Театр абсурду воєнних дій

Навіть за найбезглуздішими конфліктами найчастіше проглядався очевидний комерційний інтерес

У 1260 році до н.е., якщо вірити Геродоту, почалася найзнаменитіша війна давнини — Троянська. Згідно з Гомером приводом для цього конфлікту стало безглузде викрадання Олени Прекрасної, а закінчилося все ще безглуздішою операцією з троянським конем. Невідомо, чи була така війна насправді, але відтоді відбулося немало збройних конфліктів, які здаються втіленням дурості й абсурду.

У 1260 році до н.е., якщо вірити Геродоту, почалася найзнаменитіша війна давнини — Троянська. Згідно з Гомером приводом для цього конфлікту стало безглузде викрадання Олени Прекрасної, а закінчилося все ще безглуздішою операцією з троянським конем. Невідомо, чи була така війна насправді, але відтоді відбулося немало збройних конфліктів, які здаються втіленням дурості й абсурду. Проте дійсною причиною практично всіх подібних протистоянь були економічні інтереси.

 

Фаворити й алкоголь

 

Історики та й прості обивателі часто давали війнам досить непривабливі характеристики, називаючи їх брудними, несправедливими, безглуздими. І здебільшого всі ці епітети були виправданими.

Приклади воєн, які, здавалося б, обіцяли чималі вигоди, а насправді не були варті витрачених зусиль, відомі з глибокої давнини. Так, у 356 р. до н.е. Фокідський союз, що розташовувався в центральній частині Греції, зазіхнув на скарби Дельфійського оракула і без бою захопив Дельфи — священне для всіх еллінів місто. Спочатку фокідяни вважали, що просто блискуче провернули операцію, адже в їхніх руках опинилося більш ніж 10 тис. талантів золота, тобто близько 1,7 тис. тонн металу, накопиченого дель­фійським храмом за кілька сторіч. Проте незабаром проти загарбників виступила могутня коаліція, обурена святотатством, і почалася війна, що тривала 10 років. За цей час усі захоплені скарби довелося пустити на оплату найманих армій, а після поразки Фокідський союз був змушений виплачувати переможцям репарації — по 60 талантів золота в рік.

У середні віки люди, як і раніше, воювали, сподіваючись дістати незчисленні скарби й нові землі. Втім, у ту епоху інтерес до збагачення тісно переплітався з релігією, тому на чергову священну війну відправлялися в надії гарненько пограбувати й заразом отримати пропуск у рай. Деякі із цих воєнних кампаній були сплановані таким чином, що роль основної ударної сили відводилася божому промислу, що зазвичай закінчувалося катастрофою.

Здавалося б, в епоху розуму все мало стати розумним, включаючи війну. Проте Новий час виявився таким же багатим на воєнні безумства, як і попередні сторіччя.

На зорі Нового часу світова політика, як і в середні віки, визначалася переважно династичними інтересами, державними справами нерідко відали некомпетентні фаворити, а війська мали слабке уявлення про дисципліну. Все це іноді призводило до во­єнних авантюр з катастрофічними наслідками. Один з таких конфліктів (війна між Англією та Іспанією) відбувся в 1625 р.

Почалося все з того ж, з чого починається більшість воєн, — з грошей. Королеві Англії Джеймсу I дуже хотілося правити країною одноосібно, не прислухаючись до думки парламенту. Але цей законодавчий орган збирав податки, і без його підтримки монархові було не обійтися. Допомога прийшла несподівано: іспанський посол запропонував улаштувати династичний шлюб між сином англійського короля принцом Карлом і дочкою Філіпа III Іспанського Марією-Анною. За іспанською принцесою було обіцяно придане в розмірі ‡600 тис., що було порівнянним з бю­джетом великого королівства. Натомість іспанці просили приструнчити розперезаних піратів Карибського моря, багато хто з яких мав заступництво англійської корони.

Джеймс І дуже потребував коштів і поспішив прийняти пропозицію. Улюбленець і коханець короля герцог Бекінгем теж ухопився за цю ідею, та й принц Карл був не проти одружитися з іспанською інфантою. А ось парламент висловився категорично проти: англійські протестанти не бажали мати нічого спільного з іспанськими католиками. У результаті досягнуту домовленість про шлюб розірвали.

