Закон і Бізнес


Выдворить деспота

Выселение из жилья является допустимым, когда речь идет о жизни других лиц


Діти, які часто були свідками сцен насильства в сім’ї, за даними органів опіки та піклування, постійно перебували в психічному напруженні.

№37 (1491) 12.09—18.09.2020
Ева ЗОРИНА
7052

Суды не учли будущие риски для жизни и здоровья истицы и ее детей, отказав в выселении бывшего мужа, наносившего ей побои. Совместное проживание с обидчиком под одной крышей нарушило физическую и психическую неприкосновенность женщины в контексте права на уважение личной жизни.


Оженився та й змінився

Після одруження в родині Левчуків народилася трійня. Мешкати у квартирі чоловіка та свекрухи з такою кількістю дітей було тяжко. Урахувавши статус багатодітної родини, Рівненська міська рада видала їй ордер на квартиру, в якій чоловік із дружиною, трійнята та син від попереднього шлюбу жінки могли комфортно проживати.

Утім, згодом чоловік перетворився в пияка та став підіймати руку на дружину в присутності дітей. Якийсь час жінка терпіла насилля, але врешті-решт звернулася до Рівненського бюро судово-медичних експертиз, яке зафіксувало, що в неї зламаний ніс, численні синці та крововилив біля ока. Із цього моменту в Левчуків почалася судова тяганина, що тривала близько 10 років.

Спочатку жінка розірвала із чоловіком шлюб, а потім вимагала сплати аліментів, позаяк батько не надавав ніякої фінансової підтримки дітям. Кілька разів жінка зверталася до правоохоронців зі скаргами на чоловіка, але через деякий час сама ж їх і забирала. З плином часу на забіяку відкрили провадження за ст.125 («Умисне легке тілесне ушкодження») Кримінального кодексу. Свою вину чоловік визнав, але бити дружину не перестав.

Формально подружжя розлучилося, але все ж мешкало в одній квартирі, бо громадянин Левчук мав право там проживати нарівні з дружиною та дітьми. Часто-густо сварки закінчувалися фізичним насиллям щодо матері. Протягом усіх цих сімейних перипетій Ірина Левчук неодноразово зверталася до органів опіки та піклування, поліції. У своїх звітах працівники органів опіки та піклування писали про психологічне напруження дітей, які неодноразово споглядали сцени побиття матері.

Жінка вирішила діяти радикально та виселити чоловіка. Рівненський міський суд, посилаючись на ст.116 Житлового кодексу, задовольнив позов і постановив виселити гр. Левчука з помешкання. Рішення мотивоване тим, що проживання в одній квартирі з кривдником завдає непоправної шкоди як жінці, так і дітям. Виселення чоловіка, на думку суду, не порушило б його прав, оскільки він разом зі своєю матір’ю був власником іншого житла.

Фігурант справи подав апеляційну скаргу, яку задовольнив Рівненський апеляційний суд. Судді не встановили достатніх підстав для такого радикального заходу.

Колишня дружина оскаржила таке рішення, але марно. Позиція апеляційної інстанції знайшла підтримку й у Верховному Суді. Аргументи жінки, що життя її та дітей постійно перебувало під загрозою, виявилися непереконливими для української Феміди.

Формальне насильство

Шукаючи справедливості, І.Левчук звернулася до Європейського суду з прав людини, поскаржившись на порушення стосово неї ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У скарзі жінка висвітлила проблему домашнього насилля, вельми поширеного в Україні. Статистичні дані говорять, що кожна п’ята українка зазнавала психічного, сексуального чи фізичного насилля з боку чоловіків.

Звернення до ЄСПЛ було зумовлене перш за все тим, що інциденти з побоями продовжувались, а розв’язати проблему шляхом виселення кривдника не вдалося. Жінка стверджувала, що національні суди не змогли забезпечити балансу інтересів її та дітей, з одного боку, та колишнього чоловіка — з другого. На думку заявниці, українські суди проявили надмірно формалістичний підхід до визначення того, чи було насильство та пияцтво систематичними. Також судді не взяли до уваги факту наявності в чоловіка іншого житла. Якби навіть його висели, він би не опинився на вулиці.

Як зауважувала заявниця, квартира була надана їм тому, що вони були багатодітною сім’єю, себто для дітей. Обстановка ж згубно впливала на психічний стан дівчаток і хлопчика, тому виселення чоловіка було конче необхідним для захисту їхніх прав та інтересів.

