Закон і Бізнес


Апарат ворожого елементу

«Нестримне роздуття штатів, гори паперів і сотні тисяч писак, мільйони надмірностей — це легальне годування і пожирання держмайна цією сараною»


История, №23 (907) 06.06—12.06.2009
2604

Незабаром після приходу до влади Володимира Леніна та його соратників стало очевидним, що керувати країною без штату чиновників неможливо. Проте кадрових революціонерів навіть на високі посади просто не вистачало.


Незабаром після приходу до влади Володимира Леніна та його соратників стало очевидним, що керувати країною без штату чиновників неможливо. Проте кадрових революціонерів навіть на високі посади просто не вистачало. А багато хто з тих, хто по праву вважався заслуженим борцем із царизмом, виявилися абсолютно непридатними для керівної роботи.

 

«Час уже повернутися для роботи у ВнК»

 

Адольфу Іоффе, старому партійцю з величезним дореволюційним стажем, у 1918 році доручили вкрай відповідальну справу: призначили послом РСФРР у Німеччині, довіривши таєм­ну місію — організувати революцію в цій країні. Проте незадовго до пов­стання німецькі власті ви­слали А.Іоффе і більшовицьке посольство з Берліна, а червоний путч придушили.

Наступним дорученим старому партійцю проектом виявилося створення задуманої в Москві Литовсько-Білоруської радянської республіки зі столицею у Вільні (Вільнюсі). Однак і тут А.Іоффе зазнав поразки. Сам він, правда, стверджував, що всьому виною дуже швидкий наступ польських військ, які зайняли столицю та чималу частину території створюваної республіки. Проте в ЦК і Раднаркомі винили в невдачах саме А.Іоффе і тому давали йому все менш і менш важливі посади, наприклад, у Наркоматі державного контролю.

У грудні 1919 року старий більшовик з образою писав у ЦК РКП(б): «По неписаной нашей конституции все выборы в центральные советские и партийные учреждения производятся по спискам, фактически составляемым ЦК РКП(б). За последний год (приблизительно со смерти Я.Свердлова) ни в одном из таких списков я не фигурирую. Когда мое имя на 8-м съезде партии не было выставлено в списке ЦК, после того как я с момента создания РКП неизменно избирался во все ЦК, то в широких партийных кругах пошли слухи (многие товарищи мне лично об этом говорили), что ЦК недоволен моей берлинской работой и поэтому не выставил меня в своем списке. Отдельные же члены ЦК в разговорах объясняли это просто забывчивостью ввиду моего отсутствия на съезде, каковое отсутствие само явилось результатом запрещения мне ЦК выезда из Вильно.

В опубликованном ныне списке ВЦИК нового созыва моего имени опять нет, несмотря на то что я состоял членом всех ВЦИК начиная со времен Керенского. Объяснения забывчивостью в данном случае быть не может, ибо я был делегатом съезда советов, единогласно выбранным Петросоветом. Не может быть это также объяснено решением создать новый ВЦИК из представителей с мест, преимущественно рабочих и крестьян, ибо, во-первых, из петроградских делегатов переизбраны почти все члены прошлого ВЦИК, а во-вторых, из московских товарищей переизбранными значатся многие — по меньшей мере столько же, сколько и я, принадлежащие к рабочему классу и во всяком случае имеющие гораздо меньшее отношение к провинции, как за все время из Москвы не выезжавшие.

С другой стороны, во все время революции, с момента своего возвращения из Сибири, совершая чрезвычайно ответственную и (смею утверждать) наиболее тяжелую работу, я не могу продолжать ее, не имея уверенности, что верховный орган нашей партии, а вместе с тем и нашей власти ею вполне, безусловно и целиком удовлетворен» (Тут і далі лексичні, стилістичні, а також особливості синтаксису цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).

Образу А.Іоффе посилювало те, що він був далеко не єдиним партійним ветераном, котрий провалював доручені завдання: «Со времен своего пребывания в ЦК я прекрасно помню, как часто послед­ний, относясь весьма отрицательно к деятельности отдельных товарищей (фамилий мне не хочется называть), тем не менее оставлял их на той же работе и оставляет по сей день».

