Закон і Бізнес


Без права на втручання

Юрій МЕДВЕДЕНКО: «Будь-який вплив на суд не допустимий, і це розуміють перш за все ті, хто поважає свою професійну честь»


Правосудие, №5 (940) 30.01—05.02.2010
4346

З початком року пристрасті навколо питання призначення суддів на адміністративні посади почали вирувати. Ще в грудні минулого року на засіданні Ради суддів люди в мантіях дискутували, в чиї руки віддати «призначальні» повноваження, про що повідомлялось у №3 «ЗіБ». Січень лише додав полеміки. Всі інституції наперебій заявляли про можливі шляхи вирішення ситуації. Проте до цього часу проблема так і залишається на відправній точці.


З початком року пристрасті навколо питання призначення суддів на адміністративні посади почали вирувати. Ще в грудні минулого року на засіданні Ради суддів люди в мантіях дискутували, в чиї руки віддати «призначальні» повноваження, про що повідомлялось у №3 «ЗіБ». Січень лише додав полеміки. Всі інституції наперебій заявляли про можливі шляхи вирішення ситуації. Проте до цього часу проблема так і залишається на відправній точці.

 

До дискусії долучаються суди всіх регіонів України, щоб нарешті вийти з глухого кута і рухатися далі. Адже «призначальна» проблема — не єдина для храмів Феміди.

Своїм баченням вирішення питання призначення людей у мантіях на адмінпосади з кореспондентом газети «Ве­чір­ня» Віктором КРУП­СЬКИМ поділився голова Апеляційного суду Кіровоградської області Юрій МЕДВЕДЕНКО.

 

«У разі неприйняття ВР закону щодо процедури призначень на адмінпосади в багатьох судах виникнуть проблеми»

 

— Юрію Сергійовичу, яка ваша позиція щодо рішення Конституційного Суду від 22 грудня 2009 р.?

— Проблемі призначення суддів на адмінпосади вже майже 3 роки. Ще 16 травня 2007 р. КС визнав неконституційною норму закону «Про судоустрій України», якою було передбачено право Президента призначати суддів на адміністративні посади. Внаслідок прийнятого рішення утворився правовий вакуум у цьому питанні. Більш ніж 600 посад голів та заступників голів судів не могли бути заповнені, оскільки в суддів-адміністраторів закінчилися п’ятирічні строки перебування на посадах керівників. Така ситуація призвела б до зупинки роботи судової системи. Адже голови судів виконують господарські та організаційні функції, пов’язані з організацією діяльності судів, їхніх апаратів. Суди всіх рівнів є юридичними особами, тому голови цих установ, за законом, вирішують питання, пов’язані з трудовими відносинами працівників, господарські, фінансові, а також питання організації роботи, узагальнення судової практики. За відсутності голови (особливо в судах, які мають розрахункові рахунки) неможливо виплачувати заробітну плату, закуповувати папір, поштові марки, конверти, відшкодовувати витрати народним засідателям, свідкам, здійснювати ремонти тощо.

31 травня 2007 р. з метою розв’язання цієї проблеми РСУ ухвалила постанову, якою взяла на себе повноваження призначати суддів на адмінпосади. Правовою підставою для прийняття цього рішення став п.4 ч.5 ст.116 закону про судоустрій, відповідно до якого РСУ «вирішує питання щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і порядку, передбачених цим Законом». Практику призначення суддів на адміністративні посади РСУ було схвалено рішеннями двох з’їздів суддів як найвищих органів суддівського самоврядування.

А тепер щодо рішення КС від 22 грудня 2009 р. Як професійний суддя я не можу давати правову оцінку рішенню КС. Воно набрало чинності й має виконуватись. Однак у разі неприйняття ВР закону, який би визначив процедуру згаданих призначень, уже найближчим часом у багатьох судах знову виникнуть проблеми організаційного характеру.

Адже сьогодні в Україні більш ніж у 50 голів судів та їхніх за­ступників закінчилися повноваження. І якщо для судів певних рівнів (наприклад для Вищого адміністративного) порядок виконання обов’язків голови законодавчо визначено, то для місцевих судів такого порядку не існує. Тому у випадку неприйняття закону, що встановлював би порядок призначення суддів на адміністративні посади, РСУ та з’їзд суддів, гадаю, будуть вимушені повернутися до обговорення цих питань, щоб уникнути руйнації системи судочинства.

 

«Суд приймає рішення в нарадчій кімнаті, і голова не має жодних важелів впливу на його позицію»

 

— Питання призначень на адміністративні посади в судах стало предметом по­літичної боротьби. У чому, на вашу думку, причина цього явища? Адже, за законом, повноважень у голови суду небагато, він не має права втручатися в розгляд суддями справ.

