Стукайте самі, або прийдуть за вами

Незаявництво на «зрадників» прирівнювалося до співучасті в злочині та каралося смертю

285 років тому, в 1724-му, Петро I підписав кілька указів, що регулювали правила доносництва. Історію залучення населення до стукацтва відновив кореспондент «Власти» Кирило НОВИКОВ.

285 років тому, в 1724-му, Петро I підписав кілька указів, що регулювали правила доносництва. Історію залучення населення до стукацтва відновив кореспондент «Власти» Кирило НОВИКОВ.

 

«Московитам притаманна якась злозичливість»

 

У давнину донос у Московії був однією з форм зворотного зв’язку між владою і суспільством. Основними ж формами були направлена у високі інстанції чолобитна, тобто офіційна скарга, і прохання. Але якщо чолом били виключно за власною ініціативою, то слати наклепи було прямим обов’язком підданих царя.

Проте, хоча влада й наказувала населенню доносити, саме стукацтво було справою не завжди прибутковою, а іноді й досить небезпечною. Більш того, час від часу правоохоронні органи країни виявлялися настільки переобтяженими всілякими сигналами з місць, що влада починала боротися з доносництвом, ще більше ускладнюючи життя наклепникам.

Перша хвиля загального доносництва обрушилася на Московську державу при Івані Грозному. Государ, як відомо, охоче прислухався до поклепів одних бояр на інших і так само охоче пускав у діло своїх опричників. Про те, що донос у ті часи став чимось на зразок національного спорту, свідчив, зокрема, німець Альберт Шліхтінг, котрий писав: «Саме московитам притаманна якась злозичливість, через яку в них увійшло у звичай взаємно звинувачувати й обмовляти один одного перед тираном і палати ненавистю один до одного, так що вони вбивають себе взаємним наклепом. А тирану все це приємно, і він нікого не слухає охочіше, як донощиків і наклепників, не турбуючись, брехливі вони чи правдиві».

Влада продовжувала заохочувати доноси і після того, як опричне військо було розпущено, а тирана змінив на престолі всенародно обраний Борис Годунов. Новий цар не просто зобов’язав своїх підданих стукати, а й заохочував донощиків матеріально, тож наклеп під час його царювання став вельми вигід­ною справою.

Один літописець так характеризував той час: «Искони же враг наш дьявол, не желая добра роду христианскому, приводя его к последней погибели, вложил в мысль царю Борису — захотелось ему в Мос­ковском государстве все ведать, чтобы ничто от него утаено не было; и помышлял о сем много, как бы то и от кого узнавать, и положил мысль свою на том, что, кроме холопей боярских, узнавать не от кого, и повелел тайно научить доносить на боярина князя Федора Шестунова человека его Воинка. Тот же Воинко пришел доносить на государя своего. Царь же тому боярину на виду у людей сперва никакого зла не сделал, а того Воинка пожаловал, велел ему объявить о своем государевом жаловании перед Челобитенным приказом на площади, перед всеми людьми, и дал ему поместье, и повелел служить в городовых детях боярских.

Люди же боярские со всех дворов, видя такое жалование к тому Воинку, начали умышлять на своих господ и сговаривались человек по пять или шесть, один шел доносить, а другие были свидетелями и ему потакали... а тех же доносчиков царь Борис жаловал своим великим жалованием, иным давал поместья, а иным жаловал из казны, а более всех жаловал людей Федора Никитича Романова и его братьев за то, что они на господ зло умышляли. И от тех наветов в царстве была великая смута, друг на друга люди доносили, и попы, и чернецы, и пономари, и просвирни. Да не только эти люди, но и жены на мужей доносили, а дети — на отцов, и от такого ужаса мужья от жен своих таились. И в тех окаянных доносах много крови пролилось неповинной: многие от пыток померли, иных казнили, иных по темницам рассылали, дома разоряли; ни при каком государе таких бед никто не видел» (Тут і далі лексичні, стилістичні, а також особливості синтаксису, пунктуації та орфо­графії цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).

Хоча Романови, як ви­пливає з літопису, самі постраждали від наклепників, при них обов’язок доносити було чітко за­фіксовано в законі. Причо­му дружини мали доносити на чоловіків, а діти — на батьків. У Соборному уложенні 1649 року говорилося: «А жены будет и дети таких изменников про ту их измену ведали, и их по тому же казнити смертию». Тобто незаявництво прирівнювалося до спів­участі в злочині.

