Вітчизняна конституційна юрисдикція в другому десятилітті нинішнього тисячоліття

Сторінка 5. Проблема оборони прав і свобод людини та громадянина — у центрі уваги Конституційного Суду України

Наступний «пакет» рішень єдиного органу конституційної юрисдикції ухвалено в жовтні 2011 р. Вони стосувалися подань народних депутатів, Служби безпеки та звернення юридичної особи. Ці вердикти об’єднує не тільки те, що вони були прийняті один за одним у часовому вимірі, а й те, що всі спрямовувалися на посилення захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина.

Уточнення змісту терміна «адміністративне затримання»

Перше зі згаданих рішень ухвалено 11 жовтня 2011 р. у справі за поданням 50 народних депутатів стосовно конституційності окремих положень ст.263 КпАП та п.5 ч.1 ст.11 закону «Про міліцію», які стосувалися строків адміністративного затримання (див. «ЗіБ», №43/2011).

Стаття 236 КпАП встановлювала строки затримання осіб, які вчинили адміністративні правопорушення (від 3 год. до 10 діб або до розгляду справи суддею, начальником чи заступником начальника органу внутрішніх справ, посадовою особою Державної прикордонної служби), порядок обчислення таких строків (з моменту доставлення порушника для складення протоколу, а особи, яка була в стані сп’яніння — з часу її витвереження). Натомість ст.11 закону «Про міліцію» передбачала можливість затримувати й тримати в спеціально відведених для цього приміщення осіб, які вчинили адміністративні порушення, для складення протоколу або розгляду справи по суті, якщо відповідні питання не можуть бути вирішені на місці, на строк до 3 год., а в необхідних випадках для встановлення особи та з’ясування обставин правопорушення — до 3 діб. У разі ж виявлення непокори законній вимозі працівника міліції людина могла залишатися під вартою до розгляду справи судом, але не більше ніж 24 год.

Свобода та недоторканність людини не можуть обмежуватися за жодних умов

Тим часом ст.29 Конституції, закріплюючи право людини на свободу та особисту недоторканність, передбачає, що тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід без відповідного вмотивованого рішення суду може тривати не більше 3 діб. Водночас права та свободи, передбачені цією статтею, як і зафіксоване в ст.59 право людини на правову допомогу, не можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст.64 Конституції). Саме ці приписи Основного Закону, на думку народних депутатів, які внесли подання, і порушується оспорюваними ними положеннями КАС та закону «Про міліцію».

Добротна нормативна база для аналізу

Єдиний орган конституційної юрисдикції ретельно проаналізував оспорювані парламентарями норми. При цьому він відштовхувався від принципу верховенства права, зміст якого визначений в акті Суду від 2.11.2004, від положень, викладених у рішеннях КС від 30.05.2001, 26.06.2003, 29.06.2010, у Загальній декларації прав людини 1948 р., Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р., резолюціях Генеральної Асамблеї ООН від 9.12.88 та 14.12.90, у рекомендації Комітету міністрів РЄ від 27.09.2006, рішеннях Європейського суду з прав людини, та керувався відповідними приписами стст.8, 29, 59, 64, 92 Конституції. Були підтвердженні сформульовані раніше або визначені нові позиції. Зокрема, йдеться про:

• право на свободу та особисту недоторканність, яке не є абсолютним і може бути обмеженим, але виключно на підставах та в порядку, визначених у законі;

• затримання як короткочасне позбавлення волі;

• відсутність різниці між кримінальними та адміністративними протиправними діяннями, оскільки вони охоплюються загальним поняттям «пра­во­порушення»;

• те, що затримання без вмотивованого рішення суду в адміністративному порядку не може тривати довше, ніж затримання в кримінальному процесі.

Є положення цілком конституційні і є вочевидь неконституційні

Врешті-решт Суд дійшов висновку, що положення ч.1 ст.263 КпАП стосовно можливості у виняткових випадках встановлювати інші, ніж 3 год., строки адміністративного затримання, чч.2 та 3 цієї ж статті відносно дозволу адміністративного затримання до 3 діб, абз.4 п.5 ч.1 ст.11 закону «Про міліцію» стосовно можливості адміністративного затримання на такий же термін є конституційними. Такими, що не відповідають акту найвищої юридичної сили, визнані приписи про можливість адміністративного затримання на строк до 10 діб (чч.2, 3 ст.263 КпАП), щодо затримання до розгляду справи суддею або посадовими особами міліції чи прикордонної служби (ч.4 ст.263 КпАП), стосовно обчислення строку адміністративного затримання особи, яка була в стані сп’яніння, «з часу її витвереження» (ч.5 ст.263 КпАП) та щодо надання міліції можливості затримувати особу за непокору законній вимозі працівника міліції, що може й не кваліфікуватись як адміністративне правопорушення (абз.6 п.5 ч.1 ст.11 закону «Про міліцію»).

