Звичай іти зі своїми проблемами до першої особи держави досить давній
125 років тому, в 1884-му, Олександр III затвердив список питань, з якими піддані мали право його турбувати. Як усі правителі Росії, з листів народу він хотів дізнаватися правду про життя країни, але при цьому не бажав витрачати час і гроші на розв’язання конкретних проблем конкретних людей.
125 років тому, в 1884-му, Олександр III затвердив список питань, з якими піддані мали право його турбувати. Як усі правителі Росії, з листів народу він хотів дізнаватися правду про життя країни, але при цьому не бажав витрачати час і гроші на розв’язання конкретних проблем конкретних людей.
«Палив бороди та свічкою запалював»
Російські государі розглядали скарги якщо не з охотою, то з цікавістю, оскільки дізнавалися з чолобитних багато цікавого про те, як служать призначені ними старости й управителі та як виконують їхні накази всі, аж до смердів. Проблема полягала лише в тому, що охочих бити чолом було дуже багато і при цьому їх кількість постійно зростала. Треба було створити регламент, відповідно до якого піддані могли б подавати прохання, не дуже докучаючи володарю і не переслідуючи його всюди.
Перші такого роду спроби були зроблені ще в 1497 році, в судебнику Івана III, але не принесли бажаного результату. Народ добивався уваги великого князя з колишньою завзятістю, а деколи й із застосуванням сили.
Так, у 1546-му, коли юний Іван IV, котрий ще не йменувався Грозним, брав участь в огляді військ, які несли службу на південних рубежах, на Оці, відбулася неприємна історія. У Коломні, де розмістився військовий табір, службу несли і новгородські стрільці-пищальники. Їх набирали з міського населення за жеребом, проте люди маєтні прагнули відкупитися від цієї повинності, й тому всі злигодні служби лягали на так званих чорних людей (найнижчий податний стан у давньому Новгороді та інших місцях. — Прим. ред.), які й вирішили звернутися з чолобиттям до самого государя.
Великий князь у цей час, утомившись від ратних занять, вирішив «на прохлад поехати потешиться» (тут і далі лексичні, синтаксичні та стилістичні особливості джерел збережені. — Прим. ред.), і, коли пищальники почали бити чолом, тобто висловлювати свої вимоги, «велел их отослати». Проте прохачі стали наполягати на своєму, і тут Іван Васильович велів почту розігнати їх силою. Зав’язався бій, під час якого обидві сторони зазнали втрат. Великий князь доручив провести розшук і з’ясувати, «по чьему науку быть сие супротивство».
Винних тут же знайшли. Ними виявилися троє бояр, яких звинувачували в тому, що порадили пищальникам звернутися до великого князя. Згодом з’ясувалося, що це наклеп, проте Іван IV повірив наговору і наказав відрубати боярам голови «у своего стану перед своими шатрами». Все робилося з такою поспішністю, що до обвинувачених навіть не допустили отців духовних, щоб сповідати перед смертю.
Проте урок, даний новгородцям, нічого не навчив решту жителів Московії. У червні 1547 року, коли цар відправився в поїздку в Новгород і Псков, псковичі почали доймати його скаргами на царського намісника Івана Турунтая-Пронського. А оскільки великий государ не став утручатися в конфлікт, псковичі відправили своїх прохачів у Москву. 70 жителів Пскова відшукали царя в одній з його заміських резиденцій. Результатом чолобиття стало те, що «князь, великий государь опалился на псковичь, сих безчествовал, обливаючи вином горячим, палил бороды да свечею зажигал и повеле их покласти нагих на земле». Від більш суворого покарання прохачів урятувало те, що через пожежу в Москві та повстання цар поспішно виїхав.
Розв’язання проблеми знайшов наближений царя — окольничий Олексій Адашев. У ході запропонованих ним реформ державного управління створили Чолобитний приказ (його ще іменували Чолобитною ізбою), який очолив сам О.Адашев. Саме ця установа мала стати, з одного боку, посередником між царем і його підданими, а з другого — перешкодою великій кількості прохань, що направлялися на ім’я государя.
Попри те що Чолобитний приказ, на перший погляд, здавався другорядною установою, його глава мав дуже широкі повноваження. У його руках концентрувався цінний матеріал про порушення і «неправду» в інших приказах. З урахуванням же того, що глава Чолобитної ізби мав доступ безпосередньо до царя, його вплив посилювався. Зрозуміло, що такий розклад не влаштовував увесь московський чиновницький люд, і О.Адашеву не вдалось утриматися при владі в приказі та країні.