Оскільки влада практично примушувала людей стукати одне на одного, з часом потік обмов настільки зріс, що його довелося штучно обмежувати. Так, при государі Олексії Михайловичі в Коломенському встановили стовп, на якому була повішена велика скриня, куди будь-який охочий міг покласти своє звернення до властей. Цей прообраз «гарячої лінії» привернув до себе загальну увагу, і незабаром «довгий ящик» поповнився всілякими поклепами від пильних підданих московського царя.

Листів у скрині було так багато, що розібратися з ними не було ніякої можливості, і дяки з приказів удалися до перевіреного методу — тяганини. На чолобитні та наклепи просто перестали звертати увагу, і незабаром вираз «покласти в довгий ящик» став крилатим. З того часу так і повелося: спочатку влада примушувала підданих активно стукати одне на одного, а пізніше, зіткнувшись із безліччю дрібних, помилкових чи безглуздих обмов, прагнула загнати в пляшку джинна, якого сама ж і випустила.

 

«І щоб надалі ніхто невіданням не відмовлявся»

 

Петро I прагнув упорядкувати і систематизувати геть усе, але робив це безладно і безсистемно, тому при його царюванні один указ про доноси змінювався іншим. Спочатку цар-реформатор дотримувався старих традицій та нагороджував заявників майном тих, на кого вони донесли. Але вже в 1711 році Петро I ввів інститут фіскалів — державних службовців, до обов’язків яких уходив нагляд за виконанням царських указів.

Проте скоро государю стало ясно, що фіскали, як і всі інші чиновники, схильні до корупції, і в 1717 році йому довелося пригрозити їм покаранням за незаявництво: «А буде они (фіскали. — Прим. ред.) за кем что ведают, а доносить, укрывая для дружбы или своих взятков, не будут, а сыщется про то подлинно, что они ведали, а не донесли: и за такую их неправду учинить им будут по его великого государя указу жестоко без всякого милосердия». Оскільки повністю довіряти фіскалам, як з’ясувалося, було не можна, від ідеї закріплення функцій донощиків за професіоналами довелося відмовитися. Знову знадобилися укази, що примушували населення держави до доносництва.

Один такий указ, наприклад, був виданий Петром I у результаті чергового корупційного скандалу. Невдовзі після заснування Санкт-Петербурга государ під страхом смертної кари заборонив самочинне рубання лісів навкруги нової столиці, оскільки ліс був йому потрібен для будівництва міста і флоту. Через 15 років після цього Петро I знову переконався в тому, що деяким його підданим закон не писаний.

9 лютого 1720 року цар видав указ, в якому мовилося: «Но по тем его величества указам учинилось преступление, а именно: тем рощам порубка, о чем и разыскано, по которому розыску не токмо из простонародных, но и из офицеров говорили, что они в те рощи рубить посылали». Серед винуватців опинилися колишній санкт-петербурзький воєвода Іван Феофілатьєв, капітан Дурной і корабельний секретар Сомов. Злочинців засудили до смерті, але помилували і відправили кого на заслання, кого на галери.

Найбільше всього государя обурив не сам факт порушення його указів, а те, що підсудні, бачивши чужий злочин, не доносили куди слід, а в наслідування злочинцям самі йшли рубати царські дерева. У зв’язку з цим Петро I повелів: «Того ради сим всем объявляется, кто в вышепоказанное преступление впредь, именно в порубку заповедных рощей и лесов, впадет, противу публикованным указам, а другой, ведая про те указы, но смотря на других, то же станет делать и, ведая, не известит: тот будет без пощады казнен... и чтобы впредь никто неведением не отговаривался».

Гнів самодержця був таким великим, що того ж дня він видав ще один указ, в якому про незаконні поруби вже нічого не говорилось, а принцип кари за незаявництво поширювався на всі правопорушення: «Кто в какое преступление впадет, противу публикованным указам, а другой, ведая про те указы, но смотря на других, то же станет делать или, ведая, не известит, тот будет без пощады казнен». У 1724 році цар підписав кілька указів, що описували порядок роботи з донощиками, які самі винні в злочинах.

Після Петра I доноси не втратили своєї актуальності, й з 1726 року ними займалася особлива установа — Преображенський приказ, перейменований надалі в Канцелярію таємних розшукових справ. І знову чиновники зіткнулися з добре знайомою проблемою: доносів надходило дуже багато, і здебільшого вони були брехливими.

Так, у 1730 році за якусь провину арештували солдата Пузанова, який при за­триманні «повалился на землю и под караул не пошел, а указал в пьянстве, что есть за ним ея и.в. (її імператорської величності. — Прим. ред.) слово и дело». «Слова і діла», тобто інформації державної важливості, яку належало негайно повідомити компетентним органам, у солдата, звичайно, не було, зате було бажання уникнути покарання.

