Обязательства и расчеты

№50 (1037) 10.12—16.12.2011

3620

В случае проведения выплат по договору личного страхования право требования страховщика к лицу, ответственному за нанесение вреда, не предусмотрено

Вищий спецiалiзований суд України

з розгляду цивiльних
i кримiнальних справ
Інформаційний лист

5 грудня 2011 р. м.Київ

Щодо застосування окремих норм цивільного законодавства

Головам апеляційних судів областей,
мм.Києва та Севастополя,
Апеляційного суду Автономної Республіки Крим

Відповідно до ст.34 закону «Про судоустрій і статус суддів», ст.3607 Цивільного процесуального кодексу доводжу до вашого відома, що Верховним Судом за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах прийнято ряд постанов та сформульовано обов’язкові для всіх судів правові позиції.

Крім того, згідно з ч.2 ст.214 ЦПК при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов’язаний враховувати висновки Верховного Суду, викладені в рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 цього кодексу.

Серед них звертаю увагу на такі.

Право власності

1. Відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до положення ст.365 ЦК вимога про попереднє внесення на депозитний рахунок суду вартості частки в спільному майні в разі припинення права власності за вимогою інших співвласників є однією з основних умов ухвалення рішення про позбавлення особи майна без її згоди, інакше буде вважатися, що особа незаконно позбавлена майна (постанова від 12.09.2011 №6-27цс11).

2. Виходячи зі змісту чч.1 і 2 ст.331 ЦК, ч.1 ст.182 ЦК та п.8 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, право власності на новостворене нерухоме майно виникає в особи, яка створила це майно, після закінчення будівництва об’єкта нерухомості, введення його в експлуатацію, отримання свідоцтва про право власності та реєстрації права власності.

Отже, до прийняття об’єкта новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на цей об’єкт не виникає.

До виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використано в процесі будівництва (ч.3 ст.331 ЦК), відтак ст.331 ЦК не передбачена можливість визнання права власності на недобудоване нерухоме майно в судовому порядку (постанова від 19.09.2011 №3-82гс11).

3. Статтею 392 ЦК встановлено, що власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Частиною 1 ст.182 ЦК встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом (ч.4 ст.182 ЦК, ст.4 закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»).

Згідно з п.6.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції №7/5 від 7.02.2002 (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), встановлено, що оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування.

Судом правильно встановлено, що головне управління комунальної власності міста здійснює оформлення та видачу свідоцтва про право власності на нерухоме майно і, не перебуваючи з позивачем у правовідносинах щодо здійснення ним прав володіння, користування та розпорядження майном, щодо якого заявлено позовні вимоги про визнання права власності, не оспорює та не претендує на таке право, а відмовляє в оформленні та видачі свідоцтва з підстав ненадання всіх необхідних документів для оформлення права власності (постанова від 20.06.2011 №3-60гс11).

Земельне право

1. Положення ст.125 ЗК, яке діяло на момент ухвалення рішення — 29.04.2010, про те, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, не може бути застосовано до правовідносин, які виникли у 1985 році, коли юридична особа отримала державний акт на право постійного користування землею, а в 1995 році була перетворена в закрите акціонерне товариство. Це пов’язано з дією ч.3 ст.30 ЗК (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) про те, що при передачі підприємствами, установами і організаціями будівель та споруд іншим підприємствам, установам і організаціям разом із цими об’єктами до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій знаходяться зазначені будівлі та споруди. Аналогічна норма міститься й у ч.2 ст.120 нині діючого ЗК.

У п.2 постанови КМ від 2.04.2002 №449 «Про затвердження форми державного акта на право власності за земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» зазначено, що раніше видані такі державні акти залишаються чинними і підлягають заміні у разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб.

Отже, право постійного користування земельною ділянкою, набуте юридичною особою в 1985 році в установленому законом порядку, не втрачається, а зберігається до його належного переоформлення (постанова від 26.09.2011 №6-14цс11).

Зобов’язання, що виникають з договорів та інших правочинів

1. Висновок суду про те, що умова кредитного договору про можливість зміни з ініціативи банку розміру процентів за користування кредитом (пропозиція надіслана 18.11.2008 про зміну розміру процентів з 20.11.2008) є несправедливою та суперечить стст.11, 18 закону «Про захист прав споживачів», а також що ст.10561 ЦК про заборону в односторонньому порядку змінювати розмір процентів має зворотну дію в часі, є неправильним.

