«Чутки про її звірства доходять навіть до Керенського»

Щоб надихнути солдатів, на фронт відправили жіночий батальйон смерті

История, №24 (804) 16.06—22.06.2007

4035

90 років тому, 1917 року, в Петрограді почалося формування жіночого батальйону смерті. Спробу підняти дух армії за допомогою жінок-добровольців вивчав оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.

Просто Марія

Коли в лютому 1917 року зникли два найбільш шановані в Росії елементи влади — цар і батіг, ніхто з організаторів перевороту чомусь не задумався над тим, що станеться в країні після зникнення старого апарату примусу. Власне, нічого дивного в цьому не було.
Незалежно від станової належності російські люди як завжди масово поринали в мрії. Аристократи і вище чиновництво тішили себе ілюзіями, що після вигнання із Зимового палацу ненависного їм імператорського подружжя запанує новий монарх і життя ввійде в колишнє русло. Великі підприємці мріяли про встановлення повного контролю над геть усім. А політизована інтелігенція марила про світле демократичне майбутнє високодуховного російського народу.
Трудящі маси теж не трималися осторонь усеросійського мрійливого процесу, але на відміну від дворянсько-буржуазних шарів свої конкретні сподівання намагалися відразу втілювати в життя. Селяни спали й бачили переділ землі, лісів і вод на свою користь і тому весною 1917 року почали перші пробні захоплення чужої власності. Пролетарі мріяли про солідні заробітки і, відчувши повну безкарність, стали висувати працедавцям нездійсненні вимоги.
Так само поводилися трудящі, призвані в армію. Вони мріяли про мир і, не чекаючи закінчення війни, відправлялися по домівках. А ті, хто все-таки залишався у своїх полках, стали голосуванням на мітингах або в полкових, батальйонних і ротних комітетах вирішувати, виконувати накази командирів чи ні.
Такого розброду серед захисників вітчизни не спостерігалося, напевно, зі Смутних часів, і тому еліта російської республіки почала марити про диво. Наприклад, про появу героїв, котрі, як Кузьма Мінін і Дмитро Пожарський, поведуть народ на боротьбу з німецькими ордами. Але замість нових героїв з’являлися тільки нові дезертири.
Намагаючись виправити ситуацію, на фронт відправлялися політики, аби промовами й особистою присутністю в окопах надихнути солдатів. У більшості випадків для гостей зі столиці влаштовували прийом, до програми якого обов’язково входили поїздка в окопи й зустріч із солдатами-героями.
Голові IV Державної думи Михайлу Родзянку представили постійну учасницю подібних шоу — єдину жінку в бойових частинах унтер-офіцера Марію Бочкарьову. Вона не годилася на роль громадянина К.Мініна або князя Д.Пожарського, але, як здалося М.Родзянку, після відповідної підготовки нагороджену георгіївськими хрестами й медалями героїню можна оголосити «російською Жанною Д’Арк». Майбутня рятівниця вітчизни отримала пропозицію приїхати в Петроград.
Треба визнати, що жінку, так несхожу на Орлеанську діву, в Росії треба було ще пошукати. Схожість двох героїнь починалася і закінчувалася на тому, що обидві походили з небагатих селянських сімей. Під кінець XIX ст. через відсутність землі сім’я Марії Фролкової, яка дівчиною іменувалася Бочкарьовою, навіть перебралася з Новгородської губернії в Сибір. Але свій життєвий шлях героїні бачили абсолютно по-різному. Ж.Д’Арк, якщо вірити літописцям, глибоко вірувала в Бога, своє божественне призначення, в суді оскаржила нав’язані їй батьками заручини й час від часу на радість своїм послідовникам творила дива.
М.Фролкову серед ревних вірян ніхто не помічав. Та й на шлюб вона мала погляди, відмінні від Орлеанської діви. Не чекаючи батьківського благословення, вона кинулася в обійми поручика Василя Лазового, який зганьбив її та кинув.
Не принесло щастя й офіційне заміжжя в 1905 році. Панас Бочкарьов виявився п’яницею, і Марія незабаром вирішила його покинути. Але в дореволюційні часи без дозволу законного чоловіка жінка не могла отримати жодних документів і, відповідно, почати повноцінне самостійне життя. Отже, не маючи заможних і впливових родичів, вона нерідко опинялася на панелі.
М.Бочкарьова стверджувала, що лише прислуговувала господині публічного дому. Але, мабуть, під час цієї роботи знайшла собі нову пару — Янкеля Бука, котрий заробляв на хліб насущний розбоєм і грабунком. Солідні накопичення дозволили Я.Буку обзавестися легальним бізнесом. Він відкрив м’ясну лавку, де за прилавком стояла Марія.
Проте й цього разу щастя виявилося недовгим. У травні 1912 року Я.Бука арештували і заслали під гласний нагляд поліції в найбільш віддалене навіть від сибірських благ цивілізації якутське селище Амга. Вважається, що М.Бочкарьова відправилася за ним з власної волі. Але незабаром стало очевидним, що заслання може виявитися безстроковим. Я.Бук навіть на краю світу продовжував красти, і жодної надії на повернення в обжиті місця в Марії вже не залишалося. Вона спробувала вирватися з Амги, розказавши поліції про ще невідомі властям злочини Я.Бука, але змогла виїхати лише після початку Першої світової війни.
У листопаді 1914 року вона звернулася до командира розквартированого в Томську батальйону з проханням записати її в солдати. Той відмовив, але жартома порадив спитати дозволу в імператора. М.Бочкарьова, яка ледь-ледь уміла читати і не вміла писати, вмовила когось скласти телеграму й витратила на неї останні гроші. На диво, з Петрограда було отримано найвищу згоду на її вступ до армії стрільцем. Поранення, нагороди і запрошення М.Родзянка в столицю революційної Росії були потім.

