В интересах семьи и кредиторов

Как изменяются позиции судов относительно признания имущества общей совместной собственностью

Институт общей совместной собственности супругов всегда был достаточно сложным, и не только для рядового гражданина. Трудности возникают и у подготовленных юристов, чему способствует достаточно изменчивая и иногда противоречивая судебная практика.

Спільність понад усе!

Доволі цікаву для потенційних кредиторів подружжя позицію висловила Велика палата Верховного Суду у постанові від 21.11.2018 у справі №372/504/17. Так, жінка звернулася з позовом до суду, в якому зазначала, що певний період перебувала у шлюбі і за цей час подружжя набуло майно, у тому числі квартиру. Майже через рік після розірвання шлюбу чоловік уклав договір позики, а на забезпечення виконання зобов’язання передав в іпотеку зазначену квартиру.

Жінка вказувала, що згоди на передання майна в іпотеку не давала, тому просила визнати договір іпотеки недійсним та зобов’язати приватного нотаріуса виключити записи про обтяження з Державного реєстру іпотек та з Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна.

Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову було відмовлено. Ухвалою апеляційного суду скаргу відхилено, а рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Однак ВП ВС не погодилася з такими рішеннями, вказавши, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою відповідно до Цивільного кодексу. І лише після поділу такого майна, виділення конкретних часток кожному зі співвласників воно набуває статусу спільної часткової чи особистої приватної власності.

Відсутність згоди одного зі співвласників — колишнього подружжя — на розпорядження нерухомим майном є підставою для визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

При цьому ВП відступила від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 7.10.2015 у справі №6-1622цс15, від 27.01.2016 у справі №6-1912цс15 та від 30.03.2016 у справі №6-533цс16. У них ВСУ зазначав, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди іншого може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір, та третя особа — контрагент за таким договором діяли недобросовісно. Зокрема, що третя особа знала чи не могла не знати, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той із подружжя, який укладав договір, не отримав згоди на це іншого.

Такі висновки, на думку ВП ВС, суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і прав співвласників, власність яких є спільною сумісною без визначення часток. Тобто потенційним кредиторам слід ретельно вивчати не лише фінансовий стан свого контрагента — фізичної особи, а й обставини та час придбання майна, що пропонується їм на забезпечення виконання зобов’язання.

Неспростована презумпція

Трапляються випадки, коли, здавалося б, очевидні обставини не є для суду достатніми для відступлення від презумпції спільності майна подружжя.

Чоловік звернувся з позовом до колишньої дружини про поділ майна. При цьому вказував, що у період шлюбу він придбав 14/25 частин квартири, що підтверджується договором купівлі-продажу, за особисті кошти, які отримав після продажу квартири, що була його особистою власністю та отримана у спадок. Крім того, в період шлюбу за спільні кошти вони придбали земельну ділянку для ведення садівництва. Право власності на неї за згодою сторін зареєстровано за відповідачем. З огляду на це просив суд визнати ділянку об’єктом права спільної сумісної власності; провести розподіл майна, виділивши по 1/2 кожному із подружжя; визнати 14/25 частин квартири його особистою приватною власністю.

Рішенням суду першої інстанції позов задоволено частково. Визнано за позивачем право власності на 1/2 частини ділянки. Але у визнанні 14/25 частин квартири особистою приватною власністю суд відмовив, оскільки позивач не довів факту придбання цієї частини за особисті кошти.

Апеляційний суд з цим не погодився та задовольнив вимогу про визнання за позивачем права власності на 14/25 частин квартири, вказавши на доведеність позивачем факту її придбання саме за кошти, які він отримав від продажу іншої квартири, набутої у власність у порядку спадкування після смерті матері.

У свою чергу ВС підтримав у цій справі рішення суду першої інстанції, зауваживши, що позивач не спростував презумпції права спільної сумісної власності майна подружжя. Адже матеріали справи не містять належних доказів того, що спірне майно придбане за його особисті кошти. На думку ВС, та обставина, що спірна частина квартири придбана того ж дня, що було продано іншу нерухомість, не спростовує презумпції спільності майна подружжя. Оскільки не надано належних доказів, що гроші від продажу витрачені саме на придбання частини квартири.

Ділиш майно — діли і борги

За загальним правилом, отримавши у власність кредитні (позичені) кошти, у подружжя виникає й зобов’язання у вигляді повернення грошей, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники. Вказаний висновок детально обґрунтований, наприклад, у постанові ВС від 13.05.2019 у справі №638/1962/17.

Так, колишня дружина звернулася до суду із позовом до колишнього чоловіка про поділ спільного сумісного майна подружжя. Пізніше була подана