— На мій погляд, пов’язана із цими питаннями полеміка не має явного політичного забарвлення. Адже політики не наводять, так би мовити, ідеологічних аргументів, відстоюючи ту чи іншу позицію в обговоренні цих питань. Та й серйозної концепції реформування судової системи в державі не існує, про що свідчить останнє рішення ВР про створення Комісії з питань реформування правосуддя. Аргументи наводяться різні: боротьба з корупцією, забезпечення безсторонності суду тощо.

Я вважаю, що в основі полеміки, яка виникла у зв’язку з порядком призначення суддів на адмінпосади, лежить не що інше, як необізнаність. До цього часу більшість громадян уважає, що голова суду не тільки має можливість, а й зобов’язаний втручатися в судочинство, тобто в розгляд конкретних справ. До мене як голови апеляційного суду дуже часто звертаються не тільки пересічні громадяни, а й посадовці з проханнями (іноді навіть з вимогами) сприяти у вирішенні того чи іншого спору. При цьому вони не усвідомлюють однієї простої речі: суд — чи то в складі одного судді, чи то трьох суддів, чи то двох суддів та трьох народних засідателів — приймає рішення в нарадчій кімнаті, і на формування цього рішення голова суду не має будь-яких важелів впливу. Більше того, будь-який вплив на суд не допустимий за законом, і це розуміють перш за все судді, які, повірте, поважають свою професійну честь.

Голова суду виконує лише обмежені організаційні функції в суді. Він не має права ні ініціювати притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, ні відсторонити суддю від займаної посади (навіть за постановою слідчого), ні виносити процесуальні рішення у справах, які не перебувають у його прова­дженні як судді. Переглядати рішення суду чи суддів або давати їм будь-які оцінки голова суду також не має права. Обов’язки голови — це організація роботи суду з метою забезпечення ефективного здійснення судочинства, зокрема організація роботи апарату суду, вирішення питань матеріально-технічного та кадрового забезпечення в судах апеляційного рівня (у місцевих загальних судах ці питання покладені на ­територіальні ­управління Державної судової адміністрації), організація проведення семінарів та узагальнень судової практики тощо.

Як на мене, найбільш раціональною та такою, що відповідає принципам безсторонності й незалежності правосуддя, мала б бути система, за якої призначення суддів на адміністративні посади здійснювалися органами суддівського самоврядування або органами управління судами — Пленумом чи Президією ВС, президіями апеляційних судів. Оскільки ці органи найбільш зацікавлені в забезпеченні належної діяльності та організації роботи судів, забезпеченні незалежності правосуддя. Власне, в усіх органах державної виконавчої влади призначення ке­рівників регіональних рівнів здійснюється по вертикалі. Нікому ж не спадає на думку призначати прокурорів, начальників райвідділів міліції чи ке­рівників відділів облдержадміністрацій рішеннями ВР, Ради національної безпеки і оборони або постановами Пленуму ВС.

— Ви, займаючи посаду голови апеляційного суду, берете участь у розгляді справ (щоправда, не надто часто.) Дозвольте нагадати про одну зі справ, розглянутих колегією, у складі котрої були і ви. Це справа стосовно чоловіка, обвинуваченого в розповсюдженні наркотиків. Мені вона запам’яталася тим, що колегія апеля­ційного суду, скасовуючи вирок районного, послалася на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Тейксейра де Кастор проти Португалії» — рішення, в якому йдеться про використання поліцією негласних агентів і вказується, що суспільним інтересом не можна виправдати підбурювання праців­никами правоохоронних органів. На вашу думку, українським суддям слід ви­вчати практику Європейського суду?

— Мій основний статус — суддя. Тому, за законом, я маю розглядати справи. Безумовно, внаслідок додаткових навантажень, пов’язаних з виконанням обов’язків голови суду, розглядаю справи дещо рідше, ніж інші служителі Феміди. Відверто кажучи, я вже не пам’ятаю обставин справи, про яку ви згадали. Однак можу сказати, що в указаному рішенні дійсно є цікаві викладки, які мають значення для вітчизняної судової практики. Згадане рішення містить поняття «агент-провокатор» та позицію стосовно оцін­ки дій правоохоронних органів у разі створення штучних умов, які, власне, спонукали, підбурили особу до скоєння злочину.

