Закон і Бізнес


«Немає їм волі ходити в церкву»

Коли влада гнітила священнослужителів, співчуття і підтримка вірян були їм гарантовані


История, №14 (794) 07.04—13.04.2007
3916

85 років тому, навесні 1922 року, більшовики розпочали кампанію з вилучення церковних цінностей, якій нерідко чинили запеклий опір віряни. Але в інші роки народ був байдужим до утисків церкви. «Припливи» і «відпливи» російської релігійності досліджував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.


85 років тому, навесні 1922 року, більшовики розпочали кампанію з вилучення церковних цінностей, якій нерідко чинили запеклий опір віряни. Але в інші роки народ був байдужим до утисків церкви. «Припливи» і «відпливи» російської релігійності досліджував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.

«Начальство все за нього»

Російське православ’я заслужило статус традиційної релігії з повним правом. І справа навіть не в давності хрещення Русі, а швидше в непорушності традиції відносин церкви і пастви. На відміну від Заходу, де головним християнським святом є Різдво, православні в Росії з давніх-давен віддавали перевагу Пассі. Якщо взяти статистику відвідин святкових служб за будь-які роки, можна переконатися, що найбільше вірян збиралося в храмах на Пасху, відсотків на 20 менше — на Хрещення і заледве не втричі менше — на Різдво.
Справа, швидше за все, в надії на диво, яку підкріплювала віра у воскресіння Христа, й у виробленому століттями життя в селянській общині своєрідному уявленні про справедливість, якому повністю відповідав опис останніх днів Спасителя: постраждав за людей і вознісся. Тим же почуттям справедливості керувалися православні щодо своїх духовних пастирів і церкви в цілому.
В епохи, коли влада гнітила священнослужителів , співчуття і підтримка вірян були їм гарантовані. Але як тільки починалося зрощення осіб духовного звання з чиновницьким станом, ставлення до них різко змінювалося. Так було, наприклад, у XIX ст., коли церква дозволяла властям робити буквально все, аж до фактичного скасування православ’я в окремо взятих маєтках.
«Він не хотів, щоб його дворові люди ходили в церкву, дотримувалися постів, бували на сповіді й ходили до святого причастя, і це небажання його було рівнозначне прямій забороні, — писав рязанський чиновник Степан Словутинський про великого рязанського поміщика — відставного генерал-лейтенанта Льва Ізмайлова. — Камердинери і козаки, наприклад, постійно чули від нього погрози, що якщо підуть у церкву або ж будуть дотримуватися постів, то отримають за це батогів. Зрозуміло, що такі слова пана були добре відомі й усій челяді. Під час слідства... багато дворових людей між іншими скаргами на пана не забували заявити й те, що немає їм волі ходити в церкву й виконувати встановлені церковними правилами обов’язки, хоча вони й не казали, що була на це пряма заборона від Ізмайлова.
Тому більшість людей хитровщинського двору на звичайне формальне запитання слідчих, «чи бували вони на сповіді й чи ходили до святого причастя», відповідали, звичайно, що не бували вельми довго, іноді навіть десятки років». Причому це стало відомо зовсім не від приходського священика, служби якого відвідувало в густонаселеному селі не більше десяти чоловік, і не від священоначалія, що не бажало псувати стосунки з генералом, котрий мав упливових покровителів у столиці. Скаргу написали кріпосні Л.Ізмайлова, які згадали про насильний атеїзм серед інших утисків, заподіюваних паном.
Але для церкви та її ієрархів усе це, мабуть, мало другорядне значення, оскільки лояльне ставлення до тих, хто мав владу, сприяло зростанню церковних багатств. На початку XX ст. сукупна вартість майна церкви тільки в Москві оцінювалася в 50 млн руб. Грандіозними були й доходи окремих церков і монастирів. Дохід московського Богоявленського монастиря, який щорічно одержував із казни на утримання 1249 руб. 32 коп., від продажу свічок, пожертвувань і здавання в оренду частини будівель становив до 100 тис. руб. у рік. Священики й ченці славилися як найскупіші й найлютіші орендодавці, що не додавало їм популярності в масах. Ще більше дратувала народ поведінка священнослужителів, яка, м’яко кажучи, не відповідала їхньому ангельському чину.
У 1895 році в Москві набула широкого розголосу історія Лідії Ломоносової, яку вона описала в проханні до єпископа Димитровського Нестора: «Шанобливо прошу вас, ваше високопреосвященство, про притягнення до законної відповідальності ієродиякона Сретенського монастиря Феодосія, який, познайомившись зі мною в січні місяці 1895 р., схилив мене вступити у зв’язок, який і стався в його келії. Захворівши після цього від нього хворобою, я йому сказала про це. Він тоді порадив мені отруїтися, дав мені отруту сулему, яку, послухавшись його поради, я й випила в травні місяці 1895 р.
Опинившись після цього в приймальному покої Рогозької частини, я про це заявила. Коли потім мене відправили до Яузької лікарні, я про це там також заявила судовому слідчому п.Ключарьову, але, за порадою моєї сестри Ольги Ломоносової, просила справу цю припинити. Зухвалість Феодосія дійшла до того, що після всього цього при зустрічі зі мною називає мене словами, незручними для друку, і погрожує вбити, кажучи, що доказів немає, але начальство все за нього, що в нього впливова родина і йому не такі справи сходили з рук і що він улюбленець архімандрита та ін.».
Вплив церкви на православне населення послаблювався на очах. У міських і сільських храмах служби відвідували дедалі рідше, за винятком хіба що Пасхи. Атеїзм зростав і набирав сили, знаходячи послідовників навіть серед священнослужителів. Наприклад, у 10-ій петербурзькій гімназії на початку XX ст. Закон Божий викладав отець Віссаріон Некрасов, який дозволяв учням розмірковувати про невідповідність окремих релігійних положень науці.
Чимало людей шукало світло віри поза церквою, приєднуючись до різних релігійних і філософських течій. Інтелігенція йшла за толстовцями, які проповідували слідом за Львом Толстим загальну любов і непротивлення злу насильством. Чималу популярність мали секти з різними поглядами — від хлистів до іоаннітів. Останні визнавали богом надзвичайно популярного в ті роки священика Іоанна Кронштадтського, що створювало чимало проблем для синоду та ієрархів церкви.

