«Якщо ми хочемо мати незалежного суддю, то він повинен призначатися указом президента»
Востаннє він був у Києві 55 років тому. І ось, маючи вже 38-річний стаж роботи в судовій системі, суддя Верховного суду РФ, голова Ради суддів Росії Юрій СИДОРЕНКО разом з колегами приїхав в українську столицю. Він розповів представникам судової влади України про досягнення Ради суддів РФ за 20 років існування, про те, які питання сьогодні найчастіше турбують органи суддівського співтовариства. У програмі візиту російської делегації було заплановано інтерв’ю Юрія Івановича нашому виданню. Він поділився з кореспонденткою «ЗіБ» спогадами про Київ і розповів про життя російських служителів Феміди.
«Розпад судової системи загрожував негативними наслідками для всієї країни»
— Юрію Івановичу, ви народилися в Україні. Що сьогодні пов’язує вас із нашою країною?
— Як громадянина з Україною мене пов’язує наша спільна більш ніж тисячолітня історія, наші спільні перемоги й досягнення. Якщо ж говорити про особисте життя, то, на жаль, тепер мене пов’язують з Україною тільки могили рідних: тут поховані моя бабуся, тіточки, інші родичі. Україна для мене — це пам’ять про дитинство.
— За три дні ви встигли погуляти по Києву. Як вам наша столиця? Змінилася відтоді, як ви востаннє сюди приїжджали?
— Востаннє я був у Києві 55 років тому, коли мені було 12 років. Тоді українська столиця мені дуже сподобалася: зелене, затишне місто зі стародавньою історією. Хто не знає Києва? Будь-який громадянин Радянського Союзу цим містом захоплювався, пишався і любив його. Тепер склалося таке саме враження. Багато місць упізнавані: я запам’ятав їх ще в дитинстві.
— У березні цього року Рада суддів РФ відзначила 20-річчя. Ви були членом першого складу президії Ради суддів. Розкажіть, як починалася робота органу суддівського самоврядування? У яких умовах на той час була судова система Росії?
— На початку 1990-х років судова система переживала глибоку кризу, була в стані розпаду. Сотні суддів звільнилися, лежали сотні заяв про звільнення, охочих стати суддями практично не було. Працювати доводилося в жахливих умовах, у непристосованих будівлях: колишніх лазнях, казармах, тобто бозна-де. Фінансування — на найплачевнішому рівні, суди були доведені до крайності.
— Наскільки нам відомо, першим кроком Ради суддів РФ була підготовка проекту закону «Про статус суддів у Російській Федерації».
— У березні 1992 року Рада суддів зібралася на перше засідання. Воно було галасливе, емоційне, судді говорили, що сім’ї годувати нічим. Як наслідок, усі зійшлися на тому, що потрібний закон про статус суддів. У червні того ж року акт був прийнятий. Тобто всього 3 місяці пішло на створення цього важливого для служителів Феміди закону.
Ухвалення цього документа дозволило, по-перше, підвищити престиж професії, по-друге, дати суддям гарантії незалежності, соціальні гарантії. Закон зберіг суддівське співтовариство від розпаду, припинився процес звільнення служителів Феміди, адже вони повірили в те, що судова влада функціонуватиме належним чином. Із цієї миті, можна сказати, було дано старт судовій реформі.
— Як удалося в такі стислі строки прийняти акт?
— По-перше, це була необхідність. Це розуміли всі: і судді, і законодавча влада, і президент. Вони усвідомлювали, що судова система була в критичному становищі, а суд — одна з опор держави. Тобто розпад судової системи загрожував негативними наслідками для всієї країни.
По-друге, судді дуже хотіли, щоб такий закон прийняли. Вони активно його просували, лобіювали на всіх рівнях, оскільки були досить авторитетними людьми, у всіх були знайомі депутати, представники органів виконавчої влади.
У той час державна влада в Росії не була такою монолітною: намітилася «тріщина» між виконавчою владою і законодавчою. Хоч як дивно, це теж сприяло тому, що в законі про статус суддів удалося закріпити положення, яких не було б у цьому документі, якби одна з гілок влади стала монолітною.
