Закон і Бізнес


«Виявився політично гнилим»

Згуртованість команд цементувалася спільним розтягуванням держкоштів і держвласності


История, №5 (785) 03.02—09.02.2007
2307

60 років тому, в січні 1947 року, почалися чистки в керівництві обкомів. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ відновив історію того, як радянській регіональній еліті все ж таки вдалося добитися спокою і стабільності.


60 років тому, в січні 1947 року, почалися чистки в керівництві обкомів. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ відновив історію того, як радянській регіональній еліті все ж таки вдалося добитися спокою і стабільності.

«Ще не доріс до секретаря обкому»

Після приходу більшовиків до влади одним з найбільш болісних для них стало питання регіональних кадрів. Дуже часто траплялося, що керувати губкомами і губвиконкомами призначали тих із більш-менш перевірених більшовиків, хто був вільний від інших обов’язків, міг швидко дістатися до місця призначення або вже з яких-небудь причин перебував там.
Але для 75 губерній не вистачало досвідчених керівників: більша частина з 12 тис. більшовиків з «дожовтневим стажем» була на партійній роботі в Москві й армії, працювала в центральних держустановах і ВНК. Тому в грудні 1921 року на IX всеросійському з’їзді рад було прийнято рішення скоротити кількість губерній.
Нові територіальні утворення почали формувати наприкінці 1923 року. В Уральську область, наприклад, ввійшли чотири колишні губернії — Єкатеринбурзька, Пермська, Челябінська і Тюменська; їх стали називати округами. Причому нову адміністративну одиницю створювали лише після того, як для неї знаходився лояльний до Йосипа Сталіна керівник. Гігантська Ленінградська область (Ленінградська, Новгородська, Псковська, Мурманська і Череповецька губернії) з’явилася на картах не раніше, ніж опозиціонера Григорія Зинов’єва в колисці революції змінив Сергій Кіров.
До кінця 1929 року в РРФСР було вже 22 збільшені «суб’єкти» (серед них 2 автономні республіки — Казахстан і Киргизія). Далі їх кількість зменшувалась. Керівники нових адміністративних утворень разом з главами 6 союзних республік — Білорусі, України, Закавказької СФРР, Узбекистану, Туркменії та Таджикистану — підтримали Й.Сталіна в його боротьбі за лідерство.
Але після розгрому внутріпартійної опозиції в Й.Сталіна нарешті дійшли руки до регіонів. Владні провінційні начальники стали йому не тільки не потрібні, а й небезпечні. За час боротьби з ухилами й ухильниками вони зібрали команди однодумців-керівників, до яких, крім партійних і радянських функціонерів, як правило, входили начальники краєвих і обласних ГПУ й НКВС. Члени команд справляли вирішальний вплив на вибори делегатів на партійні з’їзди і тому могли впливати на розстановку сил у верхівці ВКП(б).
Згуртованість команд цементувалася спільним розтягуванням держкоштів і держвласності. Крім того, і це було найнеприємнішим для Й.Сталіна, до регіональних команд приєдналися високі військові чини. Тоді існувало вісім військових округів і дві окремі армії, і коло найвищого командного складу було дуже вузьким — близько півтора десятка червоних генералів, які змінювали один одного. Ймовірність змови провінційної партійної та військової еліт була високою.
Будь-яка спроба вождя директивно обмежити владу «удільних князів» могла призвести тільки до їх об’єднання проти нього як спільного ворога. Тому він зробив вельми вдалий обхідний маневр — поруйнував внутрішню змову, що назрівала. 23 липня 1930 року з’явилася постанова «Про ліквідацію округів». Другі за значенням люди в регіональній ієрархії — секретарі окружкомів — залишилися без діла. Йти на пониження їм не хотілося, а йти на підвищення було нікуди. Монолітну єдність регіональних команд було порушено. Одночасно погіршилося управління краями й областями. Потрібне Й.Сталіну рішення про розділення країв і областей назріло ніби саме собою. І на початку 1933 року замість 14 в РРФСР їх стало в 1,5 раза більше.
Останній сплеск політичної активності регіональних вождів припав на січень 1934 року. Більшість очолюваних ними делегацій на XVII з’їзді ВКП(б) підтримала не Й.Сталіна, а С.Кірова. Проте Й.Сталін утримався при владі й активізував боротьбу з регіонами. У 1934 році були розділені Уральська і Центрально- чорноземна області, Північнокавказький, Нижньоволзький і Західносибірський краї.