Надія та опора

Видно, М.Родзянко усвідомив свій прорахунок у перші ж дні перебування унтер-офіцера М.Бочкарьової в столиці. Малограмотна груба баба з кримінальним шлейфом мало підходила на роль рятівника Росії. До того ж мрії самої М.Бочкарьової не йшли далі за формування суто жіночих військових частин, що, мабуть, було наслідком сповненого злигоднів і втрат життя в чоловічій компанії в окопах. Щоб не втратити обличчя, досвідчений політик вирішив сплавити свою протеже менш досвідченому в справах Олександру Керенському, щойно призначеному військовим міністром.
Свіжа ідея, навколо якої можна було вчинити великий галас, О.Керенському сподобалась. У країні вже формувалися добровольчі частини, названі «ударними батальйонами смерті». А жінки-добровольці, що відправляються зі зброєю в окопи, тільки цим мали присоромити чоловіків і змусити дезертирів повернутися на фронт.
«Керенський, — розповідала потім М.Бочкарьова (її розповіді були записані в 1918 році й видані в Англії та США роком пізніше), — слухав з явним нетерпінням. Було очевидно, що він уже прийняв рішення в цій справі. Сумнівався лише в одному: чи зможу я зберегти в цьому батальйоні високий моральний дух і добропорядність. Керенський сказав, що дозволить мені почати формування негайно, якщо я візьму на себе відповідальність за поведінку та репутацію дівчат. Я дала обіцянку, і справу було вирішено. Тут же мені було надано повноваження на формування військової частини під найменуванням «Перший російський жіночий батальйон смерті».
Все здавалося таким неймовірним. Те, що лише кілька днів тому здавалося фантазією, тепер прийнято і схвалено найвищим начальством як реальна політика. Я була в нестямі від радості. Коли Керенський проводжав мене до дверей, погляд його зупинився на генералі Половцеві. Він попросив його надати мені будь-яку необхідну допомогу. Я мало не задихнулася від щастя».
О.Керенський запалився так, що вирішив відправити з першим батальйоном власну дружину. Для газет жіночий батальйон миттєво став улюбленою темою, хоча не всі газетярі відразу з’ясували, хто така М.Бочкарьова і звідки вона взялася.
«У Петрограді, — повідомляло «Русское слово» в червні 1917 року, — утворився жіночий союз допомоги вітчизні, який ставив собі за мету активний захист батьківщини на фронті. Головне його завдання — утворення жіночих батальйонів смерті, які дадуть присягу в перших рядах наступати проти ворога. На чолі організації стоїть дружина солдата-селянина Бочкарьова. Протягом нинішньої війни Бочкарьова брала участь у кількох боях, шість разів була поранена і за видатні бойові подвиги нагороджена солдатським Георгіївським хрестом. О.Ф.Керенський уже затвердив статут жіночого союзу допомоги вітчизні і дозволив формувати батальйон...
Жінкам-солдатам буде відведено спеціальне приміщення. Після підготовки їх до бою перша рота буде відправлена на фронт у передову лінію. На фронті жіноча рота смерті буде абсолютно ізольована від решти армії. Всі роботи як в обозі, так і в канцелярії проводитимуться самими жінками. Командування також доручене їм. Командиром першої роти призначено Бочкарьову... З першим загоном жінок виїжджає як сестра милосердя дружина військового міністра О.А.Керенська, яка дала зобов’язання в разі потреби залишатися весь час в окопах».
