Долар під градусом
Засновник династії Кеннеді зміг заробити і на «благородному експерименті», і на його відміні
90 років тому в США прийняли сухий закон, за допомогою якого хотіли покращити американське суспільство. Тим же, хто «поліпшуватися» не хотів, робити нічого і не довелося: підпільні точки продажу спиртного з’явилися на кожному розі. Покупці були готові щедро платити за алкоголь, і його продаж приносив величезний прибуток будь-кому, хто ним займався.
90 років тому в США прийняли сухий закон, за допомогою якого хотіли покращити американське суспільство. Тим же, хто «поліпшуватися» не хотів, робити нічого і не довелося: підпільні точки продажу спиртного з’явилися на кожному розі. Покупці були готові щедро платити за алкоголь, і його продаж приносив величезний прибуток будь-кому, хто ним займався, — рибакам прибережних сіл або мафіозі. Джозеф Кеннеді, батько 35-го президента США, заробив таким чином перші мільйони, які стали фундаментом могутності його династії. Проте багатьох людей, на зразок Джорджа Римуса, одного з найбільших американських бутлегерів, гроші нерідко робили нещасними.
Домашні запаси
Кампанія боротьби з пияцтвом, яку в США із середини XIX ст. вели лікарі, священики і директори великих підприємств, у 1919 році зачепила кожного жителя Сполучених Штатів. У жовтні, подолавши вето президента Вудро Вільсона, американський конгрес прийняв так званий акт Вольстеда — сухий закон, що забороняв імпорт, виробництво і продаж будь-яких напоїв, міцніших за 0,5 градуса. У січні 1920 року 18-а поправка до конституції набула чинності. Для борців за тверезість цей день став тріумфальним.
«Царювання сліз підійшло до кінця. Нетрі незабаром залишаться лише в спогадах. Ми перетворимо наші в’язниці на фабрики, склади і сховища кукурудзи. Чоловіки відтепер ходитимуть із прямою спиною, жінки посміхатимуться, а діти — сміятимуться. Пекло тепер завжди буде порожнім», — такими словами зустрів нову еру в історії Сполучених Штатів Біллі Сандей, виступаючи перед десятитисячним натовпом у Норфолку (штат Вірджинія). Один з найвідоміших у США протестантських священиків пустив у хід увесь свій вплив. Одначе плани зі створення суспільства без злочинності, природно, не втілилися в життя.
Втім, деяких результатів добитися все-таки вдалося: за статистикою, з уведенням сухого закону жителі Сполучених Штатів стали менше пити. Американський історик Вільям-Джозеф Рорабо підрахував, що з 1920 до 1933 року щорічне споживання алкоголю на душу населення в середньому становило
Проте заповзятливі американці встигли запастися спиртним ще до початку «благородного експерименту», як назвав часи сухого закону президент Герберт Гувер. Наприклад, члени нью-йоркського яхтклубу до запровадження заборони зібрали в себе стільки алкоголю, що могли не думати про нові закупівлі протягом років. Уживання і зберігання алкоголю не вважалися злочином аж до 1929 року, коли був прийнятий акт Джоунса, що усунув цю лазівку в законодавстві.
До цього дозволялося виготовлення алкоголю в домашніх умовах, якщо він призначався для особистого споживання. Так, Аліса Рузвельт-Лонгворт, дочка Франкліна Рузвельта, тримала в підвалі свого будинку у Вашингтоні невелику лабораторію, в якій, з чуток, готувала вино, добре пиво і цілком стерпний джин з апельсинів.
Утім, маленькі домашні цехи швидко об’єднувалися, ними починали керувати бутлегери. Вони скуповували спирт або інші міцні напої в сотень людей. І навіть якщо якогось одного «самогонника» поліцейські брали на місці злочину, великих збитків це заподіяти не могло, оскільки було складно довести, що спиртне вироблялося з комерційною метою.
Ще одним надійним джерелом поставок алкоголю стала для бутлегерів промисловість. На початку XX ст. спирт використовували у виробництві набагато активніше, ніж будь-коли. Автомобілебудівна галузь, в якій застосовувався антифриз, стала одним з головних постачальників чорного ринку. Потребу в чистому та якісному спирті допомагали задовольняти також директори і постачальники косметичних компаній, підприємств із обробки шкіри, виробництва фарб і синтетичних матеріалів.
Американські власті час від часу намагалися завадити незаконній співпраці промисловців з бутлегерами: зобов’язали, наприклад, використовувати у виробництві тільки метиловий спирт. Але коли відвідувачі підпільних барів почали сліпнути й навіть умирати, від експерименту вирішено було відмовитися.