І тут за справу взявся Бекінгем. А якщо ця людина за що-небудь бралася, то провал був майже гарантований. Коханець короля і принц Карл інкогніто приїхали в Мадрид, розраховуючи провернути справу подалі від британського парламенту. Оскільки Англія та Іспанія були злими ворогами, таємна поїздка спадкоємця престолу і провідного державного діяча Туманного Альбіону до іспанського двору була чистою авантюрою. Як і слід було чекати, іспанці не віддали інфанту принцові, котрий прокрався в Мадрид, подібно до шпигуна, а над Бекінгемом, судячи з усього, жорстоко посміялися. Так чи інакше, але принц і королівський коханець повернулися до Англії непримиренними ворогами іспанської корони.

Весною 1625 р. король Джеймс помер і на престол зійшов хворобливий коротун Карл I. Новий монарх бажав поквитатися з Іспанією, і парламент його охоче підтримав. Бекінгем, котрий займав посаду лорд-адмірала, взявся планувати операції, але, оскільки у військовій справі він мало що розумів, діло закінчилося вельми плачевно. Вирішено було відправити військову експедицію з метою захоплення Кадиса. Бекінгем сподівався захопити там завантажений золотом іспанський флот, що йшов з Америки, але через шторми англійська ескадра розминулася з галеонами.

На цьому нещастя британців не скінчилися. Анг­лійський командувач сер Едвард Сесіль не мав у своєму розпорядженні розвідданих і тому був вельми здивований, виявивши, що Кадис чудово укріплений і взяти його штурмом навряд чи вийде. Постачання, за яке відповідав Бекінгем, було налагоджене вкрай погано, і незабаром з’ясувалося, що в англійської армії, в якій було близько 10 тис. чоловік, немає ні їжі, ні води. І тоді Е.Сесіль дозволив солдатам пити трофейне вино. Через кілька годин усі вони валялися п’яними, а ті, котрі ще могли триматися на ногах, бились і палили один в одного з мушкетів.

Аби врятувати армію, Е.Сесіль скомандував відбій, після чого обложники повантажилися на кораблі й відбули на Туманний Альбіон. Уранці до спорожнілого табору англійців увійшли іспанці й, виявивши там більше тисячі смертельно п’яних солдатів, перерізали їх усіх до єдиного. На цьому війна і скінчилася. Фінансові втрати Британії через невдалу експедицію, що провалилася, сягнули близько ‡250 тис., а удар по престижу країни був просто колосальним. Через 3 роки Бекінгема вбив релігійний фанатик, а король Карл I закінчив тим, що програв війну проти власного парламенту й у 1649-му був страчений.

Погане правління, низький моральний рівень військ і зловживання алкоголем ще не раз приводили до сумних наслідків. Мабуть, найграндіознішою воєнною катастрофою, ви­кликаною цими причинами, стала битва при Карансебеші, в якій австрійська армія прихитрилася роз­громити сама себе.

Біда сталася 17 вересня 1788-го. Австрія вже рік вела війну з Туреччиною за контроль над південно-східною частиною Європи. Армія, очолювана самим імператором Йосифом II, підійшла до м.Карансебеша (територія сучасної Румунії). Увечері загін гусарів, що рухався в авангарді, форсував річку Тиміш, але замість передбачуваного османського табору виявив циганський табір. У циганів було багато шнапсу, і незабаром гусари вже веселися щосили.

Поки кавалеристи насолоджувалися випивкою і піснями циганів, до табору підійшов передовий загін піхоти. Новоприбулі зажадали, щоб з ними поділилися шнапсом, проте гусари в грубій формі відмовили. Історія умовчує про те, хто зробив перший постріл, але невдовзі зав’язався бій. Хтось зі страху закричав: «Турки!» — й противники кинулися врозтіч. Незабаром паніка охопила все військо. Австрійська армія складалася з представників різних народів, які погано розуміли один одного. Німецькі офіцери намагалися зупинити своє воїнство криками «Halt! Halt!». Однак іншомовним солдатам здавалося, що це турки кричать: «Аллах! Аллах!» І паніка посилювалася. Хтось із артилерійських офіцерів побачив кінноту, що тікала від неіснуючого ворога, прийняв її за османську кавалерію і наказав стріляти картеччю...

