Закон і Бізнес


Проректор КНУ им. Т.Шевченко Владимир Бугров:

«ЕГКЕ определенным образом нивелирует вариативность специализаций магистерской подготовки»


Владимир Бугров: «ЕГКЕ определенным образом нивелирует вариативность специализаций магистерской подготовки»

№51 (1505) 19.12—25.12.2020
Виктория ЯКУША
7972

В одном из старейших и выдающихся университетов страны так и не смогли избрать нового ректора. Помешала норма закона «О высшем образовании», требующая не просто победы, но и более половины голосов от общего списка избирателей. Проректору Киевского национального университета им. Т.Шевченко профессору Владимиру Бугрову для преодоления этого рубежа не хватило около сотни голосов. О том, как он относится к такой ситуации, предлагаемым изменениям в законодательство, а также каким видит развитие университета В.Бугров рассказал в эксклюзивном интервью «ЗиБ».


«МОН має призначити мене ректором на основі волевиявлення виборців»

— Володимире Анатолійовичу, що завадило виборам у другому турі стати визначальними? Яка ситуація сьогодні і як ви ставитеся до неї?

— Існує неузгодженість між ст.42 закону «Про вищу освіту» і передбаченими цією ж статтею методичними рекомендаціями, ухвалення яких законодавець відніс до компетенції Кабінету Міністрів. Уряд затвердив ці рекомендації своєю постановою.

Думаю, варто було б ці неузгодженості усунути ще тоді, коли вони стали каменем спотикання у Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Напевно, цьому завадила пандемія, і сподіваюся, що найближчим часом це буде врегульовано.

Звісно, така ситуація не може викликати схвалення, і я очікую на рішення з боку Міністерства освіти і науки, яке згадана стаття закону і уповноважує на остаточні дії.

— Якого рішення ви очікуєте від міністерства? Призначення вас тимчасовим виконувачем обов’язків ректора чи оголошення нових виборів?

— На мою думку, МОН має призначити мене ректором на основі волевиявлення виборців, а далі правовим шляхом врегулювати цю ситуацію. Якщо ж такого рішення не буде, то маємо дві траєкторії — суд або нові вибори. 1839 голосів виборців, які я здобув у другому турі, зобов᾽язують мене у разі оголошення нових виборів балотуватися на посаду знову.

— Є пропозиція внести зміни до ст.42 закону «Про вищу освіту» (проект №4489). Стосуватимуться вони саме другого туру виборів, зокрема, через ситуацію, що склалася у КНУ та НаУКМА. Як ви ставитеся до ідеї визначати переможця за простою більшістю?

— Я оцінюю таку пропозицію позитивно. Адже йдеться про другий тур, який нині не унормований, і встановлено, що вибори вважаються такими, що відбулися, за явки понад 50% від списку.

— І студентів, і викладацький склад, і майбутніх абітурієнтів цікавить, що могло б змінитися в університеті в разі вашого призначення ректором? Які перші три кроки ви для себе визначили?

— По-перше, хочу подякувати всім, хто голосував за мене, і тим, хто голосував не за мене. Хоч як пафосно це звучить, але університетська спільнота не чужа для мене, я знаю дуже багато людей в університеті, мабуть, саме тому і була така підтримка.

Другий крок — це перехід на корпоративні університетські електронні ресурси, тому що сьогодення цього вимагає. У нас є блискучі фахівці з ІТ, і те, що у нас багато розрізнених ресурсів, є викликом, який має бути подоланий.

Третє — це аудит. Таке гучне слово, але аудит — це не тільки економічне питання, це й питання людських ресурсів — університет переповнений талановитими людьми. І, на мою думку, в цій розлогій структурі ми їх просто губимо. Тому потрібно уповноважити університетських людей на якісь проекти і надати їм підтримку, супровід. Думаю, що це буде підставою для прориву.

— Чи готові ви до репутаційних викликів і чи є план щодо відновлення та збереження репутації університету? Зокрема, чимало викликів надходить від студентів.

— Мені доволі просто зі студентами, тому що я практикуючий викладач. Тому студенти для мене не є чимось абстрактним. Нещодавно мене запитували про те, які студенти сьогодні порівняно з моїм поколінням. Я завжди відповідаю: не кращі і не гірші, вони просто інші. Сьогодні інші часи, інше покоління. Можливо, саме філософська освіта мені дозволяє до цього ставитись як до доконаного факту.

Так, я готовий до таких викликів. Навіть під час виборчої кампанії я зіткнувся з чорним піаром, коли мене почали звинувачувати в корупції, приписувати, що я є фігурантом кримінальних проваджень.

Те саме нерідко зачіпає і університет. Ми живемо у добу постправди, але це вже навіть метамодерн якийсь. Адже ми часто керуємося чутками чи дописами у соціальних мережах, а не тим, що бачимо насправді. Для філософії це теж виклик. Тому що елементарний фактчекінг, критичне мислення, яке має бути зі шкільної лави, інколи поступаються емоціям.