Вже в 1560 році в результаті різноманітних палацових інтриг довіру Грозного до нього було підірвано, й опальний окольничий визнав корисним і безпечним виїхати в почесне заслання воєводою в Лівонію. Проте невдовзі Іван Васильович розгнівався на О.Адашева ще більше і велів посадити його в Дерпт, під варту, де той незабаром і помер від лихоманки. Можливо, це врятувало його від ще більшого гніву володаря. З падінням О.Адашева Чолобитний приказ утратив вплив. Здавалося б, у чиновників з’явилася повна свобода дій. Проте цар уміло стимулював доносительство, і контроль над управлінцями, хай і не повністю, вдалося відновити.
У Смутний час скарги якщо і приймалися, то найчастіше залишалися без розгляду. Було важко достукатись і до першого государя з дому Романових. Цар Михайло Федорович, за свідченнями сучасників, не виявляв великої цікавості до чолобитних. І доходили до володаря лише прохання, які без нього не можна було задовольнити.
Його син — Олексій Михайлович — приділяв чолобитним куди більше часу і навіть іноді засідав у відповідному приказі. При розробці соборного уложення 1649 року знову постало питання, як відобразити в законах процедуру подання прохань. Скаржники переслідували государя всюди, не даючи йому спокою навіть у церкві, під час богослужіння. Тому цар, утомившися від «великой докуки» з боку підданих, вирішив поставити біля свого палацу в Коломенському довгий, тобто великий, місткий ящик. Так і ввійшов у побут вираз «довгий ящик».
Оголошувалося, що чолобитні потраплятимуть у руки государю, минуючи піддячих і бояр. Саме вони, як уважалося, приховують усю правду про злигодні народу від царя-батечка. Не всі прохання та скарги доходили до царя, та й розбирати їх власноручно в нього не було ні часу, ні бажання. Він ставив на проханнях підпис, потім вони відправлялися в прикази, де й осідали.
Поступово в ящику стало з’являтися дедалі більше анонімних огудних і непотребних листів, походження яких було досить туманним. І ящик довелося прибрати. Трохи довше проіснував Чолобитний приказ. У 1685 році його приєднали до владимирського Судного приказу, де й розглядалися чолобитні до петровських адміністративних реформ.
«Щоб у жодному разі ніхто не осмілювався утрудняти»
Петро I, вирішуючи це питання, пішов власним шляхом. У 1711 році був створений найвищий судовий орган — Сенат. Туди мали направляти чолобитні на рішення всіх відомств. У виняткових випадках допускалося подання прохань на ім’я государя через сенатського секретаря. Проте, за висловом одного історика, «установи були нові, але люди і вдачі залишилися ті самі».
Сенат, який реформатор бачив «вінцем» державної машини, прагнув обмежити свою діяльність лише «писанням указів», а не наглядом за їх виконанням. Унаслідок цього в 1715 році при Сенаті довелося запровадити посаду генерального ревізора, котрий стежив за діяльністю цього органу і про все доповідав царю.
9 квітня 1720 року при Сенаті з’явилася «персона знатна», яка через два роки отримала найменування генерал-рекетмейстер (від французького requete — скарга, прохання). Особа, котра обіймала цю посаду, мала приймати прохання на ім’я государя і віддавати установам розпорядження їх виконувати. Рекетмейстер міг турбувати монарха тільки тоді, коли чолобитні стосувалися «невиконання рекетмейстерських розпоряджень».
Він мав приймати прохання лише в тих випадках, «когда будет написано, что именно вершено неправо и в противность закону». Таким чином, рекетмейстер був наділений чималими повноваженнями. Вони розширилися ще більше, коли він отримав право порушувати кримінальну справу, навіть не маючи на руках скарги, керуючись власними відомостями про зловживання або правопорушення.
Проте, з другого боку, влада рекетмейстера була обмежена колом його обов’язків: він займався виключно питаннями адміністративної та судової сфер. Решта проблем, як-от: клопотання про помилування, прохання про матеріальну допомогу, нагороди за заслуги і багато чого іншого — залишалися поза полем його зору. Обов’язок розбирати такого роду прохання було покладено на кабінет-секретаря.
Катерина II вирішила змінити традиції. Їй як повітря було потрібне визнання всіх підданих, і тому спочатку вона грала роль матері всього російського народу. Зокрема, імператриця вирішила особисто приймати всепідданіші прохання. Тривало це, проте, недовго і припинилося після того, як, за словами самої Катерини, «в один из праздников, во время шествия ея величества со всем штатом к обедне, просители пресекли ей путь, став полукружием на колена с письмами в руках».
