Закон і Бізнес


Підписка про невиплату

Чергові позики перетворилися на рутинне вилучення коштів у населення


История, №12 (792) 24.03—30.03.2007
4017

50 років тому, 19 березня 1957 року, президія ЦК КПРС вирішила припинити виплати за облігаціями внутрішніх державних позик, на які протягом років змушували підписуватися все населення СРСР. Історію найбільшого радянського дефолту відновив оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.


50 років тому, 19 березня 1957 року, президія ЦК КПРС вирішила припинити виплати за облігаціями внутрішніх державних позик, на які протягом років змушували підписуватися все населення СРСР. Історію найбільшого радянського дефолту відновив оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.

«Капіталісти Європи на цю справу грошей не дадуть»

Дефолт і радянська влада стали братами-близнятами невдовзі після захоплення більшовиками влади. Тепер уже мало хто пам’ятає, що засновники першої у світі пролетарської держави, взявши важелі влади у свої руки, анулювали всі боргові зобов’язання царського і Тимчасового урядів декретом ВЦВК від 21 січня 1918 року.
Зовнішній борг Російської імперії та буржуазної республіки, що прийшла їй на зміну, за різними розрахунками, оцінювався від 8 млрд до 21 млрд руб. Внутрішній борг мав цілком зіставні розміри — не менше ніж 11 млрд. Одна лише «позика свободи», випущена Тимчасовим урядом, обійшлася звільненим від царизму громадянам у 3,046 млрд руб.
Проте спроба почати фінансову історію нової держави з чистого листа закінчилася великими проблемами для радянської зовнішньої торгівлі таі дипломатії, адже країни-кредитори намагалися повернути втрачене не один десяток років. Сполучені Штати, наприклад, до 1933 року відмовлялися визнавати СРСР, вимагаючи повернення дореволюційних боргів, і встановили дипломатичні відносини лише після отримання прихованого від очей інших кредиторів відшкодування у вигляді підвищених виплат за новими позиками.
Французи вибрали інший метод: для забезпечення виплати боргів незліченну кількість разів арештовували майно, належне Союзу чи радянським держорганізаціям. Час від часу червоним зовнішторгівцям ставало в Парижі настільки тяжко, що вести справи з французькими фірмами доводилося торгпредству СРСР у Берліні. І лише прихід до влади в Німеччині нацистів змусив французів на деякий час забути про втрачені гроші.
Решта країн, обпікшись на царських боргах, перестали вірити Росії, і Держбанку СРСР доводилося переправляти за рубіж тонни золота, яким забезпечувалися поставки вкрай необхідного для радянської промисловості устаткування. Цей урок не минув марно, і надалі в Кремлі до обслуговування зовнішніх боргів ставилися з належною повагою, яка, правда, не поширювалася на ставлення до боргових зобов’язань перед власним населенням.
Народи радянської Росії виявилися на рідкість довірливими й забудькуватими. У гонитві за сьогочасною вигодою вже в 1922 році вони забули про дефолт чотирма роками раніше. Перша післяреволюційна «хлібна позика» обіцяла громадянам виплату в пудах зерна. І натовпи городян і селян, які пережили голод, вишикувалися в черзі за зерновими зобов’язаннями радвлади. «Хлібні облігації» мали й інші переваги: ними дозволялося вносити продподатки; торгуючи облігаціями без дозволу, сколочували капітал спекулянти, сила-силенна яких з’явилася після оголошення нової економічної політики. Більш-менш чітке виконання зобов’язань, як і забезпечення облігацій наступних позик золотом, привчили народ до думки, що відсотки за облігаціями виплачуватимуть як у добрі дореволюційні часи, а за допомогою виграшних облігацій можна миттєво збагатитись, утіливши в життя вічну російську мрію про чудо.
До безсрібляників існував особливий підхід. Ідеалістам давили на свідомість, пояснюючи, що, жертвуючи особистим, вони створюють загальне благо. Особливо популярним цей мотив став після появи «позики індустріалізації», коли в пропагандистській кампанії взяв участь сам Буревісник революції Максим Горький. «Мені здається, що підписка на цю позику, — писав він у 1928 році, — прямий обов’язок кожного хоч трохи свідомого громадянина Союзу рад. Адже ясно, що для того, аби створити вільну і справедливу соціалістичну державу робітників, необхідно озброїтися найдосконалішою технікою, необхідно побудувати мережу заводів і фабрик, які дали б населенню країни все, чого воно потребує. Населення саме й повинне дати гроші на виробництво всього, що йому необхідне. Капіталісти Європи на цю справу грошей не дадуть».
За трьома «позиками індустріалізації» настала позика «п’ятирічку — за 4 роки», а слідом за нею кілька випусків позик третьої п’ятирічки. На заводах і фабриках організовували змагання з підписки на позики, а приклад народу показували діячі науки й мистецтва. Преса регулярно друкувала репортажі про чергову підписку в Академії наук СРСР або Малому і Великому театрах.
Не менш барвисто оформлялися, проводилися та висвітлювалися в газетах і кінохроніці тиражі виграшів. Результат вражав: за роки перших п’ятирічок зібрали близько 50 млрд крб. Але обслуговування цієї піраміди обходилося дедалі дорожче, і в 1935 році стався дефолт обмеженого масштабу. Всі колишні облігації були переоформлені на нові, до 20 років. Строк обігу був збільшений.
Зрозуміло, що кількість охочих віддавати свої кровні державі після цього різко зменшилася. Але відмовитися від підписки на позику 1937 року — на зміцнення оборони — могли тільки невикриті «вороги народу». Тож гроші були зібрані вчасно і повністю. Без проблем розповсюджувалися позики і під час Другої світової війни, а потім — позики на відновлення народного господарства.