Парадоксально, але в несприятливий для країни час з’явилися сприятливі для нас чинники: коли судова система дійшла до точки падіння, раптом з’явилися ресурси, які сприяли ухваленню закону.
І ще одне: до Державної думи відповідний проект унесли три гілки влади: Верховний суд РФ, Верховна рада РФ і президент. Це унікальний випадок, я не пам’ятаю більше прикладів, щоб якийсь законопроект уносили одночасно всі гілки влади.
«Судовий департамент доклав чималих зусиль, щоб бюджет збільшився майже в 30 разів»
— Коли закон «Про статус суддів у Російській Федерації» вже діяв, ви зрозуміли, що є необхідність у створенні органу, який візьме «шефство» над судовою системою. Так був створений судовий департамент при ВС РФ? Чи чинило опір реалізації цієї ідеї Міністерство юстиції? Чи були противники ідеї відокремлення судової влади від виконавчої?
— Так, опір Мін’юсту був. Багато було й противників цієї ідеї. Більш того, і в суддівському співтоваристві не відразу дійшли єдиної думки. Служителі Феміди досить швидко визначилися, що такий орган потрібний, і з цього приводу суперечок не було. Спори були про те, в системі яких органів влади він повинен бути.
На ІІ всеросійському з’їзді суддів думки розділилися: трохи більше за половину делегатів уважали, що судовий департамент повинен бути в надрах Міністерства юстиції, тобто в системі органів виконавчої влади, решта — що він повинен бути всередині судової системи.
Проте минув рік, два, три, міністерство такого органу не створило. Становище із забезпеченням діяльності судів погіршувалось. І хоча після ухвалення закону «Про статус суддів» падіння судової системи в прірву сповільнилося, через те, що Мін’юст не вживав ніяких заходів, недофінансування як було, так і залишилося. Убогі будівлі, жебрацькі зарплати працівників апарату — все залишилося без змін. Тобто закон підвищив статус суддів, але інших проблем не розв’язав.
Тоді судді дійшли висновку, що міністерство не здатне виконувати те завдання, яке на нього покладене, — забезпечення діяльності судів. Ми розробили закон про судовий департамент, ВС уніс його до Держдуми, і там нас підтримали. У результаті в 1998 році з’явився орган, який діє ефективно. Судовий департамент — це федеральний державний орган, що здійснює організаційне забезпечення діяльності верховних судів республік, краєвих і обласних судів, судів міст федерального значення, автономної області й автономних округів, районних судів, військових і спеціалізованих судів, органів суддівського співтовариства, фінансування мирових суддів і формування єдиного інформаційного простору федеральних судів загальної юрисдикції та мирових суддів.
Якщо порівнювати бюджети, які виконували міністерство (останній — у 1997 році, а з 1998-го їх почав виконувати судовий департамент) і судовий департамент, то збільшення — майже в 30 разів. Звичайно, за ці роки держава стала багатшою, бюджет — більшим, змінилося ставлення уряду до фінансування судів, але судовий департамент доклав чималих зусиль, щоб бюджет збільшився майже в 30 разів.
Цей орган не є органом виконавчої влади, його представники можуть прийти на засідання парламенту й сказати: «Ні, ми не згодні з тим-то і тим-то». Судовий департамент незалежний від уряду, тоді як Міністерство юстиції входить до складу уряду, а, як відомо, частина чогось не може суперечити цілому.
— Фінансування українських судів залишає бажати кращого. З року в рік Феміді не вистачає грошей не те що на ремонт приміщень або придбання техніки, а навіть на канцелярське приладдя. Як ідуть справи з фінансуванням російських судів?
— Бюджет судів загальної юрисдикції становить $4 млрд. Плюс до цього в нас реалізовані три цільові федеральні програми, за якими виділяються додаткові кошти на інформатизацію, інститут помічників, капітальне будівництво. Як правило, кожна цільова програма розрахована на 4 роки, її бюджет — 50—60 млрд руб. Тобто кожні чотири роки судова система отримує додатково $2 млрд. Це чимала сума, і нам багато чого вдалося зробити, використовуючи ці кошти. Сьогодні в Росії ви вже не побачите убогих будівель судів. Скажу більше, у невеликих містах, обласних, районних центрах часто будинки судів — найкращі будинки в цих населених пунктах. Так виникають нові традиції: наприклад, молодята фотографуються біля судів. Усе це сприяє зміцненню авторитету закону, судової влади. Будівля суду призначена не тільки для працівників апарату або служителів Феміди, вона — для громадян, які туди приходять. Звичайно, краще приходити в храм правосуддя, ніж у хлів.
