Пісня страти

Указ XVII ст. приписував відрізати вуха… курцям-рецидивістам

160 років тому був законодавчо визначений обряд громадянської кари, який застосовувався до осіб, позбавлених майнових прав. Про цей обряд радянські школярі, які погано розуміли, що це таке, писали у творах, що «Чернишевського страчували, але не на смерть». І вони не так уже сильно помилялися. У російському праві карою називали будь-які тілесні покарання, зокрема й ті, які не передбачали смерті засудженого. Але звірячі побиття, відрубування кінцівок і таврування були такими болісними, що карані сотнями вмирали від руки ката навіть тоді, коли смертна кара була в Росії офіційно відмінена.

Покарати не можна помилувати

У Давній Русі карою називали будь-яке не пов’язане з грошовим штрафом покарання. При цьому ніяких спеціальних ритуалів здійснення кари не було. Злочинцю, дотримуючись принципу «око за око, зуб за зуб», завдавали таких самих тілесних ушкоджень, які він заподіяв своїй жертві.

Але поступово дедалі більшої популярності набували покарання у присутності юрби цікавих.

Публічне покарання батогом практикувалося вже при синах Ярослава Мудрого. У літописах є чимало розповідей про те, як князі сікли городян, котрі провинилися перед ними. «Популярним» було і відрізування різних частин тіла злочинця.

Окрім залякування, такі покарання мали і практичний сенс, оскільки каліцтва виконували ту саму роль, яку у XX ст. виконувала відмітка про судимість. За відсутністю руки, пальця або язика можна було відрізнити злочинця від мирного обивателя. Широко застосовувалися і клейма, які ставили прямо на обличчя. Вже в XIV ст. документи повідомляють про практику таврування злодіїв («татя всякого пятнати»), причому ставили клейма не на закриті одягом частини тіла, а на обличчя.

При Івані Грозному, котрий мав певну схильність до страт і тортур, кількість людей, убитих і покалічених за рішенням суду, різко зросла. Найбільше страждали звинувачені в злочинах або нешанобливих висловах відносно глави держави. Проглядаючи судові справи, іноді натикаєшся на вражаючі перли.

Наприклад, мужик на ім’я Степан поплатився за переказ сну, який бачила його дружина. У цьому сні мученик Микита велів їй перебудувати хату й самій поселитися в сінях, тоді її прийомний син стане царем. Мужик розповів про це сусіду, який поспішив донести куди слід. Нещасного Степана били батогами і відпустили з повчанням: «Не вір у сон».

Обрізання і відсікання

Тримати злочинців у в’язниці — задоволення дороге, примусити їх працювати здогадалися відносно пізно, тому протягом довгого часу страта залишалася основним способом розправи з правопорушниками. Згідно із Судебником 1497 року до позбавлення життя засуджувалися вбивці, розбійники, злодії, палії та, звичайно ж, зрадники.

Способів позбавлення життя було багато, і в більшості своїй вони були вельми жорстокими. Колесування, підвішування за ребро, заливання в горло розплавленого металу (так карали фальшивомонетників) були справою цілком буденною. Для дружин, які отруїли чоловіків, існувала спеціальна страта: закопування в землю. Жінку закопували на людному місці так, щоб на поверхні залишалася одна голова. Вартовий стежив за тим, щоб жертву не годували і не поїли. Це була довга і болісна смерть. Жалісливим перехожим дозволялося лише залишати гроші на похорон та на церковні свічки.

Та все ж російські судді вважали за краще калічити, а не вбивати. Уложення 1649 року наказувало відрубувати праву руку тим, хто насмілювався у присутності царя замахнутися на кого-небудь мечем чи ножем або силою вривався в чужий двір. Злодію руку відрізували за крадіжку коня, піддячому (чиновнику) — за неправильний запис свідчень під час судового процесу. Палець відрубували за завдання легкої рани; спійманому вперше злодію — мізинець і безіменний палець. Ліву руку до зап’ястка рубали за дві крадіжки, заподіяння важкої рани або за третю крадіжку риби з верші. Ліву руку і праву ногу рубали за один розбій, за пограбування церкви, за вбивство в бійці у п’яному стані. Втратити руки, ноги або пальці можна було за незаконний продаж горілки, підробку мідних грошей.