«Втрати компенсуватимуться заходами зі систематичного підвищення рівня життя»

Цікавий метод використовувався відносно колгоспників. Їх змушували платити двічі: спочатку брали гроші з кожного індивідуально, а потім ще і з колгоспу в цілому, не видаючи жодних облігацій. Так само чинили і з виробничими кооперативами, яких у ту пору було чимало.
При цьому влада намагалася дотримуватися показної пристойності. Так, у 1947 році ЦК ВКП(б) поклав край ініціативі партійних керівників Кіровської області, котрі вирішили вдосконалити вибивання грошей на позики з селян. Там у кількох районах ще до офіційного оголошення про чергову підписку організували виїзд колгоспників на ринки для продажу продукції зі своїх дворів. Причому з кожною групою селян виїжджав уповноважений, якому вони віддавали виторг на зберігання до початку підписки на позику. Оргбюро ЦК в спеціальній постанові повідомило обкоми й крайкоми про те, що подібна практика «дискредитує радянські позики», але нікого при цьому не покарало.
У 1948 році відбувся черговий «малий» дефолт. Облігації (тільки під час війни їх випустили на 76 млрд крб.), що накопичилися, знову переоформили на нові. Проте тепер уже ніхто не обурювався, і рік у рік трудящі віддавали на потреби держави мало не місячний заробіток. При цьому партія та уряд проявляли «турботу» про людей і дозволяли їм віддавати гроші частинами — в місяць по 7—8% зарплати.
У 1956 році борг держави населенню перевалив за 259,6 млрд крб. І в тому ж році народ уперше став сильно обурюватися наявністю в країні цього пережитку сталінської епохи. Причому тиск із боку парторганізацій викликав потік листів до ЦК КПРС.
Із заводу а/с 329 писали: «Партийным бюро ТБ завода п/я 329 был нарушен принцип добровольности при подписке на заем. Одному коммунисту дали выговор с занесением в личное дело, двоих с 12—14-летним партийным стажем перевели в кандидаты. Убедительно прошу разъяснить мне правильность понимания мною принципа добровольности и могут ли быть какие-либо решения отдельных парторганизаций по вышеизложенному» (Тут і далі особливості стилю документів збережені. — Прим. ред.).
«Вчера, 18 мая, решением партбюро, а затем решением партийного собрания меня перевели из членов КПСС в кандидаты. Причиной к этому послужило то, что я подписался на заем на меньшую сумму, чем мне было предложено, а именно: я подписался на 1500 руб. вместо предложенных 2200 при окладе 1400 руб. (не считая премиальных).
На партийном бюро, а также на партийном собрании я пояснил мое семейное положение, но это было бесполезно. Убедительно прошу вас оказать мне содействие, а если я не прав, то разъяснить, в чем именно».
На обслуговування внутрішнього держборгу йшло до 17 млрд крб. в рік, і, за розрахунками Мінфіну, зростання цих витрат в осяжному майбутньому мало зрівнятися з обсягом коштів, збираних з населення. Проблема вимагала негайного вирішення, і вихід знайшов особисто перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов.
19 березня 1957 року на засіданні президії ЦК КПРС він оголосив про прийняте рішення: «Що, якщо ми скажемо народу: хай відмовляться від позик на користь держави? Ми оголошуємо, що припиняємо випуск позик». М.Хрущов розповів товаришам про придуману ним схему, завдяки якій пограбування народу відбудеться за ініціативою самого народу. Перший секретар запропонував провести збори на великих московських підприємствах — заводах «Серп і молот», «Червоний пролетар», ім. Лихачова — де робітники мали прийняти звернення до уряду про відмову від виплат за позиками.
