Важко бути чесним

На повідомлення про корумпованість вартових порядку реагували

80 років тому, в 1929-му, в Ленінграді під слідством опинився начальник карного розшуку Леонід Петржак. Тоді суд вирішив, що він заслуговує лише трьох років умовно. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, і розмах скоєних видним чекістом злочинів, і подальше дуже м’яке покарання цілком відповідали багатовіковим традиціям, що прижилися в правоохоронних відомствах.

80 років тому, в 1929-му, в Ленінграді під слідством опинився начальник карного розшуку Леонід Петржак. Тоді суд вирішив, що він заслуговує лише трьох років умовно. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, і розмах скоєних видним чекістом злочинів, і подальше дуже м’яке покарання цілком відповідали багатовіковим традиціям, що прижилися в правоохоронних відомствах.

 

«Правильні джерела доходу з приношень»

 

«У нашої поліції, на відміну від усіх поліцій в Європі, ви майже не знаходили самостійного, за власною ініціативою служіння поліцейській справі, служін­ня за покликанням, служіння поліцейському моральному обов’язку; що не було наказано, те не було зроблено, що можна було упустити, як-небудь спустити, те бувало упущеним», — стверджувалося в опублікованій у 1881 році праці «Думки про петербурзьку поліцію».

Із цією оцінкою більшою чи меншою мірою погоджувалися всі відставні полі­цейські, котрі залишили спогади про свою службу, сторонні спостерігачі, а також сенатори й урядовці Міністерства внутрішніх справ, які проводили перевірки поліцейських управ­лінь і дільниць. Розходилися вони лише в тому, що потрібно вважати головною причиною такого безрадісного стану речей. Напри­клад, ветеран поліції з Кутаїської губернії Г.Шеварднадзе вважав, що коріння зла криється в призначенні на поліцейські посади людей молодих, малодосвідчених і не завжди достатньо освічених.

Проте більшість бодай трохи обізнаних у полі­цейських справах підданих імперії була переконана, що головна проблема полягає в тому, що влада хоче підтримувати суворий порядок, витрачаючи при цьому на його охорону мінімум зусиль. І що наділені великими повноваженнями, але мізерним утриманням полі­цейські неминуче прагнуть нажитися за рахунок опікуваних ними обивателів, забуваючи про основне своє призначення.

Наприклад, колишній офіцер В.Селезньов, котрий був звільнений з армії, пізніше — з цивільної служби, а потім зазнав невдачі і в комерції, в 1866 році був змушений розглядати пропозицію про вступ у поліцію тільки тому, що його сім’я опинилася на порозі голоду. «Я відповідав, — згадував В.Селезньов, — що взагалі чини поліції мають не зовсім гарну репутацію в громадській думці і що при тих коштах, які є в їхньому розпорядженні, важко бути справним на службі й ви­йти з неї чистим».

Про те ж мовилося й у звіті за результатами перевірки петербурзької поліції, проведеної в 1883 році за дорученням поліцейського керівництва імперії: «Переходя к рассмотрению материального положения городовых петербургской полиции, оказывается, что они получают по штату 1876 года по 240 руб. в год и на эту сумму обязаны были нанимать себе квартиры и обмундировываться. В 1881 году им было прибавлено по 60 руб. из дополнительных кредитов, и в настоящее время городовые имеют 300 руб. в год...

Между тем, по собранным сведениям, ежегодный расход городового на обмундировку, кроме расхода на обувь, летнюю и зимнюю, полушубка, теплых брюк и башлыка, необходимых для постовой службы в холодные дни, простирается до 43 руб. Стоимость помещений, занимаемых городовыми, за исключением живущих в будках, зависит, конечно, от семейного их положения: холостые в большинстве случаев нанимают углы или устраиваются вдвоем и втроем в одной комнате, платя каждый приблизительно около 2—3 руб. в месяц, а многие женатые снимают квартиры и пускают в них жильцов, так что помещение обходится им с отоплением до 10 руб. ежемесячно.