У розповідях М.Бочкарьової все виглядало ще ефектнішим: «Завдяки статтям у газетах та іншій пропаганді набралося близько двох тисяч жінок, які виявили бажання вступити в батальйон смерті. Вони товпилися на подвір’ї інституту в захваті та збудженні... Я поставила стіл посеред двору і звернулася до присутніх зі словами: «У батальйоні не буде ніяких комітетів. Установлюється сувора дисципліна, і за будь-яке, навіть найменш значне, її порушення настане серйозне покарання. Будь-який флірт і навіть натяк на нього каратиметься відрахуванням і відправленням додому під конвоєм. Батальйон має на меті укріпити дисципліну в армії, тому нам потрібно бути бездоганними».
Проте ця антикомітетська позиція М.Бочкарьової відразу створила безліч проблем. У солдатських комітетів інших частин виникло багато питань, головним з яких було: як у демократичній армії може існувати батальйон зі старорежимними порядками? О.Керенський крутився як вуж на сковорідці. Він відбивався від нападок революційних солдатів і намагався примусити М.Бочкарьову створити в батальйоні комітет. Але та не могла поступитися принципами. А ще не сформований батальйон почав розділятися на комітетниць і антикомітетниць. У результаті командувач Петербурзького військового округу генерал Половцев дозволив М.Бочкарьовій обходитися без комітету. Але в її батальйоні залишилося тільки 300 жінок.
Газети як завжди рясніли повідомленнями про прекрасний жіночий батальйон. «Биржевые ведомости» повідомляли: «У переважній більшості «солдати» у віці 18—24 років, серед старішого віку є заміжні. Переконаність і вірність прийнятому рішенню, високе і благородне піднесення, нарешті, свідоме сприйняття дисципліни — все це встигло накласти на обличчя благородних жінок відбиток мужності й незламної волі. Впадає в очі інтелігентна зовнішність «солдатів». Ще б пак: у складі батальйону до 30% курсисток (є бестужевки) і понад 40% із середньою освітою. Немало сестер милосердя. Опріч 8—9 естонок і латишок, 6 єврейок і 1 англійки, решта росіянки. Але тут усі міцно спаяні однією вірою, вірою в правоту своєї справи і надію воскресити забуті подвиги самовідданності й істинної любові до батьківщини. Усюди дзвінким металом звучить команда організатора батальйону смерті унтер-офіцера Бочкарьової. Вона мелькає, як метеор, перебігаючи від одного взводу до іншого, й уся горить вогнем мети, що надихнула її».
З погляду професійних військових усе виглядало зовсім інакше. Генерал Половцев згадував: «Бочкарьова мене запрошує на огляд. Забава чудова. Один добре відчеканений рапорт чергової дівчини чого вартий, а в казармі «штатський одяг» і капелюшки з перами, що висять на стіні навпроти кожного ліжка, справляють оригінальне враження. Зате стройовий огляд проходить на 12 балів. Дивні молодці жінки, коли поставлять собі певну мету...
Від щирого серця дякую дівчатам і обіцяю вжити заходів для якнайшвидшої відправки їх на фронт. Не обходиться справа і без певного тертя. Солдати-ледарі ставляться до дам вороже — кидають каміння їм у вікна тощо, та й у самій роті бувають непорозуміння: 4-ий взвод, де зібралися більш інтелігентні особи, скаржиться, що Бочкарьова дуже груба і б’є морди, як справжній вахмістр старого режиму. Чутки про її звірства доходять навіть до Керенського. Крім того, підіймаються протести проти обов’язкової стрижки волосся під гребінку, заведеною Бочкарьовою, як головної умови боєздатності. Стараюся трохи її приборкати, але вона люта і, виразно помахуючи кулаком, каже, що незадоволені нехай забираються геть, що вона бажає мати дисципліновану частину».

