Голова Верховного Суду України Ярослав РОМАНЮК: «Утвердження європейської моделі судочинства та верховенство права — пріоритети судової реформи та відновлення суспільної довіри до судів» – «Голос України» – 2014.10.07. – № 192
Інтерв’ю Голови Верховного Суду України Ярослава РОМАНЮКА
головному редакторові газети «Голос України» Анатолію ГОРЛОВУ
та головному редакторові загальнонаціонального юридичного журналу «Право України»,
академіку НАПрН України Олександру СВЯТОЦЬКОМУ
«Голос України»:
— Ярославе Михайловичу, на вашу думку, чи сприятиме прийнятий 16 вересня 2014 року Закон «Про очищення влади» оновленню судової системи та поверненню довіри до судів?
Я. Романюк: — Про критично низький рівень довіри до судів говорять уже досить давно, навіть Президент у виступі 25 вересня 2014 року на з’їзді суддів озвучив дані, що судовій системі довіряють лише 7 відсотків громадян. Не буду заперечувати: проблема є, стоїть гостро й потребує розв’язання. Прикро, але судовій системі, як, власне, і будь-якій іншій, притаманна недосконалість, трапляються серед суддів і негідні цього високого звання представники професії. Позбавлятися таких суб’єктів вкрай необхідно. Незалежний суд, якому довіряють, — демократична цінність, що рівною мірою важлива для держави, суспільства, для кожного окремого громадянина. Людина не буде впевнена у справедливості правосуддя у своїй справі, якщо не довіряє тій особі, яка здійснює судочинство.
Питанню суспільної довіри до суду приділяють значну увагу міжнародні європейські інституції. Консультативна рада європейських суддів (КРЄС) у Висновку №1 (2001) наголошує, що «судовій владі повинні довіряти не лише сторони окремої судової справи, а й суспільство в цілому. Таким чином, суддя не просто повинен насправді бути вільним від будь-яких зв’язків, прихильностей, упередженості, він чи вона також повинні вважатися вільними від цього з точки зору розсудливого спостерігача. У протилежному випадку довіру до судової влади може бути підірвано (п. 12)».
Закон «Про очищення влади» стосується всього апарату державної влади, а не тільки судової, і він повинен бути виконаний. Цього очікує і потребує громадськість, у тому числі щоб розвіяти сумніви, чи варто довіряти судовій владі. Проте я все-таки переконаний, що судова система здатна до самоочищення та не потребує застосування каральних інструментів з боку інших гілок влади.
«Голос України»:
— Вважаєте, що самоочищення судової влади можливе без зовнішнього втручання?
Я. Романюк: — Так, і судова влада вже нині демонструє прагнення до відновлення довіри суспільства. Після набрання чинності Законом «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» Верховний Суд України перший виконав його приписи та призначив членів Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції за своєю квотою. За час роботи Комісія перевірила майже 600 звернень щодо суддів, а на засіданні 24 вересня 2014 року ухвалила для передачі до Вищої ради юстиції висновки про порушення присяги стосовно 6 суддів, які ухвалювали рішення щодо учасників масових акцій протестів. Зауважу, що Комісія нині працює у складі 9 осіб, більшість з яких (5) — судді. Поведінка суддів—членів Комісії демонструє здатність судової системи до самоочищення, вони непохитні при вирішенні долі своїх колег у питанні додержання присяги.
Європейські стандарти закликають до того, що рішення про дисциплінарну відповідальність суддів повинен приймати орган, незалежний від виконавчої чи законодавчої влади, більшість або значну частину якого мають становити судді, обрані їх колегами (Європейська хартія про статус суддів 1998 року, Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи CM/REC (2010) 12 щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки), а в Україні ключову роль у вирішенні питання про притягнення суддів усіх рівнів до відповідальності відіграють два органи в системі судоустрою — Вища рада юстиції та Вища кваліфікаційна комісія суддів України.
25—26 вересня 2014 року проходив скликаний та проведений за новими правилами XІІ позачерговий з’їзд суддів України, на якому суддівський корпус представляли величезна кількість суддів, демократично обраних своїми колегами. Делегати виконали важливу місію — обрали за квотою суддів нових членів ВРЮ та ВККСУ.
