Практика наследования
С 1 января 2004 года установление факта владения лицом домом на праве собственности в порядке особого производства не допускается.
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Інформаційний лист
16 травня 2013 року №24-753/0/4-13
Головам апеляційних судів областей, міст Києва та Севастополя, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим
Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування
1 березня 2013 року на засіданні пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ було обговорено та взято до відома інформацію про узагальнення судової практики розгляду цивільних справ про спадкування.
У зв’язку із цим надсилаємо витяг із зазначеного узагальнення.
(закінчення. Початок у №23)
Самочинне будівництво
3.2. Відповідно до ч.2 ст.376 ЦК особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
За змістом ч.1 ст.376 ЦК об’єкт нерухомості належить до самочинного будівництва за наявності однієї з наведених умов:
— земельна ділянка не відведена для цієї мети;
— відсутній належний дозвіл на будівництво;
— відсутній належним чином затверджений проект;
— при будівництві допущені істотні порушення будівельних норм і правил.
У разі відсутності документів, що підтверджують право власності спадкодавця на житловий будинок, або відсутності державної реєстрації права власності необхідно з’ясувати причини відсутності правовстановлюючих документів, державної реєстрації права власності або документів на забудову. У разі недотримання спадкодавцем вимог законодавства щодо державної реєстрації права власності на нерухоме майно судами може визнаватись у порядку спадкування право на забудову, право на будівельні матеріали та інше у відповідності зі встановленим судом правовим режимом спірного майна.
Якщо відсутні документи про відведення земельних ділянок під забудову, таке будівництво слід визнавати самочинним та відмовляти у визнанні права власності на нього в порядку спадкування.
Задоволення судом позову про визнання за спадкоємцем права власності на самочинне будівництво зумовлює виникнення цього права у позивача, а не констатує його перехід у порядку спадкування, тому є неналежним способом захисту прав спадкоємців, якщо право звернутися до суду з вимогою про визнання права власності не належало спадкодавцеві (чч.3, 5 ст.376 ЦК).
При здійсненні спадкодавцем самочинного будівництва (ч.1 ст.376 ЦК) до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва. У разі визнання судом права власності на самочинно зведену будівлю за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій ця будівля розміщена, до складу спадщини входить право на відшкодування витрат на будівництво (ч.6 ст.376 ЦК). До спадкоємців, які прийняли спадщину, у разі знесення самочинного будівництва переходить обов’язок відшкодувати вартість витрат на його знесення і приведення земельної ділянки до попереднього стану (чч.4, 7 ст.376 ЦК).
Право власності на об’єкти самочинного будівництва може бути визнано за спадкоємцем, що має право вимагати визнання такого права, виключно за умови наявності документів про право власності на землю або про право користування земельною ділянкою, що видані на ім’я спадкодавця або спадкоємця, та актів введення будівлі в експлуатацію, якщо їх наявність необхідна відповідно до вимог законодавства, чинного на час завершення будівництва.
Задовольняючи позовні вимоги про визнання права власності на спадкове майно за спадкоємцями, яке за життя не належало спадкодавцеві (відсутній правовстановлюючий документ на нерухоме майно на ім’я спадкодавця), суди тим самим суттєво порушували норми матеріального права, фактично визнавали право власності за позивачами без будь-якої правової підстави.
У спорах про визнання права власності в порядку спадкування на самочинно збудовані будівлі слід звернути увагу на визначення належного відповідача. Як правило, належним відповідачем у справі про визнання права власності в порядку спадкування на самочинне будівництво є відповідна місцева рада, до компетенції якої належить вирішення питання щодо розпорядження землями відповідних територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності (стст.8—12 Земельного кодексу); вирішення питання вибору, вилучення (викупу) земельних ділянок, надання дозволу на будівництво об’єктів містобудування; вирішення питання щодо розташування та проектування нового будівництва, здійснення реконструкції, реставрації, капітального ремонту об’єктів містобудування та упорядкування територій (ст.12 закону «Про планування і забудову територій»).
Органи місцевого самоврядування, БТІ (територіальні органи міністерства юстиції), інспекції архітектурно-будівельного контролю можуть бути залучені в якості відповідачів, якщо спадкодавець за свого життя або спадкоємці звертались до зазначених органів в межах їх компетенції та отримали відмову у вчиненні певних дій або мала місце бездіяльність цих органів.
Відповідно до п.6 постанови пленуму ВСС «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» від 30.03.2012 №6 право власності на самочинно збудовані житлові будинки, будівлі, споруди, інше майно не набувають як особи, які здійснили це будівництво, так і їхні спадкоємці. Права спадкоємців щодо самочинно збудованого майна визначаються судом відповідно до положень ст.1218 ЦК та з урахуванням роз’яснень, наданих у п.7 постанови Пленуму ВС «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 №7.
За змістом зазначених роз’яснень спадкоємець не позбавлений права звернутись із позовними вимогами про визнання права власності на об’єкти самочинного будівництва в порядку спадкування. Це узгоджується із чч.3, 5 ст.376 ЦК і нормами про поняття спадкування та склад спадщини (стст.1216, 1218 ЦК).
Якщо право звернутися з вимогою про визнання права власності на об’єкти самочинного будівництва відповідно до чинного законодавства (чч.3, 5 ст.376 ЦК) належало спадкодавцеві, воно також належить спадкоємцеві, який прийняв спадщину.
Право вимагати визнання права власності на самочинно збудоване майно відповідно до чч.3, 5 ст.376 ЦК є суб’єктивним цивільним правом, яке переходить у порядку спадкування відповідно до норм стст.1216, 1218 ЦК.
Зазначене право може бути реалізовано також у порядку процесуального правонаступництва на будь-якій стадії цивільного процесу (ст.37 ЦПК), якщо спадкодавець звернувся до суду із відповідним позовом, проте помер.
При вирішенні спорів про визнання права власності на об’єкти самочинного будівництва на підставі ч.3 ст.376 ЦК судам потрібно з’ясовувати правовий режим земельної ділянки, на якій збудовано житловий будинок, будівлю, споруди.
Судам слід звернути увагу, що згідно із ч.1 ст.13 Конституції та ст.20 ЗК органи державної влади та орган місцевого самоврядування здійснюють право власності на землю від імені Українського народу. Це означає, що лише ці органи можуть вирішувати питання про відведення земельних ділянок, передачу їх у приватну власність, визначення цільового призначення землі.
Рішення суду про визнання права власності на самочинно зведені будівлі та споруди за спадкоємцями має грунтуватись на оцінюванні наявних у матеріалах справи документів та інших доказів на підтвердження обставин, за наявності яких можливе задоволення таких вимог, зокрема:
рішення компетентного органу про надання земельної ділянки для забудови;
ступінь готовності самочинного будівництва;
чи порушуються цим будівництвом права та законні інтереси інших осіб;
в якому році було зведено самочинні будівлі;
відповідність самочинно зведеної будівлі архітектурним, будівельним, санітарним, протипожежним правилам та нормам;
наявність акта приймання (прийомки) в експлуатацію або сертифікату відповідності;
якщо нерухомість збудована в сільській місцевості, то потрібно встановити чи зареєстрована вона у погосподарській книзі сільської ради.
Судам слід застосовувати положення закону «Про регулювання містобудівної діяльності», Порядку прийняття в експлуатацію індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, громадських будинків І та ІІ категорії складності, які збудовані без дозволу на виконання будівельних робіт і проведення технічного обстеження їх будівельних конструкцій та інженерних мереж, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства від 24.06.2011 №91, та ін.
Необгрунтованою слід визнати практику судів, які задовольняють позовні вимоги спадкоємців про визнання права власності на самочинне будівництво як на новостворене майно. Визнання права власності на новостворене майно в якості способу захисту прав спадкоємців на будинки, які містять ознаки самочинного будівництва, законодавством не передбачено та суперечить нормам стст.331, 376 ЦК.
Деякі суди також помилково задовольняли позовні вимоги про визнання права власності на самочинно зведені будівлі за померлим спадкодавцем та визнавали право власності на зазначені будівлі, як таке, що перейшло в порядку спадкування до спадкоємців.
Відповідно до ст.25 ЦК у момент смерті припиняється цивільна правоздатність фізичної особи. Іноді суди всупереч вимогам ст.3 ЦПК, стст.27—31 ЦПК вирішували питання про права осіб, які не є сторонами процесу та у зв’язку зі смертю не мають цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності. Відповідно до ст.30 ЦПК сторонами у справі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем є фізичні та юридичні особи, а також держава.