У 1763 році Катерина IІ призначила для прийняття прохань, не підвідомчих рекетмейстеру, трьох статс-секретарів. Від них вимагалося чинити з прохачами «кротко, терпеливо и снисходительно». Щоправда, терпіння самої імператриці швидко закінчувалося, коли їй знову починали докучати.
В указі Сенату в 1764 році нагадувалося: «Всем известно высочайшее ее императорского величества соизволение, чтоб отнюдь никто не дерзал утруждать ее императорское величество никакими прошениями, кои принадлежат до Сената, какого-либо судебного места или командира настоящего».
Ще швидше поблажливість Катерини II закінчувалася там, де починали зловживати її милістю. Так, за брехливі доноси вона могла піддати публічній громадянській страті: людина ставала на коліна перед Сенатом та імператрицею і каялася в скоєному злочині, слізно благаючи пробачити її.
А в 1786 році Катерина II повеліла внести зміни й у форму написання чолобитних. Відтепер у проханнях на найвище ім’я після повного титулу матінки-цариці заборонялося писати, що такий-то «чолом б’є». Згідно з новим правилом вимагалося писати «приносити скаргу» або «просити». Заборонялося також у кінці чолобитної перед ім’ям і прізвищем писати «всепідданіший раб», а наказувалося зазначати «всепідданіший» або «вірний підданий».
Ці порядки поспішив змінити Павло I, котрий зійшов на престол у 1796 році після смерті матері. Він вирішив установити з підданими прямий зв’язок і особисто розглядав усі прохання на найвище ім’я, що приходили поштою або доставлялися особисто прохачами. За його велінням біля вікна кабінету імператора в Зимовому палаці була повішена жовта залізна скринька, куди кожний охочий міг покласти прохання на ім’я государя. Цар власноручно діставав звідти листи і, прочитавши їх, накладав резолюції.
Цю скриньку чекала та сама доля, що й довгий ящик Олексія Михайловича. Спочатку було видано указ, «дабы недельными просьбами его величество не утруждали». У ньому говорилося, що «всяк дерзнувший по двукратной просьбе еще утруждать его императорское величество имеет быть посажен в тюрьму на месяц». Потім настала черга указу відправляти порожні, недоладні чолобитні назад прохачам, стягуючи з них плату за поштове перевезення. А потім у скринці стали з’являтися карикатури на государя, лайливі та викривальні листи на його адресу. Деякі сучасники стверджували, що листи ці підкидали ті чиновники, яким був невигідний подібний прямий зв’язок царя з народом. Так чи інакше, скринька провисіла трохи більше ніж рік, а потім її зняли.
«Платити за всіх немає можливості»
До початку XIX ст., до часу вступу на престол Олександра I, посади рекетмейстера і різного роду секретарів практично повністю себе вичерпали. Прохання іноді залежувалися по 20—30 років, а потік чолобитних не вичерпувався ніколи. Виникла необхідність створити абсолютно новий орган державного управління.
У 1808 році Михайло Сперанський за велінням імператора почав складати план державної освіти, де серед інших заходів для «водворения порядка и единообразия дел государственных» пропонував заснувати в складі Державної ради «особую комиссию для приема и рассмотрения прошений, приносимых на высочайшее имя», або, коротко, «комісію прохань». Датою її створення можна вважати 1 січня 1810 року.
Крім прийняття прохань, однією з головних цілей цієї комісії був «беспрестанный надзор за отправлением суда, за наблюдением законов и справедливости в высших местах судебных и правительственных». Передбачалося, що «жалобы просителей должны для сего служить указанием», згадував один з керівників комісії. До її складу входили голова (призначався імператором з-поміж членів Державної ради), члени комісії (їх кількість у різні роки була різною) і статс-секретар. До обов’язку останнього входило ухвалення прохань від прохачів, розподіл їх між членами комісії та повідомлення государю про висновки.
У 1835 році комісія прохань стала незалежною від Державної ради і перейшла в безпосереднє відання імператора Миколи I. Так було простіше стежити за виконанням нею обов’язків, адже потік скарг і прохань не тільки не вичерпувався, а й, навпаки, неухильно зростав. Причому їх почали присилати і селяни, яким у катерининські часи заборонили скаржитися на поміщиків і які утримувалися від листів імператору навіть після відміни заборони. «Великомощная самодержавная власть царская, — писали вони, — исстари надобна нам, простому крестьянскому народу для того, чтобы не заклевали вконец сильные ученые и богатые». Але все-таки перше місце за кількістю звернень займали дворяни (понад 90%).