Завданням правоохоронних органів будь-якої держави є запобігання злочинам та викриття скоєних злочинів, а не створення показників роботи. У рішенні «Тейксейра де Кастор проти Португалії» розглядається випадок скоєння особою злочину (продаж наркотиків) за ініціативою співробітників правоохоронного органу, які запропонували цій особі продати наркотики, знову ж таки, агентові правоохоронного органу. Аналогічні обставини з’ясувалися й у справі, що розглядалась апеляційним судом, тому й було застосовано вказане рішення.

Практику Євросуду, без­умовно, слід вивчати, і люди в мантіях це роблять. Рішення вказаного міжнародного органу є прецедентними для українських судів. Це єдина практика прецедентного права в нашій країні, оскільки рішення вітчизняних судів загальної юрисдикції, за законом, не мають прецедентного характеру.

 

«Наш суд став доступнішим для громадян»

 

— Є інформація, що за час вашого головування в орга­нізації роботи апеляційного суду області відбулися суттєві зміни. Розкажіть про це.

— Дійсно, протягом останніх 2,5 року в нас відбулися значні зміни. Так, відповідно до закону про судоустрій сформована та з 2007 р. почала працювати президія апеляційного суду, на щомісячних засіданнях якої розглядаються різноманітні питання організації роботи як апеляційного, так і місцевих судів області. З 2007 р. в апеляційному суді налагоджено роботу зі скаргами та зверненнями громадян. Створено підрозділ, який відповідає за цей напрям діловодства і виконує свої функції на належному рівні. Це саме можу сказати і про діяльність суддів-інспекторів, які проводять перевірки за скаргами та зверненнями.

У результаті цих заходів кількість звернень громадян до Ради суддів у 2009 р. порівняно з попереднім зменшилася на 24%, а до апеляційного суду — на 10%. Крім того, налагоджено особистий прийом громадян головою апеляційного суду. Нарікання та побажання, що люди висловлюють мені на особистих прийомах, розглядаються так само ретельно, як і письмові звернення.

А ще в суді створено під­розділ експедиції, завдяки якому спрощено порядок прийому матеріалів, отримання копій процесуальних документів, і в результаті суд став більш доступним для громадян.

Внутрішніми нормативними актами чітко визначено порядок проходження процесуальних документів. Упорядковано архів суду, налагоджується кодифікаційна робота. З метою навчання суддів першої інстанції систематично проводяться семінари. Служителі Феміди місцевих судів стажуються в апеляційному суді, судді-куратори апеляційного суду надають їм повсякденну методичну допомогу. Систематично узагальнюється судова практика. Так, з ініціативи апеляційного суду узагальнено практику в справах про визнання права власності на об’єкти самовільного та незавершеного будівництва, у справах про спадщину.

— Люди часто нарікають на тяганину в судах. Ви згодні з тим, що це явище існує?

— Тяганина в судах області є, що пояснюється як суб’єктивними, так і об’єктивними причинами. Тому з метою підвищення оперативності розгляду справ апеляційний суд змушений іноді вирішувати, на перший погляд, не властиві йому питання. Наведу приклад: у 2008 р. на вимогу уповноваженого ВР з прав людини Ніни Карпачової через неналежний стан було припинено роботу ізоляторів тимчасового тримання в мм.Знам’янці та Олександрії. Як наслідок, під­судних доставляли до Олександрійського та Знам’янського міськрайонних судів з Кірово­град­ського СІЗО. Це призводило до затягування ­розгляду кримінальних справ, чим порушу­валися законні права та інтереси громадян.

На початку 2009 р. питання несвоєчасної доставки під­судних до вказаних судів стало предметом розгляду президії апеляційного суду. У засіданні взяли участь представники обласної прокуратури, державної адміністрації, управління МВС. За результатами розгляду цієї проблеми, президія апеляційного суду спільно з керівниками прокуратури області та УМВС звернулася до ­облдержадміністрації та облради з проханням виділити кошти на ремонт згаданих ІТТ. Питання вирішено — 300000 грн. на ці потреби було виділено. І мені дуже приємно констатувати, що 30 грудня 2009 р. ізолятор у Знам’янці почав функціонувати.

 

«Держава невиправдано витрачає кошти на «безповноважних» суддів»

 

— Як відомо, одну із суддів Кіровського райсуду притягають до кримінальної відповідальності — обвинувачують у хабарництві. Справу стосовно неї уже передано на розгляд до Апеляційного суду Миколаївської області. Проте вона продовжує розглядати справи. Що, слідчий не відстороняв її від виконання обов’язків? А як ви сприйняли кілька місяців тому звістку про те, що стосовно цієї судді порушено кримінальну справу? Чи були на неї скарги від громадян рані­ше?