Та все ж багато хто з бутлегерів уважав за краще будувати власні невеликі заводи з виробництва спиртних напоїв. Найвинахідливішим виявився Джордж Римус, успішний юрист із Чикаго.
Невдатний прокурор
Дж.Римус виріс у бідній сім’ї німецьких іммігрантів. Його батько не міг працювати через хворобу, тому з 14 років Джорджу довелося заробляти гроші самостійно.
У Чикаго, де поселилася сім’я, він почав допомагати своєму дядьку в аптеці, потім викупив її та перетворив на прибуткове підприємство. Паралельно хлопець учився в юридичній школі та в 1900-му, коли йому було тільки 24 роки, отримав місце в юридичній асоціації Іллінойсу. Дж.Римуса супроводив успіх, і незабаром він став одним з найшанованіших адвокатів у Чикаго. Джордж займався кримінальними і шлюборозлучними справами, а також захищав інтереси профспілок.
У нього з’явилися зв’язки в політичних колах і, як пізніше зізнався сам Дж.Римус, він «легко міг би стати прокурором, але просто не хотів цього». Такий стан справ його, мабуть, цілком улаштовував. До 1918 року, часу введення сухого закону в Чикаго, Дж.Римус заробляв понад $50 тис. у рік (за нинішніми мірками — не менш ніж $530 тис.).
Деякі клієнти Дж.Римуса стали бутлегерами. Одним з них, наприклад, був Джонні Торріо, власник нічних клубів і будинків розпусти, який разом зі своїм родичем Аль Капоне створив чи не наймогутніше злочинне угруповання в США. Їхній щорічний дохід становив $60—100 млн.
Порівняно з такими грошима зарплата адвоката була просто нікчемною. Врешті-решт Дж.Римусу набридло спостерігати за тим, як злочинці, яких він захищає, стають багачами, і він вирішив не залишатись осторонь прибуткового бізнесу. Джордж уважно вивчив акт Вольстеда і знайшов у ньому кілька лазівок. Так, виявилося, що він міг законно придбати спиртзавод і кілька аптек, а потім продавати спирт самому собі для розповсюдження з медичною метою.
Втілювати цей план Дж.Римус вирішив у Цинциннаті, куди переїхав разом з дружиною Імоджин. До 1920 року навкруги міста зосередилося майже все виробництво алкоголю Сполучених Штатів — понад 80% усіх заводів працювало саме тут. На гроші від продажу адвокатської контори Джордж купив Fleischmann Distillery й отримав ліцензію на виробництво медичного спирту. Він також став власником невеликої аптечної компанії, через яку міг видавати спирт пацієнтам, в яких був рецепт або бажання заплатити з лихвою.
Проте вантажівки по дорозі від заводу до точок легального продажу часто пропадали. Це не було несподіванкою для Дж.Римуса, оскільки все відбувалося згідно з планом. Після «зникнення» машини опинялися на покинутій фермі «Долина смерті», неподалік Цинциннаті, де розміщувався склад. Звідти Дж.Римус і його помічник Джордж Коннерс продавали спиртне вже нелегально: як правило, віскі закупляли бутлегери для власних барів.
Знайти ферму, якщо не знати точно, де вона, було практично неможливо. На її території робітники, найняті Дж.Римусом і Дж.Коннерсом, вирили кілька просторих льохів, підземний цех для розливу віскі, а також побудували наземні склади. Для переміщення ящиків зі спиртним між рівнями встановили кілька електричних лебідок. Ферма добре охоронялася: підприємці розпорядились оточити її високим парканом, установили прожектори і найняли озброєну охорону.
Торгівля, яку Дж.Римус повністю контролював, виявилася вкрай прибутковою. Він платив від 65 центів до $4 за право виробництва ящика віскі (12 пляшок приблизно по літру кожна). Витрачав ще $15—25 на те, щоб виробити і транспортувати спиртне. А бутлегерам продавав віскі по $80 і вище за ящик. Уже за перші місяці Дж.Римус заробив кілька десятків тисяч доларів.
Зрозуміло, попит на алкоголь постійно перевищував пропозицію, і підприємці ледве встигали виконувати домовленості щодо постачання. У кращі роки на складі трудилося 3 тис. чоловік: водії, охоронці, агенти, бухгалтери і пакувальники. «На нас ще працювало кілька поліцейських детективів, — розказував Дж.Коннерс. — Вони давали нам знати, куди вимагалося доставити спиртне і яке саме, а іноді й самі супроводжували вантажівки, аби захистити їх і дати клієнту зрозуміти, що ніякого рейду на його вечірці не буде».