Відповідно до ч.1 ст.58 Конституції та ст.5 ЦК акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності, і не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують цивільну відповідальність особи.

ЦК доповнено ст.10561 (про заборону банку змінювати розмір процентів за користування кредитом в односторонньому порядку) законом від 12.12.2008, який набрав чинності 10.01.2009. Це закон не скасовує і не пом’якшує цивільну відповідальність особи, відтак, не має зворотної дії в часі (постанова від 12.09.2011 №6-16цс11).

2. Стаття 599 ЦК передбачає, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ст.625 ЦК боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи з положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов’язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

При цьому вказана норма права не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов’язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.

Оскільки чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з ухваленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, тому висновок суду про те, що сплата інфляційних нарахувань та трьох процентів річних може бути лише як невід’ємна частина вимоги про сплату основного боргу є необгрунтованим, так як ст.599 ЦК передбачено, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (постанова від 12.09.2011 №3-73гс11).

3. Висновок суду про те, що мирова угода, затверджена судом, не може вважатися зобов’язанням у цивільно-правовому розумінні, оскільки її укладення, затвердження і виконання регламентовано положеннями процесуального законодавства та закону «Про виконавче провадження», тому відсутні підстави для застосування ст.625 ЦК, є необгрунтованим.

Стаття 625 ЦК не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов’язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.

Отже, чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з ухваленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків (постанова від 4.07.2011 №3-65гс11).

4. Стаття 599 ЦК передбачає, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу і трьох процентів річних входять до складу грошового зобов’язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання; ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від ухвалення рішення суду про присудження суми боргу, відкриття виконавчого провадження чи його зупинення відповідно до закону «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу». Цей закон не звільняє боржника від сплати інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних, завданих його простроченням, оскільки п.1.4 ст.1 встановлено вичерпний перелік сум коштів, що підпадають під визначення заборгованості при застосуванні цього закону (постанова від 24.10.2011 №6-38цс11).

5. Встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, так і встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі ст.74 СК пов’язується з набранням законної сили рішенням суду, яким такі юридичні факти встановлені. У зв’язку із цим визнання недійсним на підставі ст.578 ЦК та ст.6 закону «Про іпотеку» договору іпотеки, який був укладений за два роки до цього не впливає на зміст правовідносин, які склалися у зв’язку із укладенням такого договору, оскільки на момент укладення оспорюваного правочину єдиним власником спірної квартири (предмета іпотеки) був чоловік, який при посвідченні договору зазначив, що на момент придбання квартири фактичних шлюбних відносин ні з ким не підтримував (постанова від 7.11.2011 №6-44цс11).

6. Статтею 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

Отже, об’єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Такі способи захисту передбачені ст.16 ЦК.

Правовідносини з приводу постачання фізичним особам електричної енергії регулюються ст.714 ЦК, стст.24—27 закону «Про електроенергетику», Правилами користування електричною енергією для населення та Методикою визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією.

Відповідно до ст.26 закону «Про електроенергетику» споживання електричної енергії можливе лише на підставі договору з енергопостачальником. Споживач енергії несе відповідальність за порушення умов договору з енергопостачальником та Правил користування електроенергією для населення згідно із законодавством.

У разі виявлення представником енергопостачальника порушення споживачем правил користування електричною енергією складається акт.

Разом з тим такий акт є лише фіксацією порушення, яке було виявлено під час проведення постачальником енергії, перевірки дотримання вказаних вище Правил, у разі виникнення спору він буде наданий як доказ, який повинен оцінюватися судом відповідно до вимог ст.212 ЦПК; його оскарження не передбачено чинним законодавством або договором як спосіб захисту судом цивільних прав та інтересів особи (постанова від 12.09.2011 №6-25цс11).

Трудове право

1. Згідно з ст.117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.16 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Установивши, що спір між сторонами виник про розмір належних звільненому працівникові сум, позов задоволено частково, тому згідно зі ст.117 КЗпП розмір відшкодування за час затримки розрахунку слід визначати з урахуванням істотності суми заборгованості порівняно із середнім заробітком (постанова від 24.10.2011 №6-39цс11).

