«Применять расстрел без послабления»
«Закон о колосках» обычных воров делал политическими преступниками
75 лет назад, 7 августа 1932 года, было подписано постановление ЦИК и СНК СССР об охране госсобственности, более известное как «указ семь-восемь» или «закон о колосках». По нему виновного в краже ждала смертная казнь или как минимум 10 лет заключения. Историю одного из самых жестоких законов в истории страны восстановил обозреватель «Власти» Евгений ЖИРНОВ.
75 лет назад, 7 августа 1932 года, было подписано постановление ЦИК и СНК СССР об охране госсобственности, более известное как «указ семь-восемь» или «закон о колосках». По нему виновного в краже ждала смертная казнь или как минимум 10 лет заключения. Историю одного из самых жестоких законов в истории страны восстановил обозреватель «Власти» Евгений ЖИРНОВ.
«Увеличилось число бродячего безработного элемента»
Искоренением воровства на Руси занимались издревле и с одинаковым неуспехом. Хрестоматийной стала история о Петре I, который собирался вешать каждого, кто украл больше, чем стоила веревка. Генерал-прокурор Павел Ягужинский на это справедливо заметил, что «воруют все, только один приметнее, чем другой», и, казня без жалости воров, император может остаться без подданных.
Отже, петровський указ про викорінення крадіжок залишився не тільки непідписаним, а й ненаписаним. На відміну від сталінської постанови від 7 серпня 1932 року, яка діяла протягом багатьох років.
Це про нього, про «указ сім-вісім», ішлось у фільмі «Місце зустрічі змінити не можна», коли Гліб Жеглов утовкмачувавував кишеньковому злодію Петру Ручечнику, що за шубу дружини посла, вкрадену ним з подругою, відповідає Великий театр і тому це крадіжка не особистої, а державної власності. А непідробний страх односправиці Ручечника пояснювався санкціями, передбаченими «указом сім-вісім», який «шив» парочці начальник: мінімум 10 років з конфіскацією всього майна, і то лише за наявності пом’якшувальних обставин.
А для організованої злочинної групи був тільки один варіант вироку — розстріл плюс конфіскація. Причому організована група могла складатися не тільки з професійних злодіїв. До смертної кари в голодні роки засуджували селян, котрі винесли спільно хоча б по кілька колосків з колгоспного поля. І тому постанову ЦВК і РНК від 7 серпня 1932 року називали ще «законом про колоски».
Навіщо і чому знадобилося приймати такий жорстокий закон на п’ятнадцятому році існування радянської влади, довго залишалося загадкою. Економічна ситуація в країні 1932 року була, м’яко кажучи, настільки непростою, що навіть у «Правде» час від часу з’являлися повідомлення про невдоволення населення постачанням, а також окремі критичні статті про випуск продукції на флагманах радянської промисловості. Хронічні проблеми з продовольством загострилися через колективізацію і неврожай 1931 року. А придуманий Йосипом Сталіним спосіб виходу з кризи шляхом виділення найуспішнішим колгоспам і колгоспникам дефіциту (тканин, одягу, взуття) виявився неефективним через брак товарів.
Побудовані за час індустріалізації підприємства працювали вкрай погано і давали продукції куди менше запланованого. Причому Наркомат важкої промисловості, який відав будівництвом фабрик і заводів, вимагав усе нових і нових засобів для завершення об’єктів, підриваючи і без того слабку фінансову систему країни. Оскаженілий Й.Сталін писав соратникам по політбюро із Сочі, де в 1932 році майже все літо поправляв підірване здоров’я: «У нас есть культ нового строительства (что очень хорошо), но нет культа рационального использования готовых заводов (что очень плохо и крайне опасно). Перекармливая же Наркомтяж по части капит. вложений, вы закрепляете это ненормальное и опасное положение в промышленности. Я уже не говорю о том, что вы создаете этим угрозу новых продовольственных затруднений... У нас и так много долгов за границей, и мы должны когда-либо научиться экономить на валюте» (Тут і далі стилістичні особливості документів збережено. — Прим. ред.).