Смерть батальйонів смерті

Проводи жіночого батальйону смерті на фронт були обставлені з відповідною пишністю. Жінкам вручали дорогоцінні ікони, на прапорі було вишито ім’я М.Бочкарьової, а самій «російській Жанні Д’Арк» привласнили перше офіцерське звання — прапорщик.
«Після закінчення молебню, — описували проводи 7 липня 1917 року «Биржевые ведомости», — жіночий батальйон, який очолював оркестр флотського екіпажу, в супроводі тисячного натовпу, під звуки Марсельєзи рушив у напрямку до Варшавського вокзалу. Публіка утворила ланцюг. Попереду батальйону, що прямував, тримаючись за руки, йшли солдати, матроси, робітники, студенти, причому в цьому ланцюзі були також деякі старі. На всіх тих вулицях, по яких слідувала процесія, з вікон будинків і балконів аплодували, махали білими хустками й кидали квіти. На кожній вулиці натовп збільшувався. Багнети в жінок-солдатів були прикрашені червоними трояндами, а кашкети — букетами конвалій, білих айстр і незабудок. Дехто з публіки пропонував жінкам-воїнам допомогти нести їхню амуніцію, вони відмовлялися, кажучи: «Ми вже солдати і допомоги чоловіків не потребуємо».
Публікувалися й різноманітні байки. Наприклад, в одній з газет говорилося: «Розказували, що в Києві, коли прибув жіночий батальйон, на вокзалі було немало солдатів-чоловіків, які ставилися до солдатів-жінок з насмішками. Тоді команда жіночого батальйону, незважаючи на протести, арештувала кількох солдатів-чоловіків, замкнула у вагони і заявила, що повезе їх на фронт, і відвезла».
Ні про що подібне сама М.Бочкарьова не згадувала, але розказувала про те, що її підлеглі в прифронтовій смузі відразу ж опинилися в чоловічій облозі: «Настала ніч, і мої солдати лягли спати... Не пробило і дванадцятої, як група хуліганів підійшла до казарми. Вони барабанили у вікна і тонкі дощаті стіни, лаючи нас усіх, і особливо мене. Потім намагалися прорватися то в одні, то в інші двері, але зустріли багнети. Не добившись нічого грубістю і насмішками, вони закидали казарму камінням, розбивши кілька стекол у вікнах. Ми, проте, прагнули зберігати спокій. Ми прямували на фронт воювати з германцями, а не влаштовувати битви з цими відчайдушними головорізами, чисельність яких утричі перевищує наш батальйон. Але чим більшу витримку ми виявляли, тим нахабнішими ставали ці люди. Деякі з них, приловчившись, просовували руки в розбиті вікна, хапали дівчат за волосся, і вони кричали від болю. Ніхто не спав. Усі були вкрай стривожені».
Але найстрашніше почалося, коли батальйон вирішили послати в бій. Усі навколишні частини мітингували, вирішуючи, йти в атаку чи ні. Й тоді М.Бочкарьова вирішила вести свій батальйон на германців самостійно.
«Ми вирішили наступати, — згадувала вона, — аби присоромити солдатів, і вважали, що вони не дадуть нам загинути на нічийній землі. Всі добре розуміли відповідальність прийнятого рішення. Не було впевненості в тому, що солдати не залишать нас напризволяще, хіба тільки сподівалися, що така жахлива зрада просто не можлива».
Як стверджувала М.Бочкарьова, підняти в атаку слідом за своїм батальйоном полк їй усе-таки вдалося. Але наступ не був підтриманий резервними частинами і виявився безглуздим.
Зовсім інакше виглядала атака жіночого батальйону в спогадах генерала Антона Денікіна: «Жіночий батальйон, долучений до одного з корпусів, відважно пішов у атаку, не підтриманий «російськими богатирями». І коли вибухнуло непроглядне пекло ворожого артилерійського вогню, бідні жінки, забувши техніку розсипного бою, стиснулися в купу — безпорадні, самотні на своїй ділянці поля, розпушеній німецькими бомбами. Зазнали втрат. А «богатирі» частково повернулися назад, частково зовсім не виходили з окопів».