Відмова ВС виселити колишнього, на думку І.Левчук, створила в нього відчуття безкарності. Унаслідок цього психологічне знущання та погрози застосування сили тривали.

Захистили, як змогли

Представники України в ЄСПЛ, навпаки, стверджували, що стосовно заявниці не було порушено позитивний обов’язок держави в контексті ст.8 конвенції. Мовляв, влада вжила всіх можливих заходів для захисту прав жінки та її дітей. Зокрема, поліція та соціальні служби оперативно реагували на скарги щодо насилля, вчасно пропонували психологічну та консультативну допомогу. Уряд наголошував, що сама заявниця не скаржилася на реакцію держави. Саме цей факт, як зазначали урядовці, і свідчив про належне виконання взятих на себе зобов’язань у рамках конвенції.

До того ж заявниця не завжди була послідовною у своїй позиції, адже кілька разів відкликала свої скарги на чоловіка та відмовлялася від психологічної допомоги, тим самим позбавляючи державу можливості захистити її.

Що ж стосується спору про виселення чоловіка, то тут жінка не навела достатньо фактів, які би свідчили про вину колишнього чоловіка в систематичному насиллі такою мірою, що проживання з ним в одній квартирі було неможливим. Також для Уряду був важливим той факт, що, хоч сімейні чвари тривали майже 10 років, це не завадило Левчукам у 2019 році звернутися до місцевої влади з проханням дозволити приватизувати житло та стати його повноправними власниками. Факт співпраці в цьому питанні продемонстрував, що спільне проживання колишнього подружжя не було таким уже нестерпним.

Винятки є завжди

У Страсбурзі відразу відмітили, що І.Левчук скаржилася не на реакцію державних органів на домашнє насилля. Заява стосувалася того факту, що через відмову виселити чоловіка існувала загроза подальшої віктимізації жінки та її неповнолітніх дітей.

У цій справі головний наратив зосереджений навколо достовірності твердження, що протягом багатьох років І.Левчук була жертвою насилля, залякування та погроз. Такі дії з боку колишнього чоловіка вплинули на психічну та фізичну недоторканність жінки, а тому в цьому сенсі належать до сфери приватного життя в розумінні ст.8 конвенції.

Євросуд неодноразово вказував на те, що позбавлення житла є крайньою мірою втручання у права людини та поваги до власності. Разом з тим він також заявляв, що втручання влади в індивідуальні права, гарантовані ст.8 конвенції, може бути необхідною мірою для захисту життя та здоров’я інших осіб. Окрім того, у контексті ст.2 конвенції у справах, що стосуються домашнього насилля, права злочинця не можуть ставитися вище від прав потерпілої сторони, зокрема на фізичну та психологічну недоторканність.

Важливо, що сварки та побої виникали в сім’ї неодноразово саме через намагання жінки виселити чоловіка. Тому апеляційна та касаційна інстанції мали б урахувати ці моменти, розглядаючи питання права. Проте аргумент суддів, що насилля не мало систематичного характеру, є невиправданим. Проти чоловіка були відкриті кримінальні провадження, поліцейські проводили з ним превентивні бесіди, виносили йому попередження. Саме це, на думку Суду, і свідчило про систематичність. Той факт, що заявниця кілька разів забирала свої скарги, не означає, що органи влади звільняються від обов’язку оцінки ризиків імовірної шкоди.

Після розлучення подружжя проживало разом, про дітей піклувалася дружина, чоловік же не надавав фінансової підтримки ні добровільно, ні в рамках обов’язку сплачувати аліменти. А тому й без цього психологічно нестабільні діти постійно перебували під загрозою.

Проаналізувавши обставини справи, ЄСПЛ дійшов висновку, що українські суди не провели всебічного аналізу ситуації та не оцінили ризиків застосування насильства до І.Левчук. Феміда ніби навмисно заплющувала очі на той факт, що протягом усіх років судового спору сім’я продовжувала жити під одним дахом із кривдником. Відповідно, справедливий баланс між конкуруючими приватними інтересами не був досягнутим. Реакція суддів на позов про виселення колишнього чоловіка не відповідала позитивному обов’язку держави забезпечувати ефективний захист від домашнього насилля.

Тож у рішенні від 3.09.2020 у справі «Левчук проти України» ЄСПЛ установив порушення права заявниці, гарантованого ст.8 конвенції. Жінка вимагала компенсації на рівні €20 тис., утім, Суд призначив їй €4500 за моральну шкоду та €1150 — на судові витрати.