна собі уявити у вигляді навколишнього середовища з елементів і зв’язків, що виникають між ними.

Реформуючи один з елементів, маємо визначити інші, з якими попередній так чи інакше пов’язаний, та змінити їхню діяльність. Ці зміни потягнуть за собою необхідність відстежувати інші елементи, з якими пов’язані вже реформовані, і т.д. Такий підхід вимагає копіткої, а головне — тривалої роботи.

«Реформувати все одночасно неможливо»

— Із чого ж варто розпочинати зміни, адже чи не всі елементи системи вимагають реформування?

— Реформувати все одночасно неможливо. Необхідно застосувати, як я його називаю, проблемно-функціональний метод, а саме: визначити перелік проблем, які вимагають розв’язання, і розбиратись із ними поступово. Правильно встановити проблеми допоможе розуміння термінології.

Що є проблемою з наукової, а головне — із законотворчої точки зору? Проблема — це суперечність між суспільною потребою та можливістю її задовольнити в рамках наявної судової системи. У цьому разі йдеться про потребу суспільства в справедливому суді, потребу в незалежності суддів тощо.

Прикладів можна наводити безліч. Скажімо, європейські доктрини вимагають, аби суд був незалежним не тільки від законодавчої чи виконавчої гілок влади, а й від сторін процесу. Цього ми можемо досягти, гарантувавши незалежність іншим інституціям, пов’язаним із судом, та зрівнявши окремі з них — адвокатуру та прокуратуру — в процесуальних правах. Світовий досвід чудово ілюструє переваги систем правосуддя, в яких адвокат має практично такі ж можливості для збирання доказів, що й прокурор. Докази, надані суду обома сторонами, дозволяють ухвалити об’єктивне та неупере­джене рішення.

Інший приклад. Ми розуміємо, що діяльність учасників судового розгляду регламентується процесуальними кодексами і, відповідно, має реформуватися процесуальне законодавство. Але важливим є й матеріальне право, яке відображає певну правову концепцію. На жаль, довгий час у законотворенні домінувала правова доктрина Російської Федерації, яка інколи нав’язувалася країнам СНД так званими модельними кодексами. Нині Україна обрала європейський вектор, тому в наших нормативних актах мають бути відображені європейські правові стандарти й концепції (наприклад Acquis communautaire), європейська правова ідеологія.

Це лише дві проблеми з тієї величезної кількості, що доведеться розв’язувати під час реформування судової системи.

— Але ж перші кроки зроблено, прийнято низку актів, включаючи закони «Про право на справедливий суд» та «Про очищення влади»…

— У цілому прийняті документи є позитивними, але вони не змінюють системи якісно. Якщо ж немає якісних змін, акти перетворюватимуться на лозунги.

«Потрібно змінити технологію суддівської діяльності»

— І все ж таки зупинімося на цих актах детальніше. Наприклад, законом «Про право на справедливий суд» посилена суддівська відповідальність. Чи вважаєте ви як адвокат, що суддя має відповідати за скасовані рішення? І хто повинен визначати їх неправосудність?

— Якщо не дотримуватися закону, в держави не буде розвитку. Тому вважаю, що відповідальність суддів повинна бути дуже високою, адже правосуддя — це основа держави.

Формування інституту суддівської відповідальності — складний і довготривалий процес. Потрібно до певної міри замінити суддівський корпус. До його складу мають увійти молоді освічені люди, які пройдуть відповідну підготовку й розумітимуть, що ухвалення завідомо неправосудного рішення є надзвичайно серйозним злочином.

До речі, як суб’єктів злочинів проти правосуддя можна розглядати й інших учасників процесу — прокурора, адвоката, експерта. Чомусь ми не говоримо про те, що й вони повинні відповідати, наприклад за зловживання своїми процесуальними правами, якщо таке допускається під час розгляду справи. Зокрема, це стосується адвокатів, які дозволяють собі фальсифікувати докази, радити клієнтові давати неправдиві показання, інколи навіть грубо ставитися до судді тощо. Тобто вчиняти дії, за які в багатьох європейських країнах їхніх колег позбавляють ліцензії, не кажучи вже про юридичну відповідальність. Очевидно, одним із джерел нерозуміння правових наслідків подібних порушень процесуальними учасниками є неналежна якість юридичної освіти, на що теж потрібно звернути увагу, реформуючи правову систему.

Відповідальність судді повинна охоплювати три аспекти — юридичний, професійний і моральний. Юридичний аспект найпростіший і найбільш зрозумілий для правників. Він стосується встановлення юридичних фактів шляхом доказування.