Помилковим при вирішенні спорів про визнання права власності на спадкове нерухоме майно є визнання будівництва самочинним, за умови якщо наявні акт про надання (відведення) земельної ділянки для будівництва, паспорт будівництва, проте будинок не був прийнятий в експлуатацію або право власності на нерухоме майно не було зареєстроване в органах технічної інвентаризації.
Так, Д. пред’явила позов до Воробіївської сільської ради про визнання права власності на самочинно збудований у 1958 році жилий будинок №57 на вулиці Усадьби в селі Воробіївка Білогірського району в порядку спадкування після смерті Т.
Однак під час розгляду справи було встановлено, що це не самочинно збудований жилий будинок, а будинок, на який відсутні правовстановлюючі документи. Після цього позивач уточнив позовні вимоги. Рішенням Білогірського суду Хмельницької області від 10.08.2010 позовні вимоги, з урахуванням їх уточнень, судом задоволено.
Самочинно реконструйований будинок, якщо порушено вимоги ч.1 ст.376 ЦК, не створює право власності у спадкодавця, не може входити до складу спадщини, а отже, не дає підстав для виникнення права власності у спадкоємців.
Відповідно до п.7 постанови пленуму ВСС від 30.03.2012 №6 «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» не може бути застосовано правила ст.376 ЦК при вирішенні справ за позовами про визнання права власності на самочинно переобладнані квартири в багатоквартирних будинках різних житлових фондів, оскільки такі правовідносини врегульовано іншими нормами законодавства, зокрема ст.383 ЦК та відповідними нормами Житлового кодексу щодо власників квартир.
Порядок оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна, на які відсутні акти прийняття їх в експлуатацію, наведено в ДБН А3.1-3-94 «Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів» та в листі Державного комітету з будівництва та архітектури від 23.03.99 №12/5-126, в якому, зокрема, роз’яснюється:
— оформлення свідоцтва на право власності на об’єкти, які були закінчені будівництвом після 5 серпня 1992 року і на цей час не прийняті в експлуатацію, проводиться тільки за наявності актів прийняття їх в експлуатацію відповідними комісіями — державними приймальними або державними технічними;
— по об’єктах, що збудовані до 5 серпня 1992 року, тобто до прийняття постанови КМ від 5.08.92 №449, якою встановлено порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, при їх реєстрації для оформлення права власності одним із документів є висновок про технічний стан будинку (будівлі), що складається БТІ.
Виходячи зі змісту наведених нормативних актів, громадяни, які збудували житлові будинки до 5 серпня 1992 року, могли за умови прийняття їх в експлуатацію відповідними комісіями отримати правовстановлюючі документи на будинок, навіть якщо його споруджено самовільно (самочинно) на земельній ділянці, яка перебуває в їх законному користуванні або у приватній власності. За наявності відповідних доказів судами може визнаватися право власності в порядку спадкування на спірні будинки, збудовані до 5 серпня 1992 року, на які спадкодавцем не було отримано правовстановлюючі документи.
За умови наявності акта відведення земельної ділянки під забудову, дозволів на забудову, якщо будинок не було введено в експлуатацію, таке будівництво не може визнаватись самочинним, а є незавершеним.
Пунктом 8 постанови Пленуму ВС від 30.05.2008 №7 встановлено, якщо будівництво здійснювалося згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов’язки входять до складу спадщини. Законодавством передбачено порядок прийняття в експлуатацію будівель інспекцією архітектурно-будівельного контролю за місцем їх розташування, який не може підмінятися судовим рішенням.
Визнання права власності в порядку спадкування на недобудований будинок відповідно до чинного законодавства неможливе.
Потрібно визнати правильною практику судів щодо визнання за спадкоємцем майнових прав забудовника, як таких, що входять до складу спадщини.
Так, рішенням Комунарського районного суду м.Запоріжжя від 10.02.2011 визнано за позивачами П.та Д. по 1/2 частині за кожним права забудовника жилого будинку та господарських будівель і споруд за адресою: вул. Х., м.Запоріжжя в порядку спадкування після смерті У., яка померла 13 листопада 1998 року, та С., яка померла 23 листопада 2006 року. Суд зазначив, що будівництво відбулося на відведеній для цього земельній ділянці на законних підставах, але після закінчення будівництва житловий будинок було не здано в експлуатацію, тому до спадкоємців переходить право забудовників на оформлення зазначеного будинку у встановленому законом порядку, а сам будинок слід вважати до здачі його в експлуатацію незавершеним будівництвом.
Кіровоградським районним судом (справа №2-323/11) за спадкоємцем визнано право забудовника щодо недобудованого будинку, відсоток готовності якого становить 0,5%, з правом здачі будинку в експлуатацію та отримання на своє ім’я документів, що посвідчують право власності.
Відсутність правовстановлюючих документів
3.3. У випадках відсутності правовстановлюючих документів у зв’язку з їх втратою та відсутності реєстрації об’єкта нерухомості за спадкодавцем (на ім’я спадкодавця) суди в основному задовольняють вимоги спадкоємців про визнання права власності на нерухоме майно.
Так, Бобринецьким районним судом задоволено позов С. до міської ради про визнання права власності на житловий будинок (справа №2-111/11). На підтвердження належності будинку спадкодавцю позивач надала:
— договір забудови, нотаріально посвідчений 25 січня 1968 року;
— оригінал акта прийняття будинку в експлуатацію від 27.02.85, належно оформлений;
— рішення виконкому від 20.03.85 №54 про прийняття в експлуатацію новозбудованого будинку;
— витяг з Реєстру прав власності на нерухоме майно про реєстрацію будинку на ім’я спадкодавця;
— постанову нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину через відсутність правовстановлюючого документа на будинок.
Відповідачами у справах про визнання права власності в порядку спадкування на будинки та садиби, щодо яких відсутні правовстановлюючі документи у зв’язку з їх втратою, є спадкоємці, які прийняли спадщину, а також органи, які уповноважені видавати правовстановлюючі документи на нерухоме майно, або ж органи, до яких перейшли такі повноваження, та органи, що здійснюють державну реєстрацію прав на нерухоме майно.
Зазначені органи також можуть бути залучені до участі в справі в якості третіх осіб в порядку, передбаченому ч.2 ст.35 ЦПК. Органи, які уповноважені здійснювати видачу правовстановлюючих документів на нерухоме майно, визначаються відповідно до положень Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких провадиться реєстрація будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, доданого до Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, що затверджена Міністерством комунального господарства Українського РСР 31 січня 1966 року.
У період чинності зазначеної Інструкції державна реєстрація нерухомого майна не проводилась в сільській місцевості. Право власності на нерухоме майно, що знаходиться в сільській місцевості, може бути підтверджено довідкою виконавчого комітету відповідної місцевої ради.
При вирішенні питання про залучення до участі у справі в якості третіх осіб органів, що уповноважені здійснювати державну реєстрацію об’єкта нерухомості, судам слід мати на увазі наступне.
Відповідно до Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР реєстрацію будинків із обслуговуючими будівлями і спорудами та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР провадили бюро технічної інвентаризації виконкомів місцевих рад депутатів трудящих. Об’єктами реєстрації були будинки та домоволодіння з окремим порядковим номером на вулиці, провулку, площі. Реєстрації підлягали всі будинки і домоволодіння в межах міст і селищ міського типу Української РСР, що належали місцевим радам депутатів трудящих, державним, кооперативним і громадським установам, підприємствам і організаціям, а також ті будинки і домоволодіння, які належали громадянам на праві особистої власності. Інструкція втратила чинність згідно із наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13.12.95 №56.
На виконання постанови КМ від 27.02.95 №150 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» були прийняті Правила державної реєстрації об’єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, затверджені наказом Державного комітету по житлово-комунальному господарству від 13.12.95 №56, зареєстрованим в Міністерстві юстиції 19.01.96 за №31/1056. Правила встановлювали порядок державної реєстрації об’єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб. До об’єктів нерухомого майна, що підлягали державній реєстрації, відносяться: жилі будинки (домоволодіння), розташовані на земельній ділянці під окремим порядковим номером на вулиці, площі, провулку; нежилі будинки, дачі, садові будинки, гаражі, будівлі виробничого, господарського, соціально-побутового та іншого призначення, розташовані на окремих земельних ділянках; вбудовані в жилі будинки нежилі приміщення (як частини цього будинку); квартири в багатоквартирних будинках.
Відповідно до п.4.1 зазначених Правил оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна проводилось із видачею свідоцтва про право власності: фізичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об’єкти нерухомого майна; власникам спільних будівель, які на законних підставах здійснили перебудову, прибудову, внаслідок чого змінились належні їм частки; членам житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу, товариства або об’єднання, які повністю внесли свої пайові внески та в інших випадках. Державні органи приватизації видавали свідоцтва наймачам квартир у державному житловому фонді, які приватизували їх відповідно до закону від 19.06.92 №2482-ХІІ «Про приватизацію державного житлового фонду». Правила втратили чинність на підставі наказу Держархітектури від 9.12.86 №121.