При цьому керівників, які набралися досвіду і справлялися з дорученими обов’язками, призначали відразу на багато посад, а також переманювали з одного відомства в інше. Наприклад, у 1921 році Фелікс Дзержинський писав колишньому чекісту Семену Лобову, котрий пішов у нафтосиндикат: «Дорогой товарищ! Пора уже вернуться вам для работы в ВЧК. Для этого имеются необходимые постановл. орг. бюро, да и по существу дела. Сейчас на ВЧК выпала большая работа. Мне не хочется привлекать для этой работы вопреки желанию. Но разве вы недостаточно отдохнули от чекистской работы? Нам приходится работать без всякого даже перерыва. Откликнитесь. Вы могли бы взять на себя или обязанности нашего полномоч. представителя в одну из областей, или, что сейчас важнее, взять на себя в ВЧК организацию наблюдения за центральными и местными комитетами помощи голодающим. Без такого наблюдения эти комитеты превратятся в центры помощи в организации белогвардейских сил. Откликнитесь!»

 

«Охоче розказують про скоєні вбивства»

 

Проте ні доручення цілого ряду обов’язків одній людині, ні постійне перекидання з місця на місце небагатьох здатних працювати більшовиків-управлінців не вирішували кадрової проблеми. Той же Ф.Дзержинський у 1923 році в доповіді про роль держапарату писав: «Советское государство вынуждено все свои аппараты для организации административного управления, производства, сбыта, планирования, хранения, финансов и т.д. формировать на 99,9% из среды квалифицированной и неквалифицированной интеллигенции, б. собственников, дельцов, банкиров, коммерсантов и их б. приказчиков. Элементы эти во всей своей массе не только чужды интересам советского государства и его системы государственного капитализма, но активно враждебны этой системе по всей своей собственнической психологии и устрем­лениям. Отсюда априори можно безошибочно сделать заключение, что для того чтобы наша система государственного капитализма, т.е. само советское государство не обанкротилось, необходимо разрешать проблему госаппаратов, проблему завоевания этой среды, преодоления ее психологии и вражды. Это значит, что проблема эта может быть разрешена только в борьбе.

Каково настоящее положение? Надо прямо признать, что в этой борьбе до сих пор мы биты. Активна и победоносна другая сторона. Неудержимое раздутие штатов, возникновение все новых и новых аппаратов, чудовищная бюрократизация всякого дела, горы бумаг и сотни тысяч писак, захваты больших зданий и помещений, автомобильная эпидемия, миллионы излишеств. Это легальное кормление и пожирание госимущества этой саранчой. В придачу к этому неслыханное бесстыдное взяточничество, хищения, нерадение, вопиющая бесхозяйственность, характеризующая наш так называемый хозрасчет, преступления, перекачивающие гос­имущество в частные карманы. В результате не только нет никакого государственного накопления, но при нищенской заработной плате рабочим приближается к концу запас полученного нами сырья, все более истощается основной, доставшийся нам капитал и все большее бремя долж­но ложиться на крестьянство».

Ф.Дзержинський пропонував створити при Раді праці та оборони спеціальний орган, що займався б боротьбою з бюрократією та вів підбір і облік господарників. А серед інших заходів оздоровлення чиновництва пропонував: «Оказание всемерной помощи и поддержки честным хозяйственникам, тем, которые сознают свои ошибки, которые, руководя, учатся делу, и изучают его, и сознают, что делают промахи и что долж­ны учиться. Выдвижение и подготовка на руководителя — организаторские и административные посты — рабочих и коммунистов, имеющих большой революционный стаж и организационный опыт и не потерявших связи с подлинным заводским пролетариатом и крестьянством».

Ідея виглядала здоровою і зрілою. Проте головним завданням, що стояло перед більшовиками в попередні роки, була перемога в громадянській війні. Отже, величезна кількість робітників і комуністів відправлялася на фронт для досягнення цієї мети. А ті з них, хто повернувся, на думку лікарів, м’яко кажучи, не цілком підходили для керівної роботи.