Професійний аспект складніший, оскільки технологія прийняття рішення повинна залишатися недоступною для інших учасників процесу. Проте ми розуміємо, що кожен суддя має помічників, які готують проекти процесуальних документів. Вони не несуть відповідальності за допущені помилки. До того ж суддя сам вирішує, яку частину роботи він може довірити помічнику. Цю технологію варто вдос­коналити.

У мене є пропозиція щодо запровадження у складі будь-якого судового органу ще одного структурного підрозділу — секретаріату. До його складу входитимуть помічники суддів, які наділені певними процесуальними правами й обов’язками та мають вищу юридичну освіту й бажають у майбутньому стати суддями. Вони готуватимуть проекти документів і передаватимуть їх судді. Якщо суддя погоджується з проектом секретаріату, то прийняття рішення спрощується. Якщо суддя (судді) не погоджуватиметься із запропонованим проектом документа, то самостійно прийматиме рішення, але має обов’язок обгрунтувати свою незгоду з аргументами секретаріату. Ця документація залишатиметься недоступною для сторін процесу, однак у разі перевірки, скажімо Вищою кваліфікаційною комісією суддів, легше буде простежити логіку прийняття цим суддею рішень і визначити, чи є він кваліфікованим. Про доцільність такої організації суддівської роботи свідчать приклади багатьох країн Старого світу й навіть Європейського суду з прав людини.

Моральний аспект є філософською категорією та не передбачає чітких критеріїв. Важливо, щоб саме зараз судді нарешті зрозуміли, що вони не є окремою кастою, а їх діяльність контро­люється суспільством.

— Яку ж заробітну плату повинен отримувати суддя, аби чесно й неупере­джено здійснювати правосуддя? Сьогодні ми бачимо, що законодавець скорочує розмір винагороди суддівської праці.

— Це питання потрібно вирішувати послідовно. Праця судді має дві грані. З одного боку, це професіоналізм, адже суддя є фаховим юристом, який має постійно підвищувати свою кваліфікацію. З другого — це особистісна складова. Суддя перебуває в постійному емоційному напруженні, розглядаючи справи, в яких переплітаються долі, бажання та сподівання людей, утягнутих в орбіту судочинства (особливо це стосується кримінальних і цивільних справ).

Крім того, статус судді обмежує його в особистому житті. Перебуваючи під контролем суспільства, суддя не може вчиняти дії, які б дискредитували його професію. Він має стежити за своєю поведінкою, висловлюваннями, одягом тощо, а це ускладнює його життя як особистості.

Отже, визначаючи розмір заробітної плати, законодавець має враховувати обидва аспекти. Якщо заробітна плата не буде достойною, судді будуть змушені шукати інші шляхи для задоволення своїх потреб. Судді мають отримувати достойну заробітну плату.

Це питання вимагає вжиття низки інших заходів. Одним з них, наприклад, є перегляд концепції доступу до правосуддя. Сьогодні право кожного звернутися до суду сприймається нами дещо примітивно. Мовляв, я хочу подати позов і подаю. Часто тут убачається зловживання своїм правом. Ситуацію потрібно виправити.

Правосуддя (особливо розгляд цивільних і господарських справ) не повинне бути дешевим. Якщо особи, наприклад, укладають між собою договір, вони повинні розуміти ризики, які несуть їхні дії, та не перекладати проблему на плечі суду. Нехай шукають досудові способи вирішення спору, а якщо вже так кортить звернутися до суду, потрібно платити гроші, які в кінцевому рахунку підуть на утримання системи судочинства. Можливо, такий підхід (у сукупності з уведенням інституту секретаріату) дозволить зменшити навантаження на суддів, забезпечити економію, збільшити фінансування судової влади. Якщо ж просто встановити в законі більшу заробітну плату для суддів, не змінивши самої технології судової діяльності, ситуація докорінно не зміниться.

«Роль адвоката полягає не стільки у звільненні клієнта від відповідальності, скільки в забезпеченні правосуддя»

— Неабиякий вплив на систему правосуддя має й адвокатура. Зараз діє закон «Про очищення влади», згідно з яким деякі чиновники були позбавлені робочих місць. Чи не потрібно так само очистити й лави захисників?

— Я вважаю, що робити це потрібно обов’язково. Нині готується новий закон про адвокатуру, в якому його автори намагаються врахувати недоліки, притаманні професії. У багатьох розвинутих країнах адвокат перебуває чи не на одному рівні з прокурором. Він має таку саму відповідальну місію. Це і допит свідків, і клопотання про проведення експертизи тощо. При цьому адвокат несе однакову з прокурором процесуальну відповідальність.