Такое положение заставляет смотреть сквозь пальцы на получаемые городовыми от обывателей посторонние доходы. Последние удерживают на службе в каждом участке по несколько городовых, которые в течение многих лет, занимая одни и те же посты, успели создать себе правильные источники дохода из приношений уличных торговцев, извозчиков, трактирщиков и т.п.». (Тут і далі лексичні та синтаксичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).

Ту ж картину перевіряльники спостерігали і в полі­цейських дільницях. У країні, де без паспорта жодна людина не могла покинути своє місто або від’їхати від сільського будинку більше ніж на 30 верст, а жити будь-де без прописки в будинковій книзі заборонялося, поліцейським паспортистам платили по 50—100 руб. у місяць, причому із цих коштів вони були зобов’язані наймати собі помічників, закуповувати папір і канцелярське приладдя. У результаті виявлялося, що витрати дорівнюють казенним виплатам, тому гроші на харчування і проживання паспортист одержував, оббираючи прохачів: «По объяснению одного из приставов, заведующего в течение пяти лет довольно населенным и бойким участком, — ішлось у звіті 1883 року, — его паспортист имеет до 1200 руб. доходу, независимо от того, что ему остается за уплатою помощникам из казенного содержания. Доход этот составляется, кроме добровольных приношений домовых дворников, из мелких копеечных поборов, не вызывающих ни ропота, ни жалоб; так, при расчетах с дворниками паспортисты почти никогда не дают сдачи, при выдаче разных оплачиваемых в пользу города свидетельств все почти обыватели оставляют паспортисту разницу между стоимостью марки и попавшейся в руку мелкой серебряной монетой, — наконец, в последнее время случайно обнаружено даже несколько случаев наклейки на паспорта дешевых марок вместо дорогих, стоимость которых была взыскиваема с дворников».

Ще більші, як виявили перевіряльники, зловживання відбувалися тоді, коли йшлося про продовження терміну дії паспортів. Отримати новий можна було тільки за місцем видачі, тому селяни з віддалених губерній, котрі приїжджали в столицю на заробітки, деколи опинялися в безвихідному становищі, чим і користувалися паспортисти.

«Главнейшим источником дохода паспортистов, — говорилося в тому ж документі, — следует считать отсрочки. Неграмотный крес­тьянин, являющийся в участок с просьбою о выдаче отсрочки, можно безошибочно сказать, или вовсе не допускается до пристава, или же прежде, чем ходатайство его будет представлено последнему, попадает к паспортисту. В обоих случаях от паспортиста фактически зависит выдать отсрочку немедленно, затянуть дело на срок по своему усмотрению, напугать отказом и таким путем создавать себе из отсрочек правильную доходную статью. Марки, стоящие 60 коп., необходимые для оплаты отсрочек, продаются паспортистом не дешевле 65 коп., и кроме того взимается дополнительный платеж в виде благодарности; напр., при посещении ­управления сыскной полиции один крестьянин, приведенный для собрания справок о судимости, объяснял, что отсрочка стоила ему 3 руб. 30 коп., между тем как отсрочка с уплатою 1-рублевого больничного сбора не может стоить дороже 1 руб. 60 коп.».

В елітному підрозділі — розшуковій поліції — ніхто відкрито хабарі не брав, але в 1883 році там знайшли дивну витрату коштів на таємних інформаторів, що дуже нагадувала казнокрадство: у відомостях замість прізвищ сексоти позначалися просто буквами.

«Так называемые секретные агенты и частные сообщители, — констатували перевіряльники з МВС, — на уплату которым издержано в течение пяти лет 7749 руб., по отзывам сыскных чиновников, сообщали до сих пор только о тайных притонах разврата, картежной игре и дуэлях, но правильно организованная сыскная полиция должна и без сообщителей узнавать о существовании азартной игры, а предупреждение двух или трех дуэлей, казалось бы, не стоит 7749 руб.».

