Закон і Бізнес


За пределами самоуправства


№42 (1496) 17.10—23.10.2020
4902

Намерение вынести имущество, приобретенное в период брака, может квалифицироваться как грабеж, если лицо завладело вещами потерпевших, с которыми оно не проживало. Такое заключение сделал ВС в постановлении №750/808/18, текст которого печатает «Закон и Бизнес».


Верховний Суд

Іменем України

Постанова

15 вересня 2020 року                       м.Київ                                               №750/808/18

Верховний Суд колегією суддів першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого — ЛАГНЮКА М.М.,
суддів: КОРОЛЯ В.В. та МАРЧУК Н.О. —

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судами першої та апеляційної інстанцій, на ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 12.12.2019 та касаційну скаргу потерпілого Особи 3 на вирок Деснянського районного суду м.Чернігова від 7.03.2019 і ухвалу Чернігівського АС від 12.12.2019 в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12017270010001739, за обвинуваченням Особи 1, Інформація 1, громадянки України, уродженки с.Киріївка Сосницького району Чернігівської області, зареєстрованої за Адресою 1, жительки Адреса 2, раніше судимої, у скоєнні злочину, передбаченого ч.5 ст.186 Кримінального кодексу.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами обставини

За вироком Деснянського районного суду м.Чернігова від 7.03.2019, Особу 1 засуджено за ст.356 КК та призначено покарання у вигляді штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 грн.

На підставі ч.4 ст.70 КК за сукупністю злочинів шляхом повного складання покарань за цим вироком та за вироком Славутицького міського суду Київської області від 23.05.2018 Особі 1 остаточно призначено покарання у вигляді штрафу в розмірі 100 н.м.д.г, що становить 1700 грн.

Запобіжний захід Особі 1 у вигляді тримання під вартою скасовано та звільнено її з-під варти у залі суду.

Ухвалено стягнути із засудженої на користь держави процесуальні витрати.

Цивільні позови Особи 4, Особи 3 та Особи 2 до Особи 1 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди залишено без розгляду.

Майно, визнане речовими доказами, вирішено повернути законним володільцям, арешти, накладені ухвалами Деснянського райсуду м.Чернігова від 28.03.2017 та від 23.08.2017, скасовано.

Згідно з вироком суду Особу 1 визнано винною і засуджено за те, що вона 3.03.2017, близько 14:00, маючи намір реалізувати своє законне, на її думку, право на власність, яку вона вважала спільною власністю подружжя, прибула разом з Особою 5 та Особою 6 до квартири за Адресою 3. Біля вхідних дверей вказаної квартири Особа 5, яка не є співучасником злочину та не була обізнана про злочинний умисел Особи 1 на заволодіння чужим майном, представившись працівником газової служби, спонукала потерпілу Особу 2 до відкриття вхідних дверей, щоб у такий спосіб незаконно проникнути до приміщення.

Особа 1, перебуваючи у приміщенні вказаної квартири з 14:00 до 14:30, у присутності потерпілої Особи 2, яка усвідомлювала явно злочинний характер дій Особи 1, за допомогою Особи 6 та Особи 5, які не є співучасниками злочину та не усвідомлювали злочинного характеру дій Особи 1, протиправно заволоділа майном, вважаючи, що має на нього право. Так, Особа 1 винесла за межі вказаної квартири <…> майна на загальну суму 233277,95 грн.

Ухвалою Чернігівського АС від 12.12.2019 вирок місцевого суду щодо Особи 1 залишено без зміни.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор ставить вимогу про скасування ухвали апеляційного суду і призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції. Посилається на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність.

Свої вимоги прокурор обґрунтовує тим, що суд апеляційної інстанції належним чином не вмотивував свого рішення та не надав відповідей на доводи прокурора про неправильну кваліфікацію дій винної судом першої інстанції.

Вважає, що судом апеляційної інстанції не перевірено його доводів щодо наявності у квартирі речей, які належали безпосередньо потерпілому Особі 4, на що вказував свідок Особа 7 у суді першої інстанції. Також прокурор зазначає, що не перевірено судами, що у квартирі перебували речі, які безпосередньо належать потерпілим Особі 3 та Особі 2, а тому не можуть перебувати у спільній власності подружжя.

