Сімейні таємниці Хрущова

Над ними підняла завісу дочка колишнього глави СРСР

Рада Микитівна Хрущова — дочка знаменитого батька, керівника СРСР, і дружина колишнього головного редактора «Известий» Микити Аджубея — вирізняється майже легендарною скромністю. Киянка за народженням, вона давно живе в Москві. Про її колись усесильного чоловіка і блискучого головного редактора найкращої на той час радянської газети «Известия» було складено приказку: «Не май сто друзів, а одружуйся, як Аджубей». Рада Микитівна розповіла про невідомі факти з життя сім’ї Хрущових.

— Радо Микитівно, кажуть, ваша мама на роботу їздила на трамваї, а секретар парткому заводу, де вона працювала, довго не знав, що Ніна Петрівна Кухарчук є дружиною першої особи міського партбомонду, секретаря московського міськкому партії Микити Хрущова... Скромність — це ваша сімейна риса?
— Дійсно, так і було до одного курйозного випадку. Секретарем парткому на «Електрозаводі» працював тоді енергійний товариш Юров. Одного разу з термінового питання він зателефонував пізно ввечері нам на квартиру й уривчасто запитав: «Хто біля телефону?» — «Кухарчук», — відповіла мама автоматично (тоді всі називали один одного на прізвище).
«А ти що там робиш, я телефоную на квартиру товариша Хрущова?» Дуже він був здивований тим, що Н.Кухарчук, виявляється, дружина М.Хрущова. А питання в нього було термінове: підшефні луки були під загрозою витолочення військовою кіннотою, було необхідне термінове втручання міськкому. Наступного дня він її «допитував», як це вона зуміла приховати свої сімейні відносини з секретарем ММК. Вона відповіла, що не приховувала, а інформувати товаришів без запитань з їхнього боку не вважала за потрібне. До речі, за допомогою ММК вдалося-таки захистити підшефні луки від військової навали. Юров згодом був репресований і загинув.
А на завод мама дійсно їздила трамваєм, і дорога від будинку уряду до «Електрозаводу» займала не менше ніж годину. Працювала з восьмої ранку, поверталася близько десятої вечора. Тому мама по-доброму заздрила першій дружині Куйбишева Євгенії Коган: вона в ті довоєнні роки працювала секретарем ММК з пропаганди і регулярно влаштовувала походи в театри разом з товаришами, серед яких був і Микита Сергійович. На жаль, через тризмінний режим роботи заводу театральні походи часто приносилися мамою в жертву виробничій необхідності. До речі, мама звикла з дитинства трудитися — типова українка.
— Хоч народилася, здається, в Польщі?
— Так, у селі Василів Томашевського повіту Холмської губернії в 1900 році. Її батько був бідний, як, загалом, усі українські селяни.
— Один ваш брат, Сергій Микитович, майже всю війну був прикутий до ліжка, інший брат, Леонід Хрущов, як я чув, загинув у роки Великої вітчизняної, і командир льотного полку нібито довго приховував правду про обставини його загибелі?
— Дійсно, війну брат Сергій зустрів у нерухомос-ті — йому заборонили не тільки сидіти, а й узагалі рухатися. Він лежав на дошках, прибинтований до спеціальної гіпсової форми. Тоді лікувати туберкульоз як слід не вміли, ліків у нас просто не було. Батьки консультувалися в багатьох лікарів, прогнози були невтішні, а поради одні й ті самі — свіже повітря, спокій, харчування.
Незабаром нас евакуювали з Києва до Москви, а звідти в Куйбишев, де сім’ї членів уряду розмістили в корпусах колишнього військового санаторію. Ми жили в одному будиночку з сім’єю Маленкових. Коли німці підійшли до Сталінграда, Маленкови перебралися в Свердловськ, а моя мама, обтяжена родичами, від подальших переїздів відмовилася. Та й батько своїми листами зі Сталінграда вселяв упевненість, що німці видихаються і за Волгу не пройдуть. Сім’я в нас на той час була велика: крім нерухомого Сергія, чотирирічна Олена, я і мамині батьки, племінники та племінниці — всього 15 чоловік.
— Відкрийте таємницю брата Леоніда: чи правда, що перед своєю загибеллю в повітряному бою він у тилу вбив людину?..
— Спершу він був льотчиком бомбардувальника. На початку війни це було рівносильно самогубству: в літаків прикриття практично не було, а наші неповороткі машини німці розстрілювали як мішені. І з Леонідом ось що вийшло. 26 липня 1941 року його зрешечений літак (у повітряному бою «месери» збили чотири машини з шести) дотягнув до лінії фронту й сів «на черево» на нейтральній смузі. Один із членів екіпажу був убитий у повітрі, а Леонід зламав ногу й отримав сильні ушкодження. Кінцівка заживала погано, і її хотіли ампутувати, але, погрожуючи пістолетом, Леонід не дозволив. Через рік, коли нога зрослася, він став рватися на фронт, використовуючи для цього всі доступні йому засоби.
І тут сталося нещастя. Про те, що відбулося, нам, малолітнім, ніхто нічого не розказував. Але я чула, як у будинку шепотілися по кутках, що Леонід убив людину і тепер... Про події тих днів набагато пізніше написав у спогадах генерал Степан Мікоян. Він теж воював у авіації та, будучи лейтенантом, прилітав у Куйбишев, де зустрічався з Леонідом. Так от, за його словами, одного разу в компанії з братом опинився якийсь моряк із фронту. Коли всі були сильно під чаркою, хтось сказав, що Леонід дуже влучний стрілець. На спір моряк запропонував йому збити пляшку зі своєї голови. Брат довго відмовлявся, але потім усе-таки вистрілив і відбив у пляшки шийку. Моряк визнав це недостатнім: мовляв, треба влучити в саму пляшку. Леонід знову вистрілив і влучив йому в лоб...