На виконання постанови КМ від 18.02.98 №192 «Про заходи щодо створення системи реєстрації прав на нерухоме та рухоме майно», прийнято Інструкцію про порядок державної реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, яка затверджена наказом Держбуду від 9.12.86 №121, зареєстрованим у Міністерстві юстиції 26.12.86 за №399/2839.
Інструкція втратила чинність згідно з наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 15.02.2002 №36 у зв’язку з прийняттям Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 7.02.2002 №7/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції 18 лютого 2002 року за №157/6445.
Відповідно до ст.6 закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» систему органів державної реєстрації прав становлять: Міністерство юстиції; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації прав; органи державної реєстрації прав, утворені Міністерством юстиції в установленому законодавством порядку. Держателем Державного реєстру прав є центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері державної реєстрації прав.
Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно встановлює, що до 1.01.2012 державна реєстрація права власності та права користування (сервітут) на об’єкти нерухомого майна, розташовані на земельних ділянках, права користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; права власності на об’єкти незавершеного будівництва, а також облік безхазяйного нерухомого майна, довірче управління нерухомим майном проводиться реєстраторами БТІ, створеними до набрання чинності законом від 11.02.2010 «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» та підключеними до Реєстру прав власності на нерухоме майно (пп.1.1, 1.3).
За відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
Найпоширенішою причиною звернення особи до суду в справах про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування є неможливість спадкоємцями, які прийняли спадщину, оформити своє право на спадщину в нотаріальній конторі з причин відсутності правовстановлюючих документів на спадкове майно на ім’я спадкодавця та\або відсутності державної реєстрації нерухомого майна спадкодавцем.
Такі випадки характерні для сільської місцевості, де право власності на житловий будинок за спадкодавцем підтверджується лише записом в погосподарській книзі сільської ради та тривалим фактом володіння цим майном особою, яка померла.
Перші власники не оформляли документи на належне їм нерухоме майно та не реєстрували його в органах БТІ, а тому спадкоємець не може отримати у нотаріуса свідоцтво про право на спадщину і його право має бути визнано в судовому порядку.
Але, як свідчить проведений аналіз справ цієї категорії, суди не завжди при винесенні рішення про відмову в задоволенні позову враховують зазначені обставини. А також не враховують, що всі господарсько-побутові будівлі та споруди у домоволодіннях, які належать громадянам і були побудовані до указу Президії Верховної Ради Української РСР від 22.01.79 «Про боротьбу з самовільним будівництвом господарсько-побутових будівель», і під час технічної інвентаризації не були відображені в матеріалах інвентаризації як самовільні, не відносяться до категорії самовільних (самочинних).
Суди обгрунтовано задовольняють позови спадкоємців про визнання за ними права власності на житловий будинок при поданні документів щодо права користування або права власності на земельну ділянку, на якій розташовано житловий будинок, висновку БТІ або сертифікату відповідності, виписки з погосподарської книги сільської ради щодо належності будинку, а також наявних рішень про видачу спадкодавцю свідоцтва про право власності на будинок, яке він не отримав.
Встановлено, що у сільській місцевості є будинки, продані колгоспами членам колгоспів, проте нотаріально такі договори купівлі-продажу не посвідчувалися. Судами визнається право власності за спадкоємцями за наявності рішення зборів колгоспу про продаж будинку, документів про сплату визначеної в рішенні вартості будинку та довідок сільської ради про термін проживання спадкодавця в будинку. До участі у справі залучається правонаступник колгоспу, а в разі його відсутності — орган місцевого самоврядування.
Інші спори розглядалися судами про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування у тому разі, коли є документ про право спадкодавця на нерухоме майно (договір міни, купівлі-продажу, свідоцтво про право на спадщину, свідоцтво про право на житловий будинок, видане сільською радою), але документи не були зареєстровані в БТІ.
Так, до суду звернулась Д. з позовом до територіальної громади в особі Біленьковської сільської ради Запорізького району Запорізької області, треті особи: Запорізька районна нотаріальна контора та ОП «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації», про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом на житловий будинок та господарські споруди, посилаючись на те, що 28 серпня 2010 року помер її батько — К., який оформив право власності на житловий будинок, але не зареєстрував у БТІ.
Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 18.04.2011 визнано право власності в порядку спадкування за законом на зазначений житловий будинок. Проте за відсутності спору і непритягнення в якості відповідача ОП «ЗМБТІ» суд також задовольнив вимоги про зобов’язання ОП «ЗМБТІ» зареєструвати за позивачкою право власності в порядку спадкування.
Якщо документи, що засвідчують право власності на нерухоме майно, існували, проте були втрачені власником та не можуть бути відновлені в передбаченому законом порядку, застосуванню підлягає ст.392 ЦК, відповідно до якої позов про визнання права власності може бути пред’явлений, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати власником документа, який засвідчує його право власності.
Слід звернути увагу, що після набуття чинності ЦК з 1 січня 2004 року встановлення факту володіння особою будинком на праві власності в порядку окремого провадження не допускається.
Таким чином, не підлягає застосуванню судами п.17 постанови Пленуму ВС «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 31.03.95 №5, яким передбачено встановлення факту володіння громадянином жилим будинком на праві власності, якщо власником було втрачено правовстановлюючий документ на цей будинок і немає можливості підтвердити наявність права власності не в судовому порядку.
Так, у справі за заявою Я., заінтересовані особи: Великознам’янська сільська рада Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області, П., Я., про встановлення юридичного факту належності на праві власності померлому житлового будинку з надвірними будівлями і прибудовами, позивач зазначала, що 26 квітня 2010 року помер її чоловік Я., який був зареєстрований на вул. Х, у селі Велика Знам’янка Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області. З чоловіком вона перебувала у шлюбі з 21 червня 1987 року по день його смерті.
Спадкодавець Я. склав заповіт 15 вересня 2009 року, яким він заповідав своє майно Я. та П. у рівних частках, але оформити спадщину на себе заявник не може, оскільки у померлого немає свідоцтва про право власності на будинок, однак є технічний паспорт (Запорізького МБТІ) на жилий будинок індивідуального житлового фонду в селі Велика Знам’янка, на вул. Х, Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області на ім’я Я., в якому він зазначений як власник будинку. У 1970 році Я. писав заяву у БТІ про виготовлення технічного паспорту на житловий будинок та отримав його. Заявник просила суд визнати факт належності при житті Я. на праві власності житлового будинку та надвірних будівель на вул. Х.
Рішенням Кам’янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 24.12.2010 встановлено юридичний факт про належність померлому Я. на праві власності житлового будинку та надвірних будівель на вул. Х. Зазначене рішення ніким не оскаржено і набуло законної сили.
Отже, судом розглянуто в порядку окремого провадження спір про право, не з’ясовано всупереч вимогам абзаців 2, 3 п.23 ППВСУ від 30.05.2008 №7 відсутність умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину, не встановлено відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину, не надано правової оцінки реєстрації будинку в МБТІ у 1970 році відповідно до вимог чинного на той час законодавства, яка здійснювалась на підставі правовстановлюючих документів.
Судам при вирішенні справ цієї категорії необхідно згідно із нормами, що регулюють підстави виникнення права власності на нерухоме майно, та нормами щодо складу спадщини перевіряти, чи належав та на якій правовій підставі об’єкт нерухомості спадкодавцеві.
У разі смерті члена житлово-будівельного, садівницького товариства, якщо спадкодавець повністю вніс пайовий внесок, але свідоцтво про право власності не отримав, квартира в житлово-будівельному кооперативі та житловий будинок у садівницькому товаристві входять до складу спадщини.
Окремими судами протягом 2010 року та першого півріччя 2011 року розглядалися справи про набуття права власності на спадкове майно за набувальною давністю, що також здебільшого пов’язано із відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове нерухоме майно.
Відповідно до змісту положень ст.344 ЦК набуття права власності на майно за набувальною давністю є самостійною підставою набуття права власності. В зазначеному випадку право власності на нерухоме майно не переходить від спадкодавця до спадкоємця (ст.1216 ЦК), а набувається за рішенням суду (ч.4 ст.344 ЦК). Отже, спори про набуття права власності за набувальною давністю не є спорами із спадкування, в тому числі й у випадках, коли особа заявляє про давність володіння (ч.2 ст.344 ЦК).
Розглядаючи спір про набуття права власності на житлові будинки за набувальною давністю, суди переважно правильно виходили з того, що позовні вимоги про визнання права власності за набувальною давністю на нерухоме майно можуть бути пред’явлені в судовому порядку з 1 січня 2011 року.
