Закон і Бізнес


Сожители на расстоянии


№42 (1496) 17.10—23.10.2020
33841

Неуплата ребенком средств за пользование ЖКУ не может быть основанием для признания его утратившем право пользования жильем. Такое заключение сделал ВС в постановлении №755/16152/16-ц, текст которого печатает «Закон и Бизнес».


Верховний Суд

Іменем України

Постанова

9 вересня 2020 року                         м.Київ                               №755/16152/16-ц

Верховний Суд у складі колегії суддів третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — ВИСОЦЬКОЇ В.С.,
суддів: ГРУШИЦЬКОГО А.І., ЛИТВИНЕНКО І.В., ПЕТРОВА Є.В., ФАЛОВСЬКОЇ І.М. (суддя-доповідач) —

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх Особи 4, Особи 5, Особи 6, в інтересах яких діє адвокат Вільчинська Н.І., на постанову Київського апеляційного суду від 31.10.2019.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року Особа 1 звернулася до суду з позовом до Особи 2, Особи 3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх Особи 4, 2006 р.н., Особи 5, 2009 р.н., Особи 6, 2009 р.н., про визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що Особа 1 зареєстрована та проживає за Адресою 1. Разом з нею у вказаній квартирі зареєстровані відповідачі.

Позивачка зазначала, що починаючи з серпня 2015 року відповідачі не проживають у квартирі, не користуються нею, не сплачують коштів за користування житлом і комунальні послуги, не несуть інших витрат на утримання квартири та не беруть участі у спільному побуті.

У зв’язку з відсутністю відповідачів позивачка позбавлена можливості реалізувати своє право на розпорядження майном.

На підставі викладеного Особа 1 просила визнати Особу 2, Особу 3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх Особи 4, Особи 5, Особи 6, такими, що втратили право користування жилим приміщенням, а саме — квартирою за Адресою 2.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Дніпровського районного суду м.Києва від 14.02.2017 позов Особи 1 задоволено.

Визнано Особу 2, Особу 3, Особу 4, Особу 5, Особу 6 такими, що втратили право користування квартирою за Адресою 2.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду мотивовано тим, що Особою 1 доведено факт непроживання відповідачів разом з малолітніми дітьми у спірному житлі понад 6 місяців без поважних причин, що є підставою для визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням на підставі стст.71, 72 Житлового кодексу Української РСР.

Відповідачами не надано доказів, які б підтверджували протилежне, інших домовленостей між сторонами щодо користування житлом у разі відсутності відповідачів понад 6 місяців судом не встановлено.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського АС від 31.10.2019 заочне рішення Дніпровського райсуду м.Києва від 14.02.2017 в частині визнання Особи 3, Особи 4, Особи 5, Особи 6 такими, що втратили право користування жилим приміщенням, скасовано й ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Визнано Особу 3, Особу 4, Особу 5, Особу 6 такими, що втратили право користування квартирою за Адресою 2.

У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційним судом скасовано рішення суду першої інстанції з процесуальних підстав, зокрема через неповідомлення Особи 3 про розгляд справи, у зв’язку з чим порушено процесуальний принцип рівності сторін та позбавлено відповідачку права висунути свої заперечення і доводи проти позову, у тому числі щодо причин непроживання в спірному житлі.

Крім того, апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги у відповідній частині, зазначив, що відповідачка Особа 3 разом з малолітніми дітьми добровільно залишила спірне житло й відсутня у спірній квартирі із серпня 2015 року без поважних причин.

Суду не надано доказів, які б підтверджували, що Особа 1 чинить перешкоди Особі 3 та її малолітнім дітям у користуванні квартирою, а також що відповідачі намагалися повернутися до неї.

Також Особою 3 не доведено її тимчасову відсутність понад 6 місяців у зв’язку з навчанням за кордоном. Утім, судом установлено, що з серпня 2015 року вона мешкає за кордоном, віза для в’їзду до Канади відкрита строком до 30.07.2022 без застереження про відкриття її у зв’язку з навчанням, а згідно з довідкою Коледжу ім. Соломона (Канада) її зараховано на програму підготовки за напрямом «готельний бізнес» у період з 31.08.2016 до 31.08.2018, що не свідчить про виїзд за кордон у зв’язку з навчанням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі Особа 3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх Особи 4, Особи 5, Особи 6, в інтересах яких діє адвокат Вільчинська Н.І., просить скасувати постанову апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог Особи 1 та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. 

Касаційна скарга мотивована тим, що непроживання Особи 3 в спірній квартирі зумовлено в тому числі й самовільним встановленням позивачкою Особою 1 нових замків на вхідних дверях, що створює перешкоди відповідачці у користуванні житлом. При цьому ключі від нових замків на вимогу відповідачки Особа 1 не надала.

