Обманутый покупатель

Получение имущества под условием выполнения какого-либо обязательства квалифицируется как мошенничество, если лицо имело цель его присвоить, а обязательства — не выполнять. Такое заключение сделал ВС в постановлении №711/6944/14-к, текст которого печатает «Закон и Бизнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

3 червня 2021 року                          м.Київ                                №711/6944/14-к

Верховний Суд колегією суддів першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого судді — МАРЧУК Н.О.,
суддів: МАКАРОВЕЦЬ А.М., МАРИНИЧА В.К. —

розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження за касаційною скаргою засудженої на вирок Соснівського районного суду м.Черкаси від 7.03.2017 та ухвалу Черкаського апеляційного суду від 28.09.2020 стосовно Особи 1, Інформація 1, яка проживає за Адресою 1, засудженої за вчинення злочину, передбаченого ч.4 ст.190 Кримінального кодексу.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами обставини

Вироком Соснівського райсуду від 7.03.2017 Особу 1 засуджено за вчинення злочину, передбаченого ч.4 ст.190 КК, до покарання у вигляді позбавлення волі на 6 років з конфіскацією майна, належного їй на праві власності.

Стягнуто з Особи 1 на користь потерпілого Особи 2 713922 грн. у рахунок відшкодування завданих матеріальних збитків.

28.09.2020 ЧАС змінив вирок суду першої інстанції в частині розв’язання цивільного позову Особи 2 до Особи 1, залишивши його без розгляду.

За вироком суду Особу 1 визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення за таких обставин.

Так, Особа 1 27.04.2010, будучи згідно з договором купівлі-продажу від 25.05.2006 власником будинку за Адресою 2 та достовірно знаючи, що цей об’єкт нерухомості є предметом іпотеки в забезпечення кредитних зобов’язань за договором №*, укладеного 26.05.2006 між нею та ВАТ «Кредобанк», діючи в порушення його умов в частині обов’язку іпотекодавця не відчужувати предмет іпотеки у будь-який спосіб, перебуваючи у приміщенні офісу ріелторської фірми, уклала із Особою 2 попередній договір про прийняття зобов’язань щодо продажу останньому вищевказаного домоволодіння, приховавши факт його перебування в іпотеці, та, усвідомлюючи неможливість здійснення потерпілим реєстрації права власності на вказаний об’єкт нерухомого майна, того ж дня отримала від останнього кошти в сумі $45000 в якості авансу, завідомо не маючи наміру і можливості вчинити оформлення договору купівлі-продажу будинку.

В подальшому Особа 1 з метою переконання потерпілого у дійсності своїх намірів щодо реалізації будинку 11.05.2010 уклала із Особою 2 ще один попередній договір, згідно з яким в рахунок часткової оплати за продаж будинку отримала від нього грошові кошти в сумі $32000. Пізніше за укладеною між ними додатковою угодою до договору Особа 1 отримала від Особи 2 $13000 і зобов’язалась до 3.10.2011 укласти та належним чином оформити договір купівлі-продажу нерухомого майна.

Однак відповідний договір купівлі-продажу нерухомого майна укладений не був, отримані грошові кошти Особи 1 використала на власні потреби, тобто заволоділа шляхом обману майном Особи 2 на загальну суму $90000, що згідно з курсом Національного банку на момент вчинення кримінального правопорушення становило 713922 грн., що є особливо великим розміром.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

За змістом касаційної скарги з доповненнями до неї засуджена Особа 1, не погоджуючись із судовими рішеннями через неповноту досудового розслідування та судового слідства, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального правопорушення, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та її особі, просить їх скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Свої вимоги засуджена мотивує тим, що її дії кваліфіковано неправильно, оскільки в неї не було умислу на заволодіння майном потерпілого, хоча вона й не повідомила його про наявні обтяження на будинок. Зазначає про те, що суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, безпідставно взяв до уваги одні докази, відкинувши інші, відмовив у задоволенні клопотання про допит свідків, належним чином не проаналізував наданих стороною обвинувачення доказів, матеріалів, що характеризують її особу, не дослідив і не долучив до матеріалів провадження мирову угоду, укладену між нею і потерпілим, що призвело до призначення їй необґрунтовано суворого покарання. Вказує на те, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив у повторному дослідженні доказів, формально підійшов до розгляду апеляційних скарг, не спростував викладених у них доводів й постановив ухвалу, яка не відповідає вимогам Кримінального процесуального кодексу <…>.