Коли вдалося відновити порядок, було вже зовсім темно, і відрізнити турків від австрійців стало зовсім неможливо. Армія прийняла бій і відважно воювала сама із собою, поки не змусила тікати себе саму. У загальному сум’ятті Австрія мало не позбулася свого імператора, який упав з коня в канаву і дивом залишився цілий. Через два дні до Карансебеша підійшла османська армія, яка виявила поле бою, встелене тілами австрійських солдатів. Утрати австрійців становили близько 10 тис. чоловік. Війна тривала ще 3 роки і, хоч як дивно, закінчилася перемогою Австрії.

 

Війна за відрізане вухо

 

З розвитком мореплавання держави активно вели так звані торгові війни, в ході яких прагнули витіснити конкурентів із заморських ринків, захопити чужі колонії або просто скоротити тоннаж чужого торгового флоту. Час від часу в Європі спалахували конфлікти, причому в більшості випадків привід був, що називається, висмоктаним з пальця. Проте навіть за найбезглуздішими конфліктами в ті часи стояв очевидний комерційний інтерес.

Наприклад, Олівер Кромвель нав’язав війну Голландії, яка була торговим конкурентом Англії, але політично — її традиційним союзником. Для цього лорд-протектор провів через парламент закон, який зобов’язував усі іноземні судна, що проходили через Ла-Манш, спускати прапор, як тільки вони опиняться в полі зору британських військових кораблів. Спускання прапора вже в ті часи вважалося ганьбою і символом капітуляції, тож конфлікт із голландцями, котрі пишалися своєю морською могутністю, був неминучий. Так і сталося: у 1652 р. голландська ескадра відмовилася спустити прапор перед англійською, після чого заговорили гармати.

Британці взагалі були майстри вигадувати безглузді приводи для розв’язування воєн. У XVIII ст. работоргівля була звичним ділом, але воювати за право імпортувати темношкірих невільників уважалося все-таки непристойним. З початку століття між Англією та Іспанією існував договір про «асієнто»: іспанці надавали британським купцям право ввозити у свої американські колонії необмежену кількість рабів. Англійці, зрозуміло, не обмежувалися експортом невільників-африканців і, крім рабів, увозили в іспанські колонії всіляку контрабанду. У відповідь на це іспанці почали проводити огляд британських суден і карати порушників.

До кінця 1730-х рр. дійшло до того, що в Мадриді ухвалили рішення по­збавити англійців «асієнто». У парламенті Туманного Альбіону було порушено питання про війну з Іспанією, але глава британського уряду Роберт Волпол не бажав утягувати країну в конфлікт заради інтересів работорговців. І тоді провійськове лобі відшукало гідний привід для війни. У парламент привели якогось Роберта Дженкінса, який повідав парламентарям історію про те, як він позбувся вуха.

Р.Дженкінс був капітаном брига «Ребекка». У 1731 р. його судно було затримане іспанським військовим кораблем за підозрою в піратстві та провезенні контрабанди. Капітан іспанського корабля Хуліо Леон Фандіньйо велів прив’язати Р.Дженкінса до щогли і власноручно відрізав йому вухо. При цьому, як запевняв потер­пілий, іспанець промовив: «Іди і скажи своєму королеві, якщо він робитиме те саме, що й ти, то я зроблю з ним те саме, що зробив з тобою».

По суті, Р.Дженкінс мав радіти, що так легко відбувся, тому що піратів зазвичай вішали на реї. Але після повернення до Англії контрабандист почав оббивати пороги різних установ і скаржитися на іспанське самоправство. У 1731 р., коли не існувало загрози відміни «асієнто», відрізане вухо капітана нікого не турбувало. Проте в 1739-му Велика Британія визнала себе ображеною вчинком капітана Х.Фандіньйо та оголосила Іспанії війну, яку стали називати «війною за вухо Дженкінса».

Протистояння тривало рік, після чого непомітно переросло у війну за австрійську спадщину. Англія та Іспанія, які й так уже перебували в стані війни, просто приєдналися до різних коаліцій та продовжували воювати, забувши про ка­пітана Р.Дженкінса і його відрізане вухо. Після війни Британія погодилася відмовитися від «асієнто», отримавши за це як компенсацію ‡100 тис. і вигідну торгову угоду з Іспанією. Війна за вухо залишила помітний слід у британській культурі, оскільки саме тоді й з’явилася знаменита патріотична пісня «Прав, Британіє!». Раби в цій пісні теж були згадані: «Прав, Британіє! Прав хвилями; ніколи британці не будуть рабами».