Проте мають місце випадки, коли справи про набуття права власності на спадкове майно розглядались протягом 2010 року і суди помилково визначали правовідносини, що виникають із факту смерті спадкодавця, та не враховували зміст п.8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК.
Так, позивач Ш. (справа №2-125/10) просила визнати за нею право власності на жилий будинок за набувальною давністю, посилалася на те, що в 1965 році її мати відповідно до розписки купила жилий будинок, який в бюро технічної інвентаризації не зареєстрований. Мати померла 3 квітня 2009 року. Маловисківським судом Кіровоградської області позов задоволено. Рішення в апеляційному порядку не оскаржувалося та набрало законної сили.
Відповідно до п.8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК правила ст.344 ЦК про набувальну давність поширються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом. Зазначене положення в частині визначення строку потрібно тлумачити як «…. не менше ніж за три роки» до набрання чинності ЦК.
Проте при розгляді справ цієї категорії деякими судами застосовується обмежувальне тлумачення згаданого положення, що призводить до відмови у задоволенні позовних вимог осіб, володіння яких почалося раніше, ніж за три роки до набрання чинності ЦК, — до 1 січня 2001 року, тобто має більш тривалий характер.
Судом помилково застосовано норми ст.344 ЦК та п.8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК до правовідносин, що виникли, та здійснено неправильне тлумачення зазначених норм, оскільки володіння майном могло розпочатися раніше 1 січня 2001 року, проте до десятирічного строку набувальної давності на нерухоме майно включається трирічний строк, протягом якого особа чи її спадкоємці володіли майном до набрання чинності ЦК. Отже, володіння нерухомим майном могло розпочатися раніше 1 січня 2001 року та тривати до 1 січня 2011 року, а право вимоги про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю виникло з 1 січня 2011 року.
Трапляються випадки, коли суди безпідставно, всупереч змісту норм ст.344 ЦК, задовольняють вимоги про визнання права власності за набувальною давністю на спадкове майно, власником якого був спадкодавець.
Так, ухвалою колегії суддів ВСС від 5.10.2011 (справа №6 — 24817св11) скасовано рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29.03.2011 та рішення Апеляційного суду Київської області від 9.06.2011 в справі за позовом Б.К.А. до Б.Т.В., П.В.І. про визнання свідоцтва про право на спадщину та договору дарування недійсними та про визнання права власності.
Суд касаційної інстанції, зокрема, зазначив, що приміщення, яке поряд із іншими приміщеннями є предметом спору, було узаконено (прийнято в експлуатацію та зареєстровані у виконкомі місцевої ради) в 1995 році не власником спірного домоволодіння, а спадкодавцем П.Л.І. Тому спадкоємець останнього набуває право власності на спірне майно в порядку спадкування, а не за набувальною давністю.
Частка у праві спільної сумісної власності
3.4. Відповідно до ст.1226 ЦК частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. Суб’єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.
Частинами 1, 2 ст.71 закону «Про нотаріат» встановлено, що у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна.
На підставі письмової заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, за згодою другого з подружжя, який є живим, у свідоцтві про право власності може бути визначена і частка померлого у спільній власності.
Розглядаючи спори, пов’язані із спадкуванням частки майна, що у спільній сумісній власності, судам слід звертати увагу на те, що згідно із ст.368 ЦК спільною власністю є не лише майно, набуте подружжям за час шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом, а й майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
У разі відмови нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину спадкоємці учасника спільної сумісної власності мають право звернутися з позовом про визначення частки майна, належної померлому на праві спільної сумісної власності.
Зі змісту ст.357 ЦК вбачається, що під терміном «визначення часток» законодавець розуміє визначення (встановлення) розміру частки співвласника у спільному сумісному майні. Отже, резолютивну частину судового рішення в цій категорії справ має бути викладено наступним чином: «Визначити, що частка померлого (П.І.Б.) в праві спільної сумісної власності на квартиру (будинок, садибу) становила 1/2».
Визначення судами частки подружжя у праві спільної сумісної власності на нерухоме майно (квартиру) за померлими суперечить вимогам ст.3 ЦПК, стст.27—31 ЦПК, оскільки судом вирішується питання про права осіб, які не є сторонами процесу та у зв’язку зі смертю не мають цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності.
При розгляді справ про спадкування питання про частку у спільній сумісній власності подружжя вирішується із врахуванням офіційного тлумачення ч.1 ст.61 СК, наданого у Рішенні Конституційного Суду у справі №17-рп/2012 від19.09.2012.
Відповідно до ч.5 ст.147 ЦК частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю переходить до спадкоємця фізичної особи або правонаступника юридичної особи — учасника товариства, якщо статутом товариства не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою інших учасників товариства. Розрахунки із спадкоємцями (правонаступниками) учасника, які не вступили до товариства, здійснюються відповідно до положень ст.148 ЦК.
Судам слід враховувати, що право розпорядження часткою у майні, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, встановлене ст.67 СК та не передбачає такого виду розпорядження, як відмова від частки на користь інших осіб під час оформлення спадщини на іншу частку в спільному майні подружжя.
Право власності на земельну ділянку (пай)
3.5. Спори про визнання права власності на земельну ділянку та права на земельну частку (пай) в порядку спадкування, зокрема у випадках, якщо відсутній отриманий спадкодавцем державний акт про право власності на земельну ділянку, зареєстрований належним чином, якщо спадкодавцем не був отриманий державний акт про право власності на земельну ділянку, або в державному акті є неточності, які підлягають виправленню, розглядаються судами з урахуванням вимог закону та роз’яснень, викладених в пп.10, 11 ППВСУ від 30.05.2008 №7 про те, що відповідно до ст.1225 ЦК право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).
Відповідно до ст.125 ЗК право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають із моменту державної реєстрації цих прав.
Право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, а також право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується:
— цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною у порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою;
— свідоцтвом про право на спадщину (ч.1 і ч.2 ст.126 ЗК).
Набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування має місце за наявності наступних юридичних фактів у їх сукупності:
— ухвалення рішення компетентного органу про передачу у власність земельної ділянки спадкодавцю, укладення спадкодавцем правочинів щодо набуття права власності на земельні ділянки;
— виготовлення технічної документації на земельні ділянки;
— визначення меж земельної ділянки в натурі;
— погодження із суміжними землевласниками та землекористувачами;
— одержання у встановленому порядку Державного акта на землю;
— реєстрація права власності на земельну ділянку.
Якщо зазначені вимоги спадкодавцем не дотримано — право власності на конкретні земельні ділянки не виникає та відповідно до ст.1216 ЦК не переходить до спадкоємців у порядку спадкування, за винятком встановлених випадків, на які поширюється дія п.1 розділу Х «Перехідні положення» ЗК.
Якщо спадкодавець не набув права власності на земельну ділянку згідно зі ст.125 ЗК, проте розпочав процедуру приватизації земельної ділянки відповідно до чинного законодавства, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування — права на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім’я спадкоємця, а не права власності на земельну ділянку.
На підставі абз.2 п.1 розд.Х «Перехідні положення» ЗК рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийняті органами місцевого самоврядування відповідно до Декрету КМ від 26.12.92 «Про приватизацію земельних ділянок» (втратив чинність на підставі закону від 14.09.2006 №139-V) є підставою для виготовлення та видачі цим громадянам або їх спадкоємцям державних актів на право власності на земельну ділянку за технічною документацією щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку (п.1 розд.X доповнено абз.2 згідно із законом від 16.09.2008 №509-VI).
Отже, якщо видача державного акта про право власності на землю здійснюється на підставі рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийнятого органами місцевого самоврядування відповідно до Декрету КМ від 26.12.92 «Про приватизацію земельних ділянок», до спадкоємців переходить право отримати державний акт про право власності на земельну ділянку. Зазначений порядок встановлений законодавством у разі набуття права власності на земельні ділянки шляхом їх приватизації громадянами (ч.3 ст.116 ЗК).
У разі набуття права власності на земельну ділянку з інших підстав, передбачених законодавством України відповідно до ст.125 ЗК, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст.125 в редакції закону від 5.03.2009 №1066-VI) або ж державної реєстрації документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку (в редакції ст.125 ЗК до внесення змін зазначеним законом).
Не підлягають задоволенню позовні вимоги спадкоємців про визнання права власності на земельну ділянку, щодо якої спадкодавцем розпочато, але не завершено процедуру приватизації.