— Розкажіть, будь ласка, про випадки, коли суддівське співтовариство потребувало захисту Ради суддів РФ, наприклад від посягання на фінансову незалежність?
— Відповідно до ст.33 закону про судову систему РФ уряд без згоди Ради суддів не має права зменшувати бюджет поточного року й подавати до парламенту бюджет наступного року менший, ніж у попередньому році. У 1998-му в Росії була криза, і уряд оголосив про скорочення бюджетів. Витрати на утримання судової системи зменшили на 26,2%. Це було зроблено без згоди Ради суддів. Ми звернули на даний факт увагу уряду. Коли він ніяк не відреагував, ВС звернувся до Конституційного суду, і той визнав дії Мінфіну незаконними в цій частині. Але й це не дало бажаних результатів. Тоді рада звернулася до Генпрокурора з вимогою притягнути міністра фінансів до кримінальної відповідальності за невиконання рішення КС, за перевищення влади. Історія закінчилася тим, що Мінфін визнав свою неправоту, скорочення фінансування не відбулося. Більше Мінфін жодного разу не нехтував нормою ст.33.
«У нас у ради обирають найбільш активних, авторитетних людей»
— В Україні тільки 4 ради суддів, у кожній з них — по 11 членів. У Росії ж є Рада суддів РФ і ради суддів суб’єктів РФ. Як ви думаєте, чи залежить якість роботи органів суддівського самоврядування від їх кількості?
— Ні, не залежить. Усе залежить від того, наскільки активні й принципові судді у відстоюванні своїх позицій. Це головна умова, щоб рада була дієздатною. Багато чого залежить і від того, які повноваження органів суддівського самоврядування визначені законом, від загальної правової культури в державі, ставлення до суду й від органів співтовариства. Кількість членів рад не впливає на якість роботи. Робота ради залежить від людей, які входять до її складу.
У нас до рад обирають найбільш активних, авторитетних людей. Результати їх діяльності є, і вони позитивні. Навіть судова реформа в Росії була проведена успішно, тому що її проводили самі судді, які були активними прихильниками й провідниками реформи.
— Думаю, що величезну допомогу в реалізації всіх ідей надають вищі судові інстанції, що мають право законодавчої ініціативи. В Україні цього немає.
— Безумовно. Суди користуються цим правом, особливо ВС. Він уносив дуже багато законопроектів. Як правило, більшість проходить через парламент. Але деякі застряють там надовго, як, наприклад, законопроект про адміністративні суди.
— До речі, стосовно адміністративних судів... У нашій країні вони працюють уже майже 7 років. Чи просуває і чи підтримує Рада суддів ідею створення системи адміністративних судів у Росії? Чи потрібна ця система судів вашій країні?
— Так, у цьому питанні Україна нас випередила. Ми вважаємо, що вони повинні в нас бути. Більш того, це не тільки наша думка. У конституції записано: ВС здійснює кримінальне, цивільне і адміністративне судочинство. Законопроект про адміністративні суди лежить у Держдумі вже років 10. У першому читанні він був прийнятий, але потім справа застопорилася з різних причин.
— Яких саме?
— Одна з причин — протидія судів різних видів юрисдикції. Інша причина — коли проект вносили до Держдуми, був «парад суверенітетів», існувала загроза розпаду держави, оскільки проголосили гасло: «Беріть суверенітету стільки, скільки хочете». У результаті центральна влада ослабла, а місцеві власті відчули свою силу, у них з’являлося дедалі більше повноважень. До речі, судову систему, якщо можна так висловитися, теж хотіли приватизувати. Але головне, що громадянин перед владою був беззахисним. Тому й унесли законопроект про адмінсуди. Влада підтримувала його. Проте коли центральна влада зміцнила свої позиції, то суд, який мав розглядати позови громадян до влади, начебто став і не потрібним.