Подібні перевірки проводилися регулярно, й, оскільки вважалося, що причина поганої поведінки поліцейських — в їх важкому матеріальному становищі, імператор за поданням міністра внутрішніх справ періодично виділяв додаткові кошти на утримання поліції. Проте найцікавіше полягало в тому, що рівень хабарництва після цього нітрохи не зменшувався. Не допомагала і зміна кадрового складу поліції, що проводилася після чергового підвищення утримання. Нові люди, вливаючись у струн­кі ряди поліції, швид­ко засвоювали все те, що намагалися викоренити власті. Деякі успіхи час від часу все-таки траплялися. Проте в кожному конкретному випадку все залежало від особи губернатора або поліцмейстера і того, наскільки успішно він застосовував до підлеглих поліцейських метод батога і пряника.

Наприклад В.Селезньов, котрий дослужився до полі­цейського справника — глави поліції повіту, —з благоговінням згадував порядки, що існували при катерино­славському губернаторі В.Дуніні-Борковському, який за найменше упущення, аж до невчасної доповіді про скоєний злочин, відправляв поліцейських офіцерів під арешт на сім діб. Разом з тим поліцейські в містечках, котрі добре виконували свої обов’язки, замість 150 руб. у рік квартирних одержували від місцевих властей до 600 руб. Отже, стимул служити добре і чесно був.

Жорсткий контроль допомагав керувати і столичними поліцейськими. Так, відомий прокурор, а потім сенатор Анатолій Коні згадував про час, коли в петербурзькій розшуковій поліції не траплялося явних зловживань: «Начальник петербурзької розшукової поліції Іван Дмитрович Путилін був однією з тих обдарованих осіб, яких умів майстерно вибирати і не менше майстерно тримати в руках старий петербурзький градоначальник Ф.Трепов. Минула діяльність Путиліна, до входження його до складу розшукової поліції, була, чого він сам не приховував, часто вельми ризикованою в значенні законності та строгої моралі; після відходу Ф.Трепова з градоначальників відсутність належного нагляду з боку Путиліна за діями деяких із підлеглих викликала великі на нього нарікання».

 

«Відбирає право на їзду і вимагає викупу»

 

Абсолютно іншою ставала картина, коли влада гостро потребувала послуг правоохоронців, і поліцейські, котрі це відчули, займаючись хабарництвом і здирством, абсолютно втрачали всяке відчуття міри. Так, під час безладдя, що почалося в 1905 році, поліція та армія, об’єднавшись, виявилися єдиною опорою ладу.

Правда, не раз бувало, що поліцейські просто тікали від революціонерів. Але коли в міста і села приходили війська, поліція досить жорстко та цілком ефективно організовувала облави й арешти ворогів царя і вітчизни. А потім на всю котушку користувалася благами становища. Причому губернські та столичні власті реагували на повідомлення про корумпованість потрібних державі поліцейських лише в тому випадку, якщо доноси надходили від ще більш корисних для влади підданих імперії.

Подібна історія сталася в 1910 році в Новосибірську, що іменувався тоді Новомиколаївськом і входив до складу Томської губернії, де проти поліцмейстера виступила місцева організація Союзу російського народу. Ура-патріоти відчували огиду не стільки до сфери діяльності поліцмейстера, котрий пройшов усі щаблі службової драбини, починаючи від урядника, скільки до його імені — Бернгард Вісман. І незабаром їхні доповіді, нашпиговані цифрами і фактами, опинилися на столах столичних чиновників і потрапили в пресу.

«Полицеймейстер города Ново-Николаевска Б.Висман, — мовилося в одному з таких матеріа­лів, — это выходец из Риги, латыш, перекатная голь в материальном и умственном отношении. Голый и убогий явился он за куском хлеба на строившуюся Сибирскую железную дорогу и с 1897 г. занял место младшего кондуктора на перегоне Тайга — Новониколаевск. Эту лямку он тер несколько лет, собирая гривенники с железнодорожных зайцев и занимая деньги у сослуживцев на покупку булки.