Позиції учасників судового провадження

Захисник і засуджена підтримали касаційну скаргу, просили її задовольнити.

Прокурор заперечив проти задоволення касаційної скарги засудженої, просив залишити без зміни оскаржувані стосовно Особи 1 судові рішення.

Мотиви Суду

Обвинувальний вирок ухвалюється судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Згідно зі ст.91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, в тому числі, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у його вчиненні, форма вини, мотив і мета його вчинення.

У поданій касаційній скарзі засуджена покликається на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та її особі.

Проте зазначені доводи Суд уважає такими, що не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження та вимогах кримінального й кримінального процесуального законів.

При перевірці матеріалів кримінального провадження касаційним судом установлено, що свої висновки про доведеність винуватості Особи 1 у вчиненні злочину, передбаченого ч.4 ст.190 КК, та правильність кваліфікації її дій за даною нормою кримінального закону судом зроблено на підставі доказів, досліджених та оцінених у сукупності з дотриманням вимог кримінального процесуального закону, про що у судовому рішенні наведено докладні мотиви.

Свої висновки про те, що засуджена Особа 1 шляхом обману заволоділа майном Особи 2 в особливо великому розмірі, суд першої інстанції зробив, урахувавши показання потерпілого, свідків Особи 3, Особи 4, Особи 5, Особи 6, дані, що містяться у:

— договорі іпотеки №* від 26.05.2006, укладеного між ЧФ ВАТ «Кредобанк» Особа 1;

— попередніх договорах від 27.04.2010, 11.05.2010 та додатковій угоді №2 від 31.08.2011, укладених між Особою 1 і Особою 2, про намір у строк до 27.05.2010 укласти і належним чином оформити договір куплі-продажу нерухомого майна;

— розписках від 27.04.2010, 11.05.2010, 31.08.2011, 5.09.2012, складених Особою 1;

— інформаційній довідці з Реєстру прав власності на нерухоме майно №2810146 про реєстрацію права власності на будинок за Адресою 2 на Особу 1 станом на 23.04.2012;

— відповіді ЦВ ДВС Черкаського МУЮ від 22.10.2013 про те, що відсутні правові підстави для зупинення виконавчого провадження з примусового виконання напису №1040, виданого 10.04.2010 приватним нотаріусом Особою 7, про звернення стягнення на нерухоме майно — за Адресою 2, який належав на праві приватної власності Особі 1;

— довідці та роздруківці руху коштів, вилучених у ПАТ «Кредобанк» про заборгованість Особи 1, та погашення боргу за період з 27.10.2010.

Зокрема, потерпілий Особа 2 показав, що в 2010 році вирішив купити будинок і звернувся в ріелторську фірму, де йому запропонували будинок, власницею якого була Особа 1. Оскільки він продав квартиру і іншого житла не мав, то домовився з власницею будинку, що він з сім’єю вселиться до будинку і віддасть їй одразу половину його вартості — $45000. 27.04.2010 вони підписали угоду з Особою 1 про купівлю будинку за $90 тис. і він під розписку передав Особі 1 $45 тис. Після цього вони заселилися і зробили ремонт в будинку, на який витратили близько $20 тис. В травні Особа 1 сказала, що у неї виникли проблеми з документами, хоча при перших зустрічах запевняла, що з документами все гаразд. Також вона сказала, що їй потрібні гроші на лікування матері. 11.05.2010 він передав їй ще $32 тис. Вона обіцяла підписати договір у нотаріуса до 27.05.2010. В подальшому вона казала, що документи майже готові, і 31.08.2011 він віддав їй ще $13 тис. В 2012 році він дізнався, що на будинок накладений арешт, а в 2013 році до нього прийшов державний виконавець для опису майна та подальшої реалізації на торгах. Особи 1 на той час не було в місті. Будинок на торгах не продався і згодом він викупив будинок у ВАТ «Кредобанк». Крім того, в 2012 році він дізнався, що Особа 1 з дитиною зареєструвалася в будинку, який він купив, без його відому.