Потім ініціативу повинні були підтримати в інших містах. На зборах, як вважав М.Хрущов, потрібно прийняти резолюції не «виплачувати за облігаціями, а хай вони залишаються на руках у держателів як знак їх внеску в загальну справу будівництва соціалізму».
Лише Лазар Каганович обережно висловив сумнів: «Є мінус: сама позика — державна, гарантована». Але тут же зауважив, що більшість людей цю пропозицію підтримає. Хитромудрий Анастас Мікоян, який краще за інших знав реальний стан справ з бюджетом, сказав, що треба б позику замінити лотереєю. Інші члени президії ЦК беззастережно підтримали пропозицію М.Хрущова. Деталі доручили опрацювати Мінфіну, глава якого — Арсеній Звєрев — усього через шість днів подав у ЦК розгорнений план.
Міністр фінансів пропонував по-більшовицьки раз і назавжди анулювати всі борги держави народу: «Від припинення виплат за позиками та їх анулювання населення зазнає втрат. Проте ці втрати компенсуватимуться заходами щодо систематичного підвищення матеріального і культурного рівня життя населення».
Особливої турботи міністра удостоїлися колгоспи і споживкооперація: «У загальній сумі державного боргу 2,4 млрд крб. становить борг колгоспам і кооперативним організаціям, що придбавали позики в основному у воєнні роки. Цей борг також слід анулювати. Крім того, в порядку позики до державного бюджету в різні роки надходили вільні кошти з фондів промислової кооперації. Всього числиться на балансі державного боргу таких коштів 3,2 млрд крб., і коштів, переданих органами державного страхування, — 3,8 млрд крб. Ці суми також доцільно списати з балансу державного боргу».
Проте, на думку Мінфіну, причина була в тому, що річний план уже був зверстаний. А в ньому передбачалися доходи від нової позики в розмірі 19,2 млрд крб. Витрати на обслуговування держборгу в 1957 році дорівнювали 11,7 млрд, тому в бюджеті утворювалася діра в 7,5 млрд. І закрити її пропонувалося, випустивши лотереї.
Найзабавнішим у плані А.Звєрева було те, що лотерейні білети пропонувалося розповсюджувати, як і держпозики, в добровільно-примусовому порядку. Головний фінансист країни провів розрахунок і подав на затвердження ЦК попередні цифри: «Для восполнения доходов государственного бюджета и предотвращения еще большего разрыва в балансе денежных доходов и расходов населения необходимо выпустить во втором квартале 1957 года денежно-вещевую лотерею на сумму 9 млрд руб., имея в виду при этом, что 20% этой суммы будет выплачено населению в виде денежных и вещевых выигрышей.
План размещения лотерейных билетов установить среди рабочих, служащих и военнослужащих в размере 7500 млн руб., а среди крестьян — 1500 млн руб. По отношению к месячному фонду заработной платы намечаемая сумма размещения билетов среди рабочих, служащих и военнослужащих составит 13%, а средняя сумма размещения билетов на селе составит 76 руб. на одно крестьянское хозяйство. В прошлом году подписка рабочих, служащих и военнослужащих на заем, выпущенный в 1956 году, составляла 76,6% месячного фонда их заработной платы, а подписка крестьян на заем — 214 руб. в среднем на одно хозяйство».
Але, як завжди, на шляху грандіозних планів Мінфіну стали реалії соціалістичної економіки. Випустити для лотереї 600 надпланових «Волг», 2100 «Москвичів», 9000 мотоциклів, десятки тисяч велосипедів, радіол, холодильників і пральних машин радянська промисловість виявилася не в змозі. Виходило, що нової підписки на позику не уникнути.

