«Не знаю, як я все це переніс»

Психлікарні — надзвичайно надійний засіб боротьби з інакомислячими

История, №8 (788) 24.02—02.03.2007

4396

40 років тому, 14 лютого 1967 року, Мінохоронздоров’я СРСР затвердило інструкцію про примусове психіатричне лікування, яке стали широко застосовувати проти інакомислячих. Причому, як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, навіть керівники радянської психіатрії не хотіли знати, скільки дисидентів у країні оголошено божевільними.

«Оголосити божевільним і відправити у Владивосток»

Серед загадок російської душі не дуже помітне, але важливе місце займає ставлення її володарів до її ж захворювань. З одного боку, в Московії споконвіку любили юродивих. А церква навіть канонізувала найшанованіших із них.
Але одночасно душевні недуги вважалися ганебними і до людей, котрі втратили розум, ставились майже як до заразливих хворих.
У Московській державі їх віддавали в монастирі, де тримали довічно під замком і в ланцюгах. Але найцікавішим було те, що з часів середньовіччя ставлення до вітчизняних божевільних залежало від того, чи були в їхньому маренні очорнювальні слова на адресу влади. Божевільних, які виголошували подібні промови, тримали в суворих умовах нарівні з найнебезпечнішими розбійниками. Проте оголошувати божевільними ворохобників, які поширювали крамольні думки, було б гріхом, утручанням у промисел Божий. І тому перші відомі випадки оголошення інакомислячих божевільними належать до кінця галантного XVIII ст. А на потік «штампування» політичних божевільних поставив лише Микола I у 1826 році. Правда, на початку його правління цей потік був ще вузьким струмочком.
Першим оголошеним найвищою владою божевільним виявився генерал-майор граф Матвій Дмитрієв-Мамонов, багатющий російський поміщик, герой російсько-французької війни, друг багатьох декабристів. 14 грудня 1825 року він не вийшов на Палацову площу, але згодом відмовився присягати новому імператору.
Вчинити так після розгрому повстання декабристів могла людина або благородна, або божевільна, і Микола I оголосив, що М.Дмитрієв-Мамонов божевільний. Графа заслали в його маєток, де він вів самотнє життя і незабаром дійсно збожеволів. Отже, метод виявився дієвим і використовувався потім ще не раз.
Найвідомішим з політичних божевільних під час царювання Миколи I став Петро Чаадаєв. На його «Філософічні листах», опублікованих у 1836 році, імператор написав: «Прочитав статью, нахожу, что содержание оной — смесь дерзостной бессмыслицы, достойной умалишенного».
Приклад самодержця наслідували й високопоставлені чиновники. Під приводом душевної хвороби вони відправляли занадто норовистих і незлагідних підлеглих у будинки божевільних. До середини століття така практика стала нормальною. Про це писав, наприклад, у своїх «Думках про суть і значення чиновницького побуту», що вийшли в 1846 році, Ернст Рейнталь. Подібна доля могла спіткати будь-якого правдошукача в мундирі і без такого, якщо його діяльність шкодила інтересам високого начальства.
Антон Чехов, котрий побував наприкінці XIX ст. на Сахаліні, описав долю одного з «призначених» божевільним: «Ружичко був призначений інспектором сільського господарства на Сахалін; ознайомившись детально з місцевими умовами, дійшов висновку, що створення на Сахаліні сільськогосподарської колонії неможливе. Такий висновок Ружичка стурбував місцеве начальство, звикле привласнювати гроші, що виділялися урядом для сільськогосподарського освоєння Сахаліну; до того ж новий інспектор виявив розтрати казенних коштів і афери з «колонізаційним фондом».
Генерал-губернатор Східного Сибіру Анучин заборонив Ружичку критикувати сахалінські порядки й говорити про неможливість колонізації, щоб не викликати «деморалізації населення». Тоді агроном звернувся до Олександра III, але у відповідь на його телеграми імператор заборонив Ружичку «відправляти телеграми, що стосуються його особистих поглядів на о.Сахалін». Міністерство державного майна звільнило Ружичка; для остаточного приховання чуток про беззаконня новий приамурський генерал-губернатор Д.Корф розпорядився оголосити його божевільним і відправити у Владивосток».
Куди рідше визнавали божевільними вельмож і персон імператорської крові. Проте траплялося й таке. Наприклад, Олександр II у 1874 році оголосив серйозно хворим і таким, який потребував особливого лікування, свого племінника — великого князя Миколу Костянтиновича, котрий попався на крадіжці. Лікували його відповідно до канонів тодішньої психіатрії: обливали крижаною водою, впаковували в гамівну сорочку. Але потім просто вислали в Ташкент, і аж до повалення монархії в 1917 році, попри всі запевнення лікарів у його одужанні, великий князь і надалі вважався божевільним.