Також не враховано судом, на думку прокурора, того факту, що Особа 1 відкрито заволоділа домашньою твариною, право власності на яку в судовому засіданні підтвердила потерпіла Особа 2, а також мобільним телефоном та іншими речами, які належать останній.

Крім того, прокурор зазначає, що при формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним, існують суперечності, оскільки судом доведено незаконне проникнення Особи 1 до житла Особи 4 з метою відкритого викрадення майна, однак дії засудженої кваліфіковано як самоправство, що є взаємовиключними поняттями. Між тим, прокурор зазначає, що, всупереч вимогам кримінального процесуального закону, судом належним чином не вирішено питання з речовими доказами, що також залишилося поза увагою апеляційного суду <…>.

Водночас прокурор вважає, що його апеляційну скаргу було відхилено без належної мотивації та дослідження доводів сторони обвинувачення щодо необхідності застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення та посилення покарання, при цьому апеляційним судом передчасно зроблено висновок про кваліфікацію дій засудженої судом першої інстанції за ст.356 КК.

У касаційній скарзі потерпілий Особа 3 вважає постановлені судові рішення незаконними, просить їх скасувати та призначити новий розгляд у суді першої інстанції, при цьому посилається на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі винної.

Вважає перекваліфікацію дій Особи 1 неправильною, оскільки шлюб між ним та Особою 1 було розірвано ще у 2016 році, а тому в останньої не було законних підстав на заволодіння майном. Повністю підтримує окрему думку судді апеляційного суду Баглая І.П. та вважає, що дії Особи 1 слід кваліфікувати за ч.5 ст.186 КК.

Також потерпілий указує на те, що неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність призвело до невідповідності призначеного покарання, оскільки засудженій мало бути призначене покарання за ч.5 ст.186 КК <…>.

Мотиви Суду

Так, під час розгляду кримінального провадження місцевим судом було допитано засуджену, потерпілих та свідків, досліджено письмові докази, а саме: протокол прийняття заяви від потерпілих, датований 3.03.2017, протокол пред’явлення особи для впізнання за фотознімками від 6.03.2017, протокол огляду місця події від 7.03.2017, протокол огляду місця події від 21.03.2017, протокол обшуку від 23.03.2017, протокол пред’явлення речей для впізнання від 25.03.2018.

При цьому суд, установивши фактичні обставини вчинення кримінального правопорушення, дійшов висновку, що дії Особи 1 слід перекваліфікувати з грабежу на самоправство. На обґрунтування цього вказав, що грабіж передбачає тільки прямий умисел, коли особа усвідомлює, що посягає на чужу власність та відкрито вилучає чуже майно, на яке вона не має жодного права, тоді як з показань винної видно, що Особа 1, не заперечуючи кількісного переліку майна та його вартості, стверджувала, що майно належить їм з Особою 3 на праві спільної власності, а тому вважала, що забирає майно, набуте ними під час шлюбу.

Крім того, судом зазначено, що матеріали кримінального провадження не містять беззаперечних доказів належності майна, а кошти, якими заволоділа Особа 1, за словами останньої, є також спільною власністю подружжя.

Тобто суд дійшов висновку, що Особа 1 протиправно, всупереч встановленому законом порядку, реалізувала право на майно, вважаючи його своїм, і це право оспорюється потерпілими, що підтверджується їхніми позовами. Таким чином, обвинувачена вчинила самоправство, а саме — кримінальне правопорушення, передбачене ст.356 КК.

Суд апеляційної інстанції, розглядаючи апеляційні скарги представника потерпілих, потерпілих та прокурора, зазначив, що висновок місцевого суду про доведеність вини обвинуваченої у скоєнні злочину, передбаченого ст.356 КК, відповідає фактичним обставинам справи, підтверджується зібраними та перевіреними у кримінальному провадженні доказами.

Так, перевіряючи вирок суду, апеляційний суд визнав доведеним факт протиправного проникнення Особи 1 до квартири за Адресою 3, що не заперечує засуджена, також зазначив, що вона не заперечує і факту заволодіння майном, вказаним в обвинувальному акті, однак право на це майно є спірним з урахуванням рішення суду про розірвання шлюбу між Особою 1 та Особою 3.