Малолітні діти не можуть самостійно визначати своє місце проживання, оскільки таким правом наділені батьки, тому їхнє проживання разом з батьками за іншою адресою може бути поважною причиною відсутності їх понад 6 місяців у жилому приміщенні, в якому вони зареєстровані, а сам факт їх непроживання не може бути безумовною підставою для визнання їх такими, що втратили право користування житлом <…>.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що на підставі ордера від 9.07.80 Особі 7 та членам його сім’ї: дружині Особі 8, донькам Особі 9 та Особі 1 — надано квартиру за Адресою 2.

Згідно з розпорядженням Дніпровської районної у м.Києві державної адміністрації від 17.09.2008 №843 дозволено ЖРЕО №413 змінити договір найму трикімнатної квартири за Адресою 2 та укласти його з Особою 8, складом сім’ї із 5 осіб у зв’язку зі смертю квартиронаймача Особи 7.

Згідно з довідкою форми 3, виданою 21.10.2016 Комунальним концерном «Центр комунального сервісу», у квартирі за Адресою 2 зареєстровані позивачка Особа 1, її сестра Особа 2, племінниця Особа 3 та її малолітні діти: Особа 4, Особа 5, Особа 6.

Згідно з актами від 2 лютого, 4 квітня та 4 липня 2016 року, засвідченими начальником ЖЕД №412 КП, Особа 3 та її малолітні діти у спірній квартирі не проживають із 29.08.2015, особистих речей у квартирі немає.

Згідно з копією закордонного паспорта Особи 3 їй та малолітнім дітям відкрито візу до Канади з 25.06.2015 до 30.07.2022, 28.08.2015 вони перетнули кордон України.

Згідно з довідкою Коледжу ім. Соломона (Канада) Особу 3 зараховано на програму підготовки за напрямом «готельний бізнес» в період з 31.08.2016 до 31.08.2018 <…>.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Мотиви, з яких виходить ВC, та застосовані норми права

Відповідно до ст.47 Конституції кожен має право на житло.

Згідно зі ст.64 ЖК члени сім’ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов’язки, що випливають з договору найму житлового приміщення. До членів сім’ї наймача належить дружина наймача, їх діти, батьки. Членами сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

У ч.4 ст.9 ЖК передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

За змістом цієї статті, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом 6 місяців. Також жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім’ї понад 6 місяців, зокрема, у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами й характером роботи.

Відповідно до ст.72 ЖК визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок її відсутності понад установлені строки, провадиться в судовому порядку.

У справах про визнання наймача або члена його сім’ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст.71 ЖК), необхідно з’ясовувати причини відсутності відповідача понад установлені строки. Наймачеві або членові його сім’ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім’ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред’явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім’ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов’язані із цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв’язку з вибуттям наймача та членів його сім’ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (ст.107 ЖК).

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв’язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Зазначені правила стст.71 та 107 ЖК є різними за своєю правовою природою й кожна з них є окремою підставою для пред’явлення позову, оскільки перше з них регулює збереження житла за тимчасово відсутніми громадянами, а правило другої статті передбачає втрату членом сім’ї наймача права користування цим житловим приміщенням у разі його вибуття на постійне проживання в інше житлове приміщення.

Крім того, відповідно до ч.2 ст.405 Цивільного кодексу член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом.

Положення цієї статті застосовуються до правовідносин, які виникли між власниками житла (на праві приватної власності) та членами сім’ї.

При вирішенні спорів про виселення з наданням іншого житла або без такого при користуванні гуртожитками або квартирами, які не належать користувачеві на праві приватної власності, а також між власниками житлового приміщення (за умови наявності права приватної власності на таке жиле приміщення) з вимогами виселення осіб, які не є членами сім’ї власника, положення ст.405 ЦК не застосовуються.

Звертаючись до суду, Особа 1 фактично визначила дві підстави пред’явленого нею позову. Зокрема, вона вважає, що відповідачка Особа 3 та її неповнолітні діти як члени її сім’ї втратили право користування спірним жилим приміщенням у зв’язку з тривалим непроживанням у спірному приміщенні більш ніж 6 місяців, посилаючись на положення стст.71, 72 ЖК та ст.405 ЦК.

Розглянувши спір та визнавши Особу 3 і її малолітніх дітей такими, що втратили право користування жилим приміщенням, і встановивши при цьому, що відповідачі з серпня 2015 року не мешкають у спірній квартирі, оскільки виїхали до Канади на постійне місце проживання до своєї матері, яка є громадянкою Канади, де і мешкають до цього часу, суд апеляційної інстанції застосував до спірних правовідносин положення ст.71 ЖК, тоді як вибуття в інше місце постійного проживання є підставою для застосування до таких правовідносин ст.107 ЖК, на яку Особа 1 не посилалась.