«Натовп став бити червоноармійців колами і полінами»

Після Лютневої революції церква, здавалось, остаточно втратила вплив на маси і владу. Але як тільки її стали гнітити більшовики, природне почуття справедливості російських людей дало про себе знати повною мірою. Особливо яскраво виявилося воно під час кампанії з вилучення церковних цінностей, котра почалася в 1922 році. 13—15 березня в Шуї дійшло до відкритого зіткнення з військами. Уповноважений ГПУ Штаммер, який виїжджав на місце для розслідування, доповідав: «Агитационная кампания проводилась слабо за отсутствием времени. Изъятие ценностей началось 9—10 марта в церквях, расположенных в рабочих кварталах с целью прозондировать отношение рабочих. Так как никаких эксцессов не произошло, то комиссия по изъятию ценностей решила перейти к собору, в котором между прочим имеется копия иконы Смоленской Божьей матери. 12 марта (в воскресенье) состоялось общее собрание прихожан собора с целью выбора представителей от верующих. На собрании некоторые граждане выступали с призывом ценностей не сдавать, а внести добровольные пожертвования...
Все-таки комиссия из пяти верующих была собранием избрана и 13 марта должна была совместно с правительственной комиссией приступить к изъятию. 13 марта после богослужения молящиеся не разошлись и стали ожидать прибытия в храм комиссии. В 12 часов таковая явилась и подверглась со стороны толпы разным оскорблениям как словами, так и действиями.
Видя невозможность работать, комиссия удалилась, а толпа принялась петь благодарственные молитвы по случаю «спасения» ценностей. В этот же день толпа не расходилась до самого вечера, хотя была немногочисленна и по временам разражалась угрозами по адресу коммунистов и евреев. Конная милиция неоднократно рассеивала толпу, но она собиралась снова...
5 марта были вызваны представители от верующих, чтобы начать изъятие, но ввиду скопления большой толпы, не разошедшейся после обычной службы и усиливаемой все новыми и новыми пришельцами, были сделаны попытки рассеять таковую при помощи милиции. Однако милиционеры подвергались оскорблениям, побоям и т.д. и рассеять толпу были не в силах. В то же самое время кто-то (как впоследствии оказалось мальчишки в возрасте 12—14 лет) перелез через запертую решетку колокольни и ударил в набат. На звон сбежалось до 5000—6000 человек, а также прекратили работу две расположенные в Шуе текстильные фабрики. Продолжала работу фабрика тонких сукон.
Рабочие, хотя и прекратили работу, как было указано, но активного участия в беспорядках не приняли, ограничиваясь ролью зрителей. По распоряжению начальника гарнизона на соборную площадь была двинута рота красноармейцев. Пользуясь тем обстоятельством, что красноармейцы на площади были рассыпаны в цепь, толпа пыталась их сагитировать, но, не добившись успеха, бросилась на солдат и стала отнимать у них винтовки. Произошло несколько выстрелов, причем какой-то гражданин был убит.
Толпа стала избивать красноармейцев кольями и поленьями, причем один красноармеец был избит смертельно, а 26 человек получили легкие ранения. Тогда на толпу были двинуты два грузовика с пулеметами. Пулеметами была сначала обстреляна колокольня с целью прекращения набата, затем дано несколько очередей поверх толпы. В результате толпа разбежалась, и порядок был восстановлен. Немедленно начались аресты наиболее ярых агитаторов и подстрекателей».
У багатьох містах було заарештовано й віддано під суд єпископів, священиків і найактивніших вірян, які чинили опір вилученню цінностей. Ці події, власне, визначили нову систему відносин у трикутнику влада — церква — віряни. Православні підтримували гнану церкву, здебільшого не переступаючи межу, за якою починалися гоніння на них самих. У 1920-і роки пролетарі дозволяли собі страйкувати, вимагаючи відпочинку в дні головних церковних свят. У роки масових репресій подібних ексцесів не виникало. Але як тільки тиск слабшав, усе поверталося на круги свої. Причому звичайно, як і до революції, найбільше людей приходило в церкву на Пасху.