Те саме відбулось із солдатом Даниловим, який перед шмаганням закричав: «Слово і діло!» — й оголосив, що віце-адмірал Микола Синявін і його брат повинні в «говорении ими между собой непристойных слов». Арештанта потягли в Таємну канцелярію, де він незабаром зізнався, що «слово і діло» сказав, «убоясь гонения спиц-рутен».

З часом нескінченні доноси набридли навіть тим, хто їх читав, і доносницьке завзяття населення довелося приборкувати особливими державними актами. У 1762 році Петро III, прагнучи завоювати популярність у населення, закрив Таємну канцелярію, причому обгрунтував своє рішення несприйняттям доносництва: «Но как Тайная розыскных дел канцелярия всегда оставалась в своей силе, то злым, подлым и бездельным людям подавался способ им ложными затеями протягивать вдаль заслуженные ими казни и наказания или же злостнейшими клеветами облить своих начальников или неприятелей». Правда, іншим указом імператор створив Таємну експедицію з функціями тієї ж Таємної канцелярії, але діяла вона надалі більш обережно.

Катерина II прагнула очорнити всі діяння свого поваленого чоловіка, але указ із засудженням «злост­нейших клевет» залиши­ла в силі. При ній же в Таємній експедиції була розроблена досить складна процедура перевірки правдивості доносів. Перевіряли, правда, не стільки самі заяви, скільки мужність і рішучість донощиків.

Спочатку донощик мав пройти через «увещание священником»: його за­кривали в камеру, куди являвся священик Петропавловської фортеці, який пояснював, як погано буває наклепникам у пеклі. Якщо після цього обмовник не відмовлявся від своїх слів, його два дні тримали в камері без води та їжі, щоб він пережив, як за той же гріх карає держава. Якщо воля донощика все ще не була зламана, від нього вимагали підтвердження «перед пыткой». Йому показували знаряддя катувань, причому, якщо звинувачення були дійсно тяжкими, а звинувачені — високопоставленими людьми, могли справді катувати.

Іноді донощиків сік сам Степан Шишковський — головний слідчий експедиції, котрий допитував Омеляна Пугачова і був прозваний Кнутобойцем. Одне його ім’я вселяло страх, та й сам він, за виразом імператриці, «особливый дар имел с простыми людьми» [спілкуватися]. Іноді Кнутобоєць улаштовував цілий спектакль — обставляв каземат іконами і сік, виспівуючи молитви. Звідси, ймовірно, й пішло прислів’я, записане у Володимира Даля: «Донощику перший батіг — від товаришів за донос або від начальства за несправність».

 

«Прозвали його собачим ім’ям»

 

Старання Катерини II принесли свої плоди — населення помітно охололо до доносів. До того ж селянам заборонили доносити на поміщиків, тож потрапити з грязі в князі за допомогою доносу, як це зробив за часів Б.Годунова холоп Воїнко, стало неможливо. Дворянство, що усві­домило себе наприкінці XVIII ст. станом вільних людей, тепер відчувало презирство до донощиків, і дворянин, викритий у стукацтві, ставав ізгоєм, як такий, котрий заплямував свою честь.

На початку XIX ст. держава поступово звужувала рамки доносництва. Так, у 1822 році було визнано «вибачним» незаявництво дружини на чоловіка, крім, звичайно, випадків державних злочинів. Навіть Микола I, відомий своєю любов’ю до жандармерії, ставився до донощиків з відомим презирством.

Наприклад, офіцер і дворянин Іван Шервуд, який розкрив змову декабристів і доніс на них государю, удостоївся від Миколи досить сумнівної нагороди — отримав надбавку до прізвища і тепер іменувався І.Шервуд-Вєрний. Відтоді, за словами сучасника, «Шервуд у товаристві, навіть петербурзькому, не називався інакше як Шервуд-Сквєрний... товариші по військовій службі чужалися його і прозвали його собачим ім’ям Фіделька (від лат. fidel — вірний. — Прим. ред.)». Золотих гір І.Шервуд-Вєрний зрадою не нажив і помер у бідності, побувавши навіть у борговій ямі.

Хоча Микола I ніколи відкрито не заохочував донощиків, саме його царювання з перших літ було пройнято духом підозрілості, тож епідемія стукацтва вибухнула з новою силою. Так, у 1828 році в третє відділення власної його імператорської величності канцелярії (спадкоємиці Таємної експедиції. — Прим. ред.) надійшов анонімний донос на знаних російських літераторів, котрі нібито планували почати видавати «секретну газету» крамольного змісту.