Справи, що виникають із сімейних правовідносин

1. Встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім’єю, так і встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі ст.74 СК пов’язується з набранням законної сили рішенням суду, яким такі юридичні факти встановлені. У зв’язку із цим визнання недійсним на підставі ст.578 ЦК та ст.6 закону «Про іпотеку» договору іпотеки, який був укладений за два роки до цього, не впливає на зміст правовідносин, які склалися у зв’язку з укладенням такого договору, оскільки на момент укладення оспорюваного правочину єдиним власником спірної квартири (предмета іпотеки) був чоловік, який при посвідченні договору зазначив, що на момент придбання квартири фактичних шлюбних відносин ні з ким не підтримував (постанова від 7.11.2011 №6-44цс11).

Зобов’язання, що виникають унаслідок заподіяння шкоди

1. Згідно з ч.1 ст.1191 ЦК особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Зазначена норма, що міститься в гл.82 ЦК та регулює правовідносини щодо відшкодування шкоди, передбачає право регресу особи в разі, якщо вона відшкодувала потерпілому шкоду, завдану іншою особою в рамках деліктних правовідносин між нею та потерпілим.

Разом з тим правовідносини, пов’язані за страхуванням різних видів, регулюються нормами гл.67 ЦК. В ст.980 передбачено предмет договору страхування, а в ст.999 ЦК визначено, що до відносин, що випливають із обов’язкового страхування, застосовуються положення цього кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.

Стаття 993 ЦК передбачає, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Відповідно до цієї норми до страховика переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки про відшкодування шкоди, лише в разі виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування. У разі проведення страхових виплат за договором особистого страхування (життя, здоров’я, працездатності, пенсійного забезпечення) таке право вимоги страховика до особи, відповідальної за заподіяння шкоди, не передбачено.

Отже, оскільки страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності є обов’язковим особистим страхуванням, ні Основи законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, ні закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням», на норми гл.67 ЦК не передбачають право страховика, який сплатив страхове відшкодування особі, застрахованій за договором загальнообов’язкового державного соціального страхування, на звернення з вимогою до винної особи про відшкодування сплачених застрахованому страхових сум.

Крім того, задоволення таких вимог означало б заміну сторін у зобов’язанні, в якому права застрахованої особи на отримання відшкодування перейшли б до страховика, у той час як відповідно до ст.515 ЦК не допускається заміна кредитора в зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, зокрема про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я (постанова від 12.09.2011 №6-21цс11).

2. Відповідно до ч.1 ст.2 закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» дія цього закону поширюється на осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту).

Згідно із ч.1 ст.21 зазначеного закону в разі настання страхового випадку, а таким на підставі стст.13 і 14 цього закону є смерть застрахованого внаслідок професійного захворювання, Фонд соціального страхування від нещасних випадків зобов’язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров’я або в разі смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні, страхові виплати. Перелік грошових сум страхових виплат на відшкодування такої шкоди міститься в п.1 ч.1 ст.21 наведеного закону. До грошових сум, які в разі смерті застрахованого працівника підлягають виплаті особам, що перебували на його утриманні, законом віднесено одноразову допомогу, пенсію у зв’язку з втратою годувальника та відшкодування вартості пов’язаних з похованням ритуальних послуг (пп.«б», «д» п.1; п.2 ч.1 ст.21 закону).

Отже, виплата Фондом грошових сум на відшкодування моральної шкоди, завданої смертю застрахованого внаслідок професійного захворювання, членам його сім’ї зазначеним вище законом не передбачена.

Такі відносини регулюються нормами стст.1167, 1168 ЦК. Зокрема, ст.1168 ЦК передбачено, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім’єю (постанова від 10.10.2011 №6-46цс11).

Справи, що виникають із застосування законодавства про виконавче провадження

1. Відповідно до п.15 ч.1 ст.34 закону «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (вересень 2009 року), виконавче провадження підлягає обов’язковому зупиненню у випадку внесення підприємства паливно-енергетичного комплексу до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості відповідно до закону «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу».

Згідно зі ст.2 цього закону він регулює відносини, пов’язані з проведенням комплексу заходів, спрямованих на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу. Його дія поширюється на підприємства паливно-енергетичного комплексу, а також інших учасників розрахунків, які мають або перед якими є заборгованість, що виникла внаслідок неповних розрахунків за енергоносії. В ст.1 вказаного закону перелічено, хто є учасником розрахунків.

Отже, виконавче провадження з виконання рішення суду про відшкодування фізичній особі моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров’я, не підлягає обов’язковому зупиненню (постанова від 17.10.2011 №6-31цс11).

Суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність до судових рішень Верховного Суду.

Заступник голови
М.ПШОНКА