Обрані судді не тільки одержали підтримку більшості своїх колег, присутніх на з’їзді, а й не викликали зауважень із боку громадськості. Найближчим часом ВРЮ та ВККСУ запрацюють у новому складі, до персоналій якого суспільство не має нарікань, і процес очищення суддівського корпусу продовжиться.
Проте нині держава та суспільство мають шанс не лише позбавитися окремих недобросовісних суддів. Україна проголосила курс на реформування судової системи на виконання зобов’язання в рамках Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Це значить, що ми одержали також шанс позбутися структурних, а не лише персональних, недоліків у діяльності судів.
«Право України»:
— Справді, судову реформу називають головною серед інших, висловлюється багато різних пропозицій того, якою має бути судова система після реформування. Яка ваша думка з цього приводу?
Я. Романюк: — Я цілковито підтримую ініціативу проведення судової реформи. Інше питання — якої глибини вона буде. Поки що немає офіційних напрямів реформування, неможливо підтримувати або критикувати якісь окремі пропозиції. Але, як випливає із практики ЄСПЛ, Україна зобов’язана організовувати свою правову систему так, щоб забезпечити своїм громадянам право на справедливий суд, і я маю власне бачення цих процесів. Вважаю, що судова реформа повинна бути глибокою, комплексною, в тому числі впроваджуватися через конституційні зміни, а також виходити за межі судової системи та супроводжуватися змінами у правовій системі загалом.
Мета реформи — побудова такої судової системи, яка була б, так би мовити, «комфортна» для людей, які на місцевому рівні звертаються до суду й у переважній своїй більшості не є і не повинні бути юристами. Тобто система повинна бути ефективною та прозорою, але одночасно простою, доступною і зрозумілою. Упевнений, що ця мета буде досягнута, якщо пріоритетом реформування стане утвердження європейської моделі судочинства задля забезпечення принципу верховенства права.
Наша судова система дуже громіздка, малозрозуміла, а тому і малодоступна для пересічного громадянина. Це не тільки моя думка. Про це говорили й говорять міжнародні європейські інституції, підтверджують соціологічні дослідження, проведені в Україні.
Наприклад, за даними експертного опитування (140 експертів) щодо оцінки наслідків судової реформи в Україні 2010 року та подальшого реформування системи судочинства, проведеного в 2013 році соціологічною службою Центру Разумкова, переважна більшість (70 відсотків) експертів упевнені, що оптимальною для України є 3-ланкова система судоустрою (місцевий суд—апеляційний суд—Верховний Суд України як касаційна інстанція).
4-ланкова система судів функціонує переважно у федеративних державах для загальнодержавного судового контролю за однаковим застосуванням законів найвищими судами окремих суб’єктів федерації. Для унітарних держав в Європі характерна 3-ланкова судова система, ефективність якої доведена історичним досвідом. До слова, 3-ланкову систему має Австрія, хоч вона і федерація. Німеччина має 4-ланкову судову систему, проте замислюється над її спрощенням до 3-ланкової.
Сумніви щодо доцільності існування в Україні 4-ланкової судової системи висловлювала Венеціанська комісія у Висновку від 15 червня 2013 року №722/2013. Нещодавно в рамках домовленості України про кредит «стенд-бай» (SBA) з МВФ було проведено діагностичне дослідження проблем організації управління, пов’язаних із корупцією, діловим кліматом та ефективністю судової влади. За його результатами у звіті від 11 липня 2014 року (п. 74) зазначено, що одне із джерел неефективності роботи судової влади — її надто складна та неоковирна структура з численними касаційними судами та Верховним Судом України нагорі, чиї фактичні повноваження було звужено в 2010 році.
У звіті вжито термін «неоковирна», і це насправді так. Нині ми маємо окремо загальні та спеціалізовані суди (господарські та адміністративні), і так на трьох рівнях — місцевому, апеляційному та касаційному. Місцеві загальні суди перебувають у кожному районі (місті), а місцеві спеціалізовані — тільки в обласних центрах. Апеляційні спеціалізовані суди ще більш віддалені — один суд на 2—5 областей.