«Знайти санаторію, щоб з неї було важко втекти»

Спроба лікарів допомогти Миколі Костянтиновичу цілком відповідала духу лібералізму, що запанував на початку XX ст. серед російської інтелігенції взагалі й медичного співтовариства зокрема. Зламати цей настрій не змогли навіть більшовики, які захопили владу. Втім, у перші післяреволюційні роки політична психіатрія і так застосовувалася в рідкісних випадках.
Найбільш відомий — поміщення в психлікарню есерки Марії Спиридонової. Після спроби антибільшовицького перевороту 6 липня 1918 року її засудили до восьмимісячного ув’язнення, але стара революціонерка змогла втекти. Її знову піймали і за пропозицією Фелікса Дзержинського ізолювали в психіатричній лікарні. У 1921 році він особисто розпорядився: «Охрану и наблюдение надо бы сорганизовать достаточную, но в замаскированном виде. Санатория должна быть такая, чтобы из нее трудно было бежать и по техническим условиям. Когда найдете таковую и наметите конкретный план, доложите мне» (Тут і далі лексичні та стилістичні особливості джерел збережені. — Прим. ред.).
Але в більшості випадків у психіатричних репресіях не було потреби. Більшовики зберігали ліберально-інтелігентське ставлення до психічнохворих. Багато хто з них сам звертався до психіатрів, причому не тільки до вітчизняних. Не особливо ховаючись, лікувалися й червоні командири, які пройшли громадянську війну. Але головне полягало в тому, що оголошувати своїх ворогів божевільними було політично невигідно. Особливо після переходу важелів управління до Йосипа Сталіна, котрий пропагував теорію посилення класової боротьби. Не можна ж посилювати боротьбу з божевільними.
До 1935 року політбюро не розглядало питань про психіатрію зовсім. Але навіть у роки «великого терору» через відсутність чіткої та зрозумілої позиції високого керівництва в справі використання психіатрії з політичною метою спостерігалися сумбур і «какофонія». Деяких в’язнів ГУЛАГу, які божеволіли, відправляли в спеціальні психіатричні лікарні тюремного типу. Інших продовжували тримати в таборах. Водночас деякі вороги народу ховалися від покарання за допомогою психіатричних діагнозів. Мало того, високопоставлені співробітники каральної системи користувалися цією лазівкою для порятунку звинувачених у політичних злочинах.
Подібний випадок стався в Москві під час війни. У 1943 році військовий трибунал розглядав «справу антирадянської групи диригента Хмелевича», яка від початку до кінця була сфабрикована московським управлінням НКВС. Чекісти завербували кількох знайомих між собою артистів і музикантів і кожному з них доручили вести провокаційні розмови з іншими. На підставі агентурних донесень усіх учасників групи арештували й судили. Всім дали великі строки, а Хмелевича засудили до розстрілу.
Але справа потрапила на очі голові Військової колегії Верховного суду СРСР Василю Ульріху. І людина, яку по праву називають кривавим катом, виявила, що диригент спостерігався в психіатра. Він розпорядився направити Хмелевича на психіатричну експертизу й власноручно написав записку в НКВС із розпорядженням не розстрілювати Хмелевича до отримання результатів і можливого перегляду справи. У результаті диригент був визнаний неосудним, що не врятувало його від ув’язнення, зате зберегло йому життя.
Ситуація різко змінилася після війни. Мабуть, слідчі держбезпеки, розглядаючи слизькі справи, не могли зважитися на застосування до звинувачуваних найсуворіших каральних заходів. Дуже свіжими ще були в них у пам’яті арешти й розстріли колег, збвинувачених у 1938—39 роках у незаконних методах ведення слідства й необгрунтованому переслідуванні ні в чому не повинних людей. Тому при щонайменших зачіпках — лікуванні в психіатрів, дивній поведінці — вони вважали за краще відправляти підопічних на психіатричне обстеження й подальше примусове тримання в лікарні. Тим же шляхом пішли й керівники різних рангів, котрі почали, як і в XIX ст., відправляти до психіатрів своїх понад міру правдолюбивих підлеглих.
Наприклад, у 1953 році пропагандист Свердловського райкому партії в Москві С.Писарев звинуватив секретаря райкому в розкраданнях. Той зажадав на Луб’янці, щоб органи держбезпеки відновили розгляд старої справи 1930-х років, за якою пропагандист був виправданий. Слідчим не хотілося братися за кляузну справу, і С.Писарева «перепасували» до психіатрів. Добре що в 1926 році він за власною ініціативою пройшов психіатричне обстеження. І до того ж вирізнявся «дивацтвами»: вів строгий облік витрат, протягом років зберігав квитанції про оплату всього і вся.
Вирватися йому вдалося тільки в 1954 році й лише за допомогою високопоставлених друзів, які поручилися за нього перед високим керівництвом. Якби не вони, С.Писарев міг би до кінця життя залишитися на примусовому лікуванні. Адже на той час політика партії в психіатричному питанні нарешті прояснилася: політична психіатрія виявилася запитана особисто Микитою Хрущовим.