Відрізані частини тіл злочинців використовували для наочної агітації. В указі 1663 року мовиться: «Отсеченные руки и ноги у больших дорог прибивать к деревьям, и у тех же рук и ног написать вины и приклеить, что те ноги и руки — воров и разбойников и отсечены у них за воровство, за разбой и за убийство... чтобы всяких чинов люди знали про их преступления».

На відміну від рук і ніг, відрізані вуха на деревах не вішали. Відрізування вух було надійним способом затаврувати злочинця, не позбавляючи його здатності працювати. Закон забороняв приймати на роботу людей з відрізаними вухами, якщо в них немає паперу, яким підтверджувалося, що вони вже понесли покарання за всі свої злочини. Правда, вуха відрізали відносно рідко. Один з указів XVII ст. наказує відрізати вуха викритим учетверте в зберіганні тютюну, тобто, просто кажучи, курцям-рецидивістам.

Подібного роду покарання стали настільки поширеними, що запал любителів виховувати за допомогою сокири і щипців доводилося обмежувати. Олексій Михайлович видав спеціальний закон, яким заборонялося калічити навколишніх без рішення суду.

Торгова кара

І страта, і відрізування кінцівок, і биття батогом здійснювалися в людному місці, як правило на ринковій площі, тому публічне покарання звичайно називали торговою карою. Але межа між смертною карою і відрубуванням кінцівок часто виявлялася вельми умовною.

Торгова кара була не тільки погано сумісним із життям випробуванням, а й вічною ганьбою. Уложення 1649 року призначає батіг за 141 злочин. Залежно від кількості ударів закон розрізняв просте биття, биття «з пощадою», «з легкістю», «нещадне», «із жорстокістю» і «без милосердя». Нещадним биття вважалося, якщо кількість ударів перевищувала 50. Для посилення покарання воно могло здійснюватися «при багатьох людях». У цьому випадку засудженого водили по людних місцях, обсипаючи в дорозі ударами. При цьому винного, наприклад, у хабарництві били, прив’язавши йому на шию гаманець, дорогу шкурку, перли або солону рибу, тобто ті предмети, якими він брав хабарі. От як описував торгову кару мандрівник Адам Олеарій, котрий спостерігав за нею в 1634 році: «Злочинці... повинні були оголити своє тіло до пояса і прилягти на спину прислужника ката, який стоїть на ногах... Перед виконанням покарання служитель судді, котрий перебував тут же, прочитав у особливій записці, скільки ударів слід було дати кожному зі злочинців, і потім, коли зазначену кількість ударів було завдано, він кричав: «Повно!» — тобто досить. Цього разу кожний чоловік отримав від 20 до 26 ударів, а жінка — 10. По виконанні цього покарання на спинах нещасних не залишалося цілої шкіри навіть на палець завширшки, і вони мали вид тварин, з яких зідрали шкуру... Після всього цього кожному винному в продажі тютюну привішувалися на шию пачки з тютюном, а продавцям горілки... горілчана фляга або склянка; і в такому вигляді зв’язаних за руки злочинців провели спершу поблизу міста і потім назад у Кремль, і весь цей час продовжували бити батогом». Більш легким було покарання батогами, тобто товстими прутами з обрізаними кінцями.

Крізь стрій

Вважається, що апогею жорстокості тортури кари досягли при Івані Грозному. Проте при Петрі I не було краще. До того ж покарання в петрівські часи вражають своєю несправедливістю. Імператора хвилювала не тяжкість злочину, а сам факт протистояння державній волі. Тому за повторну крадіжку і за кидання сміття на вулиці належало однакове покарання. Петро любив ефектні нестерпні страти. При розправі над учасниками стрілецького бунту призвідникам спочатку перебили руки і ноги, а потім прив’язали до встановлених на Красній площі коліс: так агонію розтягли на кілька діб. Імператор, котрий «прорубав вікно в Європу», охоче використовував і такий азійським спосіб страти, як садіння на палю. На палі загинули деякі друзі царевича Олексія. Колеса з прив’язаними до них руками, ногами і головами страчених були таким же символом епохи, як європейські костюми й голені обличчя.

