Закон і Бізнес


Пикник в ночи


№29 (1483) 18.07—24.07.2020
4626

Суды не должны допускать осуждения за самовольное оставление исправительно-трудовой колонии-поселения лиц, вернувшихся через непродолжительное время. Такое заключение сделал ВС в постановлении №137/1651/18, текст которого печатает «Закон и Бизнес».


Верховний Суд

Іменем України

Постанова

19 травня 2020 року                       м.Київ                               №137/1651/18

Верховний Суд колегією суддів першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого — БУЩЕНКА А.П.,
суддів: ГОЛУБИЦЬКОГО С.С., ГРИГОР’ЄВОЇ І.В. —

розглянув у судовому засіданні касаційні скарги засудженого Особи 3 та його захисника Киричука С.В., захисника Кадочнікова А.О. в інтересах засудженого Особи 1 на вирок Літинського районного суду Вінницької області від 20.03.2019 та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 16.09.2019 щодо Особи 1, Інформація 1, уродженця м.Харкова, жителя м.Вінниці, Особи 3, Інформація 2, який проживає за Адресою 2, Особи 4, Інформація 3, який проживає за Адресою 1, засуджених за вчинення злочину, передбаченого ч.2 ст.393 КК.

Оскаржені судові рішення

1. Зазначеним вироком, залишеним без змін апеляційним судом, Особу 1, Особу 3 та Особу 4 визнано винуватими у втечі за попередньою змовою з місця позбавлення волі, де вони відбували покарання, і засуджено кожного за ч.2 ст.393 КК до покарання у вигляді позбавлення волі на 5 років. На підставі ч.1 ст.71 КК кожному з них визначено остаточне покарання у вигляді позбавлення волі на 5 років 1 місяць.

2. Суд визнав доведеним, що засуджені відбували покарання на дільниці соціальної реабілітації державної установи «Літинська виправна колонія (№ 123)». 7.09.2018, приблизно о 2:00, вони, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, через незаґратоване вікно залишили установу. Придбавши їжу та алкогольні напої і вживши їх у лісопосадці неподалік АЗК «ОККО» в с.Сосни Літинського району Вінницької області, вони вранці того ж дня повернулись до виправної колонії.

Вимоги і доводи касаційних скарг

3. Засуджений Особа 3 та його захисник — адвокат Киричук С.В. у аналогічних касаційних скаргах, посилаючись на пп.2 та 3 ч.1 ст.438 Кримінального процесуального кодексу, просять змінити судові рішення та, застосувавши ст.69 КК, пом’якшити Особі 3 покарання.

4. На їхню думку, суд першої інстанції не врахував повною мірою позитивних даних про особу засудженого і пом’якшуючих обставин і усупереч вимогам стст.50 та 65 КК призначив йому покарання, яке є явно несправедливим через суворість. Вони стверджують, що Особа 3 не мав наміру на втечу, а лише на короткий час залишив місце відбування покарання, будучи спровокованим відсутністю ґрат на вікні.

5. Захисник засудженого Особи 1 Кадочніков А.О., посилаючись на неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність, просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

6. Він стверджує, що оскільки дії його підзахисного не були спрямовані на втечу з місця позбавлення волі та при цьому жодної шкоди фізичній чи юридичній особі заподіяно не було, то у суду апеляційної інстанції було достатньо підстав для звільнення Особи 1 від кримінальної відповідальності через малозначність діяння та дійове каяття. На обґрунтування своєї позиції захисник посилається на постанову Верховного Суду України від 24.12.2015 в провадженні №5-221кс15.

7. На переконання сторони захисту, апеляційний суд всупереч вимогам ст.419 КПК у своїй ухвалі не обґрунтував належним чином, чому він залишив без задоволення апеляційні вимоги сторони захисту.

8. Судові рішення щодо Особи 4 в касаційному порядку не оскаржені.<...>

Позиції учасників касаційного розгляду

10. У судовому засіданні засуджені Особа 1, Особа 3 та захисник Киричук С.В. підтримали скарги та просили пом’якшити призначене покарання із застосуванням положень ст.69 КК.

11. Прокурор заперечила проти задоволення касаційних вимог сторони захисту, вважаючи судові рішення законними і обґрунтованими, а призначене засудженим покарання — справедливим.

