Закон і Бізнес


Административный акт — элемент внешний


№6 (1148) 07.02—13.02.2014
3284

Просьба не регистрировать договор, волеизъявление на заключение которого было проявлено в момент скрепления подписью документа, не является основанием для признания правочина недействительным. К такому заключению пришел Верховный Суд Украины в Постановлении от 18.12.2013 № 6-127цс13, текст которого печатает газета "Закон и Бизнес".


Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

18 грудня 2013 року м.Київ №6-127цс13

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого — Яреми А.Г.,

суддів: Григор’євої Л.І., Онопенка В.В., Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Патрюка М.В., Сімоненко В.М.,

за участю: представника позивача — Особи 2,

представника СФГ «Павел» — Безпеки М.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Особи 1 до селянського (фермерського) господарства «Павел» та відділу Держкомзему у Долинському районі Кіровоградської області про визнання договору оренди землі недійсним за заявою Особи 1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24.07.2013,

ВСТАНОВИЛА:

У червні 2012 року Особа 1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що між ним і відповідачем з 2001 року тривали договірні відносини щодо оренди належної йому земельної ділянки, розташованої на території Пишненської сільської ради Долинського району Кіровоградської області. Після їх закінчення, у 2011 році, він вирішив самостійно обробляти земельну ділянку, у серпні звернувся до районного відділу Держкомзему із заявою не реєструвати ніяких договорів. Після отримання з відділу довідки про те, що станом на 27.09.2011 відповідно до книги записів державної реєстрації договорів оренди землі договір оренди належної йому земельної ділянки не зареєстровано, здійснив виділення її меж у натурі (на місцевості), обробив земельну ділянку й почав користуватися нею як одноосібник. Проте на початку 2012 року дізнався, що відповідачем у відділі Держкомзему зареєстровано договір оренди від 10.07.2010. Також позивач зазначив, що вказаний договір був підписаний ним без його волі та бажання укладати цей правочин, оскільки представник селянського фермерського господарства «Павел» надав йому для підпису чисті бланки договору, пояснивши, що це потрібно для отримання орендної плати.

Під час розгляду справи Особа 1 уточнив позовні вимоги та, посилаючись на стст.203, 215 ЦК, просив суд визнати договір оренди недійсним і скасувати державну реєстрацію.

Рішенням Долинського районного суду Кіровоградської області від 24.12.2012 в задоволенні позову Особі 1 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 3.04.2013 рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 24.12.2012 скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги Особи 1 задоволено частково: визнано недійсним договір оренди землі, укладений 10.07.2010 між Особою 1 і СФГ «Павел»; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 24.07.2013 касаційну скаргу СФГ «Павел» задоволено, рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 3.04.2013 скасовано й залишено в силі рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 24.12.2012.

У серпні 2013 року до ВС звернувся Особа 1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 24.07.2013, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції стст.203, 215, унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах.

У зв’язку із цим Особа 1 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 24.07.2013 та ухвалити нове рішення.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах ВС вважає, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.355 ЦПК заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом ст.360-5 ЦПК, ВС відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Установлено, що Особа 1 є власником земельної ділянки площею 9,13751 га з цільовим призначенням — ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Пишненської сільської ради Долинського району Кіровоградської області.

20.07.2010 між Особою 1 і СФГ «Павел» підписано договір оренди землі строком на 3 роки. За умовами договору орендодавець Особа 1 надає, а орендар СФГ «Павел» приймає в строкове платне користування зазначену земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Договір набирає чинності після підписання і його державної реєстрації (п.43 договору).

17.07.2011 Особа 1 звернувся до відділу Держкомзему у Долинському районі Кіровоградської області з письмовою заявою, в якій просив не проводити державну реєстрацію договору оренди земельної ділянки, укладеного між ним і СФГ «Павел».

29.02.2012 спірний договір від 20.07.2010 був зареєстрований у відділі Держкомзему у Долинському районі Кіровоградської області, про що в державному реєстрі земель вчинено відповідний запис за №352190004000020.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог Особі 1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що спірний договір діє з липня 2010 року й протягом двох років сторони виконували істотні умови договору, отже, укладення договору оренди відповідало внутрішній волі позивача, тому підстави для визнання його недійсним відсутні.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову й визнання договору оренди землі недійсним на підставі стст.203, 215 ЦК, апеляційний суд виходив із того, що в Особи 1 було відсутнє волевиявлення на реєстрацію договору оренди, тому відділ Держкомзему у Долинському районі Кіровоградської області не мав правових підстав для його реєстрації.

Особа 1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ за подібного предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.

Для прикладу надав ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 12.06.2013 та рішення Верховного Суду від 14.09.2011.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 12.06.2013 залишено без змін рішення апеляційного суду у справі за позовом фізичної особи до СФГ «Павел» про визнання договору оренди землі недійсним. Касаційний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції, що звернення позивача до відділу Держкомзему з проханням не реєструвати договір оренди землі та оформлення ним документів для здійснення сільськогосподарського виробництва як одноосібника свідчать про відсутність у позивача волі на укладення спірного договору з відповідачем. За таких умов апеляційний суд, посилаючись на стст.203, 215 ЦК, скасував рішення місцевого суду та ухвалив нове рішення, яким визнав договір оренди землі недійсним.

Таким чином, існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме стст.203 та 215 ЦК України, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1—3, 5 та 6 ст.203 цього кодексу.

Згідно з вимогами ч.3 ст.203 ЦК волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом ч.1 ст.638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов.

Частиною 1 ст.20 закону «Про оренду землі» у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації.

Відповідно до ст.18 цього закону договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Отже, учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоді встановленої форми.

Разом із тим цивільні права та обов’язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення учасників при укладенні спірного договору, набуваються після відповідної державної реєстрації.

Статтею 2 закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно — офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Волевиявлення є важливими чинником, без якого неможливе вчинення правочину, що узгоджується зі свободою договору, установленою ст.627 ЦК.

Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа, в якому фіксуються правові наслідки.

Реєстрація договору є адміністративним актом, тобто елементом зовнішнім щодо договору.

Прохання учасника правочину не здійснювати реєстрацію договору оренди земельної ділянки, волевиявлення на укладення якого він виявляв у момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа, не є підставою для визнання договору недійсним у порядку, визначеному ч.3 ст.203 та ч.1 ст.215 ЦК.

У справі, яка переглядається, касаційним судом правильно застосовано ст.203 та 215 ЦК, рішення ухвалено з додержанням норм матеріального права.

У заяві Особа 1 також посилається як на приклад неоднакового застосування норм матеріального права на рішення ВС від 14.09.2011, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог про визнання договору оренди землі недійсним. Зазначеним рішенням суд касаційної інстанції висловив позицію про неможливість визнання недійсним договору, який у зв’язку з відсутністю державної реєстрації не є укладеним.

Разом із тим у справі, яка є предметом перегляду, Особа 1 звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору, що зареєстрований у встановленому порядку.

Таким чином, у рішенні ВС від 14.09.2011, на яке посилається Особа 1 як на приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та в рішенні, яке переглядається, установлені різні обставини справи, що не свідчить про неоднакове застосуванням судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права.

Ураховуючи викладене, підстави для задоволення заяви Особи 1 та скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 24.07.2013 відсутні.

Керуючись стст.355, 360-3, 360-5 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

У задоволенні заяви Особи 1 про перегляд ВС ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 24.07.2013 відмовити.

Постанова ВС є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст.355 ЦПК.