— Я так розумію, що Рада суддів активно підтримує ідею створення системи адмінсудів?
— Безумовно. Це ж вимога конституції! Як же рада може не підтримувати цієї ідеї? Передусім такі суди потрібні для громадян. Усе, що ми робимо, потрібно не нам, а громадянам. Ми працюємо не для себе, а для людей: захищаємо їхні законні права.
— Ось ви сказали, що коли був «парад суверенітетів», суди хотіли «приватизувати»...
— Так, було й таке. Одне з досягнень Ради суддів — те, що їй удалося зберегти всі суди як федеральні, такі, що входять до єдиної судової системи. Адже хотіли зробити обласні й районні суди місцевими. Верховний суд і Рада суддів обстоювали позицію, що всі суди, які існували на той момент: і районні, й обласні, і вищі — повинні мати статус федеральних.
«Рада — представницький орган, ми нікому не нав’язуємо, хто повинен бути її членом»
— У 2010 році в Україні була проведена судова реформа, яка змінила структуру й повноваження Ради суддів України. Тепер особи, які займають адміністративні посади, не можуть входити до складу рад суддів. Членами Ради суддів Росії є багато голів судів. Знаємо, що голова Вищого арбітражного суду РФ Антон Іванов критикував орган, який ви очолюєте, за участь у його роботі великої кількості керівників судів. Скажіть, членство голови суду в Раді суддів — це добре чи погано? Як думаєте, українські законодавці правильно зробили, що прибрали з рад суддів усіх осіб, котрі займають адмінпосади?
— Я не беруся судити, правильно зробила Україна чи ні. Це справа українських колег, у кожного своя логіка. Як мовиться, у чужий монастир зі своїм статутом не ходять, у всіх свої правила й порядки.
Що стосується Росії, то в нашій раді представлені й рядові судді, й голови, і їх заступники. Є представники судів усіх видів юрисдикції та всіх рівнів. Протягом 20 років питома вага голів у нас увесь час збільшується. Це я пов’язую з тим, що зростав авторитет ради і голови судів прагнули туди потрапити.
Рада суддів — не конференція, не майданчик для дискусій. Це орган, який наділений реальними повноваженнями, впливає на політику всередині судової системи. У голови суду більше впливу й можливостей проводити цю політику. Тому я не вважаю, що це погано. Але найголовніше для ради не те, що до її складу входить багато голів, а те, що кістяк органу суддівського самоврядування становлять представники всіх суб’єктів РФ. У кожному суб’єкті є суди загальної юрисдикції, арбітражні суди, в багатьох суб’єктах — статутні суди. Вони визначають: хто найавторитетніший, найкваліфікованіший і кого відправити до ради. Як правило, обирають голову обласного суду.
Рада — представницький орган, ми нікому не нав’язуємо, хто повинен бути його членом. Квоту не визначаємо: наприклад, в одній республіці ви повинні висунути мирового суддю, в іншій — голову обласного суду, ще в одній — чоловіка чи жінку. Цього немає. Самі судді вирішують, кого їм висунути в раду.
— Два роки тому в Україні була змінена процедура добору кандидатів на посади суддів. І ці зміни дали можливість обрати для Феміди кращих з кращих. Чи задоволені ви процедурою добору кандидатів у Росії, тими вимогами, які до них висуваються? Що варто змінити в цьому питанні?
— Напевно, немає необхідності щось змінювати в процедурі добору. Вона розроблена достатньо скрупульозно. Всі кандидати на посади суддів проходять багатоступінчаті фільтри. Чого я дійсно хочу? Щоб у судді йшли кращі з кращих. Як цього домогтися? Це завдання не тільки ради, судів вищих інстанцій, це завдання державного рівня.
Мабуть, робота судді не така престижна, і це не дозволяє нам набирати найкращих. У Росії для того, щоб стати суддею, потрібно не тільки відповідати віковому критерію, мати вищу юридичну освіту, стаж роботи, потрібно скласти іспит спеціальній екзаменаційній комісії, більшість в якій становлять судді. З 10 кандидатів, котрі подали заяви, його складають тільки двоє. Уявляєте, після проходження першого фільтру залишаються 2 людини, 8 виявляються, так би мовити, за бортом. Це говорить про низький рівень підготовки у вузах.
