Закон і Бізнес


Загострення через різночитання

На Кавказі не було нічого таємного, що жінки не зробили б явним


История, №23 (803) 09.06—15.06.2007
2451

25 років тому, в червні 1982 року, було закінчено роботу над книгою «Казки та легенди інгушів і чеченців», яка викликала скандал у Чечено-Інгуській АРСР. Про випадки національних незгод, відрубності і про те, як використовували літературу й історію в політичних іграх, розповідає оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.


25 років тому, в червні 1982 року, було закінчено роботу над книгою «Казки та легенди інгушів і чеченців», яка викликала скандал у Чечено-Інгуській АРСР. Про випадки національних незгод, відрубності і про те, як використовували літературу й історію в політичних іграх, розповідає оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.

«Чеченці — нащадки інгушів або навпаки»

У радянські часи, як у до- і пострадянські, на Кавказі не було нічого таємного, що жінки не зробили б явним. І навряд чи хто-небудь стане заперечувати те, що в здібності до надшвидкісного поширення чуток хто-небудь міг зрівнятися з жительками Чечено-Інгушетії.
Знайомий секретар райкому скаржився мені на дружину: «Вчиш її, вчиш, жодної користі. Їй рот зашити чи собі, слухай, не знаю. Приїдеш додому, щось ненавмисно скажеш, а вона вже із сусідкою гал-гал робить, язиком чеше. Та біжить до наступної. А через годину-дві весь район уже все знає».
Цією особливістю в 1960—70-і роки власті користувалися під час загострення ситуації в республіці. Як тільки виникало невдоволення чеченців або інгушів, з’являлися чутки, що в Грозному і районах республіки зникло кілька чеченських чи інгуських сімей. Будинки, мовляв, стоять, речі на місці, а всередині порожньо, нікого немає, і ніхто не знає, де вони. Вночі приїхали люди на машинах і всіх, навіть маленьких дітей, вивезли. Нібито це початок нового виселення до Сибіру і Середньої Азії. Де і хто зник, поширювачі чуток, природно, не знали. Але свята віра в те, що злобна Москва може вчинити будь-що, гасила сплески невдоволення в зародку. Правда, з часом цей прийом утратив свою ефективність. Але чутки по Грозному і його околицях поширювалися з колишньою регулярністю і швидкістю. І нерідко все, про що галдикали жінки, виявлялося не позбавленим підстав.
1983 року інгуська дівчина, родичка начальника міліції Назранського району, розказала колегам у Чечено-Інгуському держуніверситеті, що в Грозний привезли нову книгу казок, але обком заборонив її продавати, і всі книги поріжуть, відправлять у макулатуру або спалять. Викладачі та студенти кинулися до книгарень, але ніякої книги казок там не було, а продавці й завідувачі, кажучи, що такої книги вони не одержували, соромливо відводили очі. Пощастило тільки одному книжковому спекулянту. Його постійний постачальник торгував у маленькому кіоску біля входу на центральний грозненський ринок, міг забезпечувати потрібних людей у «Книготорзі» дефіцитом з ринку і тому одержував книги з бази раніше від інших. Приховані ще до розпорядження про вилучення казки він продав уп’ятеро дорожче.
Навіть перший погляд на обкладинку багато пояснював. Книга називалася «Казки та легенди інгушів і чеченців». Це саме по собі було скандалом у Чечено-Інгуській АРСР, де більш численні чеченці в усіх документах писалися раніше за інгушів. Але куди цікавішим був зміст. Більшість казок і легенд була записана інгуською мовою, з чого читач, котрий не знав специфіки республіки, міг зробити висновок, що інгуші — нація, яка має куди більш глибокі культурні й історичні корені, ніж чеченці. А в передмові укладач збір-ки — інгуш А.Мальсагов — після запевнень у тому, що чеченці й інгуші — братські споріднені народи, описував легенди про походження цих народів: «В інших переказах мовиться про те, що чеченці — нащадки інгушів або навпаки».
Це був уже формений скандал. А чим закінчуються такого роду публікації, в партапараті добре знали. Адже саме партійні функціонери на Кавказі з середини 1960-х використовували історію та літературу в політичних іграх.