Зате кількість калічницьких покарань при Петрі помітно зменшилася. І відбулося це через причини цілком практичні. Держава не хотіла утримувати безруких і безногих підданих, тому часто обмежувалися тавруванням і вириванням ніздрів. Відсутність носа не заважала каторжним роботам на благо держави.

В епоху Петра I з’явилося покарання шпіцрутенами. Процедура була вкрай жорстокою. Ставили два довгі ряди солдатів, у руці в кожного був прут. Засудженому оголяли спину і прив’язували його до рушниці так, щоб багнет упирався в неї. За цю рушницю засудженого вели крізь стрій, причому бігти він не міг, оскільки при різких рухах у нього вганявся багнет. Усе відбувалося під барабанний бій. Так карали за чорнокнижництво, перелюбство й інші антисуспільні вчинки. Незважаючи на болісність цього покарання, після шпіцрутенів людина не вважалася збезчещеною. Якщо після торгової кари солдат не міг служити, оскільки вважався зганьбленим, то, пройшовши крізь стрій, можна було спокійно повертатися до виконання службових обов’язків.

Шпіцрутенами карали і в середині XIX ст. Зберігся опис публічного покарання розбійників Бикова і Чайкіна, які в 40-і роки XIX ст. тримали в страху Казанську губернію. Їх засудили до 12 й 11 тисяч ударів, вижити після яких неможливо. «Первого повели Быкова, а спустя некоторое время — Чайкина, так что оба шли друг за другом и, получая удары шпицрутенами, испускали раздирающие душу крики... Уже после первой тысячи спины их побагровели, покрылись лоскутьями изрубленного мяса, спекшейся крови и вспухли... Быков и Чайкин извивались, подобно змеям, желая облегчить страшную силу сыпавшихся на них ударов... Сама погода не благоприятствовала... сильный ветер гнал столб пыли и засыпал раны несчастных. Оба они умерли в тот же день».

Пом’якшення звичаїв

Ідейну боротьбу зі смертною карою почала Єлизавета Петрівна, яка заборонила виконання смертних вироків до їхнього затвердження Сенатом. Сенат же вироків не затверджував, унаслідок чого людей не страчували. Імператриця відмовилася підписати й нове зведення законів, оскільки в ньому не тільки зберігалася смертна кара, а й вводилося ніколи раніше не практиковане в Росії розривання злочинців кіньми. Протягом XVIII ст. тілесні покарання стали більш м’якими, хоча відбувалося це дуже поволі. Саме тоді почали використовувати канчуки, які були все ж таки гуманнішим знаряддям, ніж батіг. Окрім звичайних канчуків у армії користувалися кішками і линьками, тобто вірьовками з вузлами. Ці армійські батоги швидко завоювали популярність у штатських катів. Із 1724 року кішками карали візників, коли вони їздили на незагнузданих конях, і з 1725 року — нечесних торговців хлібом, а з 1739-го — торговців овочами і фруктами на вулицях, оскільки ця торгівля була привілеєм жінок і дітей. За часів Анни Іоаннівни кішками стали карати повій, яких раніше били батогом.

Офіційно боротьбу з катуванням почала Катерина II, котра заявила, що «все наказания, которыми тело человеческое изуродовать можно, должно отменить». Проте імператриця відмінила тілесні покарання лише для представників привілейованих станів. При цьому всіляко підкреслювалася ганебність тілесних покарань. Злочинцям, збезчещеним публічним пороттям, заборонялося жити в столиці.

У XVIII ст. всіх дорослих злочинців почали карати різками, які раніше вважали зовсім не серйозним інструментом і використовували для виховання дітей. Сама Катерина карала різками придворних.

«Не задовольняє мети правосуддя...»

Після того як Катерина II позбавила дворян від тілесних покарань, суспільство стало бачити в таких покараннях зло, з яким рано чи пізно слід покінчити. При Олександрі I від тілесних покарань звільнили купців перших двох гільдій, священиків, їхніх дружин, дияконів і ченців. У 1817 році в Москві заснували комітет, який мав відповісти на питання, чи варто зберігати калічницькі покарання.

Комітет ухвалив знищити торгову кару, замінивши її покаранням канчуками з попереднім виставлянням біля ганебного стовпа. Члени комітету вважали, що таке порівняно м’яке публічне покарання викликатиме у глядачів не жаль до злочинця, а огиду. Проте відміняти торгову кару публічним указом не зважилися: народ міг подумати, що тепер скасовані всі покарання взагалі.