Незабаром Дж.Римус став заробляти мільйони доларів у рік. Його клієнтами були члени американського уряду й директори великих підприємств, котрі цінували гарне віскі. Дж.Римус поставляв спиртне і в Білий дім (через бутлегера Джесса Сміта, доброго друга 29-го президента США Воррена Гардінга).
До середини 1920-х статки Дж.Римуса становили $40 млн. Гроші він витрачав з розмахом. $750 тис. Джордж віддав за розкішний будинок у Прайс-Гілл, престижному районі Цинциннаті. Особняк був обставлений антикварними меблями, на стінах висіли картини американських художників, а у вітальні стояв оздоблений листовим золотом рояль. Це був пік фінансової могутності Дж.Римуса.
Проте незабаром настало падіння. Ще в травні 1922 року кілька агентів федеральної поліції, котрі не захотіли брати хабарі в Дж.Римуса, завели проти нього кримінальну справу за обвинуваченням у порушенні сухого закону. Протягом двох років, поки тривав процес, більш ніж 59 чиновників і поліцейських зізналися в тому, що одержували гроші від Дж.Римуса та інших бутлегерів. Попри те що на нього працювали професійні адвокати й сам він добре знав законодавство, уникнути обвинувального вироку не вдалося.
Джордж опинився в комфортабельній федеральній в’язниці Атланти, де мав провести 19 місяців. Майже всю свою власність він залишив дружині. Проте вона закохалася в поліцейського Франкліна Доджа і спробувала поділити статки чоловіка. Коли в листопаді 1925 року Дж.Римус вийшов на волю, Імоджин почала шлюборозлучний процес. Під кінець дворічного розгляду, коли до завершення процесу залишався 1 день, Джордж застрелив дружину.
Невдовзі після цього він здався властям, і його адвокатам удалося переконати суддів у тому, що чоловік діяв у стані тимчасового затьмарення розуму. Його відправили на кілька місяців у клініку для душевнохворих. Після виходу з неї Дж.Римус спробував повернутися в бутлегерский бізнес, але йому завадили злочинні угруповання. Тоді Дж.Римус, якому вже перевалило за 50, відправився в м.Ковінгтон (штат Кентуккі), де в тиші та спокої провів залишок життя. У 1952 році, на момент смерті, в нього на рахунку було лише кілька тисяч доларів.
Бутлегер з Уолл-стрит
До тих, хто, як правило, продавав спиртне не споживачам, а розповсюджувачам, належав і Джозеф Кеннеді, засновник політичної династії, яка й сьогодні не втратила впливу в США. Він зміг заробити мільйони доларів як на введенні сухого закону, так і на його відміні, а найголовніше — зумів ці мільйони зберегти.
Родина Кеннеді — ірландські іммігранти, котрі приїхали в США в середині XIX ст., не відчували нестачі грошей і до проведення «благородного експерименту». Батько Джозефа був успішним бізнесменом, який володів оптовим магазином спиртних напоїв у Бостоні. У нього вистачило грошей на те, щоб влаштувати сина в Гарвардський коледж, який той закінчив у 1912 році у віці 24 років.
Отримавши вельми непогану освіту, Дж.Кеннеді почав працювати в банківському секторі. Йому допомагали зв’язки батька в бізнесі та політиці, тому знайти роботу в одній з державних фінустанов не становило труднощів. У 25 років Джозеф узяв у своїх родичів близько $100 тис. у борг і витратив їх на придбання контрольного пакета акцій невеликого банку Columbia Trust, справи якого йшли дуже погано. Дж.Кеннеді виявився тямущим підприємцем: укладені гроші йому вдалося повернути.
У 1919 році, напередодні запровадження сухого закону, Джозеф почав працювати на Уолл-стрит, у компанії Hayden, Stone & Co. Щоб успішно грати на біржі, Дж.Кеннеді був потрібен капітал. Зрозуміло, що ні батько, ні він сам не стали відмовлятися від торгівлі спиртними напоями після введення сухого закону. Навпаки, вони почали розвивати цей бізнес. На накопичені гроші Джозеф придбав кілька суденець для того, щоб доставляти спиртне з-за кордону.
Історик Роналд Кесслер так описує схему, за якою працював Дж.Кеннеді: «Ящик найкращого шотландського віскі коштував $45 на Сен-П’єр і Мікелон, скелястих островах у північній частині Атлантичного океану за
Як правило, Кеннеді доставляли спиртне в район Великих озер на півночі Сполучених Штатів. Звідти ящики з віскі можна було швидко транспортувати до Нью-Йорка або Чикаго, фінансової столиці бутлегерів. Дж.Кеннеді прагнув не мати справи з кінцевими споживачами, вважаючи це небезпечним, але все-таки іноді поставляв спиртне безпосередньо на приватні вечірки. Його однокашники по Гарвардському коледжу розказували, що Джозеф забезпечував віскі щорічні зустрічі випускників.
