Закон і Бізнес


Кандидат на посаду Президента України Леонід ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ: «Хоч би до чого я торкався, воно поступово перетворювалося на золото»


Власть и закон, №41 (665) 09.10—15.10.2004
1286

Перелом, що відбувся на зламі 90-х років минулого століття, змусив багатьох почати життя заново, шукати свій шлях у нових умовах. Непрестижні в радянській системі професії відразу стали гостро затребуваними, а можливість відкрити свою справу дозволила розкрити свій потенціал людині від бізнесу. Колись значущі особистості «загубились» у цьому круговороті змін, інші ж зробили запаморочливий стрибок угору.


Перелом, що відбувся на зламі 90-х років минулого століття, змусив багатьох почати життя заново, шукати свій шлях у нових умовах. Непрестижні в радянській системі професії відразу стали гостро затребуваними, а можливість відкрити свою справу дозволила розкрити свій потенціал людині від бізнесу. Колись значущі особистості «загубились» у цьому круговороті змін, інші ж зробили запаморочливий стрибок угору.

У переддень професійного свята — Дня юриста — редакція «ЗіБ» звернулася з проханням до одного з найуспішніших юристів сьогодення — кандидата на пост Президента України, лідера Християнсько-ліберальної партії, заслуженого юриста України, почесного працівника Прокуратури України Леоніда ЧЕРНОВЕЦЬКОГО, щоб він розповів про те, як складався його шлях до успіху.

— Леоніде Михайловичу, коли у вас з’явилося бажання стати юристом і здобути юридичну освіту? Що стало поштовхом до вашого вибору?

— Я — потомствений юрист. Моя мама — юрист, і я завжди нею пишався. Я бачив її на різних юридичних посадах — від судових до прокурорських. Вона була для мене авторитетом. Але сам я більше тяжів до точних наук.

Перший вуз, куди я намагався вступити, був Харківський автодорожній інститут. Але під час письмового іспиту передав записку з рішенням задачі з математики іншому абітурієнту (я був людиною дуже імпульсивною), тому мене вигнали із залу. А взагалі, я навіть брав участь у математичних олімпіадах.

До юриспруденції мене морально ніхто не готував, бо в радянські часи юристи на будь-якій посаді були завжди інструментом влади. Головне завдання юриста на підприємстві — давати поради керівництву, як не потрапити у в’язницю, і візувати документи для перестраховки якихось його дій. Це не зовсім юридична справа. Насправді юрист — це людина, здатна мінімізувати витрати підприємства, даючи поради на межі з законом. Тобто провести підприємця чи керівника між законами так, щоб і інтереси його підприємства не постраждали, і права замовника були дотримані повною мірою.

Що стосується судів та інших органів, у тому числі прокуратури, то вони були придатками партійних радянських органів і ніякої самостійної ролі не відігравали, крім розслідувань банальних злочинів: побутових убивств, крадіжок, грабежів тощо. Тоді практично всі справи розкривалися. Можливо, клас слідчого полягав у тім, щоб тому, хто заробляв більше, ніж партійні функціонери, дали якомога більший строк ув’язнення.

Мені доводилося зустрічатися з людьми, які потрапили під прес радянської системи. Усі вони — дуже талановиті люди, і я шкодую, що мені довелося відіграти дуже негативну роль у їхній долі. Адже я, будучи слідчим, фактично віддав їх у в’язницю. Але про це розмова окрема.

Проваливши іспити в Харківський автодорожній інститут, я служив у військовій частині МВС СРСР, розташованій у Дніпропетровську, і фактично виконував роль міліціонера. Це були спецвійска для охорони громадського порядку. Це був складний час, складні війська (в нашій частині було більше начальників, ніж солдатів, і над нами відверто знущалися). У нашого командира частини, як на мене, були садистські нахили, бо три рази на тиждень нас виганяли вночі, у мороз чи спеку, на багатокілометрові пробіжки... Але я все-таки зумів вижити, мені навіть присвоїли звання єфрейтора, що в нашій частині було дуже почесно, хоча багатьох (нас було усього 120 солдатів, а начальників — 140) демобілізували, оскільки в них не вистачило сил продовжувати службу і терпіти знущання з боку «стариків».

Потім, уперше за всю історію частини, — тут відіграла величезну роль моя мама, тоді вже пенсіонерка, яка всі мої грамоти і медалі принесла начальнику внутрішніх військ, — генерал Ганнусенко дав мені 10 днів для вступу в Харківський юридичний інститут, хоча законом це заборонялося. Таким чином, не дослуживши півроку, я вступив на вечірнє відділення в Харківський юридичний інститут, і почалося моє становлення як кваліфікованого юриста.

— Яким було ваше просування службовими сходами? Що для вас значить поняття «справжній юрист»?