«Издатели, — писав анонім, — по многим отношениям весьма подозрительны, ибо явно проповедуют либерализм. Ныне известно, что партию составляют князь Вяземский, Пушкин, Титов, Шевырев, князь Одоевский, два Киреевские и еще несколько отчаянных юношей». Там, де треба, на щастя, розібрались, і Олександр Пушкін з Петром В’яземським не постраждали, як і інші фігуранти справи, але стукацтво продовжувало процвітати.

О.Пушкін писав про той час: «Москва наполнилась шпионами. Все промотавшиеся купеческие сынки; вся бродячая дрянь, неспособная к трудам службы; весь сброд человеческого общества подвигнулся отыскивать добро и зло, загребая с двух сторон деньги: и от жандармов за шпионство, и от честных людей, угрожая доносом». Загальну шпигуноманію в Росії відзначав і маркіз де Кюстін, який писав, що «імператор — єдина людина в усій імперії, з ким можна говорити, не боячись донощиків».

Так чи інакше, в 1846 році в Росії був прийнятий кримінальний кодекс, в якому незаявництво чітко визначалося як одна з форм співучасті в злочині. Відповідальність за таку провину не поширювалася тільки на осіб, котрі перебували в шлюбі та близькій спорідненості зі злочинцем. Крім того, від відпові­дальності звільнялися ті, хто в цьому випадку мав би писати на своїх «добродійників», тож слуги і кріпосні могли не доносити на панів, чиновники — на начальство і т.ін. Тим самим влада, яка породила чергову хвилю стукацтва, знову намагалась утримати його в межах, щоб не перенавантажувати слідчі органи.

На другу половину царювання Миколи I припав спад манії доносництва. Презирство дворян до навушників було засвоєно різночинною інтелігенцією, та й у народі охочих доносити ставало все менше: влада скарг на панів і начальство не приймала, тому селяни доносили переважно один на одного, та й то не чиновникам, а своїм поміщикам. Традиція загального доносництва стала сходити нанівець, про що, зокрема, гірко шкодував анонімний публіцист у 1881 році: «Ежели мы дорожим безопасностью, то должны уважать полицию; это уважение существует в Англии, потому что в продолжение многих столетий все население, по закону, исполняет полицейские обязанности. Там каждый под страхом наказания должен в случае требования полиции ей помогать. По древним законам Англии (короля Канута), тот, кто, видя вора, допустил, чтоб он скрылся, не поднимая крик, наказывается как вор, ежели не мог доказать свою невиновность относительно сообщничества... Там, где население скучено так, что каждый знает, что делает его сосед, и где народ содействует полиции, легко разыскивать преступников; но не в России, где полиция ничтожна в сравнении с значительным пространством и где в народе столько укрывателей». Таким чином, невідомий автор скаржився на те, що в Росії мало поліцейських і ще менше охочих співпрацювати із силовими структурами.

Охочі, втім, траплялися, тільки тепер це були не стільки любителі, котрі кричали при нагоді: «Слово і діло!», скільки професійні поліцейські інформатори. Про одного з таких добровольців розказав у своїх мемуарах московський сищик XIX ст. Михайло Максимов. Ось як він описував процес вербування інформатора: «Однажды часов в шесть утра... я зашел напиться чаю в харчевню, находящуюся близ заставы. Вслед за мной вошел человек лет 45-ти, кроткой и благовидной наружности, с небольшой окладистой светло-русой бородой, в синей суконной поддевке, подпоясанной шелковым малиновым кушаком. Он приказал подать себе две чашки чаю. Выпив одну, он заговорил со мной о погоде, а потом о случившемся в то время воровстве на постоялом дворе...

Помолчав немного, он продолжал: «Есть один химик, который занимается литьем дроби, а вместе с тем отливает и фальшивую монету разного сорта из свинца. У него в подручных мужик-дурак, который сбывает эту монету известным ему мелочным торговцам, отдавая каждый рубль за половинную цену». Я стал убедительно просить незнакомца рассказать мне все подробно». Мужик з поясом, який представився Яковом, ви­явився справжнім знавцем конспірації. Продовження історії М.Максимов почув тільки в іншому шинку, причому Яків зробив усе для того, щоб разом їх не бачили. Більш того, в Якова вже був готовий план оперативного затримання злочинців. Він запропонував звести фальшивомонетників з підставним торговцем і взяти їх на місці злочину, що в результаті й було зроблено.