Свідок Особа 3 показав про те, що на початку 2010 року до нього звернулась Особа 1 з проханням продати будинок. Він передивився документи і подав оголошення. Доступу до реєстру обтяжень у нього не було. Особа 2 вирішив придбати вказаний будинок. Особа 1 повідомила, що перепланування будинку не узаконене і для цього потрібен час і гроші. 27.04.2010 вони підписали попередню угоду і Особа 2 віддав Особі 1 під розписку $45000. Особа 2 заселився, зробив ремонт. Пізніше, 11.05.2010 він передав ще $32000, як пояснила Особа 1, для лікування матері. Потім потерпілий передав Особі 1 ще $13000. Всі передачі грошей проходили в присутності свідка. Також зазначив, що він пропонував Особі 1 допомогти узаконити перепланування, але вона відмовилась.

Порушень процесуального порядку збирання наведених у вироку доказів за матеріалами провадження не встановлено та судом правильно вирішено питання про їхню належність і допустимість, з дотриманням вимог стст.85, 87, 89, 94, 95 КПК.

Суд уважає, що суд першої інстанції дотримався вимог ст.22, ч.1 ст.337 КПК щодо змагальності сторін, рівності прав на збирання та подання доказів і судового розгляду в межах висунутого обвинувачення.

При цьому суд першої інстанції у своєму рішенні зазначив, що клопотань від учасників процесу про збір, перевірку чи витребування додаткових доказів, крім тих, що були досліджені в судових засіданнях, не надходило.

Частиною 4 ст.190 КК передбачена кримінальна відповідальність за заволодіння чужим майном шляхом обману (шахрайство) в особливо великому розмірі.

Обман є одним із способів вчинення шахрайства, який полягає у повідомленні потерпілому неправдивих відомостей або приховування певних відомостей, повідомлення яких мало б суттєве значення для поведінки потерпілого, з метою введення в оману потерпілого.

Змістом обману як способу шахрайства можуть бути різноманітні обставини, стосовно яких шахрай вводить в оману потерпілого. Зокрема, це може стосуватися характеристики певних предметів, зокрема їх кількості, тотожності, дійсності (обман у предметі), особистості винного або інших осіб (обман у особі), певних подій, юридичних фактів, дій окремих осіб тощо. За своєю формою обман може бути усним, письмовим, виражатися у певних діях (підміна предмета, його фальсифікація тощо).

За змістом ст.24 КК наявність вини у формі умислу передбачає, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання.

Отримання майна під умовою виконання якого-небудь зобов’язання кваліфікується як шахрайство в тому разі, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном мала мету його присвоїти, а зобов’язання — не виконувати.

За матеріалами провадження встановлено, що Особа 1, достовірно знаючи про перебування будинку за Адресою 2 в заставі в рахунок забезпечення кредитних зобов’язань за договором №84/2006-І, укладеного 26.05.2006 між нею та ВАТ «Кредобанк», уклала із Особою 2 попередні договори купівлі-продажу зазначеного домоволодіння, приховуючи від останнього цей факт, усвідомлюючи неможливість здійснення потерпілим реєстрації права власності на вказаний об’єкт нерухомого майна, та отримала від нього грошові кошти в сумі $90000, що згідно з курсом НБУ на момент вчинення кримінального правопорушення становило 713922 грн. В подальшому відповідний договір купівлі-продажу нерухомого майна між Особою 1 і Особою 2 укладений не був.

Тобто, як встановив суд першої інстанції, Особа 1, будучи обізнаною про наявність обтяжень на будинок за Адресою 2, шляхом обману заволоділа коштами Особи 2 в особливо великому розмірі.