Місцеві загальні суди розглядають справи трьох спеціалізацій (цивільної, кримінальної та адміністративної). Одночасно окремо існують окружні адміністративні суди, які теж розглядають адміністративні справи, але тільки в деяких категоріях публічних спорів. У свою чергу судові рішення, ухвалені в адміністративних справах як місцевими загальними, так і окружними адміністративними судами, в апеляційному порядку можна оскаржити тільки до апеляційних адміністративних судів. Кожну окрему спеціалізацію очолює окремий касаційний суд, четверта ланка — Верховний Суд України, і всі чотири суди функціонують на загальнодержавному рівні.
На мою думку, найголовніший напрям судової реформи — спрощення судової системи. Суд для пересічного громадянина повинен бути доступним, а судові процедури — чіткими і зрозумілими.
«Право України»:
— Ви говорите про спрощення судової системи. То, на вашу думку, якою вона повинна бути?
Я. Романюк: — Вважаю, що для України найбільш прийнятною з точки зору ефективності та доступності буде судова 3-ланкова система, побудована на принципах спеціалізації суддів, але не окремих судів. Система має бути така.
Перша інстанція — місцеві суди, які перебувають найближче до людей — у містах, районних центрах, та юрисдикція яких поширюється на відповідну територію. Складаються з професійних суддів чотирьох спеціалізацій — кримінальної, цивільної, господарської та адміністративної.
Апеляційна інстанція — апеляційні суди в кожному обласному центрі, столиці АР Крим, містах Києві та Севастополі, юрисдикція яких поширюється на відповідний регіон. Суди діють у складі судових колегій (або палат) чотирьох спеціалізацій.
Касаційна інстанція — Верховний Суд України, що розташовується в місті Києві, діє в складі судових палат чотирьох спеціалізацій, та юрисдикція якого поширюється на всю територію держави.
«Право України»:
— Пропоновані вами зміни досить кардинальні, адже фактично треба буде здійснювати ліквідацію судів. Невже насправді існує така необхідність?
Я. Романюк: — Я вважаю, що так, існує. Насамперед спроститься процедура доступу до суду. На місцях існуватиме один суд. Кожен зможе звертатися за вирішенням будь-якого спору до того суду, який є найбільш наближеним до місця проживання. Це відповідатиме рекомендаціям КРЄС (Висновок №15 (2012) та інтересам учасників процесу — скоротяться строки розгляду справ, а громадяни заощаджуватимуть кошти та час на проїзд до обласного центру, проживання.
По-друге, ми дотримуватимемося рекомендацій того ж висновку КРЄС та Венеціанської комісії й усунемо причини юрисдикційних конфліктів — функціонування окремих спеціалізованих судів. Будь-які спірні процесуальні питання вирішуватимуться в межах одного суду. По-третє, буде виконано не раз висловлену Венеціанською комісією рекомендацію (Висновки №588/2010 та №722/2013) і забезпечуватиметься єдність судової практики, а також і судової системи загалом. У державі існуватиме єдиний найвищий судовий орган (Верховний Суд України) з повноваженнями касаційного, який формуватиме єдність судової практики у процесуальний спосіб, а також представлятиме всю судову систему. Суддівське самоврядування будуватиметься на єдиних принципах.
По-четверте, зникне проблема з нерівномірним суддівським навантаженням. Нині ситуація загрозлива: у 2013 році середньомісячне навантаження на суддю місцевого загального суду — 67,2; адміністративного — 30,8 (в 2,5 разу менше); господарського — 17,2 (в 3,5 разу менше). Функціонування на рівні однієї інстанції одного суду дасть змогу забезпечити рівномірність навантаження на кожного суддю, адже масив схожих за характером спорів можуть розглядати судді різних спеціалізацій без шкоди для якості судочинства (спори, які виникають із договорів, щодо нерухомості, кредитні, земельні, із соціальних відносин, трудові, житлові спори). Це позитивно позначиться і на якості, і на оперативності судочинства.
І головне — скоротяться видатки державного бюджету. Згідно з даними 2014 року ліквідація спеціалізованих судів дасть змогу значно економити бюджетні кошти — близько 40,5 мільйона гривень на рік лише за рахунок економії на видатках на комунальні послуги та енергоносії.