 

Жінки, стілець і флагшток

 

Мабуть, найабсурднішим конфліктом епохи раннього колоніалізму була громадянська війна на острові Піткерн, причому велася вона зовсім не за золото і не за землі. Перед­історія ж її відома завдяки фільму «Заколот на «Баунті» з Марлоном Брандо в ролі головного бунтівника — Флетчера Крістіана.

У 1778 р. англійський уряд направив до островів Тихого океану корабель флоту його величності «Баунті» під командуванням капітана Вільяма Блая. Екс­педиція мала зібрати на островах паростки хлібного дерева, яке передбачалося розводити в карибських колоніях Великої Британії. Після довгого і важкого плавання моряки опинилися на Таїті, де скуштували всіх принад курортного життя в обіймах розкріпачених аборигенок.

По дорозі назад дисципліна почала стрімко падати, й у квітні 1779 р. на кораблі спалахнув бунт, на чолі якого стояв перший помічник Ф.Крістіан. Капітан У.Блай та вірні йому люди були посаджені в шлюпку й залишені напризволяще в океані, а «Баунті» повернувся на Таїті. Тут серед бунтівників відбувся розкол. Більшість збиралася залишитися на острові й насолоджуватися життям, а меншість прислухалася до слів Ф.Крістіана, який передбачав, що одного разу на острів заявиться британський флот і повстанці потраплять на шибеницю. Колишній перший помічник зібрав команду з 8 однодумців, заманив на «Баунті» 6 таїтян та 11 таїтянок і поплив шукати нову батьківщину. Пізніше бун­тівників, котрі залишилися на острові, дійсно заарештували англійські військові, але люди, які пішли з Ф.Крістіаном, допливли до незалюдненого острова Піткерн, де й заснували свою колонію.

Про подальші події фільм умовчує. Тим часом колоністи якийсь час були цілком задоволені життям, оскільки дарів природи на острові вистачало всім. Проте був один «ресурс», запаси якого на Піткерні були вельми обмежені, — жінки. Через них і почалася війна.

Коли в 1793 р. в одного з бунтівників померла таїтянська дружина, білі поселенці не придумали нічого кращого, ніж відняти жінку в таїтянина. Той образився й убив нового чоловіка своєї дружини. Бунтівники тут же розправилися з месником, а таїтяни, котрі залишилися, вчинили заколот проти білих. Ф.Крістіан і четверо його людей були вбиті, але на цьому війна не закінчилася. Таїтянські дружини моряків пішли мстити за вбитих чоловіків і перебили повсталих земляків.

У результаті війни чоловіче населення острова скоротилося до чотирьох чоловік, та й ті потім постійно ворогували доти, доки один з них не був убитий, а інший не помер від пияцтва. Зате двоє тих, котрі залишилися, поділили між собою жінок і насолоджувалися вічним миром, поки один з них не помер. Коли в 1808 р. до острова пристав американський корабель, на Піт­керні жив єдиний чоловік — Джон Адамс, в якого було 9 дружин і близько 40 дітей.

Подальша історія коло­ні­алізму знає немало воєн з безглуздими назвами, хоча суть цих конфліктів була не така вже й безглузда. Річ у тому, що тубільцям з часом набридали утиски колонізаторів і в якийсь момент чаша їхнього терпін­ня виявлялася переповненою. У результаті навіть незначний привід міг привести до війни або ж опір міг вилитися в незвичні для європейців форми.

Так, у 1846 р. у Південній Африці спалахнула «війна за сокиру», а роком раніше в Новій Зеландії почалася «війна за флагшток». У Південній Африці корінні жителі напали на туземних солдатів британської армії, котрі конвоювали їхнього одноплемінника, який вкрав сокиру, після чого між колонізаторами і місцевими племенами спалахнула війна. У Новій Зеландії вождь племені маорі Хоні Хеке дізнався від французьких торговців, що британський прапор, який розвівався над пагорбом біля англійського поселення, є символом його підпорядкування британській короні. Вождь відправився на пагорб і зрубав флагшток. Англійці поставили новий, а Х.Хеке його знову зрубав. Тоді британці встановили щоглу, оковану залізом, і приставили до неї охорону. Маорі перебили вартових і знову зрубали жердину з «юніон джеком», після чого почалася справжня війна.