Якщо на початку XIX ст. надходило трохи більше ніж 6 тис. прохань, то вже до середини століття їх кількість зросла вдвічі. І щорічно близько половини всього обсягу становили клопотання про отримання матеріальної допомоги. Це могли бути пенсії чиновнику, його вдові та дітям, допомога на навчання, лікування, придане, виховання дітей, оплата перебування в притулку або навчальному закладі, похорон, повернення на батьківщину або просто прохання про допомогу у зв’язку з «важким матеріальним становищем». На всі ці потреби при Олександрі I виділяли в рік 10—15 тис. руб., розмір однієї допомоги становив від 50 до 600 руб. При Миколі I стали виділяти вже 120 тис. руб.
Зі збільшенням кількості прохачів сума одноразової виплати зменшувалася, але витрати комісії на матеріальну допомогу населенню неухильно зростали. Більш того, з проханнями так часто звертались одні й ті самі люди, що Олександр II, а потім і його син — Олександр III — були змушені ввести правило, згідно з яким вони розглядали повторне прохання «лишь по истечении двух лет со времени последнего пожалования» і лише в тому випадку, якщо «положение просителей не изменилось к лучшему».
Проте прохань ставало все більше, і в 1884 році Олександр III увів тимчасові правила про порядок прийняття та направлення чолобитних і скарг, на височайше ім’я приношуваних. У цих правилах було окреслено коло питань, які погоджувався розглядати імператор: «На высочайшее имя приносятся: 1) жалобы на определения департаментов Правительствующего сената, кроме кассационных; 2) жалобы на действия и распоряжения министров, главноуправляющих отдельными частями и генерал-губернаторов, когда таковые действия и распоряжения не подлежат по закону обжалованию Правительствующему сенату; 3) прошения о даровании милостей в особых случаях, не подходящих под действие общего закона, когда сим не нарушаются ничьи законные интересы и гражданские права; 4) прошения о помиловании и смягчении участи лиц, осужденных или отбывающих наказание».
Проте навіть із цього різко зменшеного потоку прохань трохи більше ніж 10% знаходили відповідь і лише 5% прохань доходило до государя особисто. Вважалося, що царського милосердя не відбувається, оскільки бездушні чиновники не доповідають царю про зміст прохань. Одначе документи свідчать про те, що в безлічі випадків Олександр III на багатьох проханнях особисто ставив резолюції, такі як «Пора и честь знать, и без нее много нуждающихся», «Платить за всех нет возможности», «Подобные просьбы будут без конца. Я не нахожу возможным воспитывать всех детей просителей на казенный счет» та інші.
Стосовно наближених імператор виявляв трохи більше милосердя. Так, наприклад, відбулось із Сергієм Вітте. Будучи міністром шляхів сполучення, він подав прохання про відставку з цієї посади і разом з ним прохання про дозвіл йому одружитися з коханою жінкою — Матильді Лисаневич. Під час правління Олександра III шлюби з розлученими жінками, а тим більше з єврейками, «категорично не вітались». Але самодержець усе-таки пішов назустріч С.Вітте. Проте, з чуток, залишив на проханні міністра резолюцію: «А хоч би й на козі!»
Були й такі прохачі, які не тільки писали, а й особисто приходили в приймальню комісії, щоб, як вони вважали, прискорити розгляд свого прохання, чим дуже сильно докучали членам комісії. Так, історик Писарев виклав випадок, який стався зі статс-секретарем Молчановим. Йому дуже докучали три прохачі: «полька, которая, по его словам, «беспрестанно ко мне ходит, совершенно неистовым образом кричит и бранится при множестве просителей», какой-то неизвестный калмык, «по безобразному поведению которого видно, что он совершенно лишен ума», и некий коллежский регистратор, «впрочем, тихий и заслуживающий призрения». Он даже пожаловался на них государю, и высочайшим распоряжением было повелено: польку продержать в полиции «для укрощения», калмыка посадить в сумасшедший дом, а чиновника водворить в богадельню. Полька успокоилась, калмык тотчас же выздоровел, коллежский регистратор через 8 месяцев пребывания в богоугодном заведении запросился на свободу, предпочтя терпеть нужду, нежели подвергаться «призрению» в богоугодных заведениях того времени».