«Людина живе не для того, щоб накопичувати»

Не краще було і з ініціативою знизу. Прощати борг державі найсвідоміші трудящі планети, всупереч очікуванням ЦК, не поспішали. І, видно, промацавши настрій робітників, ніхто з керівників партії та уряду на найбільші московські заводи не поїхав. Тому за справу довелося братися першому секретарю ЦК.
Свою агіткампанію М.Хрущов почав у Горьковській області з виступів на заводах і перед колгоспним активом. Як свідчить стенограма однієї з таких зустрічей, він розказував робітникам і селянам таке: «Мы в Центральном комитете партии и в правительстве не раз обсуждали вопрос о том, как бы нам прекратить подписку на заем. Конечно, человек, который не совсем разбирается в делах государства, скажет: «Что ж, не выпускайте заем и не проводите подписки». Вот и все. (Сміх.) На самом деле это не такой легкий вопрос. Мы два года, в 1953 и 1954 годах, выпускали заем наполовину меньше обычного, но из этого ничего не вышло. В 1955 году опять мы были вынуждены выпустить заем на сумму 32 млрд руб., а в 1956 году подписка составила свыше 34 млрд. В текущем году мы думаем о том, как бы хоть наполовину сократить сумму нового займа, но ничего не выходит.
Сейчас нам приходится выплачивать по займам в виде выигрышей и погашений каждый год крупные суммы. В этом году придется платить около 16 млрд руб., в будущем году — 18 млрд, а в 1967 году пришлось бы выплачивать 25 млрд руб., т.е. почти столько, сколько намечалось по подписке на заем в текущем году. Получается заколдованный круг. Выходит, что в один карман государство кладет деньги от займов, а из другого кармана выдает такое же количество денег на оплату выигрышей по займам. Как же быть?»
Далі М.Хрущов почав брехати, як завжди — до самозабуття: «Мы решение еще не приняли, хотели посоветоваться с рабочими, колхозниками, служащими и интеллигенцией. И если они поддержат наше мероприятие, тогда можно принять соответствующее постановление».
Потім «дорогий Микита Сергійович» почав заманювати народ міфічною вигодою: «Центральный Комитет партии и Советское правительство считали бы возможным поступить так: начиная с 1958 года прекратить выпуск займов, кроме 3%-го свободно обращающегося. В текущем году выпустить заем не на 26 млрд, как намечалось ранее, а на 12 млрд руб.
Теперь — как лучше разместить заем? Тут надо тоже подумать. Есть такое предложение: чтобы люди, которые зарабатывают до 500 руб. в месяц, на этот заем не подписывались, а которые получают свыше 500 руб. — подписывались бы на заем, но не более как на двухнедельный заработок. Мы думаем, что это будет выгодно и для государства, и для народа. Для народа выгодно потому, что будет крепнуть наше социалистическое государство, в процветании которого заинтересован каждый советский человек. Кроме того, каждый трудящийся получит и чисто материальный выигрыш. (Оплески.)
Но мы не можем осуществить это мероприятие, не можем прекратить выпуск займов, если одновременно не прекратим выплату выигрышей и погашений по ранее выпущенным займам. Поэтому мы предложили бы выплату по займам отложить на 20—25 лет. Если вы считаете, что это правильно, я призываю вас поддержать. (Бурхливі оплески.) А через 20—25 лет начнется выплата по облигациям. Разумеется, не сразу, потому что сразу выплатить 260 млрд руб. невозможно, а по частям — примерно по 13 млн руб. ежегодно.
Конечно, следует оговориться, что начислять проценты за эти годы государство не будет. Одним словом, сделать замораживание тех займов, которые находятся у населения. Надо сказать, что при этом государство, не распространяя займа среди населения, получило бы заем на 20 лет, ибо те средства, которые надо было бы выплачивать по займам, останутся в распоряжении нашего государства, а это большие деньги.
Мы в Центральном комитете партии и правительстве советовались, куда направить эти деньги. Надо направить их на удовлетворение нужд народа, увеличить количество ассигнований на жилищное строительство, на строительство школ, больниц, родильных домов, детских яслей, детских садов и другие нужды, т.е. на то, что связано с улучшением жизни и быта советских людей. (Оплески.) Мы ставили эти вопросы перед рабочими завода «Красное Сормово» и не слышали ни одного голоса против. А там было 20 тысяч рабочих, и предложение встретило полную поддержку. (Оплески.) Потом был митинг на автомобильном заводе. Там присутствовало около 60 тысяч человек, и они одобрили мероприятие Центрального комитета партии и советского правительства по займу. Теперь и вы, участники совещания работников сельского хозяйства Горьковской, Арзамасской, Кировской областей, Чувашской, Марийской и Мордовской автономных республик, горячо поддерживаете эти мероприятия. (Тривалі оплески.)».
Після такої підтримки радянських трудівників залишалося лише ще раз штурхонути ворогів із Заходу, які не вміють настільки вправно вибиратися з фінансових проблем: «Товарищи! Капиталисту, этому торгашу, который отца родного за полпроцента зарежет, если ему это прибыльно, никогда не понять души нашего советского человека. Он никогда не поверит, что вы добровольно на это идете. Прочитает в газетах и скажет: запугали рабочих и крестьян, вот они и согласились.
Капиталист не понимает нового человека, человека советского, который родился и воспитывался в наших условиях, когда человек живет не для того, чтобы накапливать и грабить другого. Наш человек работает, участвует в труде, он получает за свою работу в соответствии с вкладом, который вносит в общее дело. Но это оплата сегодняшнего дня. Вместе с тем он смотрит вперед, в будущее, работает для будущего. И это не далекое будущее, а завтрашний день — коммунистическое общество. (Оплески.)».

