Фатальний постріл

Убивство Кірова: змова «троцькістів» чи помста ревнивця?

История, №25 (753) 24.06—30.06.2006

4295

Після приходу Гітлера до влади політичний терор став у Європі звичайним явищем. 29 грудня 1933 року був убитий румунський прем’єр Йон Дука, 30 червня 1934-го — вождь німецьких штурмовиків Ернст Рем, 25 липня — австрійський канцлер Енгельберт Дольфус, 9 жовтня — югославський король Александр і французький міністр закордонних справ Жан-Луї Барту. Чи слід поставити в цей ряд і вбивство члена політбюро, секретаря ЦК і ленінградського обкому ВКП(б) Кірова, що відбулося 1 грудня 1934 року?
«Так, слід», — вважали майже сім десятиріч. Правда, спочатку відповідальність за злочин покладали на Зинов’єва, противника Сталіна. А із середини 1950-х років — увже на самого Сталіна.

Неврівноважений партократ

Таємницю пострілу в Смольному мали розкрити 4 спеціальні держкомісії, послідовно створені ЦК КПРС. Остання була організована в роки перебудови, під головуван ням члена політбюро О.Яковлєва. Проте, не наводячи жодного доказу, учасники всіх комісій лише повторювали твердження М.Хрущова в доповідях до ХХ, а потім і XXII з’їздів КПРС про безпосередню причетність Сталіна до вбивства Кірова.
Єдино безперечним фактом залишався лише той, що Кіров був убитий 1 грудня 1934 року якимось Леонідом Ніколаєвим — 30-річним, психічно неврівноваженим, невисокого зросту, з дуже довгими — нижче за ко¬ліна — руками, колишнім пар¬тійним функціонером. Він 11 років відпрацював у виборзькому райкомі ВЛКСМ, секретарем комсомольської організації на заводах «Червона зоря», «Арсенал», заводі ім. К.Маркса, завідувачем відділу лузького повітового комітету ВЛКСМ.
Потім кар’єра Ніколаєва пішла різко вниз. Він опинився в товаристві «Геть неписьменність!», а потім став інспектором обласного управління Наркомату робітничо-селянської інспекції і, нарешті, роз’їзним співробітником обласного «Істпарта» — комісії для збору, обробки і видання матеріалів з історії Жовтневої революції та більшовицької партії. У результаті він відмовився підкорятися переведенню «на залізничний транспорт», у далеку і глуху провінцію, за що був звільнений і виключений з партії. Правда, незабаром зумів добитися відновлення в рядах ВКП(б), хоча й із суворою доганою.
Його дружина, Мілда Драуле, розповідала 1 грудня 1934 року: «З моменту виключення його з партії він упав у пригнічений настрій, весь час чекав вирішення в ЦК його питання про догану і ніде не хотів працювати. Він звертався в районний комітет, але там йому роботи не дали. На виробництво він не міг піти за станом здоров’я: в нього неврастенія і серцеві припадки».
Кіров був для Ніколаєва останньою надією. Безталанний партократ хотів домогтися від Кірова не тільки зняття догани, а й призначення на керівну посаду, в іншому випадку — вбити його і застрелитися самому. Заздалегідь, 14 жовтня, він написав передсмертну записку, зміст і стиль викладу якої характеризують автора як не зовсім адекватну людину: «Дорогій дружині та братам по класу! Я вмираю за політичних переконань, на основі історичної дійсності. Оскільки немає свободи агітації, свободи друку, свободи вибору в житті, і я повинен померти. Оскільки з ЦК/політбюро не настигнуть, бо там сплять богатирським сном». (Так у тексті. — Ю.Ж.)
Готуючись до теракту, він написав ще одну записку — «Моя відповідь перед партією і вітчизною», в якій спробував наперед виправдатися, порівнюючи себе з відомими революціонерами. «Я веду підготовку, подібно до Желябова», який брав участь в організації кількох замахів на Олександра II. Не задовольняючись порівнянням із Желябовим, Ніколаєв знайшов у себе схожість і з Радищевим, сила якого «була в тому, що він не міг байдуже мовчати, бачачи непорядки».
Манія величі, видно, вживалася в Ніколаєва з параноєю. У листі до Сталіна він скаржився: «Пішов 7-й місяць, як я сиджу без роботи і без постачання, мене скоро із сім’єю (5 ч.) поженуть з квартири на вулицю». Записи схожого змісту зустрічаються і в його щоденнику: «Гроші закінчуються, беремо в позику. Сьогодні весь мій обід складався з 2-х склянок кислого молока».
В якийсь момент Ніколаєв перестав розуміти, що порівняно з іншими ленінградцями він живе дуже непогано. Про те ж розповіла під час слідства і його матір, прибиральниця трамвайного парку: «В матеріальному стані сім’я мого сина не зазнавала ніяких утруднень. Вони займали окрему квартиру з трьох кімнат у кооперативному будинку. Діти також повністю забезпечені всім необхідним, включаючи молоко, масло, яйця, одяг і взуття. Останні 3—4 місяці Леонід був безробітним, що дещо погіршило забезпеченість його сім’ї, проте навіть тоді вони не знали особливої нужди».
Тут слід додати, що безробітний Ніколаєв улітку 1934 року знімав для дітей дачу в Сестроріцьку.