Суд, як випливає з формулювання п.4 резолютивної частини рішення, рекомендував Верховній Раді привести у відповідність із Основним Законом не тільки визнані неконституційними, а й інші положення КпАП. КС, мабуть, мав на це підстави.

Доля прокурорського протесту

Друге з жовтневого «пакета» рішень Конституційного Суду хоч і опосередковано, але теж було спрямоване на посилення захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина. Стосувалося воно прокуратури, яка продовжує виконувати функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів. Ішлося про положення ч.4 ст.21 закону «Про прокуратуру», в якому наголошується, що «у разі відхилення його протесту або ухилення від розгляду прокурор може звернутися з заявою до суду про визнання акта незаконним».

ТОВ «Амальгама люкс», аналізуючи практику судів загальної юрисдикції, виявило неоднозначність у розумінні та застосуванні ними зазначеного положення. Одні суди визнають право прокурора звертатися до суду у випадку відхилення його протесту на акт органу, рішення чи дії посадової особи, інші — лише якщо відхилено протест на акт і відмовляють у праві оскаржувати відмову в задоволенні протесту на рішення чи дії посадових осіб.

Закиди на адресу КС про перевищення повноважень підстав не мають

Саме така неоднозначність викликала необхідність конституційного звернення товариства, за яким КС і прийняв рішення від 12.10.2011 щодо офіційного тлумачення наведеного вище положення ч.4 ст.21 закону «Про прокуратуру» (див. «ЗіБ», №44/2011). Підгрунтям для інтерпретації виявились стст.19, 123, 124, п.9 «Прикінцевих положень» Конституції, рішення КС від 9.07.2002 та від 16.04.2009, пп.1, 2, 6 ч.2 ст.20, ч.1 ст.21 закону «Про прокуратуру». Суд вирішив, що в системному зв’язку з положеннями щойно наведених актів право прокурора на звернення до суду в разі відхилення його протесту або ухилення від розгляду останнього охоплює не тільки сам акт органу, а й рішення, дії чи бездіяльність посадової особи.

Окремі спроби закидів на адресу КС стосовно того, що цим тлумаченням він начебто ліквідував прогалину в законі шляхом власного нормотворення, на наш погляд, підстав не мають. А от доповнення нормативної бази інтерпретації ще й положеннями ст.8 Конституції, мабуть, посилило б мотивувальну частину рішення.

Про докази, отримані незаконним шляхом

Значно жвавіші дискусії в суспільстві й серед правознавців викликало рішення КС від 20.10.2011 у справі за конституційним поданням СБУ стосовно офіційного тлумачення ч.3 ст.62 Конституції, де, зокрема наголошується, що обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом (див. «ЗіБ», №44/2011).

Суб’єкт права на конституційне подання вимагав дати інтерпретацію цієї норми у взаємозв’язку з положеннями ч.2 ст.65 КПК та ст.2, ч.2 ст.5, ст.8 закону «Про оперативно-розшукову діяльність». Практична необхідність тлумачення обгрунтовувалася не­однозначністю застосування судами оцінки допустимості доказів у кримінальних справах.

Деякі важливі висновки КС

Після ретельного аналізу близько 20 статей Конституції, низки приписів КПК, законів «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про міліцію», «Про прокуратуру», «Про Службу безпеки України», «Про Державну прикордонну службу України», «Про контррозвідувальну діяльність», «Про організаційно-правові засади боротьби з організованою злочинністю», рішень КС від 30.10.97 та 6.10.2010, вивчення відповідної практики Європейського суду з прав людини Суд зробив деякі узагальнення. Найважливішим з них, мабуть, можна вважати висновки про те, що:

• визнаватися допустимими й використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства, а перевірка доказів на їх допустимість є найвагомішою гарантією забезпечення прав людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі;

• фактичні дані про скоєння злочину чи підготовку до нього можуть бути одержані не тільки в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноважених на це осіб, а й випадково зафіксовані фізичними особами, які здійснювали власні (приватні) фото-, кіно-, відео-, звукозаписи, або відеокамерами спостереження, розташованими як у приміщеннях, так і зовні.

Остання позиція Суду, що міститься в мотивувальній частині, спростовує всі негативні висловлювання критиків рішення, оскільки переважна частина таких висловлювань базувалася на звинуваченні КС у тому, що він начебто відніс такі записи до незаконних доказів.