— Спочатку я був улюбленцем долі. Я перевівся на стаціонар і закінчив інститут з відзнакою. Навряд чи хтось учився краще за мене, та й мені це давалося дуже непросто, оскільки в школі я був двієчником. (І не тому, що погано знав предмет, а тому, що мене не любили викладачі за те, що завжди мав свою думку. Так само, як і зараз у парламенті).

Я не любив школу через якусь напівтюремну атмосферу. Ті, що підлизувалися, були відмінниками, інші — ізгоями. Хоча, напевно, були й інші школи... Проте я закінчив школу й одержав атестат, оскільки освіта ж була обов’язковою! А так учителі, 99% яких мене ненавиділи, «утопили» би мене в двійках.

Далі — зовсім незвичайний початок кар’єри. Я був прийнятий на посаду, якою для багатьох було честю завершити трудову діяльність. Мене призначили в Київську обласну прокуратуру старшим слідчим, хоча тоді наказ Генерального прокурора СРСР забороняв брати молодих фахівців, які не пропрацювали більше трьох років звичайними слідчими, на таку відповідальну посаду.

Чому вона була відповідальною? Мені доводилося розслідувати господарські справи, де під слідством мінімум по 9 місяців перебували у в’язниці підозрювані. Тим, хто потрапляв до мене, доводилося «не солодко», і я прошу за це в них вибачення, а серед них були люди дуже енергійні, з «червоними» дипломами різних вузів. Також я розслідував складні вбивства і кілька політичних справ, у яких показав себе з найкращого боку. Наприклад, виправдав одного хлопця — ентузіаста-будівельника АЕС. Ось так я почав свою роботу старшим слідчим прокуратури Київської області.

Згодом мені довелося ходити в обком ЦК партії на доповіді щодо кримінальних справ. Оскільки я не був комуністом, то трошки впирався, і тоді довелося мене прийняти в партію. Я став членом КПРС, тому що «прохідним квитком» у ЦК (що мене дуже дивувало, оскільки була демократія) був партійний квиток.

Після 4—5 років роботи в прокуратурі я цілком розчарувався в слідчій роботі, тому що деякі речі не укладалися у мене в голові. Наприклад, поруч зі мною в іншому кабінеті «саджали» віруючих людей. Я бачив чистих, духовно багатих людей, а їх запроторювали за грати. Я бачив «розгул» КДБ відносно конкретних кримінальних справ і їхню необмежену владу. І все-таки мені імпонували люди, які «завдяки моїм зусиллям» одержали по 10—14 років ув’язнення за господарські злочини. В цих людях я бачив сім’янинів, трудівників, і усередині мене почав рости протест, тому я і пішов із прокуратури.

Завдяки випадковому знайомству в Міністерстві вищої і середньої спеціальної освіти з помічником міністра Алімом Федоровичем Мірошниченком (царство йому небесне, недавно він помер), дуже доброю і мудрою людиною, я одержав місце в аспірантурі. Тут і почалися мої проблеми: зарплати не вистачало, а в мене було двоє дітей, їх не було чим годувати. Грошей і раніше не вистачало, але це було серйозніше, оскільки багато хто, кого я вважав своїми друзями, перестали зі мною спілкуватися, тому що посада була ніяка — подумаєш, аспірант.

Але я поставив перед собою ціль стати лідером і багато чого домогтися в житті. І багато зробив для цього. Пізніше ті, що ігнорували мене, мріяли знову повернути мою дружбу, оскільки я став заступником проректора Київського державного університету, й у формальному моєму підпорядкуванні перебувало 7500 чоловік, у т.ч. академіки і члени-кореспонденти Академії наук України.

А потім я знову все кинув і в 1989 році під несхвальні зауваження моєї дружини пішов у нікуди, а саме — зареєстрував Центр права, економіки і соціології, нині відомий як «Правекс». Так 14 років тому (чи вже більше) почалася моя кар’єра підприємця.

Спочатку невдало, оскільки юристи були нікому не потрібні, а потрібний був блат, і ніхто мені за юридичні послуги в перший рік роботи не платив. Щоправда, потім я був цілком задоволений своїм матеріальним становищем.

В Україні почався масштабний поділ власності. Одного разу, коли я давав консультацію, клієнт за 4 години роботи заплатив мені $40 тис., хоча ми домовлялися про $25 тис. Тобто мій рівень юриста став настільки високий, що я почав дуже багато заробляти як консультант. У мене на фірмі з’явилося кілька десятків чоловік.

У 1992 році я став пробувати інші ефективні види комерційної діяльності: від організації аукціонів із продажу нерухомості й антикваріату до надання страхових, фінансових і багатьох інших послуг, і все в мене виходило. Гроші сипалися на мене зі страшною силою. Я навіть ніколи не думав, що можу їх стільки мати.

Коли я, «обдертий» за сьогоднішніми мірками, приїхав у 1977 році в Тбілісі свататися, мій майбутній тесть сказав своїй доньці (а він тоді був забезпеченою людиною): «Ти так і помреш з ним у злиднях, тому що він не здатний на бізнес» (за тодішніми поняттями — правопорушення). Він відразу ніби прочитав у мене на чолі чесність і принциповість.