Також слід розуміти, що завдання адвоката — не звільнити клієнта від покарання будь-якими засобами, а передусім забезпечити правосуддя. Саме цим постулатом необхідно послуговуватись адвокатові у своїй діяльності. Якщо адвокат, уступаючи в процес, має іншу мету, він повинен покинути лави захисників.

— У вас особисто є знайомі адвокати, які мали б залишити систему?

— Не можу назвати конкретні прізвища. Однак із засобів масової інформації та в процесі спілкування з іншими адвокатами мені відомі випадки, коли захисники, надаючи правову допомогу, зловживають процесуальними правами.

У професійній спільноті навіть використовується новий вираз — «процесуалити справи». Його застосовують до правників, які, розуміючи, що не можуть виграти справу законними засобами, починають затягувати процес, закидаючи суд різноманітними скаргами, заявами та клопотаннями. Звісно, юрист не може бути позбавлений права подавати подібні документи, але потрібно розібратися: чи не є це зловживанням процесуальними правами? Якщо таке виявлено, правника необхідно позбавити можливості виконувати функції адвоката. Це велика проблема. Із цим ще потрібно працювати, але більшість адвокатів є чесними й порядними.

Ще один момент — адвокат не повинен бути політиком. Він не має обговорювати політичну складову справ, у яких бере участь, його коментарі мають стосуватися лише юридичної оцінки.

«Порядність юриста полягає в дотриманні закону»

— Як ви оцінюєте те, що представники адвокатури й інших юридичних спільнот увійдуть до складу конституційного органу — Вищої ради юстиції. Адже світовий досвід говорить про те, що до подібних органів уходять переважно представники судочинства? Чи не хотіли б ви висунути свою кандидатуру до ВРЮ?

— Я не маю бажання претендувати на місце у ВРЮ, оскільки це надзвичайно відповідальна робота, якою потрібно серйозно займатися, чого нині робити не зможу через виконання інших професійних обов’язків. Утім, не бачу проблеми в тому, що до Ради входитимуть не тільки судді, а й представники інших сфер юриспруденції. Сформувавши склад ВРЮ лише з представників окремої професії, ми можемо отримати закриту корпорацію.

Єдине, на що я звернув би увагу, — це на вік членів цього органу. Можливо, законодавцеві доцільно було б віддати перевагу особам, які не планують робити політичну чи юридичну кар’єру після закінчення строку повноважень у Раді. Звісно, вся правнича спільнота має докласти зусиль, аби ВРЮ була поза політикою, адже якщо ми цього не уникнемо, то і вся судова діяльність матиме політичне забарвлення.

До складу ВРЮ мають бути включені висококваліфіковані, а головне — високопорядні фахівці, діяльність яких має контролювати суспільство.

— А що, на вашу думку, є порядністю для юриста?

— Це надзвичайно складна категорія, оскільки вона перебуває поза правовим полем. Якщо ми говоримо саме про юриспруденцію, відзначу, що, на жаль, адміністративна система держави була сформована таким чином, що звернення до її послуг неодмінно передбачало корупційну складову. Нам усім добре відомі моменти, коли особі, щоб отримати якийсь папірець, необхідно було обійти десятки інстанцій, чекати невідомо скільки, що не гарантувало результату. Тому людина інколи воліла дати хабара, аби уникнути бюрократичної тяганини. Чи можна назвати таку особу непорядною? Думаю, що не завжди.

Юридична порядність прямо залежить від відносин, які складаються між особою та державою. Сьогодні ми намагаємося змінити якісні характеристики цих взаємин. Це складна й копітка робота, але представники юридичної професії, які йдуть в авангарді суспільства у відносинах між громадянином і державою, повинні власним прикладом показати, як будувати ці взаємини на засадах законності та порядності. Отже, порядність юриста — це неухильне дотримання законодавчих приписів. Якщо закон поганий, не потрібно шукати шляхи, як його обійти, потрібно його змінювати.

Євген КУБКО народився 24 січня 1951 р. у Києві.

У 1977 р. закінчив юридичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. З 1977 р. дотепер працює в Інституті держави і права ім. В.М.Корецького НАНУ.

У 1991—1993 рр. — експерт Комісії Європейського Союзу з правових питань (м.Брюссель).

У 1993 р. обраний членом-кореспондентом Академії правових наук України.

З 1999 р. займається приватною юридичною практикою, президент ЮФ «Салком».

Вчене звання професора присвоєно у 2007 р.Доктор юридичних наук, заслужений діяч науки і техніки України (2009), лауреат Премії ім.Ярослава Мудрого (2007).