Затем он попадает в 1902 г. урядником в Колывань и двигается по службе; в 1903 г. его видят урядником по уезду и в 1904 г. берут околоточным в Томск. Тут его оценил бывший полицейский пристав Петербурга, волею российских судеб попавший на пост томского губернатора, Нолькен и назначил помощником пристава в Каинск, а затем на ту же должность в Новониколаевск. Года через полтора он был назначен здесь приставом, а с 15 сентября 1909 г. полицеймейстером.

Находясь на низших долж­ностях, Висман довольствовался малым, брал, как говорится, по чину — где пятитку, где десятку, а где бутылку рябины. Но уже с назначением приставом он стал знать настоящую себе цену и развернул свои способности. Теперь он — богатый человек. У него в казначействе на книжке лежит 7327 руб., в отделении Сибирского торгового банка свыше 32000 руб., и в Ригу увезено и положено в банк на имя матери 80000 руб.».

Для збагачення Б.Вісман використовував найрізноманітніші джерела. «Одной из самых доходных статей, — свідчила преса, — являются евреи с их чертой оседлости, эти несчастные парии, с которыми позволяется делать все, что угодно. Они все обложены поборами в доход полиции от 25 руб. до 200 руб. в месяц, а самый богатый из них, Каган, платит от 3 тыс. до 4 тыс. руб. в год, по 1% со своего торгового оборота. Шапошник Самойлов, имеющий здесь мастер­скую, платит ежемесячно полицеймейстеру Висману по 50 руб. и всем полицейским чинам, кроме того, шьет шапки к каждому сезону.

Всякий еврей, не имеющий по закону о черте оседлости права здесь жить, легко может здесь устроиться, заплатив Висману. Для этого всегда имеются два требуемых по закону свидетеля, которые удостоверят подписями акт, что данное лицо проживает в Новониколаевске пять или шесть лет».

Не менше важливим джерелом доходу була і прос­титуція: «Дома терпимости, как места постоянных преступлений, составляют крупную статью доходов полиции. Начать с того, что в Новониколаевске существует с ведома полиции 113 таких притонов и из них только 7 официально открытых, крупных. Содержатели этих домов, каковы: Эдельман, Урбах, Левин, Терентьев и др., платят полиции до 300 руб. в месяц, причем связаны обязательством не отпускать девиц ни в какие трактирные номера, кроме самого фешенебельного трактира Чиндорина, содержимого в компании с полицеймейстером Висманом. Мелкие же притоны обложены побором от 5 до 10 руб. в месяц».

Проте найбільші доходи приносили численні пивниці, яких, окрім традиційної данини, оббирали також за хитрою схемою, коли в приміщення підкидалися антиурядові прокламації.

«Здесь, — писали газетярі, — бесцеремонность полиции не имела пределов. Содержатели этих заведений высасывались до полного разорения и сменялись один за другим. Приехал в Новониколаевск некий Гуренков с капиталом около 20 тыс. руб.; он построил здесь большой дом, купил обстановку и открыл трактир («Лондон»). Полиция наложила на него ежемесячный платеж в размере 93 руб. (50 руб. полицеймейстеру Висману, 30 руб. приставу Чукрееву, 10 руб. полицейскому чиновнику и 3 руб. старшему городовому); независимо от этого за счет Гуренкова полиция постоянно пила, ела и пьянствовала здесь с девицами.

Дела трактирщика так пошатнулись, что он перестал платить. Тогда засунули за зеркало прокламацию, которую явившийся наряд полиции, конечно, нашел, и Гуренков был арестован. Его продержали в каталажке 14 суток, пока жена его не продала лошадей, кое-какие вещи и не выкупила мужа; дело это обошлось, как рассказывают, около 1000 руб.

Тогда Гуренков предложил некоему Сушкевичу принять трактир на себя и торговать по его документам, уплачивая за это по 20 руб. в месяц. Сушкевич согласился, тем более что на выборку документов на свое имя не мог рассчитывать, так как полиция недолюбливала его и давала о нем дурные отзывы губернатору. При открытии торговли Сушкевичем с него Висман взял 300 руб.; через два дня он потребовал еще 275 руб. (200 руб. Висману и 75 руб. Чукрееву). На четвертый месяц от Сушкевича потребовали 100 руб., но он отозвался неимением денег.