Вирішуючи такі спори, судам слід дотримуватися положень стст.524, 548—549 ЦК УРСР, ст.1225 ЦК, положень ЗК в редакції закону від 18.12.90, стст.22, 23, 30 в редакції закону від 13.03.92, стст.78—79, 81, 116, 118, 120, 125, 126 ЗК в редакції закону від 25.10.2001, іншими підзаконними нормативними актами, які регулюють земельні правовідносини, враховуючи їх чинність на час відкриття спадщини.
При цьому судам потрібно брати до уваги зміни до ЗК, внесені законом від 5.03.2009 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та об’єднання земельних ділянок», яким спрощено порядок реєстрації зміни власника земельної ділянки без заміни державного акта про право власності на підставі свідоцтва про право на спадщину чи судового рішення із внесенням змін щодо нового власника до державного акта.
Неоднаково склалася практика щодо визнання права власності на земельні ділянки в порядку спадкування у випадку втрати, пошкодження державного акта про право власності на земельну ділянку.
Відповідно до п.4.11 Інструкції про заповнення бланків державних актів на право власності на земельну ділянку і на право постійного користування земельною ділянкою, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 22.06.2009 №325, зареєстрованим в Міністерстві юстиції 6 серпня 2009 року за №735/16751, зі змінами згідно з наказом Державного комітету із земельних ресурсів від 30.08.2010 №631, новий державний акт (на ім’я спадкодавця) взамін зіпсованого, втраченого (пошкодженого) видається також спадкоємцю на запит нотаріуса щодо витребовування документів, необхідних для вчинення нотаріальних дій,
відповідно до ст.4 закону «Про нотаріат». Видача акта здійснюється протягом 15 робочих днів з дня отримання відповідних матеріалів, зазначених в п.4.8 цієї Інструкції (у разі втрати державного акта), та запиту нотаріуса. Новий державний акт взамін зіпсованого, втраченого (пошкодженого) видається за наявності в територіальному органі Держкомзему другого примірника відповідного державного акта та/або документації Державного фонду документації із землеустрою, відомостей щодо земельної ділянки та її власника (користувача) в державному реєстрі земель та за умови дотримання вимог абз.3 п.4.8 цієї Інструкції (у разі втрати державного акта).
Наведене свідчить, що з 30 серпня 2010 року спадкоємці повинні звертатися до нотаріуса з вимогою зробити відповідний запит до органів державного земельного кадастру щодо видачі державного акта замість втраченого, проте кількість розглянутих судами справ зазначеної категорії свідчить про те, що згадана норма не діє.
Відмова територіальних органів Державного комітету земельних ресурсів у видачі дублікату державного акта про право власності на земельну ділянку підлягає оскарженню в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до п.1 ч.1 ст.205 ЦПК суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
У разі втрати, пошкодження сертифіката про право на земельну частку (пай) аналогічного порядку видачі нового сертифікату на ім’я спадкодавця спадкоємцям особи, яка мала право на земельну частку (пай), не передбачено. Отже, належним способом захисту прав спадкоємців у разі відмови нотаріуса видати свідоцтво право на спадщину на земельну частку (пай) є звернення спадкоємців з вимогами про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування.
У деяких випадках при розгляді цивільних справ про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування суди неправильно встановлюють зміст правовідносин, що виникають, та застосовують до спірних правовідносин норми, що регулюють право власності на земельні ділянки, та не беруть до уваги, що право на земельну частку (пай) виникає в осіб, які на час видачі колективному сільськогосподарському підприємству державного акта на право колективної власності на землю були членами цього підприємства.
Оскільки спір про визнання права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення є спором про спадкування, належним відповідачем у зазначених спорах є спадкоємці, які прийняли спадщину, а у випадку їх відсутності — відповідна територіальна громада в особі сільської, селищної ради. Районні державні адміністрації можуть бути залучені в якості третіх осіб у випадках, якщо спірні земельні ділянки сільськогосподарського призначення знаходяться за межами населених пунктів. Сільські, селищні ради можуть бути залучені в якості третіх осіб у спорах щодо земельних ділянок, які знаходяться на території відповідної ради.
Помилковим є залучення Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» в якості третьої особи у спадкових спорах, оскільки надання послуг із розроблення технічної документації із землеустрою здійснюється на платній основі не тільки Державним підприємством «Центр державного земельного кадастру», а й іншими розробниками, які мають відповідну ліцензію. Також слід звернути увагу, що державне підприємство є третьою особою за позовом, а не стороною, тому покладання на нього будь-яких обов’язків не допускається.
Отже, у справах про спадкування права власності на нерухоме майно суди не повинні задовольняти позовні вимоги про визнання права власності в порядку спадкування за законом чи за заповітом за відсутності спору між спадкоємцями стосовно спадщини, оскільки реалізація прав позивачів має інші механізми: звернення до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, встановлення факту прийняття спадщини, продовження строку прийняття спадщини (у разі відкриття спадщини до 1 січня 2004 року), про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, про встановлення факту постійного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем щодо правовідносин, які виникли після набрання чинності ЦК. При цьому судам слід враховувати, що свідоцтво про право на спадщину видається нотаріусом на підставі письмової заяви спадкоємців після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, а у випадках, передбачених ч.2 ст.1270, ст.1276 ЦК, — не раніше зазначених у цих статтях строків. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто тим, які постійно проживали разом зі спадкодавцем чи подали заяву нотаріусу про прийняття спадщини.
Усунення від права на спадкування
4. Усунення від права на спадкування спадкоємців за законом та за заповітом можливе виключно на підставі рішення суду. За змістом ч.1 ст.1224 ЦК підставою для позбавлення права на спадкування є умисне позбавлення життя спадкодавця чи будь-якого з можливих спадкоємців або вчинення замаху на їхнє життя. Оскільки діяння, зазначені у ч.1 цієї статті, є кримінально караними, то вони повинні бути підтверджені вироком суду, постановою про закриття кримінальної справи з нереабілітуючих підстав, які є самостійною та достатньою підставою для усунення від права на спадкування.
Коло осіб, позбавлення життя яких усуває особу від права на спадкування, є вичерпним та чітко визначеним ч.1 ст.1224 ЦК, це спадкодавець та можливі спадкоємці. Не може бути підставою для усунення особи від права на спадкування позбавлення ним життя іншої особи, яка на момент вчинення злочину не могла бути можливим спадкоємцем.
Вимога про усунення спадкоємця від права на спадкування може бути пред’явлена особою, для якої таке усунення зумовлює пов’язані зі спадкуванням права та обов’язки (збільшення частки у спадщині, зміна черговості одержання права на спадкування), одночасно з її позовом про одержання права на спадкування з підстав, визначених у ч.2 ст.1259 ЦК.
У чч.2—4 ст.1224 ЦК зазначені особи, які усуваються від спадкування на підставі закону, зокрема: які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування; батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав; батьки та повнолітні діти, які ухилялися від обов’язку щодо утримання спадкодавця. Не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.
Статтями 202, 203 СК встановлено обов’язок повнолітніх дітей утримувати своїх батьків, які є непрацездатними та потребують матеріальної допомоги, мають тяжкі хвороби, інвалідність або є безпомічними.
Відповідно до ч.5 ст.1224 ЦК за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Вимога про усунення від права на спадкування за законом особи може бути пред’явлена лише після смерті спадкодавця.
Виходячи зі змісту зазначеної норми, суд при вирішенні такої справи згідно з вимогами ст.214 ЦПК повинен встановити як факт ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги, так і факт перебування спадкодавця в безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво та потребу спадкодавця в допомозі цієї особи.
При розгляді справ цієї категорії суди нерідко постановляють рішення про усунення від спадкування спадкоємця, коли у справі немає жодного доказу про умисне ухилення спадкоємця від надання допомоги спадкодавцю, крім того факту, що сторони не спілкувалися протягом тривалого часу, ігноруючи при цьому стст.10, 60 ЦПК, відповідно до яких кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Для постановлення рішення про усунення від спадкування у справі повинні бути надані належні та допустимі докази, які б свідчили про те, що спадкодавець потребував допомоги відповідача, останній мав можливість її надати, проте ухилявся від обов’язку щодо її надання.
Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який її потребував, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов’язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю. Тобто ухилення, пов’язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов’язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Крім цього, підлягає з’ясуванню судом питання, чи потребував спадкодавець допомоги від спадкоємця за умови отримання її від інших осіб, чи мав спадкоємець матеріальну та фізичну змогу надавати таку допомогу.
Для задоволення позовних вимог у справах про усунення від права на спадкування відповідно ч.5 ст.1224 ЦК має значення сукупність обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання, перебування спадкодавця в безпорадному стані, потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи. Лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів в їх сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування.
Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 23.10.2009 у справі №2-2235/2009 задоволено позов С. до Л. про усунення від права на спадкування за законом. Це рішення скасовано Апеляційним судом м.Києва та ухвалено нове, оскільки судом першої інстанції не було досліджено та відповідно враховано можливість або неможливість відповідачки — спадкоємиці — надавати допомогу спадкодавцеві. Апеляційним судом встановлено, що відповідачка у цій справі сама є пенсіонеркою, з 2005 року хворіє на дисциркулярну енцефалопатію третьої стадії (атрофія головного мозку), і до того, як захворіла, у силу своїх можливостей надавала допомогу своєму батькові. У зв’язку з тим, що ці обставини не були спростовані, апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове, яким відмовив позивачу у задоволенні позову про усунення від спадкування.
Та обставина, що сторони не спілкувалися протягом тривалого часу, не свідчить про факт умисного ухилення від надання допомоги.
Важливе значення має обгрунтованість позовних вимог та наявність належних доказів на їх підтвердження, оскільки практика розгляду справ про усунення від права на спадкування свідчить про те, що позови, як правило, є необгрунтованими, тому в їх задоволенні суди відмовляють.
Спадкування за законом
5.1. При вирішенні спорів по справах про спадкування за законом судам необхідно враховувати, що частки у спадщині кожного зі спадкоємців за законом є рівними, якщо тільки спадкоємці:
— за усною домовленістю між собою не змінили розмір частки когось із них в спадщині, яка складається з рухомого майна;
— за письмовою угодою (договором), посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортного засобу, не змінили розмір часток в спадщині когось із них.
У разі неприйняття спадщини спадкоємцем попередньої черги останній не позбавляється права вимагати надання йому судом додаткового строку, достатнього для прийняття ним спадщини за ч.3 ст.1272 ЦК. Тому в разі задоволення його позову він як спадкоємець попередньої черги матиме право на перерозподіл спадщини (ст.1280 ЦК).
Відповідно до ч.2 ст.1280 ЦК, якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив строк для прийняття спадщини, перейшло як відумерле до територіальної громади і збереглося, спадкоємець має право вимагати його передання в натурі. У разі його продажу спадкоємець має право на грошову компенсацію.
При визначенні правового статусу осіб-спадкоємців четвертої та п’ятої черг спадкоємців за законом (стст.1264—1265 ЦК) судам потрібно враховувати, що коло спадкоємців за законом визначається за нормами ЦК, який діяв на час відкриття спадщини, відповідно до п.5 «Прикінцевих та перехідних «положень ЦК.
Трапляються випадки ухвалення рішень про визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом спадкоємцями, які не належали до кола спадкоємців за законом, відповідно до ЦК УРСР 1963 року, а отримали право спадкування лише із набуттям чинності ЦК.
При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини, судам необхідно враховувати правила ч.2 ст.3 СК про те, що сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Зазначений п’ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім’єю до набрання чинності ЦК (п.21 ППВСУ від 30.05.2008 №7).
До числа спадкоємців четвертої черги не входить особа, яка хоча і проживала спільно зі спадкодавцем, але перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншою особою. Зазначене положення поширюється щодо осіб — чоловіка або жінки, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, але перебувають в іншому зареєстрованому шлюбі; проте не поширюється щодо інших осіб, які перебувають у зареєстрованому шлюбі з іншою особою, але проживали однією сім’єю зі спадкодавцем на інших засадах, ніж фактичні шлюбні відносини.
Ухвалою ВССУ від 25.05.2011 (справа №6-1711-св10) скасовано заочне рішення Нахімовського районного суду м. Севастополя від 28.05.2008 та ухвалу Апеляційного суду м.Севастополя від 2.12.2010, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Задовольняючи позовні вимоги С.І.В. про визнання права власності на спадкове майно після смерті спадкодавця Т.О.А. 8 листопада 2005 року, суд керувався тим, що особа-позивач є спадкоємцем четвертої черги (особа, яка проживала зі спадкодавцем однією сім’єю у фактичних шлюбних відносинах). Проте не було враховано перебування в зареєстрованому шлюбі спадкодавця та відповідачки, а також наявність спадкоємця першої черги. Майно, яке є предметом спору, було набуте під час перебування спадкодавця у зареєстрованому шлюбі та одночасного проживання спадкодавця у фактичних шлюбних відносинах із позивачкою.
Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них права на спадкування за законом як спадкоємців першої черги на підставі ст.1261 ЦК.
Слід звернути увагу на необхідність при розгляді справ про спадкування за законом більш ретельної перевірки доказів належності осіб до кола спадкоємців за законом визначеної черги.
Для кровного споріднення характерним є ступені споріднення, тобто кількість народжень, що пов’язують між собою двох осіб, які перебувають у родинних зв’язках.
Так, до родичів четвертого ступеня споріднення відносяться діти рідних племінників та племінниць спадкодавця (двоюрідні онуки і онучки) і рідні брати та сестри його діда та баби (двоюрідні дід та баба). Родичами п’ятого ступеня споріднення є діти двоюрідних братів та сестер спадкодавця, діти його двоюрідних діда та баби, діти двоюрідних онуків та онучок спадкодавця.
До родичів шостого ступеня споріднення належать діти двоюрідних правнуків і правнучок спадкодавця, діти його двоюрідних племінників і племінниць, діти двоюрідного дядька і тітки.
Зміна черговості спадкування
5.2. Черговість одержання права на спадкування може бути змінена шляхом договору між спадкоємцями, які прийняли спадщину (ч.1 ст.1259 ЦК), або на підставі рішення суду (ч.2 ст.1259 ЦК).
Судовий порядок зміни черговості застосовується на підставі задоволення позову спадкоємця наступних черг до спадкоємців тієї черги, які безпосередньо закликаються до спадкування. Право на пред’явлення позову про зміну черговості спадкування мають лише спадкоємці за законом.
Підставами для задоволення такого позову є сукупність наступних юридичних фактів, встановлених у судовому порядку: 1) здійснення опіки над спадкодавцем, тобто надання йому нематеріальних послуг (спілкування, поради та консультації, поздоровлення зі святами); 2) матеріальне забезпечення спадкодавця; 3) надання будь-якої іншої допомоги спадкодавцеві, тобто такої допомоги, яка має матеріалізоване вираження, — прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири; 4) тривалий час здійснення дій, визначених у пп.1—3; 5) безпорадний стан спадкодавця, тобто такий стан, під час якого особа неспроможна самостійно забезпечувати свої потреби, викликаний похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом. Для задоволення позову необхідна наявність всіх п’яти вищезазначених обставин.
В зазначеній категорії справ підлягає встановленню судом також факт належності сторін до спадкоємців за законом різних черг.
Слід зазначити, що зміна черговості спадкування лише надає право спадкоємцю наступної черги на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, а не визнає його спадкоємцем цієї черги. Отримавши право на спадкування разом із спадкоємцями іншої черги, такий спадкоємець вважається спадкоємцем тієї черги, до якої він належить відповідно до стст.1261—1265 ЦК.
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 23.12.2010 (справа №2-3457/10) задоволено позов М. та надано їй право на прийняття спадщини разом із спадкоємцями другої черги. Суд правильно встановив, що наявні всі підстави, передбачені ч.2 ст.1259 ЦК, для надання позивачці права на спадкування разом зі спадкоємцями другої черги. Однак ухвалою судді Мукачівського міськрайонного суду від 17.01.2011 про роз’яснення зазначеного рішення надано М. право на прийняття спадщини разом із спадкоємцями другої черги, визнано її спадкоємицею другої черги.
Судом не враховано, що М. належить до спадкоємців четвертої черги (ст.1264 ЦК), а чинним спадковим законодавством не передбачено можливість визнавати спадкоємців однієї черги спадкоємцями іншої черги. Крім того, ця ухвала винесена з порушенням ст.221 ЦПК, оскільки роз’яснюючи рішення та визнаючи М. спадкоємицею другої черги, суд першої інстанції змінив зміст зазначеного рішення.
Спадкування за правом представлення
5.3. Спадкування за правом представлення має місце у випадках встановлених ст.1266 ЦК, за умови якщо спадкоємець першої—третьої черг спадкування за законом помер до відкриття спадщини. Норми ст.1266 ЦК застосовуються лише щодо відносин при спадкуванні за законом (гл.86 ЦК).
Спадкування за правом спадкової трансмісії, в порядку переходу права на прийняття спадщини (ст.1276 ЦК), застосовується, якщо спадкоємець був живим на час відкриття спадщини, проте помер, не встигнувши прийняти спадщину чи відмовитись від неї. Спадкування за правом спадкової трансмісії застосовується при спадкуванні як за законом, так і за заповітом.