Такі дії Особи 1 суд першої інстанції правильно кваліфікував за ч.4 ст.190 КК, з чим погоджується й колегія суддів касаційної інстанції.

На думку колегії суддів, висновки суду першої інстанції про доведеність винуватості Особи 1 у вчиненні інкримінованого їй злочину належним чином обґрунтовані та вмотивовані.

Вирок суду першої інстанції стосовно Особи 1 відповідає вимогам стст.370, 374 КПК.

Відповідно до ст.65 КК при призначенні покарання суд повинен ураховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Обґрунтовуючи висновок щодо виду й міри покарання та призначаючи Особі 1 покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк з конфіскацією майна, суд першої інстанції, як убачається з вироку, врахував ступінь тяжкості вчиненого нею злочину, відсутність обставин, що пом’якшують чи обтяжують покарання, а також дані про особу винуватої, зокрема те, що вона вперше притягується до кримінальної відповідальності, на обліку у психіатра та нарколога не перебуває, за місцем проживання характеризується позитивно, має на утриманні неповнолітню дитину (на час ухвалення вироку).

Таким чином, суд першої інстанції, призначаючи Особі 1 покарання, дотримався вимог стст.50, 65-67 КК.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок суду першої інстанції, зокрема, за апеляційною скаргою обвинуваченої, доводи якої аналогічні доводам її касаційної скарги, з дотриманням вимог стст.404, 405, 407, 412—414 КПК перевірив зазначені в ній доводи, проаналізував їх, дав на них вичерпну відповідь, зазначивши в ухвалі достатні підстави, через які залишив скаргу без задоволення, при цьому належним чином умотивував своє рішення.

За результатами перегляду вироку суду першої інстанції суд апеляційної інстанції погодився з оцінкою доказів, досліджених місцевим судом та врахованих при доведенні винуватості Особи 1 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення, належним чином умотивувавши свої висновки.

Суд апеляційної інстанції навів достатнє обґрунтування щодо відсутності підстав для перекваліфікації дій Особи 1 з ч.4 на ч.2 ст.190 КК, з чим погоджується й колегія суддів.

Перевірив суд апеляційної інстанції і обґрунтованість призначеного Особі 1 покарання та погодився з його видом і розміром, урахувавши ті ж обставини, що і суд першої інстанції, оскільки інших обставин для призначення більш м’якого покарання судом не встановлено.

Згідно з приписами ч.3 ст.404 КПК повторне дослідження обставин, установлених під час кримінального провадження, за наявності клопотання учасників судового провадження допускається лише за умови, якщо суд першої інстанції дослідив їх не повністю або з порушеннями або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Прослуховуванням аудіозапису судового засідання в суді апеляційної інстанції встановлено, що, оголосивши клопотання про повторне дослідження доказів і з’ясувавши думку учасників процесу з цього приводу, суд дійшов висновку про відсутність обґрунтованих підстав, передбачених ст.404 КПК, для його задоволення.

Крім того, згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, в постанові Великої палати від 16.10.2019 (справа №640/6847/15-к), під час апеляційного провадження повторне дослідження доказів є правом, а не обов’язком суду.

Укладення мирової угоди між Особою 1 і Особою 2 в межах розгляду цивільної справи не вплинуло на кваліфікацію дій Особи 1, проте було враховано апеляційним судом при вирішенні цивільного позову.

Так, суд апеляційної інстанції зважив на наявність рішення у цивільній справі, заяви потерпілого та його представника, й залишив цивільний позов Особи 2 без розгляду.

Перегляд кримінального провадження в апеляційному порядку здійснювався відповідно до вимог кримінального процесуального закону, постановлена ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст.419 КПК.

Тих істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які передбачені ст.412 КПК та які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, Судом не встановлено.

Керуючись стст.441, 442 КПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу засудженої Особи 1 залишити без задоволення, а вирок Соснівського районного суду м.Черкаси від 7.03.2017 та ухвалу Черкаського апеляційного суду від 28.09.2020 стосовно неї — без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.