— Відверто скажу: звістка про цей випадок мене вразила. Знаєте, як грім з ясного неба. Скарг на роботу цієї судді майже не було.

Дійсно, цю справу вже розслідували і передали на роз­гляд суду. Проте коментувати факт притягнення цієї судді до кримінальної відповідальності я не можу. До завершення роз­гляду справи судом ніхто не має права давати такі коментарі чи оцінювати дії будь-кого з фігурантів. Подробиці справи мені не відомі, оскільки я не знайомий з її матеріалами, не втручався в хід розслідування. Впевнений, що суд прийме законне рішення у справі, а вже яке — час покаже.

Що стосується відсторонення судді від роботи, то це питання з невідомих мені причин слідчий Генеральної прокуратури до кінця не вирішив. Так, слідчий виносив постанову про відсторонення судді від виконання службових обов’язків. Однак згідно з КПК виконання такої постанови має здійснюватися органом, який призначав чи обирав службову особу на посаду. Слідчий направив згадану постанову для виконання голові районного суду. Однак голова райсуду не призначає і не обирає суддю, тому не має права звільнити суддю чи відсторонити від роботи. Про це, наскільки мені відомо, слідчого було повідомлено.

У даному випадку питання виконання постанови слідчого про відсторонення судді від роботи мала вирішити ВР, яка обирала людину на посаду. Однак ні слідчий, ні Генпрокурор не звернулися з таким поданням.

— Не так давно обласна ДПАУ поширила інформацію про те, що місцеві суди Кіровоградщини масово виносять занадто м’які вироки стосовно фігурантів справ, порушених податковою. Що ви скажете на це?

— Чув я про це по місцевому радіо. Ця інформація, м’яко кажучи, не точна. По справі, яка розглядалася Ленінським райсудом м.Кіровограда, прокурор, що підтримував обвинувачення, перекваліфікував дії підсудного на більш м’який склад злочину, внаслідок чого суд не мав законних підстав виносити вирок, а зобов’язаний був застосувати амністію. В іншому випадку у справі, яку розглядав Знам’янський міськрайсуд, дії підсудного спочатку були ква­ліфіковані так, що суд мав за­стосувати амністію. Наскільки мені відомо, прес-служба податкової адміністрації області вже спростувала по місцевому радіо поширену раніше недостовірну інформацію.

— Скільки суддів, повноваження яких закінчилися, числяться в штатах місцевих судів Кіровоградщини? Виходить, можна не працювати роками й отримувати зар­плату? Чи є якісь ініціативи від судової влади скасувати такий порядок?

— Дійсно, така проблема існувала. У 2007—2008 рр. в області були судді, які по 4—6 років не мали повноважень, але отримували заробітну плату, і досить високу. За підтримки ВС ми провели певну роботу і досягли того, що долю «довгожителів» вирішено. Когось було звільнено, а когось — обрано суддями безстроково.

Якщо не помиляюся, сьогодні в області четверо суддів, у яких закінчилися строки повноважень. При цьому двоє з них не рекомендовані до обрання Вищою кваліфікаційною комісією суддів, двоє перебувають на посадах без повноважень протягом відносно незначного часу — з вересня — листопада 2009 р., і стосовно них проходить процедура ­обрання. Слід відзначити, що ВРЮ вирішила вносити на розгляд ВР для обрання безстроково кандидатури суддів, яких не було рекомендовано ВККС. На мій погляд, це парадокс, але факт.

Що стосується самої процедури обрання та призначення суддів, то вона є вкрай недосконалою і не визначеною чітко в законодавстві. Це й призводить до тяганини під час призначення чи обрання, до того, що судді впродовж тривалого часу займають посади, не маючи при цьому повноважень. Як наслідок, невиправдано витрачаються державні кошти, тягар навантаження лягає на працюючих суддів, що в підсумку призводить до порушення прав громадян. І РСУ, і ВС неодноразово вносили пропозиції до ВР стосовно регламентації процедур призначення та обрання суддів, удосконалення цього порядку. Однак змін поки що немає.

На жаль, ВС згідно з Конституцією не наділений правом законодавчої ініціативи, а су­б’єкти, які мають це право, даними проблемами не переймаються. Є сподівання, що створена 23 грудня 2009 р. ВР Тимчасова комісія з розробки концепції судової реформи запропонує шляхи розв’язання цих проблем та прислухається до думок представників судової влади.