Останнім ударом стала сталінська конституція 1936 року. Кількість союзних і автономних республік, що входили до їх складу, та областей збільшилась настільки, що ні про яку самостійну роль провінційних керівників у загальнодержавних справах більше не йшлося. Залишилося «вилучити з обігу» колишніх членів керівних команд і їхніх ватажків, яких Й.Сталін заздалегідь перетасував, перевівши на роботу в чужі для них регіони.
Наприклад, Бориса Шеболдаєва, який очолював Північнокавказький край, а потім його уламок — Азово-Чорноморський край, у 1937 році було відправлено до Курської області, де його й арештували як керівника «північнокавказьких повстанських організацій». За зв’язок із ним сів у тюрму командувач військ Північнокавказького військового округу командарм ІІ рангу Микола Каширін. Їх обох було розстріляно.
Бувало і навпаки. Секретаря Західного обкому ВКП(б) Івана Рум’янцева арештували і стратили за зв’язок з командувачем Білоруського округу Ієронімом Уборевичем. Не залишилися осторонь і чекісти. Під час репресій вижило тільки двоє з кількох десятків начальників провінційних управлінь НКВС.
Тоді ж, у 1937 році, економічну самостійність регіональних вождів було зведено нанівець. Їх позбавили права розпоряджатися будь-якими ресурсами без дозволу Москви, і їм залишалося лише, прочитавши вранці передовицю «Правды», без зволікань і точно втілювати в життя вказівки партії та уряду.
Після закінчення масових репресій відносно спокійне і безпечне життя червоних губернаторів тривало до 1946 року. Але одного правила дотримувалися неухильно: Москва робила все, щоб стало принципово неможливим створення угруповань на регіональному рівні. Секретарям обкомів і начальникам обласних і краєвих управлінь держбезпеки міняли місце служби мало не кожних два-три роки. На своїх місцях залишалися лише найбільш перевірені перші секретарі обкомів і керівники складних регіонів — як правило, великих промислових центрів.
Проте Й.Сталін визнав, що цих заходів для підтримки вірності й підвищеної працездатності регіональної еліти недостатньо. У 1946 році з’явилося управління з перевірки партійних органів ЦК ВКП(б), головними завданнями якого були постійний контроль над місцевими парторганами і регулярна інспекція діяльності обкомів, крайкомів і ЦК компартій союзних республік.
Нових масових репресій проти регіональних вождів Й.Сталін проводити не збирався. Але нагадати про них, мабуть, визнав не зайвим. Для першої зразково-показової прочуханки було вибрано не дуже значущіші для країни області — Володимирську й Івановську.
За підсумками перевірки секретарі ЦК Микола Патоличев і Олексій Кузнецов доповідали Й.Сталіну: «По вашему поручению мы проверили и рассмотрели материалы о секретаре Владимирского обкома ВКП(б) т.Г.Пальцеве и секретаре Ивановского обкома ВКП(б) т.Г.Капранове... Г.Пальцев на протяжении последних лет недостойно ведет себя в быту — систематически пьет и сожительствует с рядом женщин. Пьянки, или так называемые банкеты, получили во владимирской организации широкое распространение. В них оказалась вовлеченной значительная часть актива. Никаких мер к прекращению пьянок со стороны обкома ВКП(б) и лично т.Пальцева не принималось, наоборот, инициатором многих из них являлся сам т.Пальцев. Как установлено, т.Пальцев занимался выпивками и при выездах в служебные командировки по области... Что касается секретаря ивановского обкома ВКП(б) т.Г.Капранова, то установлено, что он еще не вырос до секретаря обкома, выдвинут на эту работу случайно и с работой не справляется».
Г.Пальцеву приписували ще й антирадянські розмови, але інспектори визнали це наклепом. За вину пропонувалась і кара. Г.Пальцева, який «виявився політично гнилим, а в побутовому відношенні — людиною, яка морально розпустилася», вивели з кандидатів у члени ЦК і кинули на господарську роботу. Г.Капранов відправився в розпорядження ЦК.
Надалі, до самої смерті Й.Сталіна (якщо не враховувати чистки після «ленінградської справи»), щорічно такої самої публічної прочуханки зазнавали один-два обкоми.