Проте фінансовій кризі запобігти не вдалося. Лазар Каганович писав Й.Сталіну: «Я вам послал записку о финансовом положении. Сейчас это уже становится перед нами как вопрос сегодняшнего дня. Положение сейчас довольно затруднительное. Потребность в дензнаках растет с каждым днем и доходит до спроса 150—160 млн в день, а возможность удовлетворения — 30—40 млн, максимум 50 млн руб. Уже образовывается задолженность по зарплате».
За вказівкою Й.Сталіна політбюро почало урізувати витрати, але перемогти кризу не вдавалося. Головним чином тому що, крім економічної складової, в ній чітко проявилася й адміністративна. Й.Сталіну доповідали, що в багатьох республіках і областях замість беззаперечного виконання вказівок з Москви місцеві партійні та радянські керівники проводять наради й приймають власні, що йдуть урозріз із цеківськими, рішення або діють куди жорсткіше, ніж від них було потрібно.
«В районе, — писав до Москви з Київської області П.Зайченко, — в 1931 году была 31 точка колхозных хозяйств. Из них — 30 сельскохозяйственных артелей и 1 коммуна. Принцип колхозного строительства в районе — село — колхоз. В настоящее время осталось на 1932 год всего лишь 27 точек колхозных хозяйств, 4 в зимний период ликвидировано. «Влили» этих колхозников в более мощные колхозы... Было много случаев физического издевательства над гражданами: побои, раздевание, «разобувание» и наподобие физкультурных упражнений: садись, вставай, ложись и т.д.
К примеру: с.Маслово, в этом селе... распущен колхоз и забрано у бывших колхозников все имущество. Выброшены они из домов. Так сделано с более 100 хозяйств бывших колхозников; из 104 коров, что были у колхозников, осталось только 12. Остальные в принудительном порядке сняты и забраны. Часть выведена совсем из села, и часть оставлена во вновь организованном колхозе... А это с.Маслово было коллективизировано на 95%. Все это привело район к полному хаосу. «Индивидуальники» почти все бросили свои дома и разбежались. Колхозников также много разбежалось. В этом же с.Маслово до 100 домов пустых... Разве это не безобразие?.. Довести до того, что колхозники пухлые от голода и есть случаи голодной смерти: в с.Маслово колхозники съели до 10 дохлых лошадей».
Селяни тікали з колгоспів по всій Україні і в Росії — в південних областях, у Поволжі та на Уралі. Влаштуватися на роботу в містах десятки й сотні тисяч колишніх колгоспників не могли і тому або намагалися залізницею виїхати в хлібні місця, або жили біля пристаней і станцій, де старцювали чи нехитро крали все їстівне або те, що можна на нього виміняти.
«Останнім часом, — писали 1932 року громадяни в найвищий законодавчий орган країни, ЦВК СРСР, — збільшилася кількість бродячого безробітного елементу, здебільшого із сіл, які злякалися перших труднощів роботи в колгоспі. Вони натовпами бродять по вокзалах і містах, скоюючи на своєму шляху грабежі та вбивства».