Наступний фільтр — кваліфікаційна колегія, яка перевіряє і рівень підготовки, і моральні якості, і біографію кандидатів. У свою чергу голова суду може не погодитися з рішенням кваліфікаційної колегії та повернути документи. Якщо ж він згоден, то документи потрапляють до голови ВС, а потім уже — в апарат Президента, Раду федерації.
Сама по собі процедура добору кандидатів на посади суддів непогана. Проблема в тому, що в нас немає конкурсу достатньо кваліфікованих кадрів. Якби зі 100 охочих стати суддею 10 або 20 чоловік складали іспити, претендуючи на 1 вакансію, тоді ми могли б вибирати. А так вибір у нас, на жаль, обмежений.
— Як ви думаєте, що не влаштовує юристів у професії судді? Може, рівень зарплати?
— Років 5 тому порівняно з іншими держслужбовцями рівень зарплати суддів був високим. Нині вона — на середньому рівні. А взагалі ця професія дуже небезпечна, важка, навантаження на суддів велике. Ми ніяк не можемо домогтися, щоб уряд прийняв науково обгрунтовані норми навантаження, хоча ми їх уже давно розробили. Нам зрозуміло, чому цього досі не зроблено: потрібно буде збільшити фінансування.
Сьогодні, на жаль, професія судді не є престижною. На адресу судів лунає дуже багато критики, причому голослівної. Все це через резонансні справи, які штучно роздуваються. На підставі того, що комусь не сподобалося, як якась справа вирішується, бруд виливають на всю систему. Тому часто чуємо: суди залежні, корумповані. Такі голослівні заяви іноді звучать із самого верху. Це не сприяє зміцненню авторитету судів. Ми не в змозі самі справиться з проблемою недовіри до судів. Заявами «Ми хороші, повірте нам» проблему не розв’яжеш. Рішення повинні ухвалюватися на державному рівні
У цілому в судах розглядається 20 млн справ. Якщо взяти суди загальної юрисдикції, то лише 5% їхніх рішень оскаржується, мирових — ще менше (немає навіть 1%). У кримінальних справах оскаржується всього 15% рішень. Решта засуджених, їхні адвокати вважають рішення судів справедливими або як мінімум прийнятними й розуміють, що немає підстав їх оскаржувати.
— У принципі така статистика говорить про те, що більшість людей уважають рішення судів справедливими, такими, що відповідають закону.
— Так. Але експерти кажуть: населення не довіряє суддям. Хоча статистика говорить про зворотне. Кількість звернень до судів постійно зростає. У спорах з владою (справи про адміністративні правовідносини) в 70% випадків громадяни виграють, але навіть після цього продовжують говорити, що суд залежить від виконавчої влади.
— Сьогодні в Україні обговорюється ідея обрання суддів народом. Що б ви порадили українським колегам: розвивати цю ідею чи забути про неї раз і назавжди? Чи обговорюється ця тема в Росії?
— Коли готувалися закони про статус суддів, про судову систему, це питання розглядалося. Пропозиції обирати суддів періодично надходять від деяких депутатів, політиків, політологів, але не від серйозних груп, які здатні провести цю ідею. Особисто я вважаю, що призначення суддів указом президента — гарантія незалежності. А щоб пройти вибори, кандидатові потрібно мати або великі гроші, або союзників серед політичних партій, політиків, олігархів чи інших впливових осіб. І в тому, і в іншому випадку говорити про 100-процентну незалежність суддів не можна. Адже цілком можливо, коли охочого надіти мантію оберуть, йому скажуть потім: «Потрібно вкладені в тебе кошти відпрацювати».
Якщо ми хочемо мати незалежного суддю, то він повинен призначатися указом президента. Тим більше що глава держави не може їх ні покарати, ні позбавити посади. Це може зробити тільки кваліфікаційна колегія, яка на 2/3 складається із суддів.
Україні я порад не даю, вона повинна сама ухвалити рішення.