М.Бочкарьова була розлючена, і поплатилася за це, як вона сама розповідала, одна з її підлеглих: «Я натрапила на парочку, що ховалася за стовбуром дерева. Це була дівчина з мого батальйону і якийсь солдат. Вони займалися любов’ю! Мерзотна сцена обурила мене навіть більше, ніж неквапливість 9-го корпусу, який прирік нас на загибель. Цього було достатньо, щоб збожеволіти. Розум відмовлявся сприймати таке в той момент, коли нас, як щурів, загнали в капкан ворога. У мені все вирувало. Вихором налетіла я на цю парочку і проткнула дівку багнетом. А солдат кинувся навтіки, перш ніж я зуміла його прикінчити, і сховався».
У різних джерелах називаються різні цифри втрат у рядах Першого російського жіночого батальйону смерті, але, по суті, після цієї атаки він перестав існувати. Поранену М.Бочкарьову відправили в тил, і без її твердої руки між жінками негайно почалися чвари.
Не краще йшли справи і в інших жіночих батальйонах смерті, що формувалися в тилу. У Москві, куди М.Бочкарьова приїхала після лікування, картина була абсолютно безрадісною. У московському батальйоні флірт із чоловіками з сусідніх казарм був звичною справою, і, як тільки М.Бочкарьова вдарила одну з жінок, інші кинулися на неї, побили, виваляли в багнюці та доставили в районний комісаріат як контрреволюційний елемент. Тим більше, мотив для цього був — М.Бочкарьова в цей момент підтримувала генерала Лавра Корнилова, який виступав за військову диктатуру в країні, і вела прокорниловську агітацію в жіночих батальйонах.
Ні «російської Жанни Д’Арк», ні навіть засобу пробудження совісті в дезертирів з М.Бочкарьової та її батальйонів не вийшло. Жінок, котрі залишалися на фронті, використовували на охороні доріг та інших об’єктів, а самій М.Бочкарьовій присвоїли звання підпоручика, а потім поручика і постаралися позбутися її, як обридлої та непотрібної речі. Головне управління Генштабу 17 жовтня 1917 року констатувало: «Жіночий військовий рух, так посилено мусований пресою та клопотаннями окремих осіб і цілих організацій на початку революції, не виправдав свого існування».
Під час штурму Зимового червоногвардійцями серед захисників Тимчасового уряду виявилася одна рота петроградського жіночого батальйону, і тому радянські історики невтомно поливали цих жінок брудом. Версій того, як вони там опинилися, що робили і скількох жінок-солдатів згвалтували більшовики (про це писали вже західні історики), було безліч.
Після жовтневого перевороту батальйони розформували, а М.Бочкарьову арештували. Правда, через два дні її відпустили, і в 1918 році її популярність спробували використати борці з більшовизмом. М.Бочкарьову послали до Англії та Сполучених Штатів, де її приймали глави держав і де вона просила надати допомогу в боротьбі з «червоною нечистю».
Потім, повернувшись до Росії, в окупований англійцями Архангельськ, вона ще намагалася грати якусь помітну роль, але швидко набридла і білому командуванню, і офіцерам окупаційних військ. Вона багато пила, демонструвала всім свої рани, і її від гріха подалі відправили до рідних у Сибір. Там вона бідувала, кравцювала разом із сестрою і добивалася в штабі адмірала Олександра Колчака, щоб її офіційно звільнили у відставку з правом носіння форми і присвоїли наступне офіцерське звання — штабс-капітан. Адже вона все-таки командувала батальйоном.
Від пропозиції сформувати нові жіночі батальйони смерті вона категорично відмовилась, але дозволила використовувати своє ім’я при створенні одного із санітарних загонів армії О.Колчака. Казали, що в цей же час вона потрапила в психіатричну лікарню, проте це нічим не підтверджується. А в 1920 році її арештували чекісти і, швидше за все, того ж року поставили до стінки.
Останню крапку в історії жіночих батальйонів смерті було поставлено чверть століття по тому. Наприкінці Другої світової війни про них згадав Геббельс і запропонував сформувати частини фольксштурму зі вдів загиблих на фронті солдатів і офіцерів. Але німецьких смертниць, як і росіянок, було в перших же боях майже повністю перебито.

Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»