«Без драконівських соціалістичних заходів неможливо»
Зазвичай Й.Сталіна не могло не турбувати зростання рівня злочинності. Проте найважливішим було інше. Втеча селян із сіл означала загострення продовольчих проблем, а слідом за цим і перетворення загальної кризи країни на економічну катастрофу. Колишніх колгоспників належало повернути на землю, використовуючи їхню відвічну лякливість. Крайні заходи щодо крадіїв могли принести непоганий результат. А щоб розстрілювати за крадіжку, потрібно було звичайних злодіїв зробити політичними злочинцями. 20 липня 1932 року Й.Сталін писав соратникам у Москву: «За последнее время участились, во-первых, хищения грузов на желдортранспорте (расхищают на десятки млн руб.), во-вторых, хищения кооперативного и колхозного имущества. Хищения организуются главным образом кулаками (раскулаченными) и другими антиобщественными элементами, старающимися расшатать наш новый строй. По закону эти господа рассматриваются как обычные воры, получают 2—3 года тюрьмы (формально!), а на деле через 6—8 месяцев амнистируются. Подобный режим в отношении этих господ, который нельзя назвать социалистическим, только поощряет их, по сути дела, настоящую контрреволюционную «работу». Терпеть дальше такое положение немыслимо. Предлагаю издать закон (в изъятие или отмену существующих законов), который бы:
а) приравнивал по своему значению железнодорожные грузы, колхозное имущество и кооперативное имущество к имуществу государственному;
б) карал за расхищение (воровство) имущества указанных категорий минимум десятью годами заключения, а как правило — смертной казнью;
в) отменил применение амнистии к преступникам таких «профессий».
Без этих (и подобных им) драконовских социалистических мер невозможно установить новую общественную дисциплину, а без такой дисциплины невозможно отстоять и укрепить наш новый строй. Я думаю, что с изданием такого закона нельзя медлить».
В наступних записках членам політбюро Й.Сталін підкреслював, що рішення потрібно обов’язково оформити у вигляді закону: «Я думаю... нужно действовать на основании закона («мужик любит законность»), а не на базе лишь практики ОГПУ, при этом понятно, что роль ОГПУ здесь не только не будет умалена, а — наоборот — будет усилена и «облагорожена» («на законном основании», а не «по произволу» будут орудовать органы ОГПУ)».
Пропозицію Й.Сталіна прийняли практично одноголосно. Заперечував лише голова українського ЦВК Григорій Петровський, але й той перед голосуванням на засіданні політбюро виїхав з Москви. 7 серпня 1932 року постанова «Про охорону майна державних підприємств, радгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» підписали голова Раднаркому СРСР В’ячеслав Молотов і секретар ЦВК Авель Єнукідзе. В його тексті були квітчасті фрази, які схвалили далеко не всі партійці: «Центральный исполнительный комитет и Совет народных комиссаров Союза ССР считают, что общественная собственность (государственная, колхозная, кооперативная) является основой советского строя, она священна и неприкосновенна, люди, покушающиеся на общественную собственность, должны быть рассматриваемы как враги народа, ввиду чего решительная борьба с расхитителями общественного имущества является первейшей обязанностью органов советской власти».
І внаслідок цього, «йдучи назустріч вимогам робітників і колгоспників», «указ сім-вісім» прирікав їх на смерть: «Применять в качестве меры судебной репрессии за хищение грузов на железнодорожном и водном транспорте высшую меру социальной защиты — расстрел с конфискацией всего имущества и с заменой при смягчающих обстоятельствах лишением свободы на срок не ниже 10 лет с конфискацией имущества».
«Мобілізовувати лють мас»
Тепер лякати збіглих колгоспників можна було на цілком законній підставі. Незабаром органи ОДПУ скрізь, окрім Середньої Азії та Північного Кавказу, де серйозність моменту зрозуміли не відразу, взялися за справу.
«На железных дорогах и водных путях, — доповідав голова ВДПУ В’ячеслав Менжинський Й.Сталіну наприкінці серпня 1932 року, — организованы подвижные и стационарные бригады из состава стрелковой охраны с привлечением членов партии и комсомольцев — ж.д. рабочих и служащих, действующие под руководством работников ОГПУ на отдельных станциях, в поездах, на перегонах, пристанях. Всего 873 бригады численностью 3—5 чел. каждая».