Кремлівський лікар Є.Дубников після громадянської війни писав про причини виникнення у фронтовиків масової істерії: «В переживаемую нами эпоху причин этих было и есть слишком до­статочно: затянувшаяся на несколько лет европейская война с ее тяжелыми продолжительными боями, требовавшими большого физического и душевного напряжения, с ее новыми, неизвестными до того времени способами убийства (танки, газы); затем революция и последовавшая за ней  гражданская война, державшая в течение продолжительного времени массы в состоянии резкой нервной возбудимости и постоянного душевного напряжения. Сюда же нужно отнести эпидемию сыпного и возвратного тифа, хроническое недоедание, временами и голод, которые еще больше усилили влияние указанных выше моментов. Если к этому еще прибавить, что в революционной эпохе, богатой сильными эмоциями, обычно принимает участие большое количество неуравновешенного элемента, то появление массовой истерии в более грубых формах именно в период гражданской войны станет для нас понятным».

У найтяжчих хворих, як відзначав Є.Дубников, недуга обтяжувалася контузією та іншими чинниками: «У многих отмечалось наследственное отягощение в смысле нервных и психических болезней, а также и алкоголизма. Что касается больных, то большая часть их злоупотребляла алкоголем; у некоторых наблюдались физические признаки дегенерации в виде неправильной формы черепа, челюстей, ушей, асимметрии лица. Все больные жаловались главным образом на припадки различной частоты — от 2—3 раз в неделю до 10—12 в день... Относительно интеллектуальной и психической характеристики больных необходимо отметить их небольшой умственный кругозор; в большинстве они малограмотны, хотя некоторые утверждали о прохождении средней школы или военных училищ... Некоторые выставляли себя за людей, ни перед чем не останавливающихся, охотно рассказывали о совершенных ими убийствах и, между прочим, об убийстве родных (отца, брата). К сожалению, нередко такие рассказы производили впечатление событий, бывших в действительности».

Лікар описував деякі характерні випадки, серед них — і історія червоно­флотського командира: «Больной Р., 26 лет, русский, родился, по его словам, в Париже, откуда переехал в Россию с отцом, когда ему было 3 года. Считает себя лучшим специалистом по тралению мин; на фронте — с начала европейской войны, перенес сыпной, возвратный тифы, контужен в 1919 году; мать нервная, отец — тяжелый алкоголик... Припадки — 2—3 раза в день до 10 минут, командует по специальности».

Є.Дубников уважав, що хворі, котрі страждали від фронтової істерії, небезпечні ще й тим, що поширювали свою недугу на нав­колишніх: «Выступая на эту же тему в декабре 1921 года на эпидемиологическом съезде Северо-Кавказского военного округа, я указывал тогда на общегосударственное значение борьбы с этой эпидемией большой истерии. Я отмечал, что практиковавшаяся в то время эвакуация этих больных из города в город, увольнение их от службы и отправка на родину может способствовать еще большему распространению заболеваний при наличнос­ти значительного количества невротиков, разбросанных по всему нашему Союзу».

Проте до фахівця, як це часто буває, не прислухалися. А якби і прислухалися, інших більшовиків зі стажем, окрім тих, що про­йшли війну, в багатьох віддалених місцях просто не знаходилося. І результати були передбачені. Вже в середині 1920-х років ОДПУ регулярно повідомляло керівників країни про повну деградацію влади на місцях — пияцтво, зловживання, знущання над громадянами з боку низових радянських і партійних працівників.

 

«Зловживання дійсно були»

 

Провальною виявилась і кампанія висунення робітничих кадрів у держапарат, коли пролетарі призначалися в різні відомства хай і не  на найвищі, але відповідальні посади. Можна уявити собі, як доводилося робітнику з початковою освітою, призначеному інспектором вузів у Народний комісаріат освіти (а такий випадок дійсно трапився). І як професурі було спілкуватися з такими кураторами.

Висуванці писали в Раднарком, ЦК і газети, скаржилися на старорежимних спеців і бюрократизоване керівництво наркоматів, котрі не хотіли допомагати людям з народу. Проте закінчувалося все, як правило, тим, що висуванців перетворювали на кур’єрів, архіваріусів або відверто просили нічого не робити, аби нічого не наплутати і не зіпсувати. Отже, в результаті вони або відпрошувалися на навчання, розуміючи свою безпорадність, або кидали відповідальну роботу і поверталися в рідні пролетарські колективи.

Керівництво країни, правда, вважало, що проб­лема не стільки у висуванцях, скільки в безперервному опорі держапарату. Тому деяких неугодних керівників середньої ланки почали направляти на перековування. У 1929-му, наприклад, Семенова, керуючого справами Мосради, члена партії з 1912 року, відправили працювати столяром на оборонний завод, а суддю Гольд­берг — кравчинею на швейну фабрику, причому з мізерною зарплатою.