Суд визнав брата винним. У той час за таку провину в тюрму не садили, відправляли в штрафбати на фронт. Леоніду дозволили залишитися в авіації. Так він знову опинився на передовій у такому бажаному винищувальному полку. Проте повоювати йому довелося недовго. Брат здійснив тільки шість бойових вильотів. Під час сьомого, 11 березня 1943 року, його збили. Відбулося все над територією, зайнятою німцями, до того ж літак упав у болота. У запалі бою не відразу помітили його зникнення. Але щось про загибель Леоніда треба було написати в бойовому донесенні, тим більше що запитував командувач Першою повітряною армією генерал-лейтенант Худяков. Командир авіаційного полку Голубєв повідомив нагору, що льотчики, виконуючи бойове завдання, були атаковані двома «Фоккер-Вульфами-190». Як доповів гвардії старший лейтенант В.Заморін (учасник бою), літак Л.Хрущова зірвався в штопор, а ось чи вивів його Леонід із штопора, чи вистрибнув з парашутом, чи розбився — про це в донесенні замовчувалося.
Пізніше досвідчений льотчик-випробувач С.Мікоян засумнівався в цій версії, сказавши, що в подібній ситуації Як-7Б узагалі в штопор не зривається, і лише зовсім недавно відкрилася нова версія загибелі брата. У 1999 році, розбираючи архів міністра оборони брежнєвських часів Дмитра Устинова, раптом знайшли лист того самого льотчика В.Заморіна, який Д.Устинов отримав уже після смерті нашого батька. У листі В.Заморін кається в давній фальсифікації подій того бою: «Командування мого полку було вкрай зацікавлене в тому, щоб прийняти мою версію за чисту монету. Адже воно теж прямо поділяло відповідальність за загибель льотчика — сина члена Політбюро! Я здрейфив і пішов на угоду з совістю, сфальсифікувавши факти. Я в рапорті замовчав те, що, коли ФВ-190 рвонув на мою машину в атаку, зайшовши мені знизу під праве крило, Льоня Хрущов, аби врятувати мене від смерті, кинув свій літак напереріз вогняному залпу «фоккера»... Після бронебійного удару літак Хрущова буквально розсипався в мене на очах!.. От чому на землі неможливо було знайти будь-які сліди цієї катастрофи. Тим більше що шукати начальство наказало не відразу, адже наш бій проходив над територією, окупованою німцями».
А кілька років тому в тих самих болотах знайшли останки льотчика, які поки не вдалося остаточно ідентифікувати. Але шолом (кажуть, у Леоніда був один такий на весь полк), який зберігся, дає підстави вважати, що, можливо, це саме його останки.
— Відомо, що ваш батько в Києві відпочивав душею, а ви?
— У мене таке ж тепле ставлення до України, як і в батька, можливо, навіть ще тепліше. Микита Сергійович усе-таки росіянин, а ми з братом — десь посередині, адже наша мама, Ніна Петрівна, — українка. І брат Сергій майже все життя по роботі був пов’язаний з Україною, з київським «Електронмашем», а докторську дисертацію захищав в інституті академіка Глушкова. Я б дуже хотіла мати ще й українське громадянство. Якби закон дозволяв мати подвійне громадянство, я б звернулася з проханням про це негайно. Адже я народилася в Києві. Ми жили в чудовому будинку в центрі, який, на жаль, знесли, бо він заважав будівництву готелю «Москва» (нині «Україна»).
— Доводилося читати, що, коли керівника України Станіслава Косіора відсторонили і перевели в Москву, а на його місце призначили вашого батька, ваші батьки подружилися з сім’єю опального Косіора. Це було нетипово...
— Цей випадок мені відомий від мами. Перед тією «рокіровкою», коли Хрущовим належало їхати в Київ, мама довго розпитувала дружину С.Косіора, як там і що треба брати з собою. Їй пояснили, що, по суті, не треба брати навіть сервізів, мовляв, усе є. Під час подібних консультацій і розпитувань жінки дійсно подружилися. Ніхто не передбачав швидкої трагедії. А коли С.Косіора розстріляли, мати говорила, що документ про необхідність його розстрілу підписала тільки одна людина — В’ячеслав Молотов. Так сказано і в її записах, де вона посилається на Микиту Сергійовича.
— Радо Микитівно, ви вже на заслуженому відпочинку?..
— Ні, ось уже багато років я працюю в журналі «Наука і життя». У минулі часи ми підтримували тісні зв’язки з вашим аналогічним журналом «Наука і суспільство», а зараз не знаю, чи живий він?
— На жаль!..
— А ми живі і... самостійні абсолютно, тобто існуємо лише за рахунок підтримки наших читачів і передплатників.
— А коли ви востаннє були в Україні?
— Давненько. Років три-чотири тому, коли в Києві проводилася презентація книги мемуарів батька. Була чудова ностальгічна зустріч, хоча й виникли величезні проблеми на вашій митниці з перевезенням книг М.Хрущова. Брат, Сергій Микитович, тоді дуже засмутився...
— Спасибі за інтерв’ю, й успіхів вам!