Закон і Бізнес


Война по (с) правилам(и)

Конвенция не позволяет убивать человека, но есть исключения…


Хотя это не первый вебинар Ирины Гловюк по данной теме, он снова вызвал огромный интерес у адвокатов.

05.05.2022 10:00
ТИМОФИЙ МИХАЛКОВ
2971

Придумать формулу мира, в котором не было бы войн, не смог еще никто. Вот почему приходится создавать формулы для их гуманизации. Так может ли жизнь одного человека стоить больше, чем цель вооруженного конфликта? Отвечает ст.2 Конвенции.


Сила пропорційності

У Вищій школі адвокатури відбувся вебінар, що об’єднав майже 1500 учасників. Лектор курсу адвокат, д.ю.н., професор, науковий радник Barristers Ірина Гловюк розповіла про кримінальний процесуальний аспект тлумачення ст.2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в умовах збройного конфлікту.

Стаття 2 конвенції встановлює, що право на життя охороняється законом і нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду. Відповідне право відображене у багатьох міжнародних стандартах. Однак позбавлення життя не розглядається як таке, що порушує цю статтю, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили. І.Гловюк пояснила, що існує можливість відступу від зобов’язань за цією конвенцію і Україна скористалась таким відступом.  І хоча відступ (регулюється умовами, зазначеними у ст.15 конвенції) від забезпечення прав, закріплених у конвенції за загальним правилом не може стосуватись ст.2, ст.3, ст.4 та ст.7 цієї конвенції, втім за ст.2 встановлені межі, за якими не вважатиметься порушенням даного права смерть внаслідок правомірних воєнних дій.

Лектор наголосила на виключній необхідності як на пропорційності застосування сили. Згідно зі ст.2 конвенції така сила може бути застосована:

для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;

при вчиненні правомірних дій при вчиненні заворушення або повстання.

Звісно, такий відступ зачіпає питання співвідношення прав. Тому означена стаття має, наскільки це можливо, тлумачитись у світлі міжнародно-правових норм, зокрема, норм міжнародного гуманітарного права. У зоні міжнародного конфлікту держави-учасниці повинні захищати життя тих, хто не залучені чи вже не залучені у військові дії, що вимагає, зокрема, надання медичної допомоги. Тут доречно пригадати такі приклади як рішення Європейського суду з прав людини у справах «Varnava and Others v. Turkey» та «Hassan v. the United Kingdom».

Однак, подібні зміни безумовно не тільки процесуальні питання, а й питання:

юрисдикції в умовах окупації території;

переліку зобов’язань держави під час збройного конфлікту (саме такий термін застосовується в міжнародному праві);

межі необхідності застосування сили при правомірних воєнних діях;

особливості розслідування фактів позбавлення життя.

Абсолютна необхідність

Щодо вирішення питання юрисдикції, то на держави може покладатись відповідальність зі дії їхніх органів влади незалежно від того, чи були вони вчинені в межах чи поза межах їх кордонів. Зокрема йдеться і про ті ситуації, коли одна з держав-сторін здійснює дієвий контроль за певною територією або принаймні має вирішальний вплив на неї.

Також така відповідальність може покладатись за порушення прав осіб, які перебувають на території іншої держави, але які виявляються підвладними або підконтрольними першій державі за посередництвом її агентів, які діють – законно чи ні – у іншій державі.

При цьому під час збройного конфлікту держава має наступні зобов’язання:

вжиття заходів для захисту осіб від наслідку військових дій;

відповідальність за долі людей під час збройних конфліктів (планування операції; запобігання та розслідування насильницьких зникнень; попередження про прибуття ворожих сил;

вжиття заходів для захисту окремих осіб як від повстанців так від незаконних воєнізованих формувань.

Що ж до меж застосування сили, то тут, як зазначила І.Гловюк, позиція ЄСПЛ така: конвенція, звісно, не дозволяє вбивати людину, але винятки описують ситуації, коли дозволено використання сили, яке може призвести до позбавлення життя. У разі дії цих винятків позбавлення життя не вважатиметься порушенням ст.2 конвенції. Використання сили, однак, повинно бути не більше, ніж «абсолютно необхідним» для досягнення цілей, означених у пункті 2 ст.2 конвенції. Причому тест «абсолютної необхідності» повинен застосовуватися з різними ступенями контролю, в залежності від того, якою мірою влада контролювала ситуацію. Державні органи таким чином зобов’язані планувати операції, пов’язані із застосуванням сили,  щоб мінімізувати ризик для життя осіб, проти яких спрямована операція, та випадкових свідків.

Отже, І.Гловюк звернула увагу на те, що ЄСПЛ у свої рішеннях визнавала чутливість цієї сфери, оскільки можливі різні ступені контролю за ситуацією. Тому державні органи повинні враховувати потенційний ризик для життя, що стане наслідком активної силової протидії з боку іншої сторони конфлікту.

Розслідування ех officio

Лектор також зупинилась на питанні особливостей розслідування фактів позбавлення життя. До такого розслідування застосовується широкий підхід й чітких вимог до його форми немає. При цьому базовими принципами даного розслідування є:

незалежність (ієрархічна або інституційна, а також практична);

адекватність (розслідування має бути здатне призвести до визначення питання чи була застосована сила виправданою);

ретельність (невідкладно та належною сумлінністю);

розумна швидкість (оперативність розслідування ех officio);

доступність результатів розслідування рідним та громадськості (достатній ступінь уваги громадськості в залежності від справи).

Органи влади у таких випадках мають діяти з власної ініціативи з того моменту, як певне питання привернуло їх увагу та не можуть чекати на те, щоб родичі подали належну скаргу або взяли на себе відповідальність за проведення будь-якої процедури розслідування.

Основними принципами та керівними положеннями розслідування таких фактів стануть норми, закріплені зокрема у ст.121 та ст.129 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими; ст.131 та ст.146 Конвенції про захист цивільного населення під час війни.

Бойовий імунітет

Окремо розглянула І.Гловюк і питання бойового імунітету. Так, з початку березня законодавець приймав зміни і доповнення до чинного законодавства для забезпечення бойового імунітету. При чому наслідки  поводження зі зброєю сформульовані у різних законодавчих актах по-різному.

Законом «Про оборону України» окремі категорії громадян «звільняються» від  відповідальності у поводженні із будь-яким видом зброї. А за законом «Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України» цивільні особи «не несуть» відповідальності.

При цьому однією із умов застосування ст.43-1 Кримінального кодексу є відсутність ознак катування чи застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інших порушень законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою. Окрім того, за ст.438 КК порушенням законів та звичаїв війни є жорстоке поводження з військовополоненими. А застосування сили не є безмежним, зважаючи на позитивні зобов’язання держави під час збройного конфлікту.

Тож навіть враховуючи чисельні зміни до законодавства, принцип «війна все спише» не може набути легітимації під будь-яким із гасел. Шкода, що вибір вести війну «за» правилами чи «з» ними, може коштувати людського життя.