Незважаючи на всі гуманні ідеї, зведення 1835 року передбачає торгову кару приблизно за 50 злочинів. Так карали за богохульство, за богохульство з легковажності, вчинене втретє, за святотатство, за злочин проти найвищих персон, за бунт, за складання пасквіля, за хабарництво, за умисне вбивство, за крадіжку немовлят, за мужолозтво з насильством, за крадіжку і грабіж. Правда, закон забороняв завдавати більш ніж 50 ударів батогом, проте це обмеження не дотримувалося, тому Микола I видав указ, згідно з яким суддя за кожний присуджений ним зайвий удар палицею мав платити 200 рублів штрафу.

У XIX ст. прогрес справив свій вплив і на публічні екзекуції. Для покарання створили спеціальний інструмент під назвою «кобила» — товста дошка в людський зріст із трьома отворами для шиї та рук злочинця. На «кобилі» спина засудженого вигиналася, шкіра натягалася і розсікалася від першого ж удару. «Кобилу» продовжували використовувати й після того, як у 1845 році покарання батогом було заборонено. Катам наказали зарити батоги, щоб сам вид цього знаряддя не нагадував про минуле.

Тепер за тяжкі злочини карали канчуками. Закон достатньо жорстко регламентував кількість ударів, але особливого сенсу в цьому не було, оскільки страждання караного залежали в основному навіть не від кількості ударів, а від мистецтва ката. Якщо кат прив’язував злочинця до «кобили» так, що той не міг поворушитися, то караний умирав від паралічу серця на четвертому-п’ятому ударі.

Процедура публічної кари тепер виглядала так. Після оголошення вироку засудженого заковували в кандали й відводили в особливу камеру, де його протягом декількох днів відвідував священик. У ніч перед карою до будівлі тюрми привозили спеціальний віз. Уранці на засудженого надягали чисту білизну, особливий чорний каптан і шапку. На груди вішали табличку з описом злочину. Потім два тюремники саджали злочинця у возі спиною до коней, прив’язували його ноги й руки до лавки, і процесія відправлялася до місця проведення кари. Попереду виступав жандармський унтер-офіцер, за ним напіввзвод солдатів з барабанщиком, далі віз, оточений жандармами по два з кожного боку. Нарешті, інший напіввзвод замикав хід. Під’їхавши до ганебного стовпа, поряд з яким стояла «кобила», злочинець виходив з воза, з нього знімали шапку, після чого він прикладався до хреста. Потім засудженого передавали катам, які розривали йому сорочку до пояса і прикручували до «кобили».

У 1846 році публічне покарання було доповнено особливим обрядом громадянської кари, яка символізувала розрив усіх зв’язків між суспільством і злочинцем. Засудженого привозили до місця кари на чорному возі, на грудях прикріплювали табличку зі вказівкою вини. Якщо злочинець був дворянином, то після оголошення вироку кат ламав над його головою шпагу. Поява цього обряду означала, що безчестя тепер стали вважати не менш страшним покаранням, ніж заподіяння фізичного болю.

Батьківське навіювання

У березні 1861 року князь М.Орлов подав Олександру II записку про відміну тілесних покарань. Думку Орлова підтримав великий князь Костянтин Миколайович, який вважав, що відміна тілесних покарань має настати за відміною кріпацтва. 17 квітня 1863 року був обнародуваний указ «Про деякі зміни в наявній нині системі покарань кримінальних і виправних».

Згідно з цим законом було припинено публічне покарання канчуками, таврування, катування жінок усіх станів, крім засланців. Різками тепер сікли тільки селян за постановами волосних судів (до 20 ударів) і при неможливості ув’язнити винного (до 100 ударів). Для матросів під час плавання залишилося покарання линьками. Закон зберіг покарання шпіцрутенами, але після того, як військовий міністр заявив, що солдати не виступатимуть у ролі катів, оскільки це принизливо, засуджених перестали проганяти крізь стрій.