При цьому в судовому рішенні зазначено, що стороною обвинувачення не доведено умислу Особи 1 на заволодіння чужим майном, що виключає кваліфікацію її дій за ч.5 ст.186 КК.

Однак такі твердження суду є суперечливими, як правильно зазначають прокурор та потерпілий у своїх касаційних скаргах.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно квартира за Адресою 3 належить з 28.05.2012 Особі 4. Крім того, згідно з договором купівлі-продажу потерпіла Особа 2 є власницею собаки породи йоркширський тер’єр, такі докази було долучено до матеріалів провадження, однак в ухвалі апеляційного суду не було надано їм відповідної оцінки, а потерпіла Особа 2 в апеляційній скарзі вказувала, що саме її речі було викрадено з квартири.

Тобто суд апеляційної інстанції хоча і зазначив у судовому рішенні всі доводи потерпілих та прокурора, однак належних відповідей на них не дав, чим порушив вимоги ст.419 Кримінального процесуального кодексу, якою передбачено, що в ухвалі суду повинні бути зазначені мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні рішення, однак суд таких вимог не виконав.

Суд апеляційної інстанції підтримав висновки місцевого суду щодо відсутності умислу засудженої на викрадення чужих речей, проте не перевірив доводів апеляційних скарг стосовно того, що винна проникла у чужу квартиру, куплену її свекром Особою 4, в якій вона хоча і проживала деякий час, однак ні вона, ні її колишній чоловік не були її власниками.

Між тим, залишено без уваги суду і доводи про дату розірвання шлюбу, оскільки відповідно до судового рішення у справі №377/673/16 шлюб між Особою 3 та Особою 1 розірвано 17.10.2016, зі змісту якого убачається, що сторони мають невирішений спір з приводу проживання дітей, однак не зазначено, що мають невирішений спір про розподіл майна.

Крім того, з показань потерпілого Особи 3 убачається, що Особа 1 пішла з квартири ще за рік до подій злочину та забрала свої речі. Упродовж року в Особи 1 не виникало питань щодо розподілу майна з потерпілим.

Одночасно не надано судом оцінки письмовим доказам, які було надано потерпілою стороною щодо заробітку Особи 4, а саме — довідкам з місця його роботи, та його твердженням про те, що свої гроші він зберігав у сейфі у своїй квартирі, яка належить йому на праві власності. Не надано оцінки доводам потерпілої сторони у частині викрадення сейфа, оскільки з матеріалів провадження вбачається, що його винесли з квартири, а не забрали з нього свої кошти, тобто факт викрадення чужого майна залишився поза увагою суду.

З апеляційної скарги прокурора вбачається, що суд апеляційної інстанції не надав жодних вмотивованих відповідей на його доводи про придбання техніки у квартиру, до якої, по суті, не має стосунку Особа 1, а вся техніка купувалась власником квартири, що видно з показань свідка Особи 7.

Крім того, прокурор наполягав у апеляційній скарзі на тому, що заволодіння собакою, який відповідно до наданих суду документів належить саме потерпілій Особі 2, повною мірою доводить умисел Особи 1 на викрадення чужого майна. Однак суд апеляційної інстанції проігнорував такі доводи та не взяв їх до уваги.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, обґрунтовуючи своє рішення, не надав належної оцінки показанням свідків сторони обвинувачення, а саме: Особи 7, Особи 10 та Особи 5 — речовим доказам, які під час досудового слідства передавались власнику Особі 4 на зберігання.

Крім зазначеного, суд апеляційної інстанції, обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги сторони обвинувачення, не дав оцінки доказам, а вдався до цитування норм кримінального права щодо відсутності умислу в Особи 1 на заволодіння чужим майном, хоча матеріали кримінального провадження містять докази, що викрадене майно не належить засудженій і остання це розуміла.

Тобто зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що суд апеляційної інстанції, залишаючи вирок місцевого суду без зміни, жодним чином не проаналізував доводів апеляційних скарг, а послався на показання винної в частині того, що вона мала намір винести з квартири лише майно, набуте в період шлюбу, тобто спільне майно, без належної аргументації на доводи прокурора.