«Партія та уряд запропонували гарну, корисну справу»

Ілюзію масової підтримки створював весь пропагандистський апарат країни. У газетах почали друкувати листи робітників і домогосподарок, котрі гаряче схвалювали рішення партії та уряду не повертати населенню борги:
«В газете я прочитала речь товарища Н.Хрущева, в которой он говорит о займах, и вполне согласна с его предложением. Особенно понравилась мне мысль о том, что следует отсрочить платежи облигаций и обратить эти деньги на улучшение бытовых нужд трудящихся. Возьмем нашу семью: у нас имеется облигаций на сумму 12740 руб. За 1956 год мы получили по выигрышам и погашениям около 3000 руб. На эти деньги приобрели телевизор, стиральную машину и пылесос. Это, конечно, неплохо для одной семьи. Но было бы куда лучше, если бы на деньги, выплачиваемые по выигрышам, была построена механизированная прачечная; хороший домоуправленческий клуб и т.д. А сколько будет сооружено новых жилых домов, детских садов, больниц на средства, которые останутся в распоряжении государства! Каждая семья получит и чисто материальный выигрыш, так как реально ощутит ежемесячную прибавку вначале от уменьшения удержаний по займам, а с будущего года — от полного прекращения их. Одним словом, партия и правительство предложили хорошее, полезное дело. Наверное, домохозяйки согласятся со мной.
М.Гусева, домохозяйка».
Але в реальності відбулося те, чого найбільше боявся міністр фінансів А.Звєрев, — почалася паніка. Дисципліновано підписавшись у середині травня 1957 року на останню примусову позику, народ побіг в ощадкаси знімати гроші. Люди не повірили в те, що партія та уряд задовольняться заморожуванням виплат за облігаціями. Міністерство торгівлі СРСР доповідало:
«В ряде городов (Курске, Смоленске, Рязани, Ереване, Одессе, Ташкенте, Самарканде, Коканде, Маргелане, Бухаре, Вильнюсе, Кирове, Костроме, Тбилиси) на основе ложных слухов о якобы предстоящей денежной реформе в мае с.г. резко повысилась покупка товаров в магазинах.
Скупались различные ювелирные изделия, преимущественно из золота, часы, стенные часы, хрусталь, меховые изделия, дорогие шелковые и шерстяные ткани, костюмы, пальто, радиоприемники, велосипеды, мебель и др. Оборот по скупаемым товарам увеличился против обычного примерно в два—два с половиной раза.
С 14 мая резко повысился спрос на товары в некоторых городах Узбекистана, особенно в Ташкенте, Самарканде, Коканде, Маргелане и Бухаре. Торговая выручка в Ташкенте повысилась примерно в три раза.
Такая вспышка произошла в середине мая в г.Вильнюсе. Если вильнюсский универмаг в обычные дни продавал товаров на
580 тыс. руб., то 14 мая его оборот составил 2,2 млн руб. Один ювелирный магазин реализовал 12 мая товаров на 200 тыс. руб. при обычной дневной продаже 20 тыс. руб.
Промторг и универмаг г.Кострома 5 мая продали товаров на 1640 тыс. руб., 7 мая — на 1870 тыс. руб., в то время как обычно их выручка составляла около 600 тыс. руб.».
Не повірили громадяни й у те, що держава коли-небудь виплатить за облігаціями хоч щось: у країні було немало сімей, де з красивими папірцями дозволили грати дітям. А в 1974 році було оголошено, що держава погасить старі облігації, і про дефолт 1957 року стали забувати. На рубежі 1990-х громадяни знову виявилися не готові до відмови держави та її банків платити за зобов’язаннями, але потім заспокоїлись і знову все забули. І тому нічого дивуватися, що в серпні 1998 року дефолт знову сприйняли як щось нове і незвичайне. Так само, мабуть, буде й надалі.

Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»