Разорвать круг безысходности
Решение КС должно стать основанием для отмены реформы 2016 года
Богдан ПОШВА, судья Верховного Суда Украины, заслуженный юрист УкраиныРешение от 18.02.2020 №2-р / 2020 не только подтвердило неконституционность ликвидации Верховного Суда Украины, но и указало на необходимость разорвать разрушительный круг безысходности, которая порождена реформой 2016 года. Ведь отмечено, что парламент нарушил процедуру внесения изменений в Конституцию, пересматривая полномочия органов государственной власти.
Органи особливого статусу
ВСУ, як конституційний орган, є складовою системи стримувань і противаг у державній владі. Остання, як відомо, згідно зі ст.6 Основного Закону, здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Органи кожної із цих трьох гілок виконують свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів.
Відсутність однієї з гілок влади призводить до узурпації її повноважень іншими державними органами або посадовими особами. Як наслідок, держава втрачає ознаки, якими її наділив Український народ у ст.1 Конституції — вона перестає бути демократичною та правовою, а з часом утрачає й інші складові.
Таку загрозу для демократичного майбутнього держави несла реєстрація в Україні фізичною особою так званого новоутвореного Верховного Суду (код ЄДРПОУ 41721784), який ні указом Президента, ні законом не утворювався, а тому порушував баланс державної влади.
У п.4 рішення №2-р/2020 Конституційний Суд укотре нагадав, що Верховна Рада, «приймаючи закони, не має права допускати невідповідностей щодо будь-яких положень, прямо закріплених в Конституції», і, «на виконання відповідних норм Конституції, повинна дотримуватись конституційно визначених меж, зокрема тих, що стосуються статусу, організації, функціонування, діяльності як відповідних органів, так і їх посадових осіб».
До таких КС відносить органи державної влади, які «мають особливий статус конституційних органів». Тому наголошено, що «ліквідація, зміна найменування, а також перегляд їх конституційно визначених функцій і повноважень у спосіб, що істотно (докорінно) змінює їх конституційну природу, можливі лише після внесення змін до Основного Закону у порядку, передбаченому його розд.XIII «Внесення змін до Конституції України».
Прецедентне рішення
Хоча КС і не посилається на своє прецедентне рішення (a landmark case) у «справі про здійснення влади народом» від 5.10.2005 №6-рп/2005, однак саме воно стало визначальним для висновку про неможливість ліквідації ВСУ як конституційного органу. У цьому рішенні Суд наголосив на необхідності дотримання розд.XIII Конституції. Зокрема, для внесення змін до розділів I, III, XIII Основного Закону визначено особливу процедуру, згідно з якою законопроект про внесення змін до цих розділів після голосування 2/3 народних депутатів затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом (абз. 2 п.4.3 рішення).
Тому, як підсумок, у рішенні №6-рп/2005 КС вирішує, що «будь-які дії держави, її органів або посадових осіб, що призводять до узурпації права визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке належить виключно народові, є неконституційними і незаконними» (п.4.4).
Отже, висновок у рішенні КС №2-р/2020 про неконституційність ліквідації ВСУ, який має особливий статус конституційного органу, є оцінкою наслідку недотримання процедури внесення змін до Основного Закону в порядку, передбаченому його розд.XIII.
Зміни конституційної природи
Більше того, у рішенні №2-р/2020 КС конкретизує характер змін в особливому статусі конституційних органів, які можливі тільки після внесення змін до Основного Закону: «ліквідація, зміна найменування, а також перегляд їх конституційно визначених функцій і повноважень у спосіб, що істотно (докорінно) змінює їх конституційну природу».
Коли «ліквідація ВСУ» вже визнана неконституційною, то наступним є запитання: чи взагалі потрібно перейменовувати «Верховний Суд України» на «Верховний Суд»? Адже згідно з п.4 цього рішення «зміна найменування» також вимагає дотримання процедури внесення змін до Основного Закону в порядку, передбаченому його розд.XIII, зокрема й затвердження всеукраїнським референдумом.
Можливо, саме тому КС рекомендував ВР невідкладно привести положення законодавства, наприклад закону «Про судоустрій і статус суддів» від 2.06.2016 №1402-VIII та закону №2147-VIII про внесення змін до процесуальних кодексів, у відповідність до цього рішення.
Ще 12.02.2002 у рішенні №3-рп/2002 (справа про електроенергетику) КС сказав, за яких умов закони визнаються неконституційним: «якщо було порушено встановлену Конституцією процедуру їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Ця умова стосується й парламенту, порядок роботи якого визначається законом про Регламент Верховної Ради (ст.82 Конституції)» (абз.2 п.3.3).
Тому питання невідповідності нумерації прийнятих законів №1401-VIII про внесення змін до Конституції та №1402-VIII щодо судоустрою і статусу суддів і, як наслідок, неконституційності останнього також є складовою рекомендації, яку КС дав парламенту.
Повноваження на користь ВРП
Застосована в рішенні КС №2-р/2020 оцінка особливого статусу конституційних органів дає змогу осмислити конституційну реформу 2016 року.
Наприклад, у ст.125 Конституції статус ВС як найвищого судового органу, на перший погляд, не змінився, але це спростовує положення ч.2 цієї статті, згідно з яким утворення, реорганізацію та ліквідацію судів Президент ініціює після консультацій не з Верховним Судом, а з Вищою радою правосуддя.
Який тоді орган відповідає за стан здійснення правосуддя в державі: ВС чи ВРП і чи згідно з конституційною процедурою остання набула цих повноважень? Хіба з 30.09.2016 уже ВРП, а не ВСУ, як було зазначено в ст.6 Конституції, надано право представляти судову гілку державної влади?
Намагання зрозуміти особливий статус ВРП як конституційного органу відсилає до п.161 розд.ХV «Перехідні положення» Конституції. У ньому передбачено, що з 30.09.2016 і «до утворення Вищої ради правосуддя її повноваження здійснює Вища рада юстиції». Причому перша утворюється шляхом реорганізації другої.
Повноваження ВРЮ, передбачені в ст.131 закону «Про прийняття Конституції України і введення її в дію» від 28.06.96 №254/96-ВР, були зовсім іншими, ніж ті, які визначені законом №1401-VIII. Нагадаю, що до відання ВРЮ належали:
• внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;
• прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;
• здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного і вищих спеціалізованих судів, розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.
У ч.5 ст.126 Конституції на час її прийняття було передбачено: «Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив». Безстроково судді призначалися на посади згідно з п.27 ч.1 ст.85 Конституції та звільнялися ВР. Від останньої повноваження щодо звільнення суддів передані ВРП.
Логічні кроки
Навіть поверхова оцінка особливого статусу кожного конституційного органу в редакції закону №1401-VIII на прикладі так званої реорганізації ВРП, передача їй від парламенту повноважень щодо обрання суддів безстроково та їх звільнення без дотримання процедури внесення змін до Основного Закону в порядку, передбаченому його розд.XIII, також є складовою вже не рекомендації, а вимоги КС до ВР про невідкладне приведення положення законодавства у відповідність до цього рішення.
Логічним кроком у цій ситуації може стати подання народних депутатів до КС про визнання окремих положень закону №1401-VIII неконституційними через порушення процедури їх ухвалення, передбаченої в розд.XIII Конституції. І як мінімум — створення тимчасової слідчої комісії ВР для розслідування законодавчих процедур у державі.
Тільки таким шляхом можна розірвати руйнівне коло безвиході в демократичному розвитку України. Адже вся державна влада, яка в ст.6 Конституції поділена на законодавчу, виконавчу й судову, потребує завершення реформ.