Також суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що має сумніви щодо доведеності вини Особи 1 та що стороною обвинувачення не доведено поза розумним сумнівом точної суми винесених коштів, при цьому проігнорував доводи апеляційних скарг, а саме — розрахунки щодо офіційної зарплати потерпілого Особи 4, в яких зазначено певні суми його доходу.

Між тим, прокурор у своїй касаційній скарзі вказує, що формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, містить істотні суперечності, оскільки зі встановлених судом фактичних обставин вчинення кримінального правопорушення суд дійшов висновку про наявність у діях Особи 1 складу кримінального правопорушення, передбаченого ст.356 КК, однак, як убачається з формулювання обвинувачення, Особа 1 незаконно проникла до житла з метою відкритого викрадення майна потерпілих, що, по суті, не вказує на самоправство.

Не вирішено по суті й питання з речовими доказами, як правильно зазначив у своїх доводах прокурор, оскільки  відповідно до п.5 ч.9 ст.100 КПК гроші, цінності та інше майно, що були предметом кримінального правопорушення або іншого суспільно небезпечного діяння, конфіскуються, крім тих, які повертаються власнику (законному володільцю), а якщо його не встановлено — переходять у власність держави в установленому Кабінетом Міністрів порядку.

Таким чином, наведені вище припущення, на яких суд апеляційної інстанції ґрунтував своє рішення, є недопустимими та вказують на порушення вимог ст.370 КПК, що надалі призвело до необґрунтованого висновку суду про перекваліфікацію дій Особи 1 з ч.5 ст.186 КК на ст.356 КК.

При цьому, на думку колегії суддів, залишився без належного вмотивування факт наявності у квартирі особистих речей потерпілої Особи 2, а також речей, які належать Особі 4, з яким засуджена спільно не проживала, та які вони спільно не набували.

Висновки суду апеляційної інстанції без належної оцінки доказів є сумнівними та суперечливими, а тому потребують ретельної перевірки під час нового апеляційного розгляду <…>.

Що стосується наведених у касаційній скарзі доводів прокурора та потерпілого про порушення вимог ст.419 КПК, вони також заслуговують на увагу, оскільки апеляційний суд не вмотивував належним чином ухваленого рішення та не навів обґрунтованих мотивів, з яких він виходив та якими керувався при перекваліфікації дій Особи 1.

Отже, під час розгляду справи судом апеляційної інстанції допущено порушення вимог кримінального процесуального закону, яке є істотним, оскільки ставить під сумнів законність і обґрунтованість судового рішення, що відповідно до вимог ст.438 КПК є підставою для скасування такого рішення. За таких обставин ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню із призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.

З урахуванням зазначеного та підстав, з яких ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню, наведені вище суперечності мають бути ретельно перевірені, адже для забезпечення законності кримінального провадження суд зобов`язаний неухильно додержуватись вимог Конституції, КПК, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою, вимог інших актів законодавства.

Тобто правильна оцінка судом доказів має велике значення для винесення законного та обґрунтованого рішення у кримінальному провадженні. Оцінка судом доказів — це не лише логічна операція, врегульована нормами процесуального права, але й складовий елемент всього процесу доказування.

При новому розгляді в суді апеляційної інстанції необхідно врахувати наведене, апеляційний розгляд здійснити відповідно до вимог КПК та прийняти законне й обґрунтоване рішення.

Разом з тим касаційна скарга потерпілого підлягає частковому задоволенню, оскільки скасуванню підлягає саме ухвала апеляційного суду, а не вирок місцевого суду, з призначенням нового розгляду в апеляційному суді, який має вирішити питання щодо належної перевірки вироку місцевого суду, а касаційні вимоги прокурора підлягають задоволенню.

Керуючись стст.433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, п.4 §3 розд.4 закону від 3.10.2017 №2147-VIII, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судами першої та апеляційної інстанцій, задовольнити.

Касаційну скаргу потерпілого Особи 3 задовольнити частково.

Ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 12.12.2019 щодо Особи 1 скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.