Україна не настільки багата, щоб утримувати громіздку й розгалужену судову систему за відсутності очевидної потреби. Щоб не бути голослівним, наведу статистику. Спеціалізовані суди фактично розглядають лише близько 10 відсотків від усього масиву справ і матеріалів, що надходять для судового розгляду на рівні місцевих судів (у 2013 році справи господарського судочинства становили 3,6 відсотка (у 2012-му — 4,6), адміністративного — 9,4 (у 2012-му — 15,1 ). Останній показник, до речі, — спільний для місцевих загальних та окружних адміністративних судів. Надходження матеріалів виключно до місцевих спеціалізованих адміністративних судів ще менше — 5,8 відсотка (у 2012-му — 5,9).
«Голос України»:
— Економія бюджетних коштів — питання болюче. Нині держава шукає шляхи зменшення бюджетних видатків. Уже є й відповідні законопроекти, якими, зокрема, пропонується істотно зменшити розмір суддівської винагороди. Як гадаєте, фінансування судової системи можна зменшити без шкоди для ефективності здійснення правосуддя?
Я. Романюк: — Сьогодні для держави гостро стоїть питання протидії та подолання тероризму, збереження цілісності й незалежності нашої держави, встановлення миру в Україні та забезпечення безпеки наших співвітчизників. У таких складних умовах належне фінансування саме цих заходів є особливо необхідним. Тому припускаю можливість тимчасового обмеження видатків із державного бюджету, навіть тих, які передбачені для фінансування судової системи із подальшим спрямуванням коштів на зазначені цілі. Такі заходи для держави загалом допустимі згідно з приписами і ст. 15 Конвенції, і ст. 64 Конституції України.
Проте безстрокове та нецільове обмеження обсягів фінансування судової системи не тільки боляче вдарить по рівню ефективності судочинства, а й суперечитиме основоположним міжнародним стандартам у цій галузі. З метою економії варто йти іншим шляхом — зменшувати рівень бюджетного споживання судової системи загалом. Тим паче це актуально в умовах проведення судової реформи.
«Голос України»:
— Яким чином можна зменшити обсяг бюджетних видатків на судову систему? Адже не перший рік ідеться про те, що фінансування судів здійснюється не в повному обсязі.
Я. Романюк: — Так, багато років задоволення потреб у видатках судової системи не перевищує 50 відсотків від нормативної потреби, зокрема й у поточному році — 47,1 відсотка. Я реаліст і не очікую значного поліпшення ситуації найближчим часом. Натомість проблему можна розв’язати, але не збільшувати розмір видатків, а ефективно збалансувати потреби системи шляхом комплексних змін.
Із точки зору рівня бюджетного споживання судова система України порівняно із системами інших європейських держав дуже затратна. За даними доповіді CEPEJ «Ефективність систем забезпечення правосуддя» (березень, 2013 рік), показник кількості професійних суддів в Україні (розрахований на 100 тисяч населення) — 19,3 за середнього в Європі 21,3; коефіцієнт заробітної плати судді суду першої інстанції стосовно рівня середньої заробітної плати у державі становить 2,6 за середнього в Європі — 2,4. А відсоткове співвідношення бюджетних видатків на судову систему України становить 0,91 відсотка від державного бюджету. Це в рази більше, ніж показники інших європейських держав (у відсотках): Швеція, Болгарія — 0,29, Нідерланди — 0,33, Чехія — 0,41, Франція — 0,52, Туреччина — 0,57, Італія — 0,58, Грузія — 0,70).
Про що це свідчить? Про те, що наша судова система має високий рівень бюджетного споживання, але ні кількість суддів, ні рівень суддівської винагороди не є того причиною (ці показники відповідають середнім в Європі). Тож основні чинники величини рівня бюджетного споживання — судові процедури та утримання розгалуженої, громіздкої 4-ланкової системи судів.
Для будь-якої держави утримувати таку систему — розкіш, а для нашої держави, як бачимо, ця розкіш не виправдана. Зменшити потреби судів у бюджетних коштах можна шляхом спрощення судової системи. Але й не тільки. Для держави дороговартісна власне процедура судового розгляду спору, а судова система в Україні завантажена надміру. Це стає зрозуміло, якщо проаналізувати певні показники.
Так, населення нашої держави — близько 45 мільйонів, а суди розглядають щорічно 4—5 мільйонів справ (у деякі роки й значно більше, наприклад, у 2011-му — майже 8 мільйонів). Для порівняння: в США, де кількість населення становить 310 мільйонів, суди розглядають до 3 мільйонів справ.