«Людина перестає бути людиною»

М.Хрущов дав країні політичну установку: «Не любити соціалізм можуть тільки божевільні», — і країна сприйняла її як керівництво до дії. Тим більше, що з репресіями потрібно було покінчити, але й політичних супротивників вимагалося карати. У 1960 році в радянських КК і КПК навіть з’явилося положення про те, що примусове лікування може застосовуватися до тих, хто вчинив «суспільно небезпечне діяння».
Попит навіть при соціалізмі породжував пропозицію, і професор Андрій Снєжневський видав на-гора теорію млявоплинної шизофренії. Її симптоми — «марення правдошукача», «філософську інтоксикацію» й інші — можна було знайти в поведінці практично будь-якої людини. Психіатричне співтовариство спочатку чинило опір і доводило, що це не теорія, а бездумна компіляція термінів із чужих праць. Але партія, як відомо, краще відала, хто в країні вчений, а хто — шарлатан. А.Снєжневський у 1962 році став академіком АМН СРСР, а в 1974 році — героєм соцпраці.
Застосування політичної психіатрії відкривало безліч різноманітних можливостей. Наприклад, можна було ізолювати тільки що реабілітованих жертв репресій, чия поява на волі могла завдати шкоди ідеологічній роботі. Так опинився в психіатричній лікарні письменник Данило Андреєв, якого тримали там доти, доки не з’ясувалося, що він невиліковно хворий.
Ще ціннішим виявилося скористання з глибоковікової та незгасної неприязні радянських людей до психічнохворих. Наприклад, у 1967 році в Києві, коли інтелігенція та студенти відзначали черговий день пам’яті Тараса Шевченка, міліція за вказівкою місцевого ЦК спробувала арештувати призвідників і активістів цього, як визнали партійні боси, націоналістичного заходу. Проте присутні не випустили міліційні машини зі щільного людського кільця. Натовп, що розростався, настільки налякав чиновників, що вони розпорядилися відпустити затриманих. А потім поодинці відправили активістів до психіатричних лікарень.
А.Снєжневський з його теоріями виявився корисним й у внутрішньополітичній боротьбі в ЦК. З його допомогою зняли з роботи Валентина Пивоварова — колишнього охоронця й помічника М.Хрущова, призначеного останнім керуючим справами ЦК. Керсправами вважав себе першим не тільки серед рівних, а й серед старших товаришів, за що й поплатився.
«У травні 1960 року, — писав В.Пивоваров М.Хрущову, — я на кілька днів поїхав у «Барвиху» відпочити. Лікар санаторію оглянув мене, а потім сталося щось незрозуміле. Днів через три в «Барвиху» приїхав професор Снєжневський. Він сказав, що хоче мене оглянути. Я запитав, хто він. Снєжневський відповів, що він психіатр. Не бачивши жодних причин піддаватися дослідам психіатра, я відмовився від огляду. Наша розмова зі Снежневським відбувалася протягом трьох-чотирьох хвилин, не більше. У результаті цієї розмови народився на світ документ зі страшним діагнозом — «шизофренія»...
Три дні по тому мене консультував заступник директора Всеукраїнського психоневрологічного інституту професор Литвак. Він не знайшов ніяких ознак шизофренії... Пам’ятайте, Микито Сергійовичу, в листопаді 1960 року я був у вас на прийомі, і ви сказали мені, що товариші Ф.Козлов і М.Суслов добре відгукуються про мою роботу на посаді керуючого справами ЦК КПРС. Ви тоді висловили жаль з приводу мого захворювання, я вам розказав історію виникнення діагнозу про шизофренію, і мені здавалося, що питання вичерпано».
Як тільки М.Хрущов пішов у відпустку, В.Пивоварова звільнили з посади у зв’язку з психічним захворюванням. Сперечатися з товаришами й тим ставити під сумнів діагнози А.Снєжневського М.Хрущов не став і лише в 1963 році допоміг В.Пивоварову влаштуватися на роботу. Власне, керуючому справами ЦК ще сильно пощастило, що він не потрапив до рук А.Снєжневського і його соратників.
Один із їхніх «пацієнтів», Віктор Рафальський, згадував: «Після слідства я потрапив у казанську психлікарню. Кололи мене там нещадно. Бути весь час під нейролептиками — річ страшна. Цей стан описати неможливо. Немає спокою ні вдень, ні вночі. Людина перестає бути людиною. Стає просто особиною, істотою жалюгідною, зведеною до тваринного стану. Якого-небудь медичного підходу до лікування тут немає, призначення ліків діє автоматично — місяць за місяцем, рік за роком. Нікому немає діла, що таким ось чином людину роблять інвалідом, бо ніякий людський організм не в змозі витримати систематичних атак нейролептиків...
Метод утихомирення: роздягають догола, обкутують мокрим простирадлом, прив’язують до ліжка і в такому стані тримають, поки людина не залементує. Бо, висихаючи, щільно обернуте простирадло заподіює нестерпний біль. Це так звана укутка. У ленінградській психлікарні застосовувалася досить часто...
Чи достойне це самої суті цивілізованої держави? Відібрано життя. Обпльовано, загиджено душу. Двадцять років загублено, рахуючи з дня останнього арешту — рік 1966-ий. Двадцять років. Вдумайтеся тільки в це. Не знаю, їй-богу, не знаю, як я все це переніс».