У 1941 році уповноважений комісії партійного контролю по Орджонікідзевському (нині Ставропольському) краю доповідав у Москву про розвал антирелігійної роботи і наводив як приклад один з районів краю: «В Новоселицком районе церковники оказывают влияние на молодежь и детей. В пасхальные дни (20—21 апреля с.г.) в церкви с.Новоселицкого было более тысячи верующих, среди которых было значительное число молодежи и школьников. В эти дни не выходило на работу свыше 2 тыс. колхозников в колхозах «Садовод», «Красный воин» и других. В колхозе им. Дзержинского не вышло на работу в 1-й и 2-й день «Пасхи» 200 человек. Даже отдельные коммунисты и комсомольцы в этом колхозе праздновали «Пасху». 
Ще більше людей стали відзначати Пасху під час війни і в перші роки після неї, коли було відновлено патріаршество і, здавалося, настав мир у відносинах так і не скореної до кінця церкви та держави, яка її гнітила. У 1948 році Рада у справах Російської православної церкви доповідала: «В текущем году православный церковный праздник «Пасха» совпал с первомайскими днями, и посещение церковных служб верующими в субботу 1 мая и в ночь на 2 мая было в значительно большем количестве по сравнению с прошлым годом.
Так, во второй половине дня 1 мая в церквах Москвы, Киева, Ленинграда и других городов в течение нескольких часов наблюдались многочисленные очереди пришедших освящать куличи и пасхи, в городе Москве в Патриаршем соборе очередь с куличами и пасхами была до 10 тысяч человек, в Ново-Девичьем монастыре — 3—4 тысячи, в Иоанно-Предтеченской церкви (на Красной Пресне) — до 5 тысяч, в Воскресенской церкви (в Сокольниках) — 3—4 тысячи, в Воскресенской церкви (в Филипповском переулке) — 2,5 тысячи и т.д. По всем церквам в г.Москве верующих, приходивших для освящения куличей и пасок, было в 2—3 раза более прошлого года, в Киеве — в полтора раза. Такое же явление наблюдалось и в других городах (Ленинграде, Минске, Кишиневе, Горьком, Туле). Причем среди приходящих заметно было значительное количество детей, преимущественно девочек школьного возраста 10—14 лет.
На пасхальных ночных службах с 1 на 2 мая все церкви были переполнены, и многочисленные толпы людей (значительно больше, нежели в церкви) стояли вокруг храмов. Так, по 34 церквам в г.Москве, при максимальной вместимости всех их в 120 тыс. человек, в часы наибольшего скопления было не менее 270—300 тысяч человек. В отдельных церквах, например в Патриаршем соборе, было до 12 тысяч, в Ново-Девичьем монастыре — до 15 тысяч, в Троице-Сергиевой лавре (в Загорске) — до 15 тысяч, в Воскресенской церкви (в Сокольниках) — более 10 тысяч, в церкви Иоанна Воина (Большая Якиманка) — до 10 тысяч и т.д.».
Але щойно державний тиск поновився, а церква на кожному кроці демонструвала покірність, кількість людей, які святкували головне російське православне свято різко зменшилася. Рада у справах РПЦ із задоволенням констатувала, що основну масу молільників становлять немолоді жінки, чоловіків — не більше ніж 10%. Та чого було дивуватися, якщо сам патріарх усієї Русі Алексій I питав у другої особи в церковній ієрархії митрополита крутицького і коломенського Миколи: «Ви не могли б сказати: скільки років залишилося до настання комуністичного життя в нас? Кажуть, що три-п’ять років. Якщо ми з вами доживемо до цього, чи дозволять нам жити на пенсії в Москві? Мабуть, ні, оскільки ми своїм перебуванням тут нагадуватимемо про колишню церкву».
У хрущовські часи держава вміло розкладала окремі церковні громади і закривала храми, що подеколи призводило до ексцесів, проте не спричиняло відвертих протестів ієрархів. Звісно, за такого розкладу популярність служб падала. Так тривало до середини 1960-х.