Перелік осіб (спадкоємців), які мають право на спадкування за правом представлення, встановлений нормами ст.1266 ЦК, є вичерпним. Немає підстав розширювати цей перелік за рахунок осіб, які в якості двоюрідних племінників, двоюрідних внуків мають право на спадкування як спадкоємці п’ятої черги спадкоємців за законом.
Правило про те, що при спадкуванні при прямій нисхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення (ч.6 ст.1266 ЦК), слід розуміти таким чином, що спадкоємцями по прямій нисхідній лінії є рідні пра-, прадід, дід, батько, внук, правнук, праправнук. Внуки, праправнуки спадкують за правом представлення відповідно до ч.1 ст.1266 ЦК, а прадід, (прабаба) відповідно до ч.2 ст.1266 ЦК.
Правнуки спадкують за правом представлення після смерті прадіда (прабаби), якщо на час відкриття спадщини немає в живих їхніх діда (баби), батька (матері), спадкоємців за законом першої черги.
Позови про недійсність заповіту
6. Право на пред’явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача. В окремих випадках суди помилково відкривали провадження у справах про визнання недійсним заповіту ще за життя заповідача.
Законодавство не встановлює спеціальних строків давності за позовами про визнання заповіту недійсним, тому до них слід застосовувати загальний трирічний строк позовної давності відповідно до ч.1 ст.261 ЦК.
Статтею 1257 ЦК визначено підстави нікчемності заповіту та визнання його недійсним, які не виключають застосування загальних норм §2 гл.16 ЦК відповідно до встановлених судом обставин, якщо вони узгоджуються з правовими підставами та наслідками нікчемності або недійсності заповіту, зазначеними у ст.1257 ЦК.
Відповідно до ч.1 ст.1257 ЦК підставами нікчемності заповіту, тобто недійсності відповідно до закону, є складання заповіту особою, яка не мала на це права, або складання з порушенням вимог щодо форми та посвідчення заповіту. На підставі ст.215 ЦК визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається.
У разі наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності заповіту підлягає розгляду судом.
Нікчемність заповіту, встановлена в рішенні суду, має наслідком позбавлення права спадкування за заповітом осіб, визначених розпорядженням заповідача в якості спадкоємців за заповітом, незалежно від того, чи пред’являлися позовні вимоги про застосування наслідків нікчемності заповіту.
Оскільки право на складання заповіту має особа з повною цивільною дієздатністю (ч.1 ст.1234 ЦК), згідно із ч.1 ст.1257 ЦК підставою для нікчемності заповіту є кваліфікація його як такого, що складений особою, яка не мала на це права. Це, зокрема, заповіт, вчинений недієздатною, малолітньою, неповнолітньою особою (крім осіб, які в установленому порядку набули повну цивільну дієздатність), особою з обмеженою цивільною дієздатністю, представником від імені заповідача.
Також підставою нікчемності заповіту є порушення вимог щодо його форми та посвідчення. Загальні вимоги до форми заповіту встановлені ст.1247 ЦК, а саме: письмова форма; нотаріальне посвідчення або посвідчення особами, уповноваженими на це законом (стст.1251, 1252 ЦК); зазначення у заповіті місця та часу його складання; підписання заповіту заповідачем. Відповідно до ч.4 ст.207 ЦК, якщо заповідач не може підписати заповіт внаслідок хвороби або фізичної вади, за його дорученням і в його присутності дозволяється підписання заповіту іншою особою. Підпис цієї особи засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на здійснення нотаріальних дій. Поряд із посвідченням підпису, нотаріус зобов’язаний також в тексті заповіту зазначити причини, які зумовили необхідність підписання заповіту третьою особою (ч.4 ст.207 ЦК). Недотримання цих вимог є підставою для визнання заповіту недійсним.
До заповітів, посвідчених посадовими, службовими особами, застосовуються положення ст.1247 ЦК. Такі заповіти прирівнюються до заповітів, посвідчених нотаріусами, та порядок їх посвідчення затверджений постановою КМ від 15.06.94 №419 «Про порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених».
Згідно з п.2 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів (втратила чинність на підставі наказу Міністерства юстиції від 14.11.2011 №1298/20036) нотаріальні дії у виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад вчиняють посадові особи, на яких за рішенням виконавчого комітету відповідної ради покладено вчинення цих дій.
Посвідчення заповіту неуповноваженою особою, тобто посадовою, службовою особою, яка відповідно до норм стст.1251—1252 ЦК не уповноважена посвідчувати заповіти, має мати наслідком нікчемність заповіту (ч.1 ст.1257 ЦК).
Відповідно до ст.1251 ЦК, ст.37 закону «Про нотаріат» посадові особи органу місцевого самоврядування посвідчують заповіти, якщо у населеному пункті немає нотаріуса.
Відповідно до абз.3 п.11 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нотаріуси не вправі здійснювати нотаріальні дії поза межами свого нотаріального округу, крім випадків, встановлених законом (п.11 у редакції наказу Міністерства юстиції від 15.06.2009 №1062/5).
Посвідчення заповіту, що здійснюється із порушенням норм ст.1251 ЦК, є підставою нікчемності заповіту відповідно до ч.1 ст.1257 ЦК.
Відсутність у тексті заповіту напису, що він складався та посвідчувався поза приміщенням нотаріальної контори, виконкому місцевої ради, але в межах нотаріального округу, не є істотною умовою для визнання заповіту недійсним, якщо судом буде встановлено, що форма заповіту відповідає вимогам ст.1247 ЦК і волевиявлення заповідача було вільним.
В якості заінтересованих осіб, повноважних пред’являти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до ч.2 ст.1257 ЦК, можуть розглядатися виключно особи, суб’єктивні спадкові права яких, що виникають відповідно до норм книги шостої ЦК (спадкоємців за законом, спадкоємців за іншим заповітом, відказоодержувачів) порушені у зв’язку із вчиненням заповіту (ухвала колегії суддів ВСС від 28.09.2011 (справа №6-27855св11)).
У разі складання кількох заповітів щодо розпорядження одним і тим же майном (множинність заповітів) судам слід враховувати норми чч.3, 4 ст.1254 ЦК. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених стст.225, 231 ЦК.
Так, Апеляційним судом Запорізької області скасовано рішення суду першої інстанції, яким задоволено позов В.Г.В. про визнання заповіту недійсним та ухвалено нове рішення від 21.02.2011 про відмову у задоволенні позову В.Г.В. Суд апеляційної інстанції зазначив, що, визнаючи за позовом В.Г.В. заповіт недійсним як правочин, вчинений особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій і не могла керувати ними, суд керувався тим, що у разі наявності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах, але не врахував положення ч.4 ст.1252 ЦК. Із матеріалів справи вбачається, що оспорений В.Г.В. заповіт від 12.03.2008 скасовував дію попереднього заповіту, складеного М.Є.П. 11 вересня 2001 року, за яким все належне майно, у тому числі і спірну квартиру, вона заповідала своєму братові М.А.П., який помер 11 січня 2010 року, проте спадщину прийняв.
Таким чином, у разі визнання недійсним заповіту від 12.03.2008 через дефект волі заповідача на підставі ст.225 ЦК відновлюється дія попереднього заповіту, висновок суду першої інстанції про те, що оспорений позивачкою заповіт порушує її права, не відповідає обставинам справи, тому із цих підстав її вимоги задоволенню не підлягають.
Якщо судом встановлено, що спадкоємці, на користь яких були складені попередні заповіти, спадщину не прийняли, позовні вимоги спадкоємців за законом про визнання недійсним заповіту з підстав, передбачених ст.225, ч.2 ст.1257 ЦК, підлягають задоволенню, якщо визнання недійсним оспорюваного заповіту є підставою для виникнення права спадкування за законом спадкоємців черги, яка закликається до спадкування відповідно до стст.1261—1264 ЦК (ухвала колегії суддів ВСС від 30.11.2011 (справа №6-35578св11)).
Системний аналіз норм ЦК свідчить, що відповідно до ч.2 ст.1257 ЦК виключно підстави недійсності правочину, визначені у ст.225, ст.231 ЦК, зумовлюють те, що волевиявлення заповідача не було вільним та не відповідало його внутрішній волі.
Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підстави припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу (ст.145 ЦПК). Суд не має права давати оцінку медичним документам, які потребують спеціальних знань.
Ухвалюючи рішення про визнання недійсним заповіту з підстав, передбачених ч.1 ст.225 ЦК, суди повинні враховувати, що для визнання такого правочину недійсним предметом доказування є та обставина, що особа-заповідач у момент складання заповіту не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними (ухвала колегії суддів ВСС від 2.11.2011 в справі №36-29047св11). Висновок судово-психіатричної експертизи у такій категорії справ є лише одним із доказів, якому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами.