Революціонер з 1904-го

У 48-річного Сергія Кірова була звичайна для людей його кола і становища біографія. Перш за все величезний — з 1904 року — партійний стаж роботи. Переконаний революціонер, він встановлював радвладу на Північному Кавказі, керував у1919 році обороною обложеної козачими частинами Астрахані, виконував важливу дипломатичну місію в меншовицькій Грузії в 1920-му році.
Після закінчення бойових дій Кірова призначають першим секретарем ЦК тільки що створеної компартії Азербайджану. В Баку йому вперше довелося зайнятися практичними проблемами економіки: відновлювати й модернізувати нафтопромисли, розвивати в республіці бавовництво, створювати буквально на порожньому місці текстильну промисловість.
Під час численних дискусій, що стрясали партію всю першу половину 1920-х років, він жодного разу не підтримав ні Троцького, ні Зинов’єва — прихильників ліворадикального курсу. Кіров, на відміну від них, виявився переконаним центристом. Саме тому в грудні 1926 року, коли Зинов’єва вивели з найвищого керівництва країни, знявши з посад і голову виконкому Комінтерну, і секретаря ленінградського обкому, Кірова ввели кандидатом у члени політбюро і направили до Ленінграда для чистки другої за величиною, але першої за значущістю парторганізації.
Коли ж Кіров зумів упоратися з таким важливим дорученням, на пленумі, що проходив 13 липня 1930 року, його обрали членом політбюро й оргбюро, секретарем ЦК. Йому належало, як і до того, займатися проблемами зовсім не країни в цілому, а лише одного величезного і надзвичайно важливого регіону.
Для багатьох красивих жінок міста, для балерин Маріїнського театру Кіров був іншим — бонвіваном і ферлакуром, чарівним господарем частих вечірок у палаці Кшесинської, які в народі називали оргіями. У цьому палаці він практично жив, а в офіційній його квартирі на Кам’яноострівському проспекті жила тяжкохвора дружина — Марія Львівна Маркус — зі своєю сестрою Софією Львівною, яка за нею доглядала.
Таким же бонвіваном здавався Кіров і 33-річній латишці Мілді Драуле. На початку 1920-х років вона працювала разом з Ніколаєвим у лузькому повітовому комітеті комсомолу. В цей же період Мілда стала його дружиною. Після переїзду до Ленінграда працювала інспектором відділу кадрів у секторі легкої промисловості обкому. Тоді ж поповзли чутки про її стосунки з Кіровим. Підтверджувало пересуди багато що: і придбання сім’єю Ніколаєвих трикімнатної квартири в кооперативному будинку, на що коштів у них явно не було, і відпустки, які Мілда проводила без чоловіка, чомусь день у день збігалися з відпустками Кірова.

Два постріли в коридорі

Про актив у Таврійському палаці Ніколаєв дізнався вранці 1 грудня з газет. Одержимий єдиною ідеєю — змінити враз своє життя, — Ніколаєв двічі дзвонив дружині на службу, то благаючи, то вимагаючи неодмінно дістати для нього квиток. Лише на початку першої Мілда дала нарешті певну відповідь: виконати прохання при всьому бажанні не може.
Ніколаєв їде в смольненський райком і просить знайомих дістати квиток. Один з них відмовив відразу, другий, зглянувшись на благання старого знайомого, пообіцяв допомогти. Ніколаєв вирішив підстрахуватися і попрямував у Смольний, у міськком, де в нього також були знайомі по минулій роботі в комсомолі. За годину він обійшов п’ятьох, і лише ін¬структор міськкому Петрошевич дав згоду, але знову ж таки — лише до кінця дня і якщо, зрозуміло, залишиться зайвий квиток.
Ніколаєв вирішив більше не віддалятися від Смольного. Проте довго на холодному й вогкому вітрі він не витримав і повернувся в Смольний, щоб погрітися. Вільно, як і будь-хто, ввійшов через головний під’їзд, піднявся на третій поверх. Там, пред’явивши вартовому партквиток, чого було цілком достатньо, пішов по великому коридору, що тягнувся через усю будівлю.