«Злочинці повинні знати: якщо вбили суддю, то на ноги поставлять усю державну машину»
— У Росії «суддівських» законів багато: про статус суддів, про судову систему, про фінансування судів, про органи суддівського співтовариства. В Україні лише один — «Про судоустрій і статус суддів». Як ви думаєте, велика кількість законів, що регулюють діяльність судової системи, — це гарантія належного функціонування Феміди, її незалежності?
— Така ситуація в нас склалась історично. У ході розвитку судової системи виникала необхідність в ухваленні того чи іншого закону. Може, і краще було б розробити один. Я вам уже розповідав, у якому стані була судова система до ухвалення закону про статус суддів. Його потрібно було приймати терміново, а якби ми почали думати глобально, вписувати норми про судоустрій, про фінансування судів, то цей процес затягнувся б надовго і вся судова система вже б розвалилася.
Життя нам підказувало, які закони потрібно приймати. Може, коли-небудь судове законодавство кодифікують, буде єдиний закон.
— Які закони (чи зміни до чинних) потрібно прийняти, щоб суди й судді почували себе захищеними?
— Законів у нас достатньо. Головне, щоб усі вони виконувалися. А ось що стосується змін, то скажу таке. Кілька років тому, коли провели так звану монетизацію пільг, із закону вилучили статтю, що регулювала порядок надання суддям житла. Гроші виділяються, а механізму немає. Як суддя може працювати, не маючи житла? А в Москві або великих містах його вартість така, що навіть на велику зарплату не купити. Сьогодні, якщо суддя знімає житло, судовий департамент оплачує ці витрати.
Не вистачає законів про визначення навантаження на суддів, про адміністративні суди.
— Скількох суддів за рік притягають до дисциплінарної відповідальності? За які гріхи найчастіше їх звільняють?
— За рік звільняють від 40 до 100 суддів, 200 притягають до дисциплінарної відповідальності (їм виносяться попередження). А за що? В основному за тяганину, порушення строків (з вини судді), грубі процесуальні порушення, коли суддя чинить дії, яких просто не має права робити: наприклад, приймає в провадження справу, підсудну суду іншої юрисдикції.
— Багато випадків притягнення їх до кримінальної відповідальності?
— Ні, це поодинокі явища. Був одного разу випадок — суддя скоїв убивство.
— А за одержання хабара?
— Такі справи є, але за 15 років їх було 3—4, не більше. Чутки, що судді беруть хабарі, перебільшені. А хто їх поширює? Адвокати, які часто грішать тим, що беруть у сторони гроші нібито для того, аби передати судді. Насправді вони їх привласнюють, а потім порочать суддів. Нерідко відбувається саме так.
— Чи багато випадків замахів на суддів? Як ідуть справи з охороною судів? Чи є необхідність посилити відповідальність за погрози на адресу служителів Феміди? Чи обговорюється пропозиція надавати й охоронців?
— Погрози бувають. У цьому випадку суддя забезпечується державним захистом, охороною. Його навіть можуть переселити. Все це врегульовано законом. Проблема в тому, що правоохоронні органи не приділяють достатньої уваги розслідуванню як погроз на адресу суддів, так і їх убивств. За останні 5 років у Росії вбили, якщо я не помиляюся, 12 суддів. Розкрито тільки 4 вбивства, причому це «очевидні» злочини (ті, які скоєні на побутовому грунті). Решта вбивств, які пов’язані з професійною діяльністю суддів (можна сказати замовні), не розкриті. У цьому проблема. Не знаю, напевно, у правоохоронних органів немає бажання або не вистачає сил розкрити ці злочини.
Злочинці мають знати: якщо вбили суддю, поліцейського, то на ноги поставлять усю державну машину і зроблять усе, щоб розкрити злочин. І тоді той, хто захоче погрожувати судді, сто разів подумає, чи варто це робити. У такому разі суддя буде реально захищений, адже до кожного неможливо поставити охоронця. Держава повинна захищати суддю не тільки шляхом ухвалення законів, а й реального їх виконання.
Колись ми обговорювали тему захисту суддів з американськими колегами. Вони розповіли, що в них в одному зі штатів убили суддю. Держава витратила на розслідування цього злочину грошей більше, ніж на розслідування вбивства президента Джона Кеннеді. І злочинця все-таки знайшли.