Переконаний, потрібно розробляти стратегічну комунікацію із суспільством і всередині самого університету. Бо все одно потрібно буде приймати рішення, які можуть бути непопулярними. Не буває так, щоб всі були задоволені ними. До цього ми готові, є команда, яка чекає відповідних повноважень.

«Погано, коли наші спеціалісти формують економіку іншої країни»

— Чи планує університет надавати додаткові послуги для збільшення свого бюджету на кшталт західних ЗВО? Чи, можливо, це відбувається вже зараз?

— Це відбувається вже зараз. Найбільш поширеною такою послугою є контрактне навчання. Крім того, ми маємо наукові дослідження — як коштом держави, так і коштом приватних замовників, маємо міжнародні гранти. Звісно, це потрібно розширювати, тому що ніколи держава не зможе профінансувати все, що нам потрібно.

Для того щоб якісно працювати, щоб було комфортно в університетському колективі, сфера надання додаткових послуг має розширитись. Треба зробити так, щоб це було зручно для тих, хто має креативні ідеї, і тих, хто здатен принести університету додаткові кошти. Сервісні підрозділи мають бути зорієнтовані на те, аби допомогти в супроводі цих проектів. На жаль, сьогодні не завжди так виходить, хоча у цих підрозділах працює багато талановитих і відповідальних людей.

Найголовніше у механізмі функціонування університету — це довіра і відповідальність. Довіра між всіма учасниками процесу і відповідальність за те, що ти робиш. Якщо ця єдність буде збалансована, то і у фінансових питаннях можна багато чого досягти.

— Яким чином в університеті розподіляються кошти, наприклад, отримані за контрактні умови навчання? Що саме в пріоритеті?

— Левова частка йде на оплату праці. Адже коли планується контракт, то й планується заробітна плата того, хто буде задіяний у наданні освітніх послуг: викладачів, співробітників тощо. Якщо передбачена практика, то гроші йдуть на оплату практики студента. А ще — комунальні послуги, утримання будинків. Залежно від того, як сформований кошторис, спрямовуються отримані кошти. До речі, університет як державна установа є неприбутковою організацією.

— Тобто якісь цікаві проекти не профінансуєш із цих коштів?

— Так. Часто чуємо, що у КНУ такі великі контракти, але коли починають рахувати витрати… Фінансова й економічна складові освіти — це такий величезний пласт питань, які потрібно вирішувати і в тому числі формувати порядок денний. Необхідно на рівні Верховної Ради, МОН, Мінфіну подавати пропозиції, як це регулювати. Адже не можна університет, який є неприбутковою установою, ставити на один рівень із комерційною організацією.

У нас достатньо потужний Інститут права, економічний факультет. На мій погляд, у них є можливості вносити конкретні пропозиції, які могли б слугувати матеріалом для органів влади.

— Якщо перефразувати відомий вислів про точку опори, то вийде відповідне нашим реаліям гасло «Дайте грант і я переверну світ». Чи згодні ви, що сьогодні українська наука перетворилася на механізм, в якій грант є її єдиним рушієм?

— Ні, держава теж зараз перейшла на грантову систему фінансування науки. І для того, щоб отримати кошти за бюджетною програмою, потрібно теж подавати проекти, проводити експертизи.

Інша річ, що тут мали б бути передбачені деякі речі. Мають бути фундаментальні видатки на утримання лабораторій, зокрема для природничників, інженерів. Окремо — видатки на проведення самого дослідження.

Коли ми говоримо про те, що має продаватись якийсь продукт, він має бути конкурентним, інноваційним, а для цього потрібна в тому числі фундаментальна теоретична наука. Так, може здаватися, що, скажімо, теоретична фізика нікому не потрібна, але без неї не може бути досліджень у цій царині, не може бути інженерії. Ми кажемо, що математика — це неприбутково, але без математики не буде нічого.

Наукові дослідження, технології — це те, без чого сучасна розвинена держава обійтися не може. І тут має бути чітка державна політика підтримки цих спеціальностей.

Деякі наші факультети готують спеціалістів такого рівня, що вже з 3—4-го курсу за ними полюють з інших країн, запрошують у магістратуру, аспірантуру. Ми скаржимося на українську освіту, але подивіться на рекламу — фактично щомісяця відбуваються освітні заходи за кордоном. І ось це для нас теж виклик, на який ми маємо в певний спосіб реагувати. Адже це погано, коли наші спеціалісти залишаються за кордоном і формують економіку іншої країни.

«Сьогодні немає стандартів правничих професій і професійних стандартів»

— Одним із наболілих питань є реформа юридичної освіти. Зокрема, питання щодо наскрізної магістратури та уніфікації тестів без спеціалізацій. Тут Україна нібито хотіла імплементувати німецький досвід, а трансформувала це у якесь своє дивне бачення. Що ви думаєте із цього приводу? Чи не ризикуємо ми отримати випускників коледжів замість випускників ВНЗ?

— Така пересторога є. Ми розуміємо, що освіта потребує реформування, і констатація деяких складнощів у якості юридичної освіти загальновідома. Проте в юристів Інституту права та Інституту міжнародних відносин різні погляди на зміст цієї концепції, і вони не завжди схвальні.