Закінчилася вона, до речі, так само безглуздо, як почалася. Маорі чудово вміли будувати укріплення, і навіть англійська артилерія мало допомагала проти міцних частоколів і високих земляних валів. Однак одного разу в неділю, коли британська армія облягала фортецю самого Х.Хеке, солдати зауважили, що всередині підозріло тихо. Англійці підійнялися на стіни, які майже ніхто не охороняв, і без зусиль зайняли фортецю. Виявилося, що більшість маорі в цей час молилася в церкві. Відважні й майстерні воїни маорі були давно обернені в християнство, причому вірували так ревно, що їм і в голову не приходило воювати по неділях.

Самі колонізатори нерідко накликали на себе гнів тубільців тим, що з презирством ставилися до місцевих звичаїв і вірувань, через що безглуздих воєн ставало ще більше. Так, у 1900 р. британський губернатор Золотого Берега (сучасна Гана) лорд Годжсон спробував анексувати во­йовниче африканське королівство Ашанті. У минулому народ ашанті не раз давав відсіч англійцям і мав усі підстави пишатися своїми військовими традиціями.

Символом незалежності королівства був золотий стілець, на якому сидів король Ашанті. Лорд Годжсон полонив монарха і відправив того в заслання, а від його підданих зажадав віддати золотий стілець, заявивши, що тепер сам сидітиме на нім як повно­правний правитель завойованої країни. Ашанті заховали стілець і незабаром повстали, перебивши при цьому чимало англійців. Британія з великими зусиллями виграла «війну за золотий стілець», але самої реліквії колонізатори так і не знайшли.

 

Сальвадор — Гондурас — 3:0

 

Наприкінці XIX ст. великі держави сперечалися про поділ світу і все частіше вдавалися до «дипломатії канонерок», тобто добивалися свого, використову­ючи загрозу застосування воєнної сили. Такий стиль ведення міжнародної полі­тики таїв у собі небезпеку постійних прикордонних конфліктів, кожен з яких міг перерости в повномасштабну війну. Досить пригадати фашодський інцидент 1898 р., коли Англія та Франція мало не почали війну через те, що невеликий французький загін зайняв м.Фашоду в Південному Судані, де був такий жахливий клімат, що єгипетські власті свого часу засилали туди злочинців.

У ту пору великі держави прагнули завоювати будь-які території, навіть пустинні, заболочені чи вкриті непрохідними джунглями, не маючи ніякої гарантії, що в цих місцях виявляться хоч які-небудь цінні ресурси, що само по собі було досить абсурдним. Але деколи люди, котрі безпосередньо брали участь у територіальних конфліктах, чинили так нерозсудливо, що сучасники не знали, що й сказати. Так, інцидент, що стався в 1899 р. біля берегів Самоа, був названий розумовою помилкою, яка навіки залишатиметься парадоксом людської психології.

У кінці XIX ст. Німеччина і США претендували на контроль над островами Тихого океану, причому особливий інтерес в обох держав ви­кликав архіпелаг Самоа. Вірні принципам «дипломатії канонерок», Берлін і Вашингтон відправили до островів свої ескадри, які й зустрілися в гавані столиці Самоа — Апіа. В обох ескадрах було по три бойові кораблі й кілька кораблів постачання, тож у бухті було досить тісно.

15 березня 1889 р. стало помітним наближення страшного тропічного циклону. Будь-який корабель, який залишився б у гавані, неминуче був би розбитий об скелі. Єдиний порятунок — негайно вийти у відкрите море. Проте ні німецький адмірал, ні американський не міг зважитися першим відійти від берега. Покинути гавань першим означало визнати свою поразку в міні-протистоянні за воло­діння Самоа, і тому обидві ескадри стояли в порту, поки не налетів тайфун.