«Розбіжності прориваються назовні в потворній формі»

Потреба спертися на минуле виникла в кавказьких партійних вождів після усунення Микити Хрущова. Саме тоді регіональні вожді вперше після сталінських репресій відчули себе самостійними політичними фігурами, від яких залежало бути чи не бути надалі «дорогому Микиті Сергійовичу» першим секретарем. Від їхніх голосів залежало і те, хто займе вільне місце. Проте одночасно виникало побоювання, що Леонід Брежнєв з часом схоче позбулися тих, хто допоміг йому прийти до влади. У цій ситуації цілком природно було спертися на «підвідомчі» народи, зіграти на їхній одвічній нелюбові до російських колонізаторів та недругів-сусідів і стати, хай і не цілком формально, на чолі національного руху. Адже популярного в масах першого секретаря республіканського ЦК зняти куди важче, ніж обридлого всій країні М.Хрущова.
За підтримки місцевих ЦК давні суперечки азербайджанських, вірменських і грузинських учених щодо історії Закавказзя в найближчі роки переросли у відверті сутички. У надісланій в ЦК КПРС записці Семена Гершберга, котрий за дорученням Комітету у справах друку при Радміні СРСР проїхав 1967 року закавказькими республіками, йшлося:
«В общем-то давно известны разногласия между учеными Армении, Грузии и Азербайджана в оценке ряда существенных исторических явлений. Но эти разногласия не разрешаются в течение многих лет, и хотя загоняются вглубь, они временами прорываются наружу, и притом в уродливой форме. Как мне рассказывали сотрудники грузинской энциклопедии, несколько лет назад была попытка совместной работы над атласами Грузии и Армении. Договориться не удалось. Тогда в Армении был издан свой атлас, а затем свой — в Грузии. Оба атласа содержат исторические карты. При этом составители атласа каждой из республик явно проявили тенденцию подбора карт по тем периодам, которые наиболее «выгодны».
В грузинском атласе на карте «Грузия во второй половине I тысячелетия до н.э.» границы Иберии в III веке до н.э. включают на юго-западе все течение р.Чорох, населенный пункт Испир, на юге протягиваются до р.Аракс. В армянском атласе «Армения в III—I веках до н.э.» границы III—II веков до н.э. даны таким образом, что эти территории — вне Иберии. На карте грузинского атласа заштрихована большая территория как «территории, заселенные грузинскими племенами, не вошедшие в пределы грузинских царств». А в армянском атласе на этой территории надпись: «Малая Армения». В грузинском атласе глухо сказано об отходе территории от Иберии «к соседним государствам во II—I веках до н.э.», без указания, что отошли они к Великой Армении... В грузинском атласе на карте «Грузия в I—IV веках» граница Иберии на первую половину II века доходит на юго-востоке до оз.Севан (Гелама), а в армянском атласе на карте «Армения в I—IV веках» государственные границы даны по договору 62 года и граница между Великой Арменией и Иберией проходит почти рядом с Тбилиси. На карте не показаны территории, отошедшие к концу IV века от Армении к Иберии. В грузинском атласе на карте «Грузия в IX—X веках» показана территория Кахетинского хорепископства, достигающая почти оз.Севан. В армянском атласе на карте «Армения на рубеже X—XI веков» этот район входит в царство армянских Багратидов. В грузинском атласе на вышеупомянутой карте указано Лоре-Тамирское армяно-грузинское царство конца X века. В армянском атласе эта территория показывается как армянское царство, зависимое от анийских Багратидов.
Это только отдельные примеры, и я не компетентен судить о существе расхождений. Но, судя по словам ответственного секретаря грузинской энциклопедии тов. Жоржолиани, в Грузии возмущены некоторыми картами армянского атласа. Секретарь ЦК КП Азербайджана тов.Курбанов мне сказал: «И в Азербайджане возмущались этим атласом. От него веет духом Великой Армении» (Тут і далі стилістичні особливості джерел збережені. — Прим. ред.).