Проте порівняно із загальною кількістю апаратників у країні чисельність відправлених на виробництво виявилася нікчемно малою. І такий метод використовувався не стільки для реального механізму виправлення бюрократизованих чиновників, скільки для страхання всього державного і партійного апарату. Але управлінців як і раніше не вистачало.

Експеримент з висуванцями вирішили продовжити й розширити. Грудневий пленум ЦК 1929 року ухвалив направити в село для проведення колективізації та керівництва створюваними колгоспами і машинно-тракторними станціями 25 тис. робітників з організаційно-політичним досвідом. Здавалося б, при цьому були враховані всі попередні помилки, і для двадцятип’ятитисячників, як їх стали іменувати в пресі, створили спеціальні короткострокові курси, а деяких відправили на два-три місяці на практику в передові радгоспи. Проте нікому ще не вдавалося за такий короткий термін підготувати кваліфікованого управлінця для села.

До революції, напри­клад, у Великому князівстві Фінляндському, що входило до складу Російської імперії, кандидатів у сіль­сь­кі старости скрупульозно готували в сільськогосподарських школах протягом 2 років. Отже, результат експерименту виявився цілком передбаченим: у багатьох районах країни в результаті зганяння селян у колгоспи й невмілого ке­рівництва почався голод. Мало того, деякі двадцятип’ятитисячники стали на бік голодуючих селян і відмовлялися здавати в засіки батьківщини останні залишки колгоспного зерна, тобто, за термінологією того часу, перекинулися до класового ворога, за що й піддалися репресіям.

Підсумком усієї цієї більш ніж десятилітньої кадрової суєти став висновок про те, що гарні та вірні керівні кадри потрібно вирощувати, що називається, з нігтя: відбирати найперспективніших студентів, допомагати їм матеріально, займатися їх ідеологічним вихованням у потрібному для керівництва країни напрямку.

Тому вже наприкінці 1920-х з’явилася система контрактації. Студентів старших курсів профільних вузів запрошували на практику в наркомати і відомства, укладали з ними договори про виплату додаткової стипендії за умови, що вони прийдуть на службу у відомство, а також давали їм окремі завдання і доручення, щоб майбутні апаратники могли вникнути в роботу. Потім випускників вузів прикріплювали до старих досвідчених чиновників, а як тільки новачок більш-менш освоювався, для його наставника знаходили менш відповідальну і майже зовсім не керівну роботу. Всі нові та перспективні управлінці ставилися на облік у ЦК, який поступово перетворювався на всесоюзний відділ керівних кадрів.

Здавалося б, оптимальний варіант підбору і розстановки апаратників вищої та середньої ланки нарешті склався. Але з початком репресій кадровий голод знову загострився настільки, що в наркомати почали набирати студентів старших курсів, яким давали рекомендації парторганізації вузів. Як і у випадку з двадцятип’ятитисячниками, вибір кандидатів не завжди виявлявся вдалим.

Ще одного удару по такій кадровій системі завдала війна. І справа була не тільки в загибелі на фронті та в прифронтовій смузі випестуваних партією апаратників. Просто багато хто з них, м’яко кажучи, проявляв слабкість: тікав з фронту, розкрадав державне майно, причому йшлося про величезні суми, але чиновників прощали (деяких — багаторазово) і знову призначали на керівні посади.

Наприклад, після війни в ЦК розбиралася «справа В.Матишева», генерал-майора технічної служби. У матеріалах, що стосуються проведеного розслідування, говорилося: «9-я железнодорожная бригада Ленинградского военного окру­га, которой командовал т.Матишев, в 1941 г. находилась в распоряжении Западного военного округа. Бывший начальник политотдела этой бригады т.Ангелин сообщил, что в первые дни Отечественной войны бригада, потеряв связь со штабом 10-й армии, отходила с боями по направлению Минска. В момент сложной обстановки в районе Барановичи-Лида т.Матишев, находившийся впереди колонны войск, выехал для выяснения обстановки на ближайшую станцию, но обратно в часть не вернулся. Как пишет т.Ангелин, после ему стало известно, что т.Матишев прибыл в Ленин­град».