Згадаю й Німеччину, яка з населенням у 81,5 мільйона має складну 4-ланкову спеціалізовану судову систему. Останніми роками в цій державі однією з найбільших проблем судочинства вважається надмірне перевантаження судової системи, яке становить 55 справ і матеріалів на суддю. А в Україні навантаження значно більше — протягом останніх років — майже 70, а в 2011-му було вдвічі більше — 140. Проблему перевантаження судів потрібно розв’язувати, але не тому, що суддям важко працювати. А тому, що від перевантаження судової системи страждає ефективність судочинства, порушуються строки розгляду справ.
Причин такого стану речей в Україні немало, проте ключова — те, що в нашій державі практично не діють альтернативні, позасудові механізми вирішення правових конфліктів. Навіть дрібні спори чи справи, в яких спір фактично відсутній, передаються на розгляд суду.
Нам варто дотримуватися Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R (86) 12 щодо заходів із попередження і зменшення надмірного робочого навантаження в судах і передати несудовим органам повноваження з розгляду певної частини не властивих судівництву завдань. Слід працювати над питанням про можливість упровадження в Україні інституту медіації, який функціонує в багатьох європейських країнах, а найперше — розширити категорії справ, які вирішуватимуться нотаріусами.
Майже чверть справ, що розглядають суди в першій інстанції,— заяви про видачу судового наказу, а по суті — звернення за юридичним підтвердженням безспірних вимог (у 2012 році — 4,5 відсотка від загальної кількості матеріалів, у 2013-му — 22,9). Майже третина — це спори про спонукання до виконання очевидного грошового зобов’язання, де вимоги кредитора ґрунтуються на письмовому договорі, що підписаний сторонами, а невиконання боржником грошових зобов’язань підтверджується розрахунковими документами (орендна плата, договори позики, кредитні та депозитні договори, заборгованість у заробітній платі, комунальні платежі тощо). Про що тут, власне, спір? Спонукати боржника до виконання цього очевидного зобов’язання цілком ефективно може нотаріус, що буде менш затратним і для бюджету, і для кредитора.
Щодо справ адміністративної юрисдикції, то держава повинна звільнити суди від виконання невластивих їм функцій. Нині фіскальні органи замість того, щоб брати на себе відповідальність за ухвалення рішення зі справляння податку чи недоїмок з обов’язкових платежів, звертаються одразу до суду.
Крім того, періодично наші суди «завалені» однотипними справами (згадаймо виплату пенсій і грошових допомог військовослужбовцям, «чорнобильцям», «афганцям», «дітям війни»). У таких спорах суд в одній справі робить висновок про те, чи правильно застосували закон відповідачі, а потім тисячі разів повторює один і той само висновок в окремих рішеннях. Чи можна вважати такий механізм ефективним? Переконаний, що ні.
У вітчизняних умовах законодавство тяжіє до постійних змін, і такі ситуації будуть виникати. Тому для України актуальним є впровадження механізмів вирішення так званих масових, групових позовів. Схожі механізми успішно функціонують в США, Канаді, Великій Британії, Японії. Моделі застосування інституту групового позову досить різні, але форма судового захисту, за яким колективні інтереси відстоюють громадські організації, асоціації — типова й для багатьох країн Європи (Німеччина, Франція, Греція, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія).
Для України було б ефективним запровадити такі правила вирішення групових позовів, які передбачають, що висновки суду в одній зі справ, яку визнано «пілотною» в груповому спорі, та результати вирішення цієї справи — обов’язкові для всіх учасників групового спору (потенційних позивачів та відповідачів). У такому разі всі інші особи для захисту свого порушеного права не зобов’язані звертатися до суду з індивідуальними позовами, а повинні довести лише один факт — те, що вони належать до групи (наприклад, до «дітей війни»), спір якої вже вирішено.
Зменшення навантаження у кримінальному провадженні теж можливе, якщо запровадити інститут кримінального проступку. Більшість країн Європи (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Франція, Бельгія, Голландія, Італія, Іспанія, Естонія, Литва, Латвія, Польща, Словаччина) вже досить давно розрізняє два (злочин, проступок), іноді й три (злочин, проступок, порушення) види кримінально караних діянь, що залежить від його суспільної небезпеки, ступеня тяжкості покарань та правових наслідків для порушників.