«В усіх випадках стаття про Грузію більша, ніж стаття про Азербайджан»

Але головною турботою керівництва Комітету у справах друку був запланований випуск в Азербайджані, Вірменії та Грузії,  національних енциклопедій. У Москві припускали, що ці багатотомні видання стануть зібрання текстів з націоналістичним забарвленням. І, як вказувалося в доповіді С.Гершберга, не помилилися: «Когда я спрашивал, делаются ли попытки решать неясные или спорные вопросы совместно с учеными разных республик, товарищи из азербайджанской энциклопедии мне говорили: «Эти вопросы надо решать на партийном уровне, ученые сами не договорятся»
Я ставил вопрос и перед грузинскими, и перед азербайджанскими товарищами, как они намерены освещать спорные вопросы в своих энциклопедиях. Мне отвечали: «Будем освещать каждый по-своему.
С.Гершберг писав, що в таких умовах вихід енциклопедій стане «приводом для загострення національних суперечностей». А на доказ своєї правоти наводив приклади претензій, що висуваються в республіках до Великої та Малої радянських енциклопедій, які вийшли в Москві.
«Некоторые сотрудники грузинской энциклопедии, — писав С.Гершберг, — подвергли резкой критике наши статьи о Багратидах. К сожалению, есть основания для критики.
Во втором издании БСЭ статья «Багратиды армянские (Багратуни)» имеет следующую дефиницию: «Древнейшая аристократическая фамилия в Армении». Значит, Багратиды — армяне. О грузинах упоминания нет. В МСЭ одноименная статья дает уже упоминание о грузинах. Дефиниция гласит: «Древняя аристократическая фамилия в Армении, родственная грузинским Багратионам». В Советской исторической энциклопедии дефиниция: «Древний влиятельный княжеский род в Армении». Опять нет упоминания о грузинах. В трехтомном «Энциклопедическом словаре» нет статьи «Багратиды армянские», а есть статья «Багратиды (Багратуни) — царская династия в Армении (IX—XI вв.) и Грузии (IX—XIX вв.)». Здесь как будто найдено решение: у армян свои Багратиды, у грузин — свои. Но вот выходит двухтомный энциклопедический словарь. В нем Багратиды (Багратуни) поясняются как «царская династия в Армении». А в статье «Багратионы грузинские» сказано, что это «цари из династии Багратидов». Стало быть, армянская ветвь на грузинском троне. Некоторые товарищи из грузинской энциклопедии объясняют эту «качку» то усиливающимся, то ослабляющимся влиянием армянских историков на редакторов издательства «Советская энциклопедия».
Закавказькі вчені скрупульозно підраховували і порівнювали, скільки друкованих знаків у загальносоюзних енциклопедіях виділено видатним літераторам минулого — грузинському Шота Руставелі, азербайджанському Нізамі Гянджеві та вірменському Хачатуру Абовяну. С.Гершберг доповідав:
«И в Тбилиси, и в Баку критике подвергался наш подход к оценке великих деятелей культуры. Во втором издании БСЭ статья «Руставели» имела 10300 знаков, статья «Низами» — 7300 знаков, статья «Абовян» — 7000 знаков. В МСЭ статье «Руставели» отведено 2500 знаков, «Низами» — 1450 знаков, «Абовян» — 1500 знаков. Азербайджанские энциклопедисты считают несправедливым, что о Низами напечатано меньше, чем о Руставели, тогда как Низами — «фигура крупнее, чем Руставели». С обидой говорили о том, что почти одинаковы размеры статей «Низами» и «Абовян», ибо «Низами несравненно крупнее Абовяна». В проектах словника третьего издания БСЭ статье «Руставели» намечено 7000 знаков, а статье «Низами» — 8000 знаков. Это удовлетворяет азербайджанских энциклопедистов и в то же время вызывает удивление у грузинских».
Але найболіснішу реакцію, особливо в Баку, викликав підрахунок знаків у статтях про республіки.
«Азербайджанские товарищи, — констатував С.Гершберг, — обращают внимание на то, что во всех случаях статья о Грузии больше, чем статья об Азербайджане. Они считают это несправедливым, ссылаясь на то, что:
1) история Грузии не древнее, чем история Азербайджана;
2) история революционного движения в Азербайджане богаче, чем в Грузии;
3) в экономическом отношении Азербайджан более развит, чем Грузия.
Приводится еще один довод. В Конституции СССР Грузия упоминается выше Азербайджана, поскольку ранее она по населению превосходила Азербайджан (так, в 1959 году в Грузии было 4 млн населения, а в Азербайджане только 3,7 млн). Однако в последние годы Азербайджан превзошел Грузию по числу жителей (в 1966 году в Грузии было 4,6 млн населения, а в Азербайджане — 4,7 млн). Стало быть, говорят азербайджанцы, «и по формальному признаку статья об Азербайджане имеет право на больший объем, чем статья о Грузии».
Проте жодної реакції на записку в ЦК не настало. Швидше за все, через тривання в Кремлі боротьби за владу і вплив Л.Брежнєв не став псувати стосунки із закавказькими керівниками через кількість знаків у енциклопедіях. Спохватилися в Москві лише наступного року, коли перші томи азербайджанської, вірменської та грузинської енциклопедій побачили світ. Не реагувати на кричущі розбіжності в описі історії Закавказзя було вже неможливо. І тому ЦК КПРС порекомендував республіканським ЦК по можливості обходити гострі історичні кути. У кожній республіці вважали, що ця вказівка — результат підступів сусідів. У Баку, наприклад, звинувачували в усьому вірмен, але, проковтнувши образу, вилучили злощасний том у передплатників. А слідом за тим знайшли мудре комерційне рішення. Якщо не можна писати про історію, то потрібно більше статей про сучасність. Отже, енциклопедія перетворилася на республіканський довідник «Хто є хто», причому до кола видатних людей потрапляли не просто ті, хто робив внесок в економіку, науку і культуру республіки, а й ті з них, чий внесок у добробут керівників енциклопедії був не менш значним.
Потрібно визнати, що реакція Москви була слабкою та запізнілою. Перевипуск енциклопедій лише загострив відносини між сусідніми республіками, чого, власне, і добивалося їхнє керівництво. Відособлення наростало — і в середині 1970-х років на кордонах між республіками з’явилися міліційні пости, що незабаром стали своєрідною митницею.
Проте, як виявилося, за допомогою тих же історико-літературних методів стали відособлюватися автономії всередині закавказьких республік — передусім Абхазія та Нагірний Карабах. Те саме відбувалось і в Чечено-Інгушетії. Зникнення «Казок та легенд інгушів і чеченців» тільки підігріло такі настрої. І вже через 3-4 роки на великому засіданні наукової та культурної громадськості республіки звучала така промова: «Присягаюся життям, я — інтернаціоналіст, — говорив доцент-чеченець. — Але чому ці інгуші одержують посади в керівництві республіки тільки тому, що вони інгуші?» У 1992 році республіка розпалася.
Можливо, про все це не варто було і згадувати, але очевидно, що нинішня хвиля «патріотизму» в Росії має ту саму мету: відособитися від Заходу, незадоволеного нинішньою російською правлячою елітою та відсутністю можливості демократично її змінити. Засіб дійсно надійний і перевірений. Ось тільки його використання може дуже далеко завести.

«Одна мишка жила в башті, а інша — в горах»

«Власть» за сприяння видавництва «Вагріус» публікує кілька казок зі збірки «Казки та легенди інгушів і чеченців», що стала жертвою перегинів інтернаціональної політики партії. Після вилучення значної частини тиражу книга стала бібліографічною рідкістю, тому наші читачі дістають рідкісну можливість ознайомитися зі звичаями інгуських і чеченських (або, якщо завгодно, навпаки) мишок, кішок і ворон, а також з тонкощами поділу праці в багатодітній сім’ї Жера-Баби.