Годинник показував по четвертій.

Рівно о 16.00 Кіров вийшов з будинку і пішов пішки по правому боку проспекту. Біля мосту він сів у свою машину, а охоронці — у свою, і кортеж поїхав по набережній до Литейного проспекту. Не доїжджаючи до Таврійського, Кіров раптом велів шоферу, не зупиняючись, їхати далі. Він вирішив спочатку заїхати в Смольний і тільки потім повернутися в палац. Добре, що вони розташовувалися неподалік один від одного.
Машина зупинилася біля службового — «особистого» — під’їзду. Кіров у супроводі охорони — тут до трьох чекістів, які супроводжували його від будинку, приєдналося ще четверо смольненських — увійшов до будівлі й почав підніматися сходами. Тепер, як і зобов’язувала інструкція, його супроводжували співробітники місцевої охорони — Аузен, Бальковський, Борисов. До їхнього обов’язку належало гарантування безпеки члена політбюро тільки на третьому поверсі — в коридорі й біля кабінету.
На майданчику верхнього поверху охорона знову перешикувалася. Аузен і Бальковський залишилися біля сходів, а по великому коридору за Кіровим попрямував Борисов. Назустріч їм, від кабінету, мав вийти ще один охоронець, Дурейко. Саме тоді охорона й припустилася помилки. Борисов неабияк відстав від Кірова, а Дурейко, хоча й попереджений по телефону з вестибюля, забарився і все ще залишався в приймальні.
Кіров неквапливо йшов по довгому коридору, незвичайно людному для вечора. Він майже дійшов до повороту в малий дванадцятиметровий коридор, точніше, в тупик, де ліворуч розташовувалися кабінети Кірова і його заступника Чудова із загальною приймальнею, а праворуч — приміщення секретної частини й архіву.
У цей момент з туалету, що розміщувався за кілька кроків від повороту в малий коридор, вийшов Ніколаєв, побачив Кірова — і зразу ж пішов за ним. За поворотом нагнав його, дістав з портфеля револьвер і вистрілив у потилицю людині, яка стала для нього уособленням усіх бід і нещасть.
На звук пострілу зі всіх дверей вибігли люди. Одні кинулися до телефону, щоб викликати швидку допомогу. Інші підняли Кірова й понесли його в кабінет. Ніколаєв спробував тут же накласти на себе руки, але рука затремтіла, і куля пішла в стелю. Він усе ж таки впав: від сильного нервового напруження знепритомнів.