Згідно зі ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Утручання держави є порушенням ст.8 конвенції, якщо воно не має законної мети, однієї чи кількох, що перелічені в §2 ст.8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18.12.2008 у справі «Савіни проти України»).

Утрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини від 13.05.2008 у справі «Мак-Кенн проти Сполученого Королівства» п.50, від 2.12.2010 у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»).

Необхідно зазначити, що ст.71 ЖК визначено умови, відповідно до яких особу може бути визнано такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Аналіз ст.71 ЖК дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більш як шість місяців та відсутність поважних причин для такого непроживання.

Отже, на позивача процесуальний закон покладає обов’язок довести факт відсутності відповідача понад установлені ст.71 ЖК строки у жилому приміщенні, а на відповідача — довести, що така відсутність обумовлена поважними причинами.

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Подібний висновок висловлений у постанові ВС від 24.10.2018 у справі №490/12384/16-ц.

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції не дослідив доказів на підтвердження обставин непроживання відповідачів більш як 6 місяців у спірній квартирі у зв’язку із втратою інтересу до житла.

Відповідно до ч.1 ст.76 Цивільного процесуального кодексу доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч.1 ст.77 ЦПК належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

У ст.81 ЦПК зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд апеляційної інстанції наведеного не врахував, задовольняючи позов Особи 1, послався на наявність доказів вибуття Особи 3 разом із малолітніми дітьми зі спірної квартири до іншого постійного місця проживання за кордон, що відповідно до ст.107 ЖК могло бути підставою для визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням за умови доведеності таких позовних вимог. При цьому суд не дослідив належним чином доказів поважності причин непроживання у квартирі як самої Особи 3, так і її малолітніх дітей, оскільки, як убачається з матеріалів справи, наявність візи в паспорті Особи 3 з терміном перебування з 2015 до 2022 року та наявність довідки Коледжу ім. Соломона (Канада) може свідчити про тимчасовий характер перебування за кордоном.

Крім того, визнаючи малолітніх дітей такими, що втратили право користування жилим приміщенням, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на таке.

Згідно з чч.1, 2 та 3 ст.29 ЦК місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи віком від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Підстава, на якій місце проживання малолітніх Особи 4, Особи 5, Особи 6 реєструвалося в спірній квартирі, у судовому порядку не оспорювалася, тому вважається, що вони набули права користування цим житлом на законних підставах.

Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.

Відповідно до ст.6 Сімейного кодексу правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Жодна дитина не може бути об’єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (ст.16 конвенції).

Не можна вважати неповажною причину непроживання дитини в спірному житлі її перебування в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним у цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.

Наведені правові висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах ВС від 4.07.2018 у справі №711/4431/17, від 10.04.2019 у справі №466/7546/16-ц, від 27.06.2019 у справі №337/1760/17, від 27.11.2019 у справі №368/750/16-ц, від 25.08.2020 у справі №206/3425/18.

За змістом ч.2 ст.18 закону «Про охорону дитинства», діти — члени сім’ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Задовольняючи позов Особи 1 до малолітніх дітей про визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням, суд апеляційної інстанції не дав належної оцінки тому, що малолітні Особа 4, Особа 5, Осо-
ба 6
не можуть самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт їх непроживання у спірній квартирі не може бути безумовною підставою для визнання їх такими, що втратили право користування зазначеним житлом.

Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що малолітні Особа 4, Особа 5, Особа 6 набули право власності або право постійного користування іншим житлом, позивачем не надано, хоча це є його процесуальним обов’язком.

Несплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законних представників (батьків) малолітньої дитини.

Звертаючись з касаційною скаргою, Особа 3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей, зазначала, що іншого житла вона та малолітні Особа 4, Особа 5, Особа 6, ніж спірна квартира, не мають.

Принципом 4 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної асамблеї ООН від 20.11.59, передбачено, що дитина має користуватися благами соціального забезпечення. Їй має належати право на здорове зростання і розвиток; з цією метою спеціальні догляд і охорона мають бути забезпечені дитині та її матері, зокрема належний допологовий і післяпологовий догляд. Дитина повинна мати право на належні харчування, житло, відпочинок і медичне обслуговування.

Оцінюючи поважність причин відсутності малолітніх Особи 4, Особи 5, Особи 6 у спірній квартирі, апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, хоча з’ясування цього питання має важливе значення для правильного вирішення справи.

Отже, суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводів сторін, фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не дослідив зібраних у справі доказів, тому оскаржуване судове рішення не відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості <…>.

Керуючись стст.400, 402, 409, 411, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Особи 3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх Особи 4, Особи 5, Особи 6, в інтересах яких діє адвокат Вільчинська Н.І., задовольнити частково.

Постанову Київського АС від 31.10.2019 в частині позовних вимог Особи 1 до Особи 3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх Особи 4, Особи 5, Особи 6, про визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням, скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.