После нескольких безрезультатных напоминаний Сушкевичу по телефону и вызовов его в полицию Висман послал в трактир часов около 9 вечера наряд полиции, ворвавшийся сюда с криком «руки вверх» и с направленными дулами револьверов. Полиция арестовала при этом самого Сушкевича и находившихся в трактире 15 посетителей, которые были отведены в каталажку и выдержаны в течение суток.

Висман вызвал к себе Сушкевича и потребовал с него 150 руб., угрожая сгноить его, если не уплатит этой суммы. Сушкевич занял у разных лиц эти деньги через свою жену и внес их Висману и тогда был освобожден. Так он платил, пока не разорился и не прекратил дела, вынужденный продать всю обстановку трактира за бесценок настоящему владельцу Чиндорину, бойко торгующему в компании с Висманом. За 1 год и 3 месяца торговли Сушкевич переплатил полиции 1400 руб.».

Проте ці підприємці хоча б залишилися в живих. Ще одному ресторатору пощастило куди менше: «Приехал из России (Новониколаевск сильно привлекал к себе людей наживы) малоросс Полевик, открывши здесь трактир «Полтава» («истинно русскому» Висману название это не понравилось, и он потребовал переименовать его на «Москву»). Торговля в «Москве» шла очень бойко, здесь шла игра в лото, бикс, карты, в фортунку, на которой играли по рублю за час, здесь одного пива продавали до 450 ведер в месяц. Но, несмотря на такой заработок, Полевик разорился: за два года содержания «Москвы» он выплатил Висману 9000 руб. и наконец перестал платить. Тогда его вызвали в полицию и так исполосовали резинами, что несчаст­ный на третий день умер».

Як інформувала преса, Б.Вісман цікавився не тільки грошима, а й гарними жінками: «У поставщика больницы Гранова молоденькая, лет 19, и хорошенькая жена, бывшая учительница, полгода назад вышедшая замуж. По приказу Висмана у Гранова сделали обыск, нашли сломанный валявшийся револьвер и на этом основании (военное положение!) Гранова арестовали, а по пути забрали и разные золотые вещи, часы и проч. Тогда Висман вызывает в полицию жену Гранова и предлагает ей возвратить взятые при обыске вещи, для чего приглашает ее в свою квартиру (верхний этаж). Пришла, ждет. Б.Висман достал из ящика стола двое часов, три кольца, браслет, а затем бросился к Грановой, повалил и изнасиловал».

При цьому противники Б.Вісмана визнавали, що він зі своїми одягненими у форму бандитами зумів знищити в місті всіх раніше безчинних хуліганів і дрібних злочинців. Але потім боротьба зі злочинністю, як писала преса, набула зовсім інших форм.

Коли підлеглі дуже заривалися, Б.Вісману доводилося жертвувати ними, щоб зберегти перед начальством видимість порядку і боротьби з перевертнями в погонах. Подібний випадок — пограбування городовими адвоката — описувала преса: «Двое городовых, стоя на посту, поздно вечером напали на шедшего по улице присяжного поверенного Иванова и ограбили его — сняли с него шубу, часы, да еще изувечили его так, что он пролежал месяца четыре. Иванов возбудил дело, и один из этих городовых должен был признаться в ограблении; его судили и повесили».

Самого Б.Вісмана, коли Союз російського народу влаштував скандал і добився приїзду в Новомиколаївськ слідчої комісії, в 1910 році лише відправили у відставку. Потім майже чотири роки тривало слідство, і в результаті за вбивства, грабежі та згвалтування колишнього по­ліц­мейстера засудили до восьми місяців арештантських рот.

Власне, так само карали за хабарі та вимагання тих, хто чимось заважав сильним світу цього по всій Російській імперії. У 1916 році, наприклад, попалися одеські вартові порядку на чолі з градоначальником. Одначе до суду ця справа так і не дійшла. Адже слідчі, прокурори і судді були добре знайомі з поліцейськими і часто одержували від них частину здобичі. Отже, скривдженим залишалося лише сподіватися на Всевишнього.