Проте результати роботи чекістів не вражали: «Из числа осужденных в августе м-це 43 чел. приговорено к высшей мере социальной защиты — расстрелу, 86 чел. — на 10 лет, 17 — на 8 лет, 61 — на 5 лет, остальные от 3 лет и ниже». Але це було не так важливо для масштабної пропагандистської акції. Газети, що отримали вказівку ЦК «мобілізовувати лють мас», роздували події до вселенських масштабів. У читачів могло скластися враження, що процеси ведуть скрізь і щодня. 20 серпня 1932 року «Правда» повідомляла: «Кирсанов. За последнее время на станции Ивановка Рязано-Уральской железной дороги раскрыли кражи грузов (70 хищений за 3 месяца). Виновники обнаружены. Среди них — бывший начальник станции Платицын, сын торговца, подобрал на службу лишенцев и раскулаченных: Субботина, Балабанова, Молодыма и др. По делу арестовано 8 участников. Рабочие требуют применения к ним сурового наказания.
В колхозе «Просвещенец» Кобяковского сельсовета Н.Чернецов и Н.Иларионов расхищали колхозную рожь. Воровству содействовал член совета — их родственник Усмаков, который, кроме того, способствовал кулакам в невыполнении твердого задания».
А наступного дня головний друкований орган партії помістив статтю під заголовком «За систематический грабеж грузов — расстрел»: «В Челябинске раскрыта банда воров и грабителей, возглавляемая бандитами Семеновым и Грандиным, которая систематически грабила грузы из складов и вагонов. Челябинский районный суд на основании закона об охране общественной собственности приговорил участников банды к расстрелу. Рабочие Челябинска и колхозники района встретили приговор с большим удовлетворением».
Не відставала від столичної і місцева преса. «Самарский колхозник» опублікував статтю «Борьба с хищениями хлеба — классовая борьба»: «Село Б. Рязань Брусянского сельсовета. Здесь крали хлеб Шегаров, Чернов и Чекменев. Все они — кулаки, пролезшие в колхоз, а теперь исключенные. Затаив злобу, Шегаровы и другие не могли видеть, как растет и крепнет колхоз. Шегаров — хулиган и вор, за что уже неоднократно был осужден и в настоящее время находится под следствием за покупку краденого... У Чернова обнаружено 6 пудов, а у Чекменева — полтора пуда ржи. Кроме того, у них обнаружено и другое колхозное имущество: колеса, хомуты, вожжи и т.д.».
Ефект від пропагандистської кампанії перевершив очікування: колгоспники потяглися в рідні місця або як мінімум стали йти подалі від залізниці. Очманілий від пропаганди народ став писати листи, вимагаючи встановити таке ж суворе покарання для ринкових торговців-спекулянтів, бродяг, дрібних хуліганів.
Каральні органи, як водиться, в підзаконних актах значно розширили дію «указу сім-вісім», поширивши його на абсолютно всі види держвласності, і надали йому ще більшої політичної спрямованості. У спільній інструкції Верховного суду, Прокуратури СРСР і ОДПУ мовилося:
«1. По делам об организациях и группировках, организованно разрушающих государственную, общественную и кооперативную собственность путем поджогов, взрывов и массовой порчи имущества, применять высшую меру социальной защиты — расстрел, без послабления.
2. В отношении кулаков, бывших торговцев и иных социально чуждых элементов, работающих в государственных (промышленных и сельскохозяйственных — совхозы) предприятиях или учреждениях, изобличенных в хищениях имущества или растратах крупных денежных сумм этих предприятий или учреждений, а также должностных лиц государственных учреждений и предприятий применять высшую меру наказания; при смягчающих вину обстоятельствах (в случае единичных и незначительных хищений) высшую меру наказания заменять 10-летним лишением свободы. При хищениях, хотя и мелких, совершенных лицами указанных социальных категорий, но влекущих за собой расстройство или остановку работы госпредприятий (хищения частей агрегатов и машин, умышленное уничтожение или порча совхозного инвентаря и т.п.), также применять высшую меру наказания.