У разі складання спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. Тільки у разі смерті останнього з подружжя право на спадкування належить особі, визначеній подружжям у заповіті (ст.1243 ЦК).
У порушення вищезазначених вимог закону Горохівський районний суд Волинської області рішенням від 15.03.2011 визнав право власності в порядку спадкування за заповітом на житловий будинок за П. після смерті батька П.
Суд не звернув уваги на те, що подружжя П. та П. склали спільний заповіт щодо належного їм майна, оскільки помер тільки один з подружжя, тому їх син, позивач по справі, не мав права на спадкування за спільним заповітом після смерті батька, оскільки відповідно до ст.1243 ЦК його частка переходить до дружини. Позивач має право на спадкування за заповітом тільки у разі смерті обох батьків.
Якщо заповіт містить суперечливі положення, за вимогою заінтересованих осіб застосовується тлумачення заповіту (ст.1256 ЦК) за умови, якщо відсутні підстави визнання заповіту недійсним, тобто тлумаченню підлягає лише дійсний заповіт. Для тлумачення змісту заповіту застосовуються також загальні правила тлумачення змісту правочинів встановлені ст.213 ЦК.
Право на обов’язкову частку
7. Захист права на обов’язкову частку в спадщині може здійснюватись шляхом пред’явлення вимог про визнання права на обов’язкову частку в спадщині (ст.1241 ЦК), перерозподіл спадщини (ст.1280 ЦК), визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину (ст.1301 ЦК).
При вирішенні спорів про зменшення розміру обов’язкової частки у спадщині (абз.2 ч.1 ст.1241 ЦК) встановленню та оцінюванню судом підлягає характер відносин між спадкодавцем та спадкоємцем, інші обставини, що мають істотне значення. Зокрема, ними може вважатись тривала відсутність спілкування між спадкодавцем і спадкоємцем, неприязні стосунки, зумовлені аморальною поведінкою спадкоємця, тощо.
Зменшення розміру обов’язкової частки в спадщині полягає у пропорційному зменшенні частки такого спадкоємця.
Судам слід звернути увагу, що книга шоста ЦК не містить норм, відповідно до яких можливе застосування такого захисту цивільних прав та інтересів, як позбавлення, скасування обов’язкової частки в спадщині. Відповідно до норм ст.1224 ЦК особа, в тому числі спадкоємець, який має право на обов’язкову частку в спадщині, може бути усунена від права на спадкування.
Спадкування обов’язкової частки в спадщині здійснюється на підставах встановлених законом, шляхом прийняття спадщини в порядку, передбаченому стст.1268—1269 ЦК.
Право на обов’язкову частку в спадщині не залежить від змісту заповіту, отже рішення суду про визнання недійсним заповіту в частині, що порушує права спадкоємця на обов’язкову частку в спадщині, не вимагається.
У разі відмови нотаріуса видати свідоцтво про право на обов’язкову частку в спадщині зазначена відмова може бути оскаржена до суду в порядку позовного провадження.
Поділ спадкового майна
8. У спорах між спадкоємцями про поділ спадкового майна застосуванню підлягають спеціальні норми, які регулюють спадкові правовідносини щодо поділу спадкового майна (стст.1278, 1279 ЦК). Загальні норми про право спільної власності, зокрема ст.365 ЦК, застосовуються судом в частині, що не врегульована нормами книги шостої ЦК (ухвала ВСС від 25.05.2011 по справі №6-9410-св11).
Якщо спадкоємці не були разом із спадкодавцем співвласниками майна, у разі спору про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників-спадкоємців, застосуванню підлягають норми ст.365 ЦК.
Щодо перерозподілу спадщини між спадкоємцями (ст.1280 ЦК) слід враховувати, що відмова від прийняття спадщини на користь інших спадкоємців допускається лише протягом строку для прийняття спадщини. Після закінчення цього строку частка у спадщині не може бути збільшена з тих підстав, що хто-небудь із спадкоємців відмовляється від спадщини на користь інших спадкоємців.
Спадкоємці, які прийняли спадщину, можуть укласти договір про поділ спадкового майна, що узгоджується із нормами стст.6, 627 ЦК.
Встановлення факту, що має юридичне значення
9. Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення родинних відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім’єю, постійного проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, факту прийняття спадщини відповідно до ст.549 ЦК.
Найбільша кількість помилок при розгляді справ про встановлення факту, що має юридичне значення, допускається судами через неврахування вимог ч.6 ст.235 ЦПК.
Відповідно до ч.6 ст.235 ЦПК у разі виникнення між заявником і заінтересованою особою спору про право в порядку окремого провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заявнику та заінтересованим особам, що вони мають право пред’явити позов на загальних підставах.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються з обов’язковою участю заявника та заінтересованих осіб.
Не допускається вирішення справи в порядку окремого провадження, якщо заява містить вимогу про визнання права, зокрема права власності.
При встановленні судами факту проживання зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до дня смерті (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати положення ст.3 СК, відповідно до якої сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки, а також те, що сім’я створюється на підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Рішенням Новоушицького районного суду Хмельницької області від 9.03.2011 задоволено заяву Г. і встановлено факт проживання його однією сім’єю з С. із грудня 1991 року по 3 січня 2011 року в с.Гута Глібівська, Новоушицького району Хмельницької області.
Із заяви заявника та доданих доказів (паспорта заявника) вбачається, що Г. дійсно проживав із С. разом, вони спільно вели господарство.
Однак судом не враховано, що Г. в цей період перебував у зареєстрованому шлюбі з П., і шлюб у встановленому порядку не припинено. Тому створення сім’ї з С. суперечить моральним засадам суспільства, і заявник не може набувати право на спадщину, як спадкоємець четвертої черги за законом. У цьому випадку встановлення факту не зумовлює юридичних наслідків, тому підстави для задоволення заяви відсутні.
У справах про визнання спадщини відумерлою судам слід звернути увагу на застосування абз.2 п.5 «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК, відповідно до якого правила ст.1277 ЦК про відумерле майно застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності ЦК.
Зазначені положення застосовуються, якщо спадщина не перейшла до держави в порядку, передбаченому ст.555 ЦК УРСР.
Прикладом неправильного вирішення справи про визнання спадщини відумерлою є рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 6.01.2011, яким розглянуто заяву Шепетівського міжрайонного прокурора в інтересах територіальної громади в особі Лотівської сільської ради Шепетівського району за участі прокурора та представника позивача, визнано відумерлою спадщину (земельну частку (пай)) розміром 3,78 умовних кадастрових гектари вартістю 61308 грн. 80 коп. на території Лотівської сільської ради після смерті П., який помер 16 жовтня 2000 року.
Судом неправильно встановлено правовідносини, які виникли із відкриттям спадщини. У зазначеному випадку спадщина перейшла до держави на підставі ст.555 ЦК УРСР, тому вимоги про визнання права власності за територіальною громадою та заява про визнання спадщини відумерлою не підлягали задоволенню.
Якщо нерухоме майно знаходиться не за місцем відкриття спадщини, визначеним відповідно до норм ст.1221 ЦК, належним заявником є орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а не за місцем знаходження нерухомого майна.
У заяві про визнання спадщини відумерлою не можуть ставитись вимоги позовного характеру, зокрема, вимоги про передачу спадкового майна у власність територіальної громади. Суди повинні враховувати, що відповідно до ч.1 ст.1277 ЦК суд лише визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування у передбачених законом випадках.
Мають право подавати заяви про визнання спадщини відумерлою в інтересах територіальної громади також органи прокуратури відповідно до п.2 ч.1 ст.5 закону «Про прокуратуру».
Щодо встановлення факту прийняття спадщини, то, враховуючи положення стст.1268, 1269 ЦК, мова може йти лише про встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо спадкові правовідносин виникли після набрання чинності ЦК (після 1 січня 2004 року). Якщо спадщина відкрилась до набрання чинності ЦК, судам слід враховувати, що ст.549 ЦК УРСР було визначено перелік дій, які свідчать про прийняття спадщини — фактичний вступ у володіння та управління спадковим майном.
У порядку окремого провадження можуть розглядатися заяви про належність правовстановлюючого документу. Проте судам потрібно враховувати, що якщо нотаріусом відмовлено особі в оформленні права на спадщину (видачі, свідоцтва про право на спадщину), вона може звернутися до суду за захистом своїх прав відповідно до ст.16 ЦК та п.23 ППВСУ від 30.05.2008 №7 (ухвала ВСС від 11.05.2011 у справі №6-3629св10).
Виконуючий обов’язки Голови С.МІЩЕНКО
Секретар Пленуму Д.ЛУСПЕНИК