В Україні чинний КПК оперує поняттям «кримінальний проступок» та містить норми, які дають суду можливість розглядати відповідний обвинувальний акт у спрощеному порядку, без проведення судового розгляду. Проте ця норма поки що «мертва», бо немає закону щодо кримінального проступку, і жоден із розроблених протягом 2012—2013 років законопроектів не було розглянуто. Але від такої ідеї відмовлятися нам не слід, адже це — один із дієвих механізмів спрощення судових процедур і приведення законодавства України у відповідність до європейського.
«Право України»:
— Але чи не погіршать стан захисту прав громадян такі новації, як розгляд спорів несудовими органами?
Ярослав Романюк: — Ні, не погіршать, а навіть покращать. Завданням держави є не сама по собі безмежна гарантія судового розгляду будь-якого звернення. Держава зобов’язана створити такий механізм захисту прав, який забезпечує ефективне поновлення порушеного права потерпілої сторони та усуває можливість порушника безпідставно зловживати своїми правами. Для цього потрібно запровадити позасудову процедуру розгляду вимог, що по суті не містять спору, але обов’язково зберегти судовий контроль за законністю рішень несудових органів.
ЄСПЛ не раз висловлювався, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до правосуддя, не є абсолютним (справа «Голдер проти Сполученого Королівства»), а судового розгляду потребують ті справи, в яких є «спір» про «право», реальний і серйозний, який може стосуватися як самого існування права, так і сфери його дії (справа «Аллан Якобссон проти Швеції»)
Тобто судовий розгляд спору необхідний, коли є потреба встановлення фактичних обставин справи, надання їм фахової правової оцінки. Це і є завданням суду. При цьому не суперечитимуть Конвенції дії держави, яка передбачить певні позасудові процедури, існування адміністративних органів, які б могли вирішувати справи певних категорій, і єдине, що вимагається, — обов’язково повинен бути збережений судовий контроль за рішеннями таких позасудових органів (рішення у справі «Фішер проти Австрії»).
Не секрет, що часто-густо боржник в очевидному грошовому зобов’язанні не має законних заперечень проти вимоги кредитора, тож робить усе, щоб затягнути судовий розгляд справи — заявляє клопотання, відводи суду тощо. Невже це ефективний захист із точки зору кредитора, адже саме його право порушено? Звісно, ні. Натомість кредитор у разі порушення зобов’язання за письмовим договором може зробити розрахунок заборгованості і подати його нотаріусу, який перевірить, чи правильно зроблений розрахунок, і шляхом вчинення виконавчого напису може змусити боржника до виконання.
Саме потерпіла сторона отримує переваги — економію витрат та часу. Виконавчий напис нотаріуса може бути пред’явлено до виконання одразу. Але це не позбавляє й боржника права оспорювати договір, розмір боргу, домагатися скасування напису нотаріуса за наявності для цього підстав.
Виконавчий напис нотаріуса на борговому документі для України — не новація, але застосовується лише до нотаріально посвідчених договорів та деяких інших правовідносин (пов’язаних з авторським правом, іпотекою, опротестованими векселями тощо). Якщо цей механізм застосовується у складних договірних правовідносинах, цілком логічно поширити компетенцію нотаріату й на прості вимоги, які на сьогодні розглядаються судами в порядку наказного провадження.
Такі пропозиції не варто сприймати як радикальний перегляд юрисдикцій суду та нотаріату. Йдеться лише про законне розширення сфери компетенції нотаріату для ефективного захисту порушених прав суб’єктів у деяких правовідносинах, передусім договірних.
Свого часу Конституційний Суд України в рішенні від 9 липня 2002 року №15-рп/2002 офіційно тлумачив положення ч. 2 ст. 124 Конституції та дійшов висновку, що право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежено законом. Але «виведення» з-під судової юрисдикції певних категорій справ цьому висновку не суперечить. Суди слід звільнити лише від справ, в яких спір відсутній (наразі суд розглядає такі в порядку наказного провадження). Щодо інших категорій, які можуть містити спір, вчинення нотаріусом виконавчого напису пропонується не як заміна, а як альтернатива судовому розгляду. Для особи, право якої порушено, він буде більш вигідним — дешевшим та оперативнішим, а тому, думаю, широко використовуватиметься.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!