«Метод електрошокової терапії суворо обмежений»

Часом А.Снєжневський проявляв дивну гнучкість, і багато людей, які знали цього професора, вважали його швидше вправним майстром інтриг, ніж лікарем. Коли вимагало начальство, він, як і більшість його колег, відступав і легко змінював діагноз.
Так було, наприклад, у випадку з генералом Купріяновим, звільнення якого з психіатричної лікарні зажадав маршал Георгій Жуков. І навпаки, на вимогу керівництва політпсихіатри розширювали й посилювали свою діяльність. Їхнє золоте століття настало після призначення головою КДБ Юрія Андропова. Переживши угорське повстання 1956 року, він був упевнений, що психлікарні — один з найкращих і надійних засобів боротьби з інакомислячими.
Боротися Ю.Андропову було тим простіше, що за три місяці до його призначення головою КДБ, 14 лютого 1967 року, Мінохоронздоров’я СРСР затвердило інструкцію про примусове психіатричне лікування. Мережа спеціалізованих психіатричних установ при ньому постійно розширялася й посилювалася. Як санітарів, наприклад, використовували карних злочинців, яким дозволяли по-звірячому знущатися над в’язнями психіатричних лікарень.
Колишніх підопічних не залишали в спокої навіть після того, як вони покидали СРСР. Наприклад, у 1976 році вирішили отруїти життя сину поета Сергія Єсеніна Олександру Єсеніну-Вольпіну тому, який виїхав до США чотирма роками раніше . Він працював професором в університеті Бостона, коли його наздогнала «звісточка з батьківщини», виконана в типовому стилі активних заходів КДБ. Італійський тижневик «Раджоне» опублікував статтю, де говорилося: «Єсенін-Вольпін до від’їзду з СРСР був вісім разів у будинку божевільних... По прибутті до Італії його помістили в Римі в будинок божевільних. Зараз його лікують американські психіатри».
Як завжди, текст із посиланням на західне видання передав ТАРС, потім його надрукували радянські газети, звідки його запозичили видання зарубіжних компартій. Але виявилося, що в кия два кінці. У 1977 році О.Єсенін-Вольпін подав у Нью-Йорку до суду на інформагентства ТАРС і АПН. І зам’яти цю справу вдалося з величезними зусиллями шляхом політичних поступок американцям, про яких вважають за краще не згадувати дотепер.
Мало того, по всьому світу почалися акції проти радянської каральної психіатрії. Ю.Андропов доповідав у ЦК 1976 року: «В ряде западных стран нагнетается антисоветская кампания с грубыми измышлениями об использовании в СССР психиатрии якобы в качестве инструмента политической борьбы с «инакомыслящими». Идеологические центры и спецслужбы противника широко привлекают к этому средства массовой информации, используют трибуны научных форумов, инспирируют антисоветские «демонстрации» и «протесты». Систематически предоставляют возможность выступать с грязными вымыслами об условиях помещения и содержания больных в советских психиатрических лечебницах «живым свидетелям», известным своей антисоветской деятельностью на Западе, — Файнбергу, Плющу, Некрасову, Горбаневской и некоторым другим...
Организаторы клеветнических выступлений стремятся подготовить, как видно, общественное мнение к публичному осуждению «злоупотреблений психиатрией в СССР» на предстоящем VI Всемирном конгрессе психиатров (Гонолулу, США) в августе 1977 года, рассчитывая вызвать политически негативный резонанс в канун празднования 60-й годовщины Великой Октябрьской социалистической революции... Комитетом госбезопасности через оперативные возможности принимаются меры по срыву враждебных выпадов, инспирируемых на Западе вокруг советской психиатрии».