«Автобуси, що рухались у бік церкви, були переповнені»

У 1967 році Рада у справах РПЦ повідомляла в ЦК КПРС: «Отдельные наиболее фанатичные служители культа считают, что сохранение и укрепление церкви можно обеспечить только путем организованной борьбы за отмену советского законодательства о культах, за предоставление церковникам полной свободы религиозной пропаганды. Инициатором этого дела выступил бывший управляющий Калужской епархией архиепископ Ермоген, в настоящее время отстраненный от управления епархией за нарушение законодательства о культах и игнорирование местных органов власти. В 1965 г. он собрал подписи 8 епископов под заявлением в адрес патриарха с призывом «выступить в защиту умирающей церкви» (впоследствии семь епископов отказались от своих подписей и выразили полную приверженность патриарху). Активную поддержку призыв Ермогена получил в статьях и брошюрах известного в церковных кругах Краснова-Левитина...
Одним из звеньев этой провокационно-подстрекательской деятельности является также открытое письмо патриарху и заявление в адрес руководителей Коммунистической партии и правительства, подписанные московскими священниками Эшлиманом и Якуниным, которые тесно связаны с Красновым-Левитиным и архиепископом Ермогеном... В этом письме они главный удар направляют на патриарха Алексия и епископат, которые, по их мнению, «продались властям», незаконно провели архиерейский собор в 1961 г., изменивший управление в Русской православной церкви (духовенство, в частности, было освобождено от финансовых и хозяйственных дел в религиозных объединениях). Авторы письма выдвинули программу «нового, великого религиозного возрождения русского православия, укрепления святой Руси». Патриарх отстранил Эшлимана и Якунина от службы в церкви до их полного раскаяния...
Би-Би-Си посвятило этому письму 10 передач, квалифицировав его как «исторический документ, касающийся не только Русской православной церкви, но и всего православия». Такой небезызвестный «специалист по русской церкви», как Струве, основываясь на том, что Эшлиман — еврей, Якунин — еврей наполовину, а Левитин — еврейского происхождения, делает вывод, что в СССР имеет место заметная тяга части еврейской интеллигенции к христианству, и в частности к православной церкви.
Кстати, здесь уместно сказать, что и Эшлиман, и Якунин до своего выступления были в рядах православного духовенства ничем не примечательными, рядовыми попиками, Эшлиман (1929 г. рождения) закончил художественную школу, много лет занимался реставрационными работами в храмах, а затем с 1961 г. стал работать священником в г.Москве, причем из четырех церквей изгонялся верующими за склоки и строптивый характер. Якунин (1934 г. рождения), по специальности охотовед, состоял слушателем Московской духовной семинарии, но был из нее в 1959 г. исключен за воровство, а потом в 1962 г. был посвящен в сан священника».
Природно, відразу ж з’явилася пропагандистська відповідь: «В английской газете «Католик геральд» было опубликовано интервью митрополита ленинградского и ладожского Никодима, переданное также радиостанцией Би-Би-Си, в котором, в частности, говорится: «Я должен со всей решительностью опровергнуть утверждения Эшлимана и Якунина. Утверждение об административном закрытии десятков тысяч православных храмов представляет собой беззастенчивую ложь и колоссальный миф».