3. В отношении кулаков, бывших торговцев и иных социально враждебных элементов, проникших в органы снабжения, торговли и кооперации, а также должностных лиц товаропроводящей сети, изобличенных в хищении товаров или продаже их на частный рынок и растратах крупных денежных средств, применять высшую меру наказания, и лишь при смягчающих вину обстоятельствах, в случаях незначительных размеров хищений, высшую меру наказания заменять десятилетним лишением свободы. Той же мере наказания подвергать и спекулянтов, хотя непосредственно в хищениях не участвующих, но спекулирующих товарами и продуктами, зная, что товары эти похищены из государственных учреждений и кооперации.
4. В отношении лиц, изобличенных в хищении грузов на транспорте, применяется высшая мера наказания, и лишь при смягчающих обстоятельствах (при единичных случаях хищений или хищениях незначительных размеров) может быть применено десятилетнее лишение свободы. Если хищения на транспорте производятся при участии железнодорожных служащих и рабочих, то к ним должна применяться та же мера репрессии.
5. В отношении кулаков, как проникших в колхоз, так и находящихся вне колхоза, организующих или принимающих участие в хищениях колхозного имущества и хлеба, применяется высшая мера наказания без послабления.
6. В отношении трудящихся единоличников и колхозников, изобличенных в хищении колхозного имущества и хлеба, должно применяться десятилетнее лишение свободы. При отягчающих вину обстоятельствах, а именно: систематических хищениях колхозного хлеба, свеклы и других сельскохозяйственных продуктов и скота, хищениях организованными группами, хищениях в крупных размерах, хищениях, сопровождающихся насильственными действиями, террористическими актами, поджогами и т.д., — и в отношении колхозников и трудящихся единоличников должна применяться высшая мера наказания.
7. В отношении председателей колхозов и членов правлений, участвующих в хищениях государственного и общественного имущества, необходимо применять высшую меру наказания и лишь при смягчающих вину обстоятельствах — десятилетнее лишение свободы».
«Заходи ОДПУ не дадуть вичерпних результатів»
Було вжито й додаткових заходів для закріплення селян у колгоспах. Для цього при запровадженні в тому ж році паспортної системи жителів села позбавили цього документа і, відповідно, можливості змінювати місце проживання. А щоб прив’язати їх намертво до колгоспів, ввели санкції проти спекуляції, фактично заборонивши колгоспникам заробляти гроші індивідуальною торгівлею на ринках.
Що ж до крадіжки, то її, природно, викоренити не вдалося. Адже навіть на початку кампанії В.Менжинський писав: «Карательные мероприятия ОГПУ не дадут исчерпывающих результатов в смысле ликвидации хищений на транспорте, если НКПС и дирекции дорог не осуществят полностью всех необходимых профилактических мероприятий, разработанных ОГПУ... В равной степени необходима действительная мобилизация широкой транспортной общественности на борьбу с хищениями. Между тем имеют место случаи обратного порядка, когда профорганизации уклоняются от активного участия в борьбе с хищениями».
Розкрадання держмайна тривали і в 1933 році, і пізніше. Кількість засуджених за «указом сім-вісім» на фоні наступних репресій абсолютно не вражали. Наприклад, із серпня до грудня 1932 року в усій країні засудили 3460 чоловік, з них 736 — до розстрілу. Але найцікавішим було те, що в більшості регіонів засуджені до розстрілу подавали апеляції, і смертну кару їм досить легко замінювали на тривалі строки ув’язнення. Адже країні були потрібні робочі руки в таборах. Отже, сама постанова від
7 серпня 1932 року досить скоро остаточно перетворилася на засіб тримати робітників і колгоспників у ярмі. Схоче голова колгоспу або бригадир — і не помітить набраних на полі колосків у селянських валянках. А схоче — відправить норовистого в місця, де козам роги правлять.
Після смерті Й.Сталіна «указ сім-вісім» став застосовуватися дедалі рідше. А 13 квітня 1959 року його без зайвої помпи відмінили, ліквідувавши законодавчу базу рабства сталінського типу.
Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»