І вони могли тільки раді­ти історіям, схожим на ту, що сталася до революції в Одесі. Там у пересипську поліцейську дільницю при­йшла і попросилася переночувати жителька села Буялик Надія Коснакі. Чергові погодилися, а потім, як водиться, згвалтували її. Потім з’ясувалося, що селянка йшла з лікарні, де їй поставили діагноз «повторний сифіліс».

 

«Портрети силоміць нав’язані крамарям»

 

Після революції мало що змінилося. Робітничо-селянську міліцію забезпечували набагато гірше за царську поліцію. Так, у 1921 році в петербурзькій міліції вирішували питання, як вижити сімейним міліціонерам, якщо їм на родину видається менше ніж 20 кг борошна в місяць. У той час у міліції ще служило чимало колишніх поліцейських агентів, які й ознайомили нових колег з класичними правилами стягування доходів з обивателів. Правда, спершу міліціонери обирали в основному класово чужий елемент, проявляючи чималу винахідливість і розуміння моменту.

Наприклад, у листопаді 1923 року Фелікс Дзержинський писав Валер’яну Куйбишеву: «Мне стало известно, что мои портреты являются «украшением» разных лавок, пивных, чайных, палаток и т.п. Центрального трубного рынка и красуются почти во всех домах Цветного бульвара (центра разврата и притонов Москвы). Заинтересованный этим явлением, я расследовал и узнал следующее: портреты эти (в районах других преобладают другие портреты) вымогательски за 2 руб. штука золотом навязаны лавочникам и управляющим домами участковыми надзирателями милиции. Это доказывает, насколько неблагополучно в московской милиции, которая занимается непристойным навязыванием портретов сов. работников как источником своего питания».

А в карному розшуку, наприклад, користувалися перевіреними в дореволюційні часи способами — розкрадали гроші, виділені на агентуру, а також стали красти і збувати речі, конфісковані як речові докази. У 1929 році недостача речдоків виявилася в ленін­градському карному розшуку. Арештований хранитель Милов дав показання, що речі забирав собі начальник розшуку, видний чекіст Леонід Петржак. Проте слідство в його справі пішло якось дивно, а вирок узагалі викликав подив.

«Ленинградский пролетариат, — писали газети в 1929 році, — справедливо возмутился попыткой замазать преступления бывшего начальника угрозыска и члена областной контрольной комиссии Петржака, разворовавшего камеру хранения вещественных доказательств, растратившего до 20 тыс. руб., принуждавшего к сожительству работниц и т.д. За все эти преступления суд приговорил Петржака к трем годам заключения... условно!

В отдельных звеньях прокуратуры товарищи сдали классовые позиции. Это видно хотя бы из того, что, когда был дан ордер на обыск и арест Петржака, председатель облсуда т.Озолин предупредил Петржака, что к нему едут с обыском... В разворовывании кладовой участвовали и другие лица, в том числе заместитель облпрокурора, член президиума област­ной контрольной комиссии Григорьев.

На процесс рабочие, которых возмутило дело Петр­жака, не были допущены. По окончании процесса председателю суда Калинину было предложено написать статью, реабилитирующую Петржака и объясняющую мягкость приговора, что Калинин и выполнил».

Після втручання ЦК Верховний суд замінив умовне покарання реальним. Проте більшість інших учасників справи відбулася легким переляком. Наприклад, суддя Я.Озолін, котрий пізніше очолював ленін­градський арбітраж, а з 1935 року працював у Держарбітражі при Раднаркомі СРСР. А ось слідчого Першина, який почав справу проти Л.Петржака, примусили виїхати з Ленінграда.

І власне, нічого дивного в цьому не було. Кругова порука в більшовиків була міцнішою за ту, що існувала серед царських полі­цейських: комуністи своїх кривдити не давали.

 

Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»