Суди охороняються службою приставів, вона озброєна. Встановлені камери відеоспостереження, є рамки-металошукачі. Хоча, буває, проносять ножі. Недавно суддю поранили під час процесу. Ніж пронесли в парасольці. Але якщо 10—15 років тому суди не охоронялися, то сьогодні в кожному є охорона.
«Критика йде в основному не від журналістів, а від так званого експертного співтовариства й адвокатів»
— У грудні цього року відбудеться всеросійський з’їзд суддів. Яких результатів ви чекаєте?
— Ми сподіваємося, що до з’їзду зроблять подарунок — суддям підвищать зарплату. Над відповідним законопроектом працюють уже 4 роки. На з’їзді підбиватимемо підсумки, дивитимемося, що зроблено, визначимо перспективні проекти на майбутнє. Вирішимо, що треба зробити, щоб судова система вдосконалювалася, розвивалася, ставала доступнішою для людей. Будемо переобирати членів органів суддівського співтовариства.
— У порядку денному з’їзду — ухвалення нового кодексу суддівської етики. Навіщо він суддям? Невже норми чинного документа застаріли?
— Деякі члени суддівського співтовариства вирішили, що потрібно детальніше регламентувати: що суддя може робити, а що — ні, чого повинен уникати, як має чинити в тих чи інших випадках. Першим у нас був кодекс честі, і він складався з 4 чи 5 базових статей. Потім надійшла пропозиція його розширити, і ми прийняли кодекс суддівської етики.
— Знаємо, що в юності ви хотіли пов’язати своє життя із журналістикою. Як ви сьогодні ставитесь до представників мас-медіа, які пишуть про діяльність органів судової влади? Чи співпрацює Рада суддів РФ із журналістами?
— Я з великою повагою ставлюся до цієї професії. Шанобливе ставлення обгрунтоване й заслужене, тому що журналісти центральних видань, які пишуть на судово-правову тематику, кваліфіковані, грамотні, по кілька років опрацьовують ці питаннями, їм нічого не потрібно розжовувати, пояснювати. Вони завжди в темі, все розуміють і підтримують нас.
При Раді суддів РФ є комісія зі взаємодії із засобами масової інформації. Ми проводимо зі ЗМІ спільні заходи, конкурси на краще висвітлення теми. Критика йде в основному не від журналістів, а від так званого експертного співтовариства й адвокатів.
— Цього року ви вже другий раз зустрічаєтеся з українськими колегами: у лютому в Москві побувала наша делегація, а в серпні й ви вирішили приїхати в гості до РСУ. Які результати принесли ці зустрічі?
— Безумовно, ми обмінялися досвідом. Не можна підходити так утилітарно: ось ми зустрілись, і наступного дня за підсумками зустрічі кожна з рад суддів розробила законопроекти. Ми збагачуємося досвідом, який обов’язково приносить плоди. Розширюємо кругозір. Нам дуже цікаві такі зустрічі, і ми за те, щоб контакти розвивалися.
— Які відкриття ви зробили в результаті цих зустрічей?
— Ми знали, що українські судді — висококваліфіковані, віддані своїй професії чесні люди. А «відкриття»?.. Не знаю, чи можна це назвати відкриттям: атмосфера доброзичливості перевершила всі наші очікування.
— Тепер ви частіше приїжджатимете в Київ?
— Сподіваємося, що так. І в Москві прийматимемо українських колег.
— Наприкінці таке запитання: ви знаєте українську мову?
— Ні, знаю тільки кілька слів, які запам’ятав з дитинства. Мене років до 12 відправляли на літо в Україну до бабусі. Коли повертався в Ленінград, то потім 2—3 місяці використовував українські слова. Трошки розумію, але не розмовляю.
— Нічого, частіше приїжджатиме-те — вивчатимемо українську мову.
— Так, дякую (посміхається).
— Спасибі велике, що знайшли час відповісти на наші запитання.
Весь номер в форматі PDF
(pdf, 3.56 МБ)
«Правоохоронні органи не приділяють достатньої уваги розслідуванню як погроз на адресу суддів, так і їх убивств».
Матеріали за темою
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!