Результати виявилися більш ніж плачевними. Із суден, що були в бухті, вціліли тільки один американський і один німецький корабель, та й їх довелося знімати з рифів і ремонтувати. Кількість жертв обчислювалася сотнями. Втім, якби ескадри все-таки відкрили вогонь, жертв можливої німецько-американської війни було б значно більше. А так протистояння США й Німеччини закінчилося тим, що острови просто поділили.

Взагалі найбезглуздішим у більшості воєн ХХ ст. було не те, як вони велися, і не приводи, якими вони виправдовувалися. Швидше вже безглуздою була невідповідність між коштами, витраченими на саму війну, й економічними вигодами, які передбачалося отримати в разі перемоги. Так, Німеччина, яка вплуталась у Першу світову війну, мала всі шанси обійти своїх англійських і французьких конкурентів мирним шляхом, а для ослаблої Австро-Угорщини, що першою почала бойові дії, конфлікт і зовсім ­означав неминучий розпад.

За епохою світових воєн настав крах колоніальної системи, і європейці, припинивши ділити світ, перестали воювати один з одним. Але молоді держави, що виникли на руїнах колоніальних імперій, були готові битися за місце під тропічним сонцем. Деякі з конфліктів третього світу були наслідком хворобливої уяви новоявлених диктаторів.

Так, знаменитий правитель Уганди Іді Амін одного разу оголосив війну США, а оскільки Вашингтон ніяк на це не реагував, наступного дня тиран проголосив себе переможцем. У 1978 р. «повелителеві всіх створінь земних і риб морських» прийшло в голову почати справжню війну із сусідньою Танзанією, яку було безнадійно програно, після чого диктатор-людоїд відправився у вигнання.

Проте більшість воєн другої половини ХХ ст. все ж таки мали під собою економічну основу. Це стосується навіть найбезглуздішого конфлікту минулого сторіччя, відомого як «футбольна війна».

До кінця 1960-х років відносини між Сальвадором і Гондурасом різко погіршились. Обидві країни були членами Центральноамериканського спільного ринку. Згідно з правилами цієї організації розвиненіший економічно Сальвадор мав деякі торгові привілеї, що дуже не подобалося Гондурасу. Тим часом сальвадорські селяни страждали від малоземелля і тисячами переселялися в Гондурас, де незаконно захоплювали порожні землі. До 1967 р. в Гондурасі проживало близько 300 тис. сальвадорських мігрантів, багато хто з них займався торгівлею й активно витісняв гондурасців з бізнесу.

Врешті-решт власті Гондурасу не витримали і стали активно виселяти сальвадорців на історичну батьківщину, що супроводжувалося масовими утисками трудових мігрантів. У відповідь у Сальвадорі спостерігався сплеск антигондураських настроїв. Війсь­кові режими обох країн жадали зміцнити своє становище, тому патріотичний чад був вельми до речі для властей по обидва боки кордону.

У 1969-му почалися стикові матчі за путівки на чем­піонат світу з футболу
1970 р., і командам Сальвадору й Гондурасу належало помірятися силами. Перший матч виграли гондурасці з рахунком 1:0, після чого одна сальвадорська вболівальниця і патріотка застрелилася, не винісши національної ганьби. Другий матч виграли сальвадорці з рахунком 3:0, після чого їхні вболівальники кинулися бити гостей і палити прапори Гондурасу. Третій матч закінчився з рахунком 3:2 на користь Сальвадору, після чого гондурасці побили двох сальвадорських віце-консулів і пішли громити ще не вигнаних нелегалів, а уряд Гондурасу розірвав відносини з імовірним противником.

14 липня Сальвадор посунув на Гондурас війська. Війна тривала 6 днів і закінчилася перемогою Сальвадору. Гондурас був змушений виплатити компенсації пограбованим іммі­грантам, та Сальвадор по­збувся своїх торгових переваг і взагалі всієї своєї торгівлі з Гондурасом. Після цієї війни обидві країни чекала довга смуга економічних і політичних негараздів. Зате обидві хунти на хвилі патріотичних настроїв помітно зміцнили свою владу.

Це була далеко не остання безглузда війна. Досить пригадати хоч би марні пошуки зброї масового знищення в окупованому Іраку й подальші економічні труднощі США. Втім, коли держави затівають чергову безглузду війну, хтось завжди залишається у виграші.

 

Кирило НОВИКОВ,

«Коммерсант-Деньги»