Закон і Бізнес


Просроченное право

Исковая давность может быть удачным инструментом в работе адвоката


№6 (1512) 06.02—12.02.2021
Игорь НОВИКОВ
5459

С каких пор начинают отсчитывать возможность лица подать иск в суд из-за его нарушенного права? Что говорит международная судебная практика о применении национального законодательства относительно исковой давности?


Виходячи з контексту

У Вищій школі адвокатури приділили увагу питанням, пов’язаним із позовною давністю. Лектором семінару із підвищення кваліфікації став адвокат, к.ю.н., голова комітету Національної асоціації адвокатів України з цивільного права та процесу Олег Простибоженко.

Він зазначив, що у зв’язку з інтенсивністю, якої набуває цивільний оборот, щороку питання позовної давності все більше актуалізується. Також О.Простибоженко звернув увагу учасників заходу на те, що вживання словосполучення «строк позовної давності» є тавтологією, оскільки з визначення поняття «позовна давність» випливає, що це і є певний різновид строків. Тобто це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256 Цивільного кодексу). А ст.257 ЦК визначає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю три роки.

Позовна давність строком один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки, штрафу чи пені (п.1 ч.1 ст.258 ЦК). При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК). О.Простибоженко зробив особливий акцент на тому, що суди «чіпляються» саме за формулювання «могла довідатися».

А от перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання (що визначено ч.3 ст.261 ЦК). Залишення ж позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності (ч.1 ст.265 ЦК).

Презумпція обізнаності

Окрім того, норма ч.1 ст.261 ЦК передбачає презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб’єктивних прав. Про це зазначив Верховний Суд України у своїй постанові від 29.10.2014 у справі №6-152цс14. Пізніше такий висновок підтвердився і у практиці Верховного Суду (постанова Великої палати ВС від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц). А у постанові ВП ВС від 26.11.2019 у справі №914/3224/16 було сказано, що аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися», дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся по його захист до суду, недостатньо.

О.Простибоженко звернув увагу і на межі застосування позовної давності, які сформував у постанові Касаційного цивільного суду суддя Василь Крат (справа №641/76/17). У ній зазначається, що у цивільному законодавстві закріплені об’єктивні межі застосування позовної давності. Вони встановлюються прямо (ст.268 ЦК) або опосередковано, тобто з урахуванням сутності заявленої позовної вимоги (див. п.96 постанови ВП ВС від 4.07.2018 у справі №653/1096/16-ц).

Залежно від обставин справи обидві сторони можуть користуватися нормою щодо позовної давності. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. А якщо суд визнає поважними причини пропущення строку, порушене право підлягає захисту.

Що ж каже Європейський суд з прав людини з приводу позовної давності? Тут О.Простибоженко радить дивитися на це питання ширше, тобто у контексті будь-яких строків, які зачіпає Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод.

У рішенні ЄСПЛ від 29.01.2013 у справі «Zolotas v. Greece» зазначено, що інститут строків давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати правову певність, встановлюючи межу для дій або ж перешкоджаючи несправедливості, яка могла б бути скоєна, якби суди мали ухвалювати рішення щодо подій, які відбулися у далекому минулому.

У рішенні ж від 18.03.2008 у справі «Dacia S.R.L. v. Moldova» ЄСПЛ визначив, що припис ЦК Молдови, згідно з яким позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян, сам по собі суперечить ст.6 конвенції. Адже таке виключне право, на думку ЄСПЛ, надає дискримінаційну перевагу державі без будь-якої переконливої підстави.

А у справі «Пономарьов проти України» (рішення від 29.09.2008) ЄСПЛ таким чином визначився з позицією щодо процесуальних строків: «У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи виправдовують підстави для поновлення строків для оскарження втручання у принцип res judicata».

Застосовна, але не скрізь

Що ж до застосування позовної давності у речових правовідносинах, то ситуація виглядає дещо інакше. За змістом ст.391 ЦК, позовна давність не поширюється на вимоги власника чи іншого володільця про усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпорядження своїм майном, що не пов’язані з позбавленням володіння, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі. У зв’язку із цим тривалість порушення права не перешкоджає задоволенню такої вимоги судом (постанова ВП ВС від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).

У справі, що стосувалася виселення зі службового житла (постанова ВП ВС від 4.07.2018 у справі №653/1096/16-ц), судді дійшли висновку, що допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред’явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

А от на віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб’єктів порівняно з іншими суб’єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів. Такого висновку дійшла ВП ВС у постанові від 17.10.2018 у справі №362/44/17. І тут ВС відійшов від висновку ВСУ у постанові від 5.10.2016 у справі №916/2129/15 про те, що приписи про позовну давність до вимог про витребування майна не застосовуються.

Утім, позовна давність не така вже й всюдисуща, якою здається на перший погляд. Не поширюється вона на вимогу про визнання нікчемного правочину недійсним. Адже у такому випадку рішення суду тільки констатує факт нікчемності правочину, що встановлена в нормі закону (постанова КЦС від 1.08.2018 у справі №641/76/17).

До вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність також не застосовується, крім випадків, передбачених ч.2 ст.72 Сімейного кодексу (поділ майна подружжя, 3 роки); ч.2 ст.129 (позов біологічного батька до чоловіка про визнання батьківства, 1 рік); ч.3 ст.138 (оспорювання батьківства чоловіка матір’ю дитини, 1 рік); ч.3 ст.139 СК (оспорювання материнства дитини, 1 рік).

Традиційна позовна давність своєю тривалістю підтверджує приказку про те, що обіцяного 3 роки чекають. На практиці ці роки можуть бути як скорочені, так і подовжені.