Але міфом були слова митрополита Никодима. Та сама Рада у справах РПЦ приблизно тоді ж доповідала, що з 1960 до 1967 року кількість церков зменшилася на 42,7%. І це після того, як їх кількість зусиллями властей невпинно знижувалася протягом попереднього десятиріччя. І, як завжди, прояв опозиційності з боку навіть такої малої групи священнослужителів сприяв колосальному зростанню кількості прихожан.
«Обращало на себя внимание, — констатувала Рада у справах РПЦ, — присутствие у церквей и молитвенных домов большого количества неверующих, особенно молодежи. Около Успенской церкви б. Новодевичьего монастыря в Москве, по мнению наблюдателей, в полночь на 30 апреля собралось до 40 тыс. человек, в большинстве молодежь. Троллейбусы и автобусы, следовавшие в сторону этой церкви, были переполнены. Многие приезжали на легковых автомашинах».
А це було майже втричі більше, ніж у 1948 році. У 1968 році в Новодівочому монастирі на Пасху нарахували вже 45 тис. святкувальників, а роком пізніше — 60 тис. У 1970-му уповноважений Ради у справах релігій по Москві писав: «Обращает на себя внимание то, что, как и в прошлые годы, основную массу любопытствующей публики в эти часы составляла молодежь, беспрерывным потоком прибывавшая ко времени крестных ходов вокруг церквей. В этот момент многие из числа молодежи держали в руках зажженные церковные свечи и на приветствия духовенства: «Христос воскрес» вместе с верующими отвечали: «Воистину воскрес»...
Накануне Пасхи, весь день 25 апреля, в православных и старообрядческих церквах массы людей участвовали в «освящении» куличей и прикладывались к так называемой плащанице (изображение мифического Христа в гробу). По данным наблюдения, проведенного активом по линии Дома научного атеизма с нашим участием, в 20 церквах (из 43 действующих) куличи «освящали» около 170 тыс. человек. Об участии москвичей в данном обряде дает некоторое представление реализация торговой сетью весенних кексов, которые верующие обычно используют в качестве пасхальных куличей.
Так, если в период с 1 по 20 апреля хлебопекарной промышленностью было подготовлено 330 тонн весенних кексов, то с приближением Пасхи спрос на них резко возрос, и с 20 по 26 апреля изготовлено уже 670 тонн кексов, в том числе 22 апреля — 163 тонны, 23-го — 170 и 24-го — 155 тонн, а после дня «освящения» куличей спрос на кексы значительно сократился, и 26 апреля их было изготовлено только 10 тонн (накануне Пасхи в 1969 г. максимальная дневная продажа кексов не превышала 110 тонн)».
Аби зупинити процес, партія та уряд робили пасхальні дні робочими і придушували будь-яку опозиційну активність священнослужителів. За сприяння ієрархів це цілком удалося. Наприкінці 1970-х церковники знов опинилися під жорстким контролем КДБ. І, наприклад, досвідчені оперативники з МВС ходили хрестити дітей у болгарську церкву в Москві, священики якої доносили своєму, а не радянському КДБ.
Історія повторилася, як буде повторюватися знов і знов. Інтерес до церкви, який виник наприкінці перебудови в міру того, як церква ставала все більш зговірливою, задовольняючи прохання властей, і погрузла в комерційних справах, падає день від дня. Критерієм істини, як і раніше, залишаються пасхальні служби. У 1997 році в Москві, за даними ЗМІ, їх відвідало 120 тис. вірян, у 1998-му — близько 110 тис., а у 2005-му — 75 тис.
Тепер церкві повернули все майно, яке відібрали колись. Можна припустити, що незабаром відносини віруючих і церкви нагадуватимуть дореволюційні. І тоді православ’я абсолютно повноправно називатиметься традиційною релігією.

Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»