У радянському часі я прожив 40 років. З 26 років почав робити кар’єру. Жив дуже скромно, і нам із дружиною завжди не вистачало 20 копійок на молоко дітям. Потім діти виросли, і почалися нові труднощі: їх треба було вдягати і взувати, а грошей усе не вистачало. Але головне — ми жили красиво і любили один одного.

Сьогодні я займаюся головним чином політикою. Сподіваюсь, я відомий в Україні як політик, один з перших у нашій країні незалежних бізнесменів і правозахисників. Але найбільше задоволення мені приносить спілкування зі знедоленою частиною населення.

Я веду найбільшу в Україні правозахисну діяльність в інтересах людей, які не мають даху над головою і зіштовхнулися з моторошною пострадянською системою в різних проявах: медицина, де з людей вимагають гроші, яких у них немає, і викидають їх на вулицю, якщо вони не платять; забезпечення житлом, де я зіштовхуюся з жахливою вбогістю моїх співгромадян і повним ігноруванням владою їхніх проблем.

— Які люди мають великий вплив на вас, на вашу кар’єру, в який спосіб?

— Знаєте, ніхто і ніколи не мав на мене ніякого впливу. Я робив бізнес і завжди, ще навіть не знаючи Бога, відчував, що його рука простягнена наді мною. Хоч би до чого я торкався, воно поступово перетворювалося на золото, навіть не поступово, а відразу, як сказано в Біблії, — помазання...

— Яку з ваших перемог на законодавчому поприщі ви вважаєте найціннішою, найзначущішою для вас особисто?

— Закон про мораль. Це початок відродження України як європейської країни. І закон про ліквідацію інституту безакцептного списання.

У цілому в мене більш ніж 100 законодавчих ініціатив, що більше кількості законопроектів, поданих багатьма фракціями у Верховній Раді.

Мені не байдуже, що 90% з них поки що не реалізовано. Та інакше і бути не могло, оскільки ці закони загрожують владі, системі, здатні перевернути Україну, перетворивши її з корумпованої і злиденної в багату і процвітаючу країну.

— У своїй боротьбі з беззаконням, в обстоюванні прав людей, які звернулися до вас по допомогу, ви робите основну ставку на суди. Ви справді вважаєте, що наша судова система є кращим засобом для досягнення цієї мети?

— Так, я справді дуже високої думки про судову систему. Є дивовижні судді, є дивовижно принципові рішення, що надихають мене. Я вірю, що через судову систему, яку я хочу реформувати шляхом прямого обрання народом суддів усіх рівнів, щоб вони безпосередньо несли відповідальність перед людьми за свої вчинки, ми відразу ж вирішимо питання корупції.

Україна може стати цілком процвітаючою країною. Я зроблю усе від мене залежне і вже роблю, щоб судді одержували великі зарплати, великі пенсії, користувалися великою повагою суспільства, і щоб вони стали повноправною гілкою влади.

Інше питання, що сьогодні багато судів є інструментом влади. Вони не вважають себе гілкою влади, і це дуже сумно. Тоталітарна система залишила глибокий слід у їхньому розумі, але ж вони можуть «повернути» Україну в кращий бік.

Я веду більш ніж 300 (крім своїх, оскільки захищаю і свої інтереси) судових справ щодо прав пенсіонерів, інвалідів та інших малозахищених людей. Я непримиренно суджуся з бандитами від влади, намагаючись посадити у в’язницю лікарів, які вбили моїх співгромадян, відмовивши їм у допомозі, борюся проти цілих владних інститутів, окремих чиновників, котрі переслідують моїх виборців, виганяють їх із квартир і т.п.

Загалом, ви і самі знаєте, що сьогодні судова система вирішує будь-які питання, якщо тільки вони не стосуються найвищих ешелонів, найвищих посадових осіб виконавчої влади. Тобто там, де доходить до Прем’єра і першого віце-прем’єра, Президента чи глави його Адміністрації, суди, наперед вам скажу, не спрацьовують. Спрацьовує залякування і «телефонне право», що іноді йдуть від найвищих посадових осіб. Мені це відомо, і я зроблю все можливе в законодавчому плані, щоб командувати суддями стало неможливо.

— У чому полягає ваша життєва філософія?

— Моя життєва філософія: чини у житті так, як хочеш, щоб чинили з тобою.

— Чому ви надаєте перевагу у вільний час?

— Роботі. Зустрічам зі знедоленими людьми. Полум’яним виступам у Верховній Раді. Весь інший час у мене зайнятий і немає вихідних. А ще — Біблії…

Я хочу прожити решту днів свого життя так, щоб згоріти дотла, тобто реалізувати себе на всі 100%.

Розмову вела
Катерина ТАБАЦЬКА