Головними його клієнтами були відомі бутлегери, наприклад Франк Костелло, котрий став одним з найвпливовіших членів «Коза ностри». За словами Ф.Костелло, Джозеф звернувся до нього по допомогу, попросивши знайти людей, які могли б стати постійними покупцями спиртного. Ф.Костелло познайомив його з королями злочинного світу — Голландцем Шульцом, пивним бароном часів сухого закону, Мейєром Ланським, одним з авторів ідеї створення Лас-Вегаса — зручного місця для відмивання грошей, а також із Лакі Лучано, людиною, котра заклала в США основи організованої злочинності нового типу.
Щоправда, не завжди відносини між мафіозі та Дж.Кеннеді складалися вдало. Док Стейчер, один зі спільників Л.Лучано й М.Ланського, котрий виконував їхні доручення, заявив у інтерв’ю, що між компанією Дж.Кеннеді та злочинними угрупованнями виникали суперечки, які іноді приводили до кровопролиття. А Сем Джіанкана, один з босів мафії Чикаго, відгукувався про Дж.Кеннеді як про одного з найбільших шахраїв, яких йому тільки довелося бачити.
До середини 1920-х Дж.Кеннеді накопичив не менш ніж $2 млн, які міг використовувати, укладаючи угоди на ринку цінних паперів. Велику частину цих грошей він мав намір залишити своїм дітям, тому переказав їх на рахунки двох родинних фондів, управління якими передав у руки дружини Роуз. 8 його дітей могли з 21 року одержувати гроші з фондів. А по досягненні 45-річного віку в їх розпорядження переходила восьма частина всіх коштів, що там зберігалися.
З часом статки Дж.Кеннеді зростали. За 13 років він зібрав на складах величезні запаси спиртного, чекаючи відміни сухого закону. І коли це нарешті відбулося, він відразу став одним з найбільших торговців віскі та джином, що дозволило йому заробити ще кілька мільйонів доларів. Гроші Дж.Кеннеді вкладав у нерухомість і кіновиробництво. Наприкінці 1920-х він придбав контрольний пакет акцій компанії Film Booking Offices America, що займалася розповсюдженням фільмів. Потім він викупив мережу кінотеатрів Pantages Theatre, вклавши сюди $3,5 млн.
Після відміни сухого закону Дж.Кеннеді обзавівся зв’язками у Вашингтоні. Він, наприклад, спонсорував передвиборну кампанію Франкліна-Делано Рузвельта, а після його перемоги почав власну політичну кар’єру. У середині 1930-х років Дж.Кеннеді створив два додаткові сімейні фонди, і кожний з його дітей, включаючи 35-го президента США Джона Кеннеді, одержував на своє 45-річчя подарунок у вигляді $20 млн.
Альтернатива риболовлі
Втім, заробити на сухому законі можна було і без великого початкового капіталу. В американській провінції, де майже ніхто не міг би дозволити собі відкрити мережу барів або купити флотилію для доставки спиртного з-за кордону, бутлегерство процвітало так само, як у Чикаго або Нью-Йорку. Рибаки, наприклад, вельми охоче долучалися до прибуткового контрабандного бізнесу.
Еверет Аллен, автор книги «Чорні кораблі», присвяченої бутлегерам американського узбережжя, пише, що багато рибаків штату Массачусетс досить швидко перекваліфікувались і почали доставляти спиртне з-за кордону. «Можна було відразу визначити, хто переставав ловити рибу і починав перевозити віскі або ром, — розказував Е.Аллену один із жителів м.Нью-Бедфорд. — Насамперед його сім’я починала харчуватися як слід. Вони купували добру їжу в бакалійній лавці, і їм вистачало грошей на всю зиму».
У містечках на узбережжі човни ставали незамінним засобом для заробітку: в північних штатах на них можна було перевозити віскі з Канади, а в південних — ром з країн Карибського басейну. Одним з найшанованіших контрабандистів південного узбережжя вважався Вільям Мак-Кой. Він жив у невеликому містечку Хоулі-Хілл (штат Флорида). Його сім’я переїхала туди в 1900-му, коли Вільяму було 23 роки. На новому місці він став заробляти будівництвом човнів, і до 1920-го в списку його замовників почали з’являтися відомі імена, наприклад промисловця Ендрю Карнегі, підприємця Джона Вонемейкера.