 

«Розташування системи адмінсудів за принципом «баня, а через дорогу — роздягальня» не зручне»

 

— Відомо, що велика частина адмінсправ нині розглядається районними та міськрайонними судами, а апеляційні скарги розглядаються в Дніпропетровську. Ця система ефективна? Адже ви в Апеляційному суді Кірово­градської області не можете узагальнити місцеву практику, яка, між іншим, дуже цікава. Та й людям незручно звертатися до Дніпропетровського апеляційного адмінсуду.

— З приводу існування системи адміністративних судів до цього часу ведеться полеміка. На мій погляд, спеціалізація в будь-якій сфері людської діяльності за умови, що вона раціонально організована, є ефективною. Однак розташування системи за принципом «баня, а через дорогу — роздягальня», мабуть, не зручне.

Дійсно, складно звертатися до окружного адміністративного суду, який розташований у Кіровограді, громадянину, котрий проживає, наприклад, у Гайвороні (понад 200 км від обласного центру. — Прим. ред.). А потім ще й, оскаржуючи рішення, мандрувати до Дніпропетровська. Законодавець це теж почав розуміти.

Адже спочатку всі справи, де стороною виступала держава в особі відповідних органів, були підвідомчі окружним адмінсудам. Однак не було враховано, що до окружного суду звертатимуться люди, які мають статус дітей війни і не згодні з розмірами нарахованих їм пенсій. Коли величезна кількість таких спорів на­дійшла на розгляд до окружних адмінсудів, законодавець «спростив» ситуацію — ухвалив, що ці справи мають вирішуватися місцевими судами, не збільшивши при цьому ні штати цих судів, ні обсяги їх фінансування. Однак апеляційний розгляд залишився в округах, у нашому випадку — в Дніпропетровську. І знову громадяни, які намагаються відновити свої права на отримання со­ціальних виплат, змушені долати сотні кілометрів.

Стосовно узагальнення практики зазначу таке. Децентралізація системи призвела до того, що апеляційні загальні суди не мають інформації стосовно якості та оперативності правосуддя в адміністративних справах, а спеціалізовані апеляційні суди не мають можливостей вирішувати питання дисциплінарної практики.

Я вважаю, що судова система має бути простою, зрозумілою, перш за все для пересічних громадян. І, звісно, доступною. Тільки в цьому випадку можливо вести мову про гарантованість захисту порушених прав. Спеціалізація — це чудово. Але якщо держава визнала необхідною спеціалізацію, то зобов’язана була знайти кошти і створити структуру, що відповідала б адміністративно-територіальному устрою та забезпечувала зручну можливість людині звернутися до суду.

Створення адміністративних судів за зразком господарських є невиправданим, оскільки в господарських судах сторонами є юридичні особи чи підприємці, тобто суб’єкти, які мають реальну матеріальну можливість звернутися до суду, розташованого в іншому регіоні. А адміністративні суди мають за мету захист прав та інтересів громадян, порушених державними органами. От і виникає питання: як людина похилого віку, котрій не нарахували 10—20 грн. надбавки до пенсії, ефективно захистить своє право в окружному апеля­ційному адміністративному суді, розташованому за 200 чи 500 км від місця її проживання?

На мій погляд, за відсутності достатніх можливостей організувати розгалужену систему адміністративних судів держава могла вчинити простіше — запровадити спеціалізацію, інтегровану в наявну систему судочинства, збільшивши штати, утворивши судові палати в апеляційних загальних судах. Така система була б значно дешевшою, а головне, більш зрозумілою громадянам та наближеною до них, а тому — більш ефективною.

Дуже хочеться сподіватися, що Комісія з питань концепції судової реформи зверне увагу на ці проблеми та зробить кроки до їх розв’язання. Це б додало авторитету і судовій владі, і державі в цілому.

 

Довідка «З&Б»

 

Юрій Сергійович МЕДВЕДЕНКО народився 13 грудня 1962 р. Здобув освіту в Одеському державному університеті ім. І.І.Мечнікова, навчаючись на юридичному факультеті за спеціальністю «Правознавство».

У 1981—1982 рр. працював судовим виконавцем Кірово­градського районного суду Кіровоградської області. Потім обіймав посади юрисконсульта в Кіровоградському виробничому об’єднанні «Друкмаш» та старшого юрисконсульта Кіровоградського виробничого об’єднання «Кіровоградсільбудіндустрія».

З 1990 до 1992 р. працював суддею Ленінського районного суду м.Кіровограда. У 1992 р. був обраний суддею Апеляційного суду Кіровоградської області, а у 2003 р. став першим заступником голови цієї ж установи. А через чотири роки зайняв посаду її голови.

Юрій Сергійович — заслужений юрист України.