Звичайно, заходи вживалися, радянські психіатри давали відсіч зовнішнім ворогам. Але все-таки документи свідчать про те, що вони схаменулися. Вже під кінець 1970-х керівництво радянської психіатрії почало занижувати свої заслуги в боротьбі з інакомисленням. У звіті про боротьбу з дисидентами Інституту судової психіатрії імені Сербського, підписаному начальником управління з упровадження нових лікарських засобів і медичної техніки Мінохоронздоров’я СРСР та постійним представником СРСР у комісії з наркотиків при ООН Едуардом Бабаяном, ішлося, що обвинувачені за політичними статтями з 1972 до 1976 року становили менше ніж 1% обстежених в інституті — 132 особи. Причому 37 із них були визнані осудними.
Ще більш цікавим було те, що, як відзначалось у звіті, даних в цілому по країні Мінохоронздоров’я у своєму розпорядженні не мав. На цьому фоні наведені в доповіді міркування про гуманізм радянської психіатрії виглядали цілком органічно: «В советских психиатрических и психоневрологических учреждениях для лечения больных применяются методы и средства лечения, общепринятые во всех зарубежных странах.
Однако необходимо подчеркнуть, что такие опасные для больного методы и средства, как нейрохирургическое удаление лобных долей мозга, перерезка проводящих путей, идущих от лобных долей мозга (лобэктомия, лейкотомия), применение ЛСД и др. производных лизергиновой кислоты, которые все еще применяются на Западе и в первую очередь в США, в СССР запрещены (приказ министра здравоохранения СССР №1003 от 9.XII.50 г.; №248 от 25.III.67 г.); метод электрошоковой терапии строго ограничен. Кроме того, психоанализ как неэффективный метод, целиком основанный на реакционных теориях, после изучения в 30-х годах был исключен из практики советской психиатрии.
Психотропные препараты появились в СССР несколько позже, чем на Западе, и были воспроизведены или синтезированы в основном по их подобию. Первый советский психотропный препарат «аминазин» является аналогом зарубежного «ларгактила», «хлорпромазина», а «трифтазин» — аналогом «стелазина».
В советской психиатрии, как правило, психически больные обеспечиваются комбинированными методами лечения. Сочетание медикаментозной терапии с психотерапией, физиотерапией, трудовой терапией дает возможность максимально индивидуализировать курсы лечения и использовать лекарственные средства в тех оправданно малых дозах, которые обеспечивают максимальный терапевтический эффект и в то же время, как правило, не вызывают нежелательного побочного действия...
Дозировки лекарственных средств... по сравнению с практикой Запада весьма часто ниже. Этот факт даже был отмечен в английском журнале «Интернациональный журнал социальной психиатрии» (1972, 18, I, Англия) психиатром Д.Рубинсом. Он писал: «Основной метод лечения — фармакотерапия (он говорит об СССР), но лекарства назначаются в относительно малых дозах». И он приводит пример препарата «хлорпромазина» (советский «аминазин»), указав, что в США применяют этот препарат в дозировке в два и более раз большей».
Тим часом і в столицях, і в провінції продовжували широко застосовувати звірячі методи лікування і «нагороджувати» інакомислячих діагнозом «млявоплинна шизофренія».
Під час перебудови каральну психіатрію почали викривати. Але потім про неї, здавалося б, сказали все й закрили питання раз і назавжди. Ось тільки в Росії нічого й ніколи не минає безповоротно. Ставлення до психічнохворих залишається незмінним. І хто знає, чи не почнуть кваліфікувати питання про причини перемог на виборах окремих партій як «марення правдошукача»?

Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»