Оцінка Суду

12. Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши наведені в скаргах доводи, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що подані скарги слід задовольнити частково з таких підстав.

13. Правильність висновків судів щодо фактичних обставин діяння, за яке вони засуджені, у касаційних скаргах не оспорюється. У той же час стороною захисту ставиться питання про наявність підстав визнати це діяння малозначним відповідно до ч.2 ст.11 КК, яка передбачає:

Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

14. ВСУ в постанові від 24.12.2015 зазначив, що специфіка встановлення малозначності діяння полягає в обов’язковій сукупності трьох умов:

1) у вчиненому діянні наявні всі передбачені ознаки, що є обов’язковими для певного складу злочину, передбаченого відповідною статтею (частиною статті) «Особливої частини» КК;

2) діяння не становить суспільної небезпеки, типової для певного злочину, тобто не заподіює фізичній чи юридичній особі, суспільству чи державі шкоди взагалі або заподіює їм явно незначну (мізерну) шкоду;

3) умисел при вчиненні цього діяння не спрямований на заподіяння істотної шкоди.

15. Таку ж позицію висловив і Верховний Суд у постанові об’єднаної палати Касаційного кримінального суду від 2.12.2019 в провадженні №2148кмо18.

16. Визначення істотності нематеріальної шкоди та ступеня суспільної небезпеки діяння здійснюється з огляду на всі обставини справи в світлі мети і спрямованості норми кримінального закону.

17. Виходячи з тексту ст.393 КК, її завдання полягає у запобіганні діянням, спрямованим проти інтересів правосуддя, що виражаються у тому числі в ухиленні від виконання вироку у вигляді позбавлення волі.

18. Суд враховує судову практику у схожих справах, узагальнену у п.13 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про злочини, пов’язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі» від 26.03.93 №2, де зазначено, що суди не повинні допускати засудження за самовільне залишення виправно-трудової колонії-поселення осіб, які не намагалися ухилитися від відбування покарання і добровільно повернулися до колонії-поселення через нетривалий час після її залишення, враховуючи те, що згідно зі ст.33 Виправно-трудового кодексу ці засуджені утримуються не під вартою, а лише під наглядом, користуються правом вільного пересування в межах території колонії, а з дозволу адміністрації колонії-поселення — і в межах області. За такі дії до засуджених можуть застосовуватися заходи стягнення, передбачені ст.67 ВТК.

19. Порівняння режимів відбування покарання у виправно-трудовій колонії-поселенні відповідно до ст.33 ВТК та в дільниці соціальної реабілітації відповідно до ст.99 Кримінально-виконавчого кодексу дозволяють дійти висновку про їх майже ідентичність. Таким чином, згадана судова практика є релевантною до обставин цієї справи.

20. Відповідно до встановлених судом обставин Особа 1, Особа 3 та Особа 4 приблизно о 2:00 без дозволу адміністрації залишили територію дільниці соціальної реабілітації, де відбували покарання, і вранці того ж дня самостійно повернулись, ще до того, як їхня відсутність була виявлена адміністрацією установи.

21. У матеріалах справи не міститься жодних даних, які би вказували на те, що засуджені, залишаючи територію дільниці, мали іншу мету, ніж порушення режиму відбування покарання.

22. За таких обставин Суд не може дійти безспірного висновку про те, що діяння Особи 1, Особи 3 та Особи 4 становить той ступінь суспільної небезпеки, на запобігання якої спрямована норма ст.393 КК, і вважає, що шкода, завдана нормальній діяльності органів і установ пенітенціарної системи України як об’єкта кримінально-правової охорони, є незначною (мізерною).

23. Враховуючи наведене, Суд дійшов висновку, що кримінальне провадження підлягає закриттю на підставі ч.2 ст.11 КК через малозначність.

На підставі викладеного, керуючись стст.433, 436, 438, 441, 44 КПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги засудженого та захисників задовольнити частково

Вирок Літинського районного суду Вінницької області від 20.03.2019 та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 16.09.2019 щодо Особи 1 та Особи 3, а також в порядку ч.2 ст.433 КПК щодо Особи 4 скасувати і кримінальне провадження закрити на підставі ч.2 ст.11 КК та п.2 ч.1 ст.284 КПК.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.