Потім ця людина неодноразово видавала К.Максимову різних злочинців і в процесі спілкування розкривала сищику таємниці кримінального світу. Одного разу під час задушевної бесіди Яків нарешті розповів, звідки він усе це знає: «Я был хорошим приятелем и другом известного разбойника Гурия Михайлова... Это один из таких разбойников, по действиям своим и по чувству каких только поискать. У него не было никакого сострадания к подобному себе человеку; для него было все равно: воробья ли сшибить камнем на мостовой или человека ошеломить кистенем по голове».

Словом, інформатор Яків виявився бувалим карним злочинцем, а на співпрацю з поліцією він пішов тому, що вік уже не дозволяв йому розбишакувати на великій дорозі, а любові до легких грошей він не втратив.

 

«Інформатори були з усіх боків»

 

Тим часом імперія все більше потребувала ін­форматорів. Це було пов’язано не стільки зі зро­станням злочинності, скільки зі зростанням революційного руху. Знов, як за часів Б.Годунова, доносництво стало вигідним бізнесом. Таким чином, наприклад, вирішив заробити колишній злодій Роман Малиновський, який у 1906 році вступив у РСДРП, але в 1910-му був арештований і віддав перевагу Сибіру співпраці з поліцією, ставши негласним співробітником Московського охоронного відділення під оперативним псевдонімом Портной.

Р.Малиновський швидко перетворився на одного з найбільш високооплачуваних агентів, оскільки зумів утертися в довіру до Володимира Леніна і навіть став членом ЦК. У 1912 ро­ці він був одним з небагатьох більшовиків, обраних до Думи, і за свої успіхи удосто­їв­ся високих «гонорарів» — охранка платила йому по 500 руб. в місяць. Кар’єра Р.Малиновського обірвалася ­несподівано. Товариш міністра внутрішніх справ генерал Джунковський зажадав від нього скласти депутатські повноваження, оскільки не бажав бачити ганебного стукача в законодавчому зібранні. Після революції Р.Малиновський був викритий більшовиками й розстріляний.

Серед членів револю­ційних партій була сила-силенна таємних інформаторів, причому більшість із них ставала на шлях доносництва не через загрозу каторги, а з бажання заробити. Так, власник конспіративної квартири Борис Батушанський (Берко Янкелєв) одержував від поліції 1000 руб. у місяць і пов­ністю відпрацьовував ці гроші. Завдяки його інформації було знешкоджено кілька терористичних груп. Соціал-демократ Матвій Брендинський одержував менше — лише 150 руб. у місяць, але його відомості допомогли в 1912 році засудити 33 його однопартійців.

Були й такі, хто, одержуючи гроші, ніяк при цьому не виправдовував по­ліцейських надій. Напри­клад, якийсь Олексій Алексєєв, котрий втерся в довіру до російських по­літемігрантів у Франції, отримав від поліції аванс у розмірі 20 франків і обіцяв повідомити про замах, що готувався, на царя за 300 франків, проте в ньому розпізнали афериста і грошей не дали.

Охоронне відділення нерідко виганяло інформаторів зі служби, причому формулювання мало чим відрізнялися від тих характеристик, які могли б їм дати есери і більшовики: «людина украй злочинної поведінки і порочної моральності», «людина безчесна», «схильний до провокацій та не заслуговує на довіру» і т.ін. Таким чином, влада, яка вкотре розплодила донощиків, знову зіткнулася з потоком наклепів та малоцінних повідомлень і спробувала захистити себе від зайвого завзяття.

У передреволюційні роки, крім інформаторів, на поліцію працювали практично всі двірники, швейцари, портьє і багато візників. Але численні інформатори не змогли врятувати імперію від катастрофи, що насувалась. У 1917 році нова влада поспішила розсекретити архіви ненависної охранки, щоб вирахувати законспірованих агентів, і багатьох дійсно викрили, включаючи того ж Р.Малиновського.

Проте розправа над донощиками зовсім не означала, що при новому ладі вони не з’являться знову. Більш того, варто було більшовикам прийти до політичного керівництва, як «свідомі громадяни» вишикувалися в чергу, щоб за­пропонувати свої послуги новій владі. Лев Троцький згадував про перші тижні після жовтневого перевороту: «Інформатори були з усіх боків. Приходили ро­бітники, солдати, офіцери, двірники, соціалістичні юнкери, прислуга, дружини дрібних чиновників. Деякі давали серйозні та цінні вказівки».

Більшовики не мали упереджень проти навушництва, і в Росії знову ­розквітнув промисел, старий, як сама російська держава.

 

Кирило НОВИКОВ,

«Коммерсант-Власть»