Суспільство стало бачити в катуваннях зло. Уложення 1886 року залишало тілесні покарання лише для бродяг, що не пам’ятають орду (30 — 40 ударів), для малолітніх ремісників за самовільну відсутність і витівки (5 — 10 ударів), для корабельних службовців (5 — 10 ударів хлистом). Крім того, тілесним покаранням могли піддаватися селяни чоловічої статі, а також засланці, вже незалежно від статі. У 1893 році послідував указ, що забороняв будь-які тілесні покарання для жінок. Незабаром заборонили бити бродяг.

Дуже довго зберігалося покарання різками селян. При цьому покараний різками селянин позбавлявся права займати будь-яку виборну посаду. Покарання різками здавалося справою настільки звичайною, що самі селяни не збиралися з ними боротися. Лише до початку XX ст. вони стали бачити в різках не батьківське покарання, а ганьбу. Свого часу в газетах багато писали про селянку Житомирського повіту, яка поскаржилася волосному старості на те, що її чоловік став з нею холодний (парткомів, куди в подальші роки скаржилися на невиконання подружніх обов’язків, тоді не було). Після того як неуважного чоловіка висікли, він образився і наклав на себе руки.

Тілесні покарання для селян були відмінені лише 11 серпня 1904 року, і тут-то з’ясувалося, що іншого способу урезонити сільських хуліганів не існує. Багато земств, що вважалися оплотом демократії та прогресу, клопотали про відновлення тілесних покарань.

Дефіцитна професія

Відмінена Єлизаветою смертна кара епізодично продовжувала застосовуватися і при подальших правителях. Достатньо пригадати розправу над учасниками повстання Пугачова. Але формальне її відновлення звичайно пов’язують зі стратою п’яти декабристів, під час якої був вироблений ритуал публічної смертної кари.

До місця страти засуджених привезли закутими в ланцюги. Перед шибеницею ланцюги з них зняли. Декабристів одягли в білі халати з ковпаками або мішками для голови, а на груди прикріпили таблички з іменами. При цьому, як відомо, мотузки шибениці, на якій страчували С.Муравйова-Апостола, К.Рилєєва і М.Бестужева-Рюміна, не витримали, і їх довелося вішати знову.

Смертна кара застосовувалася в основному до політичних злочинців. Причому влада ніяк не могла зрозуміти, чи варто страчувати публічно. З одного боку, був багатовіковий досвід торгових кар, якими успішно страхали народ. З іншого ж — страчені бунтівники нерідко викликали співчуття. До того ж смертна кара здійснювалася достатньо рідко, і катастрофічно не вистачало кваліфікованих катів. У 1861 році глядачів перестали пускати на місце проведення страт, тому мало хто був свідком непрофесіоналізму ката, який страчував народовольців, котрі вчинили замах на Олександра II .

Присутня при страті дружина одного з чиновників правоохоронного відомства описувала це так: «Первым повешен Кибальчич. Его удачно повесили: он скоро умер. Потом Михайлов, который был четыре раза (если так можно выразиться) повешен: первый раз он оборвался и упал на ноги; второй раз веревка отвязалась, и он упал во весь рост; в третий раз растянулась веревка; в четвертый раз его пришлось приподнять, чтобы скорее последовала смерть, так как слабо была завязана веревка».

У серпні 1906 року в надзвичайному порядку прийняли закон про військово-польові суди. Столипіна, за ініціативою якого цей закон прийняли, не особливо цікавила справедливість покарання. Для нього було важливо навести лад, а не дотримання справедливості. Закон вимагав, щоб військовослужбовців розстрілювали, а штатських вішали. Але через брак катів повішення часто замінювали розстрілом. У деяких в’язницях функції ката брав на себе хто-небудь з ув’язнених, якому за це скорочували строк. У міру зростання кількості страт чисельність добровольців постійно зростала.

А під час революції та громадянської війни страти й розстріли заручників не регламентувалися вже ніякими законами. Більшовики вважали за краще, аби свідків при стратах не було, але зовсім відмовитися від публічних страт не могли. Під час війни зрадників і шпигунів убивали не криючись. Потрібно сказати, що смертна кара, яка за радянських часів то відмінялася, то знову відновлювалася, забрала куди менше життів, ніж смерть у таборі від непосильної праці й голоду. Позбавляючись від неугодних громадян, держава легко знаходить спосіб обійтися без мотузка або кулі.

Олександр МАЛАХОВ,
«Коммерсант-Деньги»