Не для оцінок плівок Мельниченка, а на захист прав і свобод людини

Насправді ніяких заборон щодо можливості використання відеокамер чи приватних фото-, кіно-, відео-, звукозаписів і визнання судами як законних доказів обставин, зафіксованих названою апаратурою, у рішенні немає. Що ж стосується резолютивної частини, то вона дає чітку відповідь саме в аспекті питання суб’єкта права на конституційне подання: положення першого речення ч.3 ст.62 Конституції, відповідно до якого обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, слід розуміти так, що обвинувачення у скоєнні злочину не може грунтуватися на фактичних даних, одержаних у результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом учинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених законом «Про оперативно-розшукову діяльність» особою, не уповноваженою на таку діяльність.

Закиди на адресу КС, спрямовані на його звинувачення у прийнятті проаналізованого рішення спеціально для оцінки плівок М.Мельниченка і розв’язання «проблеми Л.Кучми», підстав не мають і побудовані виключно на припущеннях і політичних емоціях.

Ще раз про ст.293 ЦПК

Листопад 2011 р. став місяцем розгляду трьох конституційних звернень. Якщо перше з них надійшло від юридичної особи, то наступні два — від громадян.

Військова частина А-1080 звернулася до КС із приводу офіційного тлумачення п.28 ч.1 ст.293 ЦПК у взаємозв’язку з положенням пп.2, 8 ч.3 ст.129 Конституції. Тут доречно нагадати, що тільки у 2010 р. (27 січня, 28 квітня, 8 липня) Суд прий­няв три рішення за клопотанням про інтерпретацію пп.2, 12, 18 тієї ж частини названої статті ЦПК. Всі чотири звернення стосувались одного й того ж об’єкта тлумачення, тобто ухвал судів загальної юрисдикції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду першої інстанції.

Тому рішення за клопотанням військовиків від 2.11.2011 (див. «ЗіБ», №46/2011) було передбачуваним: ухвала суду першої інстанції як щодо повороту виконання судового рішення, так і про відмову в цьому підлягає апеляційному оскарженню окремо від рішення.

До позицій КС треба ставитися з більшою увагою

Що стосується аргументації мотивувальної частини, то вона об’єктивно змушена була багато в чому повторювати аналогічні обгрунтування названих рішень 2010 р. Це оголює ще одну проблему вітчизняної конституційної юрисдикції: і законодавці, і суди як правозастосовні органи, на жаль, неуважно ставляться до позицій КС. Інакше Верховна Рада давно б уже за власною ініціативою внесла відповідні правки до ст.293 ЦПК, щоб Суд не приймав ще 30 тотожних рішень за пунктами цієї статті, які поки що не розглядались у КС.

Чим викликана необхідність розгляду справ «в аспекті»

Певною мірою останнє побажання стосується й рішення від 9.11.2011 у справі за конституційним зверненням В.Гуляка щодо офіційного тлумачення положень п.2 ст.10 закону «Про приватизацію державного житлового фонду» (див. «ЗіБ», №47/2011). 2 березня 2004 р. Суд уже приймав рішення про офіційне тлумачення названого пункту. Але предмети інтерпретації, поєднуючись в одному й тому ж об’єкті (про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), виявилися відмінними. Ось чому цілком обгрунтовано в обох випадках у рішеннях Суду офіційне тлумачення розпочинається зі слів «в аспекті», тобто залежно від поставлених питань. А вони в суб’єктів права на конституційні клопотання були різними.

Зокрема, В.Гуляка турбувало питання, чи стають допоміжні приміщення (підвали, горища, сходи, колясочні, вестибюлі, перехідні шлюзи, кладові, сараї, шахти й машинні відділення ліфтів тощо) у дво- або багатоквартирних житлових будинках об’єктами спільної власності громадян, котрі набули права приватної власності на квартири на підставі цивільно-правових угод, а не шляхом використання житлових чеків при приватизації. Заявник довів, що суди по-різному вирішують це питання, навіть посилаючись не тільки на закон, а й на рішення КС від 2.03.2004.

Допоміжні приміщення є об’єктами спільної власності

Взявши за основу конституційні приписи, відповідне законодавство, Суд глибоко проаналізував розвиток відносин приватної власності в Україні, правові умови приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання, підстави набуття власності, які мають однакове юридичне значення, зміст права власності, особливості неподільного та загального майна, правовий режим спільної сумісної та спільної часткової власності тощо. Як наслідок, КС вирішив, що п.2 ст.10 закону «Про приватизацію державного житлового фонду», зокрема, передбачає, що власники квартир дво- або багатоквартирних будинків і житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.