Хоча грошей на життя вистачало, В.Мак-Кой не втрачав надії добитися такого ж фінансового становища, яке мали його клієнти. І введення сухого закону надало йому таку можливість. На накопичені гроші В.Мак-Кой придбав 30-метрову шхуну, знайшов для неї місце в порту м.Джексонвіля і на пару зі своїм братом Беном став здійснювати регулярні рейси на Багамські острови.
Ця острівна держава, розміщена на південний схід від Флориди, імпортувала в 1917 році 50 тис. пляшок міцних спиртних напоїв, а через 6 років вказана цифра збільшилася до 10 млн. І частину з них перевозили в трюмах брати Мак-Кої. Вони винайшли ефективний спосіб: обгортали пляшки соломою та складали їх у ганчіркові мішки. Це дозволяло доставляти вантаж збереженим, до того ж так він займав набагато менше місця. Таким чином братам вдавалося перевозити за один рейс до 18 тис. пляшок.
В.Мак-Кой ніколи не розбавляв ром, який перевозив у США, і заробив собі чудову репутацію. Історик Стівен Бірмінгем писав: «У маленьких містах бутлегер швидко ставав так само шанованим і одержував той же соціальний статус, який мали місцевий лікар, юрист або організатор похоронів. У великих містах бутлегерів запрошували на кращі вечірки, і звідти вони могли забирати із собою найкращих дівчат».
Гроші цікавили В.Мак-Коя, звичайно, не в останню чергу, і він завжди одержував гарний прибуток. Дохід від першого ж рейсу становив близько $15 тис. Незабаром у Мак-Коїв з’явилося достатньо коштів, щоб купити новий човен. За спогадами тих, хто підіймався на його борт, це був плавучий магазин, де на полицях виставлялися зразки рому: кожний охочий міг спробувати продукцію перед тим, як її купити. На палубі шхуни було встановлено кулемет, аби протистояти спробам захоплення. Так, у січні 1923 року В.Мак-Кою вдалося перевезти велику партію спиртного, і його заробіток сягнув $130 тис. Середній же дохід від рейсу був $100—200 тис.
У перші роки дії сухого закону В.Мак-Кой ніколи не залишався без клієнтів. Він придумав спосіб здійснювати рейси, уникаючи зустрічей з береговою охороною: зупиняв шхуну прямо на межі 12-мильної зони територіальних вод США і чекав, поки до нього наблизяться невеликі човни, які могли швидко доставити спиртне на берег.
Проте 23 листопада 1923 року корабель берегової служби отримав наказ захопити шхуну, навіть якщо вона перебуватиме в міжнародних водах. В.Мак-Кой спробував сховатися, але судно наткнулося на встановлену береговою охороною міну і не змогло продовжувати шлях.
В.Мак-Кой віддав перевагу тривалому судовому розгляду над щиросердим зізнанням. Його посадили в тюрму на 9 місяців. Після виходу він вирішив не повертатися до нелегальної діяльності, яка ставала дедалі небезпечнішою. В.Мак-Кой почав укладати кошти в нерухомість Маямі (тут у 1920-ті роки було ельдорадо для ріелтерів). Гроші, які Вільям заробив на початку 1920-х, були його основним капіталом до кінця життя (помер він у 1948 році).
Планета тверезості
Зрозуміло, що кожного разу, коли який-небудь бутлегер закінчував свою діяльність, на його місце приходили інші. Подібна картина спостерігалась у всіх країнах, що вирішили провести в себе «благородний експеримент». У перші десятиріччя XX ст. рухи на захист тверезості були популярні й за межами США.
У Канаді наприкінці 1910-х влада багатьох провінцій уводила сухий закон. Але не більш ніж через десятиріччя всі, крім острова Принца Едуарда, відмовилися від експерименту. На острові спиртне було під забороною аж до 1948 року. На півночі Європи сухий закон також мав підтримку частини населення і властей: в Ісландії він діяв з 1915 до 1922 року, в Норвегії — з 1916-го до 1927-го.
Найдовше сухий закон протримався у Фінляндії, де його запровадили в 1919 році, а відмінили тільки в 1932-му.
У США 18-а поправка перестала діяти в 1933 році. Але в 500 округах спиртне перебуває під забороною, проте чекати кінця сухого закону, схоже, залишилося недовго. У травні жителі м.Лаббок (штат Техас) — найбільшого (200 тис. чоловік населення) з тих, що залишилися «тверезими», — проголосували за скасування цього закону.
Єгор НІЗАМОВ,