Показания защитника

Когда информация, полученная от руководителя компании, не является адвокатской тайной

Казалось бы, защитника, отказывающегося свидетельствовать против своих клиентов, нельзя привлечь к ответственности. Но в Страсбурге согласились, что адвокатская тайна не всегда становится тем пологом, по которому можно прятаться от показаний.

Не той директор, не та інформація

До Європейського суду з прав людини потрапила скарга захисника, який відстоював право на адвокатську таємницю. Адже німецькі суди, на його думку, своєрідно витлумачили профільний закон, чим створили двозначну практику.

Протягом майже 20 років Клаус Мюллер надавав юридичні послуги 4 компаніям. У 2014-му всі вони зіткнулися з фінансовими проблеми та розпочали процедуру визнання себе банкрутами. Одночасність і схожість сценаріїв втрати платоспроможності викликали запитання в правоохоронців. Тож проти колишніх клієнтів захисника розпочалося розслідування.

У процесі слідства було прийнято рішення допитати як свідка адвоката К.Мюллера. Адже він супроводжував усі фінансові операції цих суб’єктів господарювання.

У кримінальному провадженні щодо шахрайства компаній захисник категорично відмовився давати будь-які показання, пославшись на адвокатську таємницю. Утім, правоохоронці заручилися письмовими згодами директорів однієї з компаній — діючого та одного з колишніх. Ті заявили, що звільняють К.Мюллера від обов’язку берегти адвокатську таємницю й не проти того, якщо під час слідства він даватиме показання. Утім, захисник стояв на своєму. За це на нього наклали штраф у розмірі €150.

У суді правник посилався на норми чинного кримінального процесуального законодавства, які звільняли його від обов’язку розкривати професійну таємницю. Водночас К.Мюллер стверджував, що для давання ним свідчень має бути згода директорів, які керували компанією та є підозрюваними у справі про шахрайство.

Оскарження рішення про накладення штрафу не дало результатів. Безпосередньо під час слухання справи про шахрайство адвокат не змінив своєї поведінки, а тому суд зобов’язав його сплатити ще один штраф, але вже в розмірі €600.

Апеляційний суд Німеччини мав різні погляди на питання про те, хто має звільнити адвоката від обов’язку берегти професійну таємницю: лише діючий керівник компанії чи колишній. Адже захиснику під час надання послуг могла стати відома не тільки корпоративна інформація, а й особиста. Тому К.Мюллер постійно говорив суддям: якщо він розголосить професійну таємницю, його чекає кримінальна відповідальність. А тому дозволу тільки діючого директора та одного з колишніх недостатньо. Адже правник отримував інформацію не від юридичної особи, а безпосередньо від фізичної — директора.

Федеральний конституційний суд без пояснення причин відмовив у розгляді конституційної скарги. Тому адвокат усе ж дав показання в суді та сплатив штрафи, але на цьому не зупинився та звернувся у Страсбург.

Одне — так, три — ні

У заяві до Євросуду чоловік наполягав: держава порушила відносно нього ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. За словами К.Мюллера, накладення на нього штрафу за відмову давати показання порушило право на повагу до приватного життя й кореспонденції. Зокрема, рішення суду знехтувало норми про професійну таємницю, яку також захищає ст.8 конвенції. На думку німецького юриста, адвокатську недоторканність було порушено. Якщо договірні відносини існували між двома юрособами, то довірчі могли існувати тільки між особами фізичними.

Чоловік зазначив, що особи, які співпрацюють із адвокатом, не повинні ризикувати тим, що після зміни керівництва компанії в ході слідства інформація, яка стала відомою правникові в процесі спілкування, буде розголошена. За логікою К.Мюллера, дозвіл на давання показань мали давати директори, стосовно яких було відкрито справу, а не новопризначений керівник. Лише один з колишніх очільників компанії дав таку згоду, інші три — ні. Тому саме цей аргумент заявник поклав в основу своєї скарги.

Уряд же переконував, що ніякого порушення конвенційних гарантій не було. Договір про надання юридичних послуг був підписаний між юрособами. Ніякого договору про надання К.Мюллером адвокатських послуг директорам, відносно яких велося слідство, не було. Відповідно, заявник не міг посилатися на адвокатську таємницю як гарантію не давати показань.

Ніякої загрози не було

Оцінивши доводи та аргументи сторін, Суд дійшов висновку, що в цій справі ставиться лише одне питання: чи є обмеження обсягу професійної таємниці відповідно до кримінального закону сумірним із тлумаченням, даним німецькими судами.

ЄСПЛ відзначив, що суди розглядали як клієнтів К.Мюллера саме компанії, а не фізосіб — директорів. Суд наголосив, що штраф у €600 не може вважатися надмірним.

У Страсбурзі також зауважили: коли заявник давав показання під час слухання справи про шахрайство, він не піддавався ризику відповідальності за скоєння злочину — розголошення адвокатської таємниці. Адже, навіть якби до нього виникли претензії, він міг би показати рішення суду, в якому йшлося, що К.Мюллер може давати показання, позаяк є дозвіл діючого керівника компанії та одного з колишніх директорів. Тобто ніякої загрози кримінального переслідування не існувало. До того ж суди достатньою мірою аргументували рішення про накладення штрафу.

Відповідно, оскаржуване втручання в право на повагу до кореспонденції та приватного життя визнали необхідним і допустимим у демократичній державі. Отже, у рішенні від 19.11.2020 у справі «Klaus Müller v. Germany» Євросуд не побачив порушення ст.8 конвенції.