Віражі слідства

Постріли в Смольному пролунали о 16.30. Рівно через 15 хвилин у будинку №4 на Литейному проспекті — в Управлінні НКВС по Ленінграду й області — начальник 4-го відділення секретно-політичного відділу Коган почав допит М.Драуле.
Чверть години — це якраз той час, за який можна спуститися з третього або другого поверху Смольного, сісти в машину й доїхати до Литейного. У протоколі допиту М.Драуле не збереглися листи, на яких був запис про те, де її затримали, чому стали допитувати перш за все саме її. Листи ці в другій половині 1950-х років знищили. Офіційно, згідно з актом. (За однією з версій, Мілду доставили на допит прямо з кабінету Кірова, і, судячи з протоколу затримання, з одягу на ній були лише пальто й туфлі. — Прим. ред.)
Через годину стали допитувати свідків — співробітників охорони, очевидців злочину, навіть працівників міськкому і смольненського райкому, які спілкувалися з убивцею того фатального дня. Ніколаєв усе ще був шокований, тому і його перевезли зі Смольного в міську психіатричну лікарню №2. Там після необхідних процедур близько 9-ї години вечора він опритомнів.
О 18.20 начальник Управління НКВС Медвєдь направив до Москви перше повідомлення зі скупим викладом самого факту вбивства і назвав прізвище вбивці. Цю шифротелеграму прочитали в Москві по сьомій вечора.
О 22.30 до Москви пішла друга телеграма. У ній стисло викладалися свідчення М.Драуле про те, коли Ніколаєва виключили з партії, а також про наявну в нього зареєстровану зброю. А через півгодини Медвєдь, його заступник Фомін, начальник економічного відділу Молочников і заступник секретно-політичного відділу Стромін змогли розпочати допит Ніколаєва.
«Питання. Сьогодні, 1 грудня, в коридорі Смольного, ви стріляли з револьвера в секретаря ЦК ВКП(б) тов.Кірова. Скажіть, хто разом з вами був учасником організації цього замаху?
Відповідь. Категорично стверджую, що ніяких співучасників у здійсненні мною замаху на тов.Кірова в мене не було. Все це я підготував сам і в мої наміри нікого я не посвячував. Думка про вбивство Кірова в мене виникла на початку листопада 1934 року... Причина одна — відірваність від партії, від якої мене відштовхнули (виключили 8 місяців тому)...»
Після допиту до Москви пішла третя шифротелеграма. Але висловлювалося в ній не те, про що розповів Ніколаєв, а щось несподіване: «У записнику Ніколаєва запис: «герм. тел. 169-82, вул. Герцена, 43». Це дійсно адреса німецького консульства».
Так опівночі першого дня слідства визначилися три версії злочину. Перша — вбивство на грунті ревнощів, що фактично підтверджували самі керівники управління НКВС допитом М.Драуле. Проте від неї зразу ж, без перевірки, відмовилися. Адже така версія кидала тінь на моральне обличчя одного з лідерів партії, чорнила його.
Друга версія — «німецький слід». Виявилося, що Ніколаєв улітку й восени неодноразово відвідував німецьке консульство, після чого щоразу прямував у магазин Торгсину, де покупки оплачував дойчмарками. А ще й те, що вранці 2 грудня без установленого в таких випадках повідомлення Наркомату закордонних справ генконсул Ріхард Зоммер сів у потяг, що їхав у Гельсінкі, й більше в СРСР ніколи не повертався.
Проте й Медвєдь на допитах Ніколаєва 1 і 2 грудня, а 3 грудня — заступник наркома внутрішніх справ Агранов, котрий змінив його, наполегливо дотримувалися іншої версії. Вони настирливо добивалися від Ніколаєва зізнання, що той убив Кірова лише через виключення з партії та незадоволеність життям у цілому. Сама біографія вбивці, знайдені в нього листи і щоденник давали для того предостатньо підстав.
Лише ввечері 4 грудня, коли після поїздки в Ленінград Сталін повернувся до Москви, спрямованість слідства різко змінилася. Агентурним шляхом — від підсадженого в камеру до Ніколаєва інформатора — слідчі вперше отримали прізвища людей, з якими звинувачуваний більше ніж 10 років тому працював у виборзькому райкомі комсомолу, тих, хто став згодом прихильником Троцького чи Зинов’єва. Після такої інформації основною, а потім і єдиною, стала версія політичного вбивства.
Питання ж про те, на кого конкретно покласти всю повноту відповідальності за вбивство Кірова — на Троцького чи Зинов’єва, — вирішувалося просто. Троцького ще 5 років тому вислали з СРСР, і він тепер був недосяжний. На відміну від нього, Зинов’єв жив і працював у Москві членом редколегії журналу «Большевик» — теоретичного органу партії. 16 грудня Зинов’єва, а заразом і ще одного колишнього члена політбюро Каменєва арештували.
Наступного дня в передовиці газети «Правда» з’явилося пояснення причини такої акції: «Гнусные, коварные агенты классового врага, подлые подонки бывшей зиновьевской антипартийной группы вырвали из наших рядов товарища». А через 5 днів звинувачення проти колишнього керівника Комінтерну, який перед революцією разом з Леніним ховався в курені в Розливі, конкретизували. «Мотивами убийства товарища Кирова, — вказувалося в повідомленні, — явилось стремление добиться таким путем изменения нашей политики в духе так называемой зиновьево-троцкистской платформы».

Хід Сталіна

Кому ж і, головне, навіщо знадобилася така трансформація — перекваліфікування злочину, скоєного явно на побутовому грунті, та ще й психічно хворою людиною, на політичний? Тут можлива лише одна відповідь — Сталіну. Адже вбивство Кірова, ніби манна небесна, давало йому несподіваний шанс одним махом позбутися всіх своїх політичних супротивників, дискредитувати і зганьбити їх.
На п’яти процесах у «справі Ніколаєва» засудили до розстрілу 17 чоловік, з-поміж них і його дружину Мілду. До тюремного ув’язнення на строк від 2 до 10 років — 106 чоловік. Відправили у заслання, але вже без суду, ще 663 людей, а 325 — примусово переселили з Ленінграда в інші міста. Всі репресовані були членами партії, активними ідейними прихильниками Троцького й Зинов’єва.

Юрій ЖУКОВ,
доктор історичних наук