«Стабільність кадрів — стабільність у країні»

Стабільність у житті регіональної еліти настала лише після приходу до влади Леоніда Брежнєва. Він обережно і ласкаво відправив на пенсію чи іншу роботу тих, хто не відразу підтримав його під час усунення Микити Хрущова, але за вірні кадри тримався роками. І саме під час його правління з’явилися абсолютні рекордсмени за тривалістю правління серед керівників областей і республік СРСР.
Найбільш обережно Леонід Ілліч ставився до керівників республік, де спостерігалися міжнаціональні тертя. Будь-який секретар республіканського ЦК або обкому, який зумів налагодити хоча б видиму стабільність, міг розраховувати на довге перебування у своєму кріслі. Наприклад, Литвою з 1939 до 1974 року, 35 літ, керував Антанас Снечкус. Причому ще в середині 1940-х НКВС доповідав Й.Сталіну, що він фактично самоусунувся від роботи і лише читає в себе в кабінеті. А в 1960-і не раз нарікали на те, що він не бореться з розростанням націоналізму в республіці. 24 роки — з 1961-го до 1985-го — керував Киргизією Турдакун Усубалієв. Так само довго Шараф Рашидов правив Узбекистаном. Така ж картина спостерігалася і в РРФСР. Мало не 29 років очолював Кабардино-Балкарію Тімбора Мальбахов. А карельським обкомом 26 років керував Іван Сенькін.
Ще однією гарантією від швидкої зміни була наявність у регіоні потужних підприємств військово-промислового комплексу або штабів військових округів або флотів. Союз військових і цивільних як і раніше часто виявлявся досить міцним. Ті секретарі обкомів, які знаходили спільну мову з ВПК або генералітетом, ставали практично невразливими. І в цьому не було нічого дивного. Військовим було легше підтримати звичного і перевіреного секретаря обкому, ніж пристосовуватися до характеру нового. Завдяки цьому перший секретар Омського обкому Сергій Манякін працював на своїй посаді майже 26 років, Микола Коновалов у калінінградському обкомі  — 23 роки, а Іван Юнак у Тульському — 24, Василь Конотоп у Московському — 22.
Але найнадійнішою гарантією від усунення радянського «губернатора» залишалося приязне ставлення генерального секретаря. Своїх друзів Л.Брежнєв не забував, підтримував і не дозволяв кривдити. А якщо і переводив у інший регіон, то тільки за взаємною домовленістю. Саме тому Федір Горячев керував обкомами в цілому 26 років, Павло Леонов і Федір Лощенков — по 25.
Існував ще один рецепт регіонального політичного довголіття — очолити сільськогосподарську галузь і нескінченно керувати боротьбою за врожаї та удої. На такі місця політичні кар’єристи не рвалися, і, наприклад, перший секретар Владимирського обкому Михайло Пономарьов очолював галузь 22 роки.
Найдивнішим є те, що тільки в РРФСР кількість секретарів обкомів, чий керівний регіональний стаж був більшим, ніж 18 років, перевищувала чотири десятки. При Борисі Єльцині традиції стабільності, здавалося, було втрачено. Але тепер президент РФ перезатверджує на нові терміни старих губернаторів. У Кремлі пригадали сусловське гасло «Стабільність кадрів — стабільність у країні»? Чи це тактичний маневр до закінчення парламентських і президентських виборів?

Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»