Закон і Бізнес


По факту вселения


№12 (1518) 20.03—26.03.2021
30475

Долгое время проживания в жилье (независимо от правового режима) является достаточным основанием для того, чтобы считать его принадлежащим лицу. Такое заключение сделал ВС в постановлении №296/4642/19, текст которого печатает «Закон и Бизнес».


Верховний Суд

Іменем України

Постанова

24 лютого 2021 року                      м.Київ                               №296/4642/19

Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — Червинської М.Є. (суддя-доповідач),
суддів: Бурлакова С.Ю., Жданової В.С., Зайцева А.Ю., Коротуна В.М. —

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Особи 1 на рішення Корольовського районного суду м.Житомира від 16.09.2019 та постанову Житомирського апеляційного суду від 14.01.2020,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2019 року Особа 1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати незаконними дії Житомирської міської ради щодо відмови у приватизації квартири за Адресою 1 та зобов’язати відповідача провести приватизацію житлового приміщення.

На обґрунтування своїх вимог посилався на те, що з дозволу ЖМР він разом із сім’єю з 2005 року проживає та зареєстрований у квартирі за Адресою 1.

Маючи намір приватизувати квартиру, 9.05.2019 звернувся до ЖМР із заявою про приватизацію вказаної квартири, в задоволенні якої йому було відмовлено.

Вважаючи відмову відповідача в проведенні приватизації квартири порушенням своїх прав на житло, позивач просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Корольовського районного суду від 16.09.2019 у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що відповідач обґрунтовано відмовив позивачу у приватизації квартири з огляду на відсутність в останнього ордера на неї.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою ЖАС від 14.01.2020 рішення Корольовського райсуду від 16.09.2019 залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції як таким, що ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

6.02.2020 Особа 1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору.

Відповідно до п.14 Положення про порядок передачі квартир (будинків) житлових приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства від 16.12.2009 №396, громадяни, які проживають у гуртожитках, що перебувають у власності підприємства, установ організацій, утворених в процесі корпоратизації чи приватизації, набувають право на приватизацію займаних житлових приміщень після передачі таких гуртожитків у комунальну власність та за умови, що вони фактично проживають у таких гуртожитках правомірно і тривалий час не менше п’яти років.

На підставі рішення виконавчого комітету міськради від 13.11.2013 №5543 йому наданий дозвіл на постійну реєстрацію у квартирі за Адресою 1.

Відзив/заперечення на касаційну скаргу не надходили <…>.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що з 26.01.2005 Особа 1 зареєстрований та проживає у квартирі за Адресою 1 на підставі дозволу виконавчого комітету ЖМР від 26.01.2005 №18/513.

Виконком ЖМР надав Особі 1 дозвіл на заселення у зазначену квартиру тимчасово, до вирішення питання постійного місця проживання, з тимчасовою реєстрацією терміном на
1 рік, з обов’язковим проведенням розрахунків за комунальні послуги та по квартирній платі.

Ордер на вказане житлове приміщення позивачу не надавався.

3.05.2018 Особа 1 звернувся до ЖМР із заявою про надання дозволу на приватизацію спірного житлового приміщення, у задоволенні якої 24.05.2018 відмовлено через відсутність ордера на вселення до зазначеної квартири.

5.03.2019 Особа 1 звернувся до ЖМР із заявою про зарахування його та його сім’ї на квартирний облік, у відповідь на яку 5.04.2019 відповідач роз’яснив порядок взяття громадян на квартирний облік за місцем проживання.

Посилаючись на те, що мешкає в спірній квартирі на законних підставах з 2005 року, іншого власного житла не має та вважаючи відмову ЖМР в проведенні приватизації квартири порушенням своїх прав на житло Особа 1 просив його позов задовольнити, визнати відмову в приватизації спірної квартири незаконною та зобов’язати відповідача вчинити певні дії, а саме — передати йому у власність шляхом приватизації спірне житлове приміщення <…>.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Мотиви, з яких виходить ВС, та застосовані норми права

Спір у справі виник у зв’язку з відмовою органу приватизації позивачу в приватизації спірної квартири.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на повагу до житла.