Я знаю авторів цієї концепції, знаю тих, хто її підтримує, серед них багато шанованих мною людей. Але, на мій погляд, має місце певна методологічна проблема — змішування академічного і професійного. Закон «Про освіту» говорить, що є академічні стандарти і є професійні. У нас чомусь всі звернули увагу на юридичну освіту, хоча не менш важливими професіями є вчитель чи лікар. Можливо, варто було б подивитися на медичну спеціальність, де таке реформування було розпочато раніше.

Я не зовсім погоджуюсь з авторами щодо наскрізної магістратури, не погоджуюсь щодо такої процедури, як єдиний державний кваліфікаційний іспит. Це певним чином нівелює варіативність спеціалізації магістерської підготовки.

Зрештою, я не погоджуюся з думкою щодо знищення спеціалізації «міжнародне право». Тому що навіть рейтинг юридичних компаній в Україні показує, що в першій десятці є кілька компаній, в яких керуючими партнерами є юристи-міжнародники. Так, однією з найуспішніших компаній є «Василь Кисіль та партнери». На жаль, Василь Іванович нас покинув, але це був професор Інституту міжнародних відносин.

— Тобто автори цієї концепції хотіли як краще, а вийшло як завжди? Чому так?

— Робоча група, яка працювала над цією концепцією, надзвичайно фахова, але мені здається, що варто ще раз провести доволі розлогу дискусію. Японська мудрість каже: «Краще запізнитися зі змінами, ніж проводити непотрібні зміни». На мій погляд, це і є той варіант, коли треба знову проаналізувати можливі наслідки, бо непродумана імплементація у цьому випадку може зашкодити. Тим паче що закони про нотаріат, про судоустрій і статус суддів, про прокуратуру, про адвокатуру досить чітко регулюють доступ до правничих професій.

Але тут інше, про що ми говоримо вже кілька років. Сьогодні немає стандартів правничих професій і професійних стандартів.

Багато в цій площині можна виправити адміністративними кроками МОН і Мін’юсту. Зокрема, врегулювати кількість правничих шкіл, про яку говорять, що вона надмірна. Навіть нинішнє законодавство щодо ліцензування дозволяло би це зробити, якщо вже виникає така нагальна потреба.

Тому переконаний, що автори концепції мають найкращі наміри, але ця траєкторія не зовсім точно передбачає можливі наслідки.

— Чого не вистачає в законі «Про вищу освіту»? І чи не втомився університет від постійних трансформацій та змін? Згадаймо експеримент щодо присудження ступеня доктора філософії.

— Закон «Про вищу освіту» 2014 року був своєрідним компромісом. Будь-який нормативний акт такого рівня є певним компромісом між тим, що є, і тим, чого хотілося б. Звісно, хотілося б, щоб змін було менше. І в цьому законі майже нічого не бракує. Це справа інших нормативно-правових актів.

Наприклад, досить слабо зафіксоване в нормативній базі державно-приватне партнерство. Те саме стосується і меценатства, інвестицій з боку приватного сектора. Сьогодні державні заклади перебувають у доволі непростій ситуації порівняно з приватними, які мають іншу організаційно-правову форму. Але це не є предметом регулювання закону «Про вищу освіту».

Що стосується доктора філософії, то ми запізнились із цим. У 2005 році тодішній міністр, а нині ректор НУБіП Станіслав Ніколаєнко підписав меморандум про входження України до Болонського процесу. Болонський процес — це європейський простір вищої освіти, це впізнаваність. У нас багато міфів про Болонський процес. Утім, Болонський процес — це зручність, це показник вищої освіти у європейському просторі. Людина здобула вищу освіту в одній країні, переїхала працювати в іншу, і у неї немає проблем із визнанням документів.

Європейський простір вищої освіти передбачає таку систему — бакалавр, магістр, доктор філософії. Нюанси щодо тривалості навчання та решти питань — це справа кожної країни. Ми запізнились, бо весь час шукали своєрідність. А доктор філософії — це визнаний у багатьох країнах науковий ступінь. І експеримент полягає у тому, що ми шукаємо, як правильно це зробити, щоб не завдати шкоди науковій складовій і одночасно забезпечити належним рівнем компетентностей.

Ми інколи гіпотетично вважаємо, що все це для освіти і науки. Але людина приходить в університет для того, щоб здобути освіту і далі працювати. Якщо вона обирає академічну кар’єру, викладацьку чи дослідницьку, це добре. Але якщо вона обирає іншу траєкторію і проводить дослідження для того, щоб потім піти до ІТ-компанії, це теж добре. Адже створюється новий продукт, який згодом продається, із цього платяться податки, коштом яких знову фінансується освіта, створюються робочі місця.

Ми повинні розуміти, що закон — це елемент освіти, а освіта — це елемент суспільної системи. Американська система ґрунтується на суспільній системі США. Німецька чи французька — вбудована у традиції і простір своєї країни. Ми повинні бути взаємовизнаними, але й маємо розуміти, для чого це все, якою є мета освіти і людини, яка приходить її здобувати. Тоді менше буде проблем у цьому законі.