Втім, до такого доходило рідко. Звичайно прохання підданих просто ігнорувалися. При цьому чиновники канцелярії його імператорської величності з прийняття прохань самі користувалися особливими розпорядженнями для виділення царської допомоги повною мірою. Так, у 1911 році з 55 працівників канцелярії 32 одержували допомогу на виховання дітей.
Деяке зменшення кількості чолобитних на царське ім’я, до 55 тис. в рік, відбулося під час революції 1905 року. Проте з початком Першої світової війни їх чисельність стала стрімко зростати і в 1915 році сягнула більше ніж 85,5 тис. Казна відчувала явний дефіцит в умовах воєнного часу, і сума знизилася до кількох рублів на людину. Ці виплати могли надати швидше психологічну, ніж матеріальну підтримку. Так Микола II намагався показати, що в такий нелегкий час він пам’ятає про свій народ.
Канцелярія з ухвалення прохань якийсь час діяла і при Тимчасовому уряді. Проте вже до літа 1917 року разом з багатьма царськими установами її ліквідували. А ось звичку народу писати чолобитні не вдалося відмінити розчерком пера — і до більшовицьких правителів потяглися ходоки, щоб бити чолом і шукати правди.
«Листи на ці теми найбільш гострі»
Нічого дивного в цьому, звичайно, не було. Влада пролетаріату протягом порівняно невеликого проміжку часу перетворилася на одноосібну владу Йосипа Сталіна. Отже, вирішення всіх питань стало залежати тільки від нього, і люди звично писали «вождю» про все, чого потребували.
«Вождь» дізнавався з листів народу правду про життя в країні і про діяльність партійного і радянського апарату. І, як завжди, потік листів і скарг настільки збільшився, що справитися з ним не могли ні сектор листів ЦК, ні аналогічні установи в Раднаркомі та ЦВК. Тому автори звернень, не отримавши відповіді, стали писати в газети, які не тільки публікували окремі послання з глибинки, а й складали тематичні зведення для керівництва країни.
Дуже скоро з’ясувалося, що подібні документи — чудовий спосіб впливати на настрої та ухвалення рішень у верхах. Особливо це стало помітно в хрущовські часи. Спочатку «дорогому Микиті Сергійовичу» відправлялися огляди, в яких ішлося про те, як народ підтримує його політику на сучасному етапі. А потім у зведеннях листів, як тоді говорилося, ставилися проблеми, що вимагають розв’язання на найвищому рівні. І перший секретар ЦК починав висувати скороспішні ідеї стосовно їх негайного вирішення.
Чиновники вдавалися до цього трюку й пізніше, в брежнєвські часи. Але найцікавіший випадок, коли листи трудящих використовували для того, щоб вплинути на першу особу держави, відбувся влітку 1991 року. Тоді працівники, котрі підпорядковувалися керівникові апарату президента СРСР Валерію Болдіну, який належав до змовників, 31 липня 1991 року підготувала для Михайла Горбачова такий огляд звернення на ім’я керівника Союзу: «За первое полугодие
Думка про необхідність наведення суворого порядку підкреслювалась і підбором цитат із листів:
«Советы доведены «демократами» почти до гробовой доски. Ни на местах, ни в центре уже нет советской власти. Как это можно понимать, если не как контрреволюционный переворот?» — запитував ветеран війни та праці В.Бюрюков із сел. Тучково Московської області...
«Шестой год мы катимся в бездну, — писав Ю.Чукаєв з м.Сестроріцька Ленінградської області.— Нищета все больше, уверенности в завтрашнем дне все меньше. Идет активное расслоение общества. Цель у всех — хапнуть, где только можно. Против народа, особенно малоимущих, проводится откровенный геноцид. Бездумно разрушается все, что достигнуто старшим поколением»...
«Пора навести порядок в стране, — звертався В.Скляренко (Латвія). — Выход только в диктатуре законов СССР во всех союзных республиках. Хватит анархической демократии, превращающейся в фашизм. Спасите родину от братоубийственной войны!»
Можливо, саме така подача «голосу народу» вплинула на президента СРСР, котрий, як твердили члени ДКНС, надав їм повну свободу дій та відлетів на відпочинок у Форос.
Хоч як би там було, чолобитні й сьогодні продовжують відігравати ту ж роль, що й раніше. Скаржники сподіваються на виконання своїх прохань, федеральні власті витягують з листів компромат на регіональних чиновників, а служби, відповідальні за обробку звернень, незмінно рапортують про збільшення їх потоку.
Кирило ХУДІН,
«Коммерсант-Власть»