Закон і Бізнес


Гражданская компетенция


№38 (1025) 17.09—23.09.2011
2863

Штраф за невыполнение требований государственного исполнителя является санкцией, а не административным взысканием


Верховний Суд України

Іменем України
Ухвала

10 березня 2011 року                                     м.Київ

Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого — Патрюка М.В.,

суддів: Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Луспеника Д.Д., Лященко Н.П.,

 

розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою Особи 3 на неправомірні дії відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Волинській області й постанову про накладення штрафу, за касаційною скаргою Особи 3 на ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 1.07.2010,

 

ВСТАНОВИЛА:

 

У грудні 2009 року Особа 3 звернувся до суду з указаною вище скаргою, в якій просив скасувати постанову начальника підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Волинській області (далі — ВДВС), Особи 4, від 21.12.2009 про накладення на нього як на начальника Рівненського РВ УМВС у Рівненській області штрафу в розмірі 170 грн. за невиконання вимог державного виконавця, викладених у постанові від 9.12.2009, про залучення працівників міліції в кількості 8 осіб для забезпечення охорони громадського порядку під час виконання рішення суду про поновлення на роботі Особи 5 на посаді генерального директора Закритого акціонерного товариства «Рівненський ливарний завод». Посилався на те, що завчасно попередив ВДВС про неможливість виконання постанови через її невідповідність п.2.3 Інструкції про порядок взаємодії органів внутрішніх справ та органів державної виконавчої служби й просив зазначити в постанові всі необхідні вихідні дані.

Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 5.02.2010 скаргу Особи 3 повністю задоволено.

Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 1.07.2010 рішення суду першої інстанції скасовано, провадження в справі закрито.

У касаційній скарзі Особа 3 просить скасувати ухвалу апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів Верховного Суду, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги і перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до п.2 розд.ХІІІ «Перехідні положення» закону від 7.07.2010 №2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» справа розглядається Верховним Судом за правилами ЦПК від 18.03.2004 в редакції, чинній до введення в дію закону від 7.07.2010.

Згідно з вимогами ст.324 ЦПК підставою для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, апеляційний суд виходив з того, що скарга підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки постанова державного виконавця про накладення штрафу не пов’язана з виконанням рішення суду, а стосується невиконання законних вимог державного виконавця і є актом індивідуальної дії суб’єкта владних повноважень.

Проте погодитись із таким виснов­ком апеляційного суду не можна, тому що його суд дійшов з порушенням норм процесуального права.

Відповідно до ч.1 ст.386 ЦПК скарга на дії чи рішення державного виконавця розглядається в судовому засіданні за участю заявника і державного виконавця.

Зазначене положення процесуального закону є обов’язковим для суду, оскільки є складником принципів цивільного процесу — змагальності й диспозитивності, а також вимогою ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду.

Разом з тим апеляційний суд розглянув справу за відсутності заявника, не звернувши уваги на те, що суду повернута судова повістка з поміткою поштового відділення «за зазначеною адресою не проживає», тобто не проживає за адресою, указаною особою, яка подала апеляційну скаргу, а саме — державним виконавцем.

У такій ситуації суд повинен був діяти згідно з вимогами ч.7 ст.74 ЦПК (у редакції процесуального закону на час розгляду справи), в якій указано, що, якщо особа насправді не проживає за адресою, повідомленою суду, судова повістка може бути надіслана за місцем її роботи.

З огляду на те що заявник є начальником Рівненського РВ УМВС у Рівненській області, виконання такої вимоги закону для суду було нескладним.

Розглянувши справу за відсутності заявника, який оскаржив рішення державного виконавця, апеляційний суд його доводів не перевірив, припустився й інших порушень закону.

Так, відповідно до стст.1, 5 закону «Про виконавче провадження» виконавче провадження — це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів. Державний виконавець зобов’язаний ужити заходів до примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії.

При здійсненні примусових виконавчих дій ст.88 закону «Про виконавче провадження» передбачає право державного виконавця накласти штраф на винних осіб за невиконання законних вимог державного виконавця.

Судом установлено, що штраф на начальника Рівненського РВ УМВС у Рівненській області накладений за невиконання вимог державного виконавця під час виконання ним рішення суду про поновлення на роботі.

Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд не звернув уваги на те, що ч.1 ст.383 ЦПК надано право звернутися до суду зі скаргою на дії чи рішення державного виконавця не лише безпосереднім учасникам виконавчого провадження, якими, як правило, є стягувач і боржник, а й особам, яких залучено до проведення виконавчих дій.

Так, ч.2 ст.10 закону «Про виконавче провадження» визначено, що для проведення виконавчих дій державним виконавцем у необхідних випадках залучаються поняті, а також працівники органів внутрішніх справ у порядку, встановленому цим законом. Отже, заявник, якого постановою державного виконавця від 9.12.2009 залучено до проведення виконавчих дій, має право на оскарження рішень державного виконавця.

Розглядаючи справу за скаргою на постанову про накладення штрафу, апеляційний суд повинен був виходити з того, що такий штраф є не адміністративним стягненням, а санкцією за невиконання зазначених в ст.88 закону «Про виконавче провадження» вимог державного виконавця при виконанні судового рішення. Тому положення п.2 ч.1 ст.18 КАС на вказані постанови державного виконавця не поширюються. Крім того, державний виконавець виконував рішення суду від 3.11.2008, ухвалене в цивільній справі.

За таких обставин ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст.213 ЦПК щодо законності й обгрунтованості, що з огляду на ст.338 ЦПК є підставою для її скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Прохання Особи 3 про залишення рішення суду першої інстанції без змін задоволене бути не може, оскільки апеляційний суд не перевірив доводів апеляційної скарги, законність і обгрунтованість рішення місцевого суду, а, скасовуючи його, обмежився лише наявністю процесуальних підстав для його скасування.

Керуючись стст.336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду

 

УХВАЛИЛА:

 

Касаційну скаргу Особи 3 задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 1.07.2010 скасувати, справу передати на новий розгляд до апеляційного суду.

Ухвала оскарженню не підлягає.