У ст.47 Конституції передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.

За правилами ст.345 Цивільного кодексу (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.

Зазначена норма є загальною, оскільки відсилає до спеціального законодавства.

У ч.3 ст.9 Житлового кодексу Української РСР визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені законом «Про приватизацію державного житлового фонду».

Відповідно до ч.4 ст.5 зазначеного закону право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають у цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього закону.

Право на приватизацію житлових приміщень у гуртожитку з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які на законних підставах проживають у них.

Кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз (ч.5 ст.5 закону «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Згідно із ч.11 ст.8 закону «Про приватизацію державного житлового фонду» спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) та житлових приміщень у гуртожитках державного житлового фонду, вирішуються судом.

У ч.10 ст.8 закону «Про приватизацію державного житлового фонду» закріплено, що органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом.

Перелік таких випадків чітко визначений у законодавстві і є вичерпним. До них відноситься відсутність у особи права на приватизацію (ч.2 ст.1 закону «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків»), заборона приватизувати конкретне приміщення (ч.4 ст.1 закону «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», ч.2 ст.2 закону «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Згідно з п.17 положення №396 (тут і далі — у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім’ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається в орган приватизації, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію.

Пунктом 18 положення №396 затверджено перелік документів, які подаються громадянином до органу приватизації.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої палати ВС від 20.06.2018 у справі №200/18858/16-ц.

Статтею 8 конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У п.36 рішення від 18.11.2004 у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом ст.8 конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» — це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі §1 ст.8 конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме — від наявності достатніх триваючих зв’язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11.01.95, п.63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст.8 конвенції.

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов’язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

Обов’язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об’єктивності з’ясування обставин справи та оцінки доказів.

Вирішуючи спір у справі, суд зобов’язаний належним чином дослідити подані стороною докази, перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв’язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю або частково — зазначити правові аргументи на їх спростування.

Разом із тим, суд апеляційної інстанції вказані вимоги не виконав, не встановив всі обставини справи, які є обов’язковими для ухвалення правильного по суті спору судового рішення.

Висновки суду щодо обґрунтованості відмови Особі 1 у приватизації зумовлені лише відсутністю в останнього ордеру на зазначену квартиру.

При цьому апеляційний суд не надав жодної оцінки тому, що позивач вселився до квартири за Адресою 1 на підставі відповідного рішення міської ради, зареєстрований і постійно проживає в ній з 2005 року та несе витрати з її утримання, законність його проживання відповідачем не оспорена, вимоги про усунення перешкод у користуванні спірним житлом відповідач протягом усього часу проживання позивача не заявляв.

Окрім того, суд не звернув увагу на те, що іншого житла позивач не має, що свідчить про те, що він має достатні та триваючі зв’язки з конкретним місцем проживання, а зазначене житлове приміщення є в цілому його «житлом» у розумінні ст.8 конвенції.

Обґрунтовуючи відмову в позові єдиною підставою відсутністю ордера на вселення, апеляційний суд не дослідив подані позивачем докази на підтвердження заявлених у справі вимог у сукупності з іншими доказами, а також не з’ясував статус спірного приміщення.

Наведене свідчить, що апеляційний суд не встановив усіх фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, та передчасно залишив без змін рішення суду першої інстанції, яким позивачу відмовлено в позові.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій з огляду на положення ст.400 Цивільного процесуального кодексу (в редакції, чинній станом на 7.02.2020).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду постановлена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв’язку з наведеним колегія суддів вважає за необхідне частково задовольнити касаційну скаргу, постанову апеляційного суду скасувати з направленням справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись стст.400, 410, 412 (у редакції, чинній станом на 7.02.2020), 409, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити частково.

Постанову Житомирського апеляційного суду від 14.01.2020 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.