Свою втечу В.Матишев пояснив обстановкою і втратою бригади: «В личном деле, поступившем из центрального архива материалов о кадрах ЦК ВКП(б), — указувалося в матеріалах розслідування, — по этому вопросу имеется сообщение начальника политотдела желдорвойск т.Беляева о том, что т.Матишев, командуя в 1941 г. бригадой, не смог провести организованного сопротивления фашистским частям и, потеряв управление, растерял бригаду, а сам в одиночном порядке вышел в район Ленинграда. В этом же сообщении указывается, что, командуя бригадой в Ленинграде в условиях блокады города, т.Матишев проявил себя с  положительной стороны».

За ударну роботу під час блокади В.Матишеву пробачили брехню і про дезертирство більше не згадували. Його нагороджували, присвоїли звання генерала, а в 1946 році з’ясувалося, що він займався роз­краданнями. Партійні слідчі констатували: «Злоупотребления т.Матишева в бытность в 1944—1946 гг. начальником управления военно-восстановительных работ №2 железнодорожных войск действительно имели место, и за это он был отстранен от занимаемой должности и привлечен к строгой партийной ответственности».

Проте потім його знову пробачили і підвищили на посаді.

Ще більш цікавим ви­явився життєвий шлях начальника господарського управління Мінохоронздоров’я РРФСР П.Воронкова. У 1941-му він очолював головний склад Наркомздорову РРФСР у Реутові. І під час евакуації в 1941 році мав відправити в глибокий тил медикаменти, білизну й устаткування. Проте чимала частина цінностей безслідно зникла, і в лютому 1942 року військовий трибунал засудив П.Воронкова до 10 років ув’язнення.

Одначе завдяки клопотанню колег з Наркомздорову замість ГУЛАГу колишнього завідувача складу направили в армію, а вже в жовтні 1942-го (знову за клопотанням Наркомздорову) судимість зняли, в 1943-му відновили в партії та присвоїли офіцерське звання. У 1944 році П.Воронкова відкликали з армії в Наркомздоров, де в 1946-му він став керуючим справами, а в 1948-му — начальником господарського управління.

Список справ такого роду можна продовжити. Виходило, що, попри всі зусилля стосовно створення нових управлінських кадрів, вище радянське керівництво отримало той самий апарат, про вади якого Ф.Дзержинський писав у 1923 році, і цей чиновницький апарат знову переміг.

У 1946-му його перемогу остаточно закріпила постанова ЦК про номенклатуру посад ЦК ВКП(б). У ній мовилося, що на такі посади можуть призначати тільки за рішенням ЦК. При цьому застерігалося, які органи можуть пропонувати кандидатів на ці посади, а також їх обов’язок регулярно надавати ЦК дані про достоїнства і недоліки ке­рівників, котрі займають такі посади.

Проте, як свідчать документи з партійних архівів, навіть після скоєння злочину чиновника автоматично не виключали зі списку номенклатурних працівників, якщо тільки не йшлося про замах на владу вищих за рангом товаришів. Цінного, з погляду керівництва, управлінця, котрий проштрафився, просто переміщували на іншу посаду.

З часом своя номенклатура з’явилася в республіканських ЦК, обкомах і міськкомах. А всередині ЦК КПРС головний список ке­рівних посад ділився на номенклатуру відділів ЦК, секретаріату ЦК і політбюро. На Старій площі зберігалася обширна картотека, де на картках керівних працівників особливим чином містилися отвори, що відповідали їхній спеціальності за дипломом та іншими параметрами. Отже, з шухляд картотеки можна було легко витягнути дані про всіх нафтовиків певного віку або перспективних партпрацівників, що мали виробничий досвід. На кожну посаду, як правило, пропонували три-чотири кандидати, з якими потім розмовляли в ЦК, а якщо потрібних за параметрами людей не знаходилося, дані запитували в картотеці нижчих номенклатур. І тоді відібраний товариш підіймався на новий щабель кар’єрних сходів.

Номенклатурну систему час від часу критикували і навіть висміювали. Але вона продовжувала жити, оскільки абсолютно влаштовувала апарат. І всі ігри в очищення й оновлення бюрократичних рядів позбавлені всякого глузду. Інших чиновників немає. І навряд чи вони будуть.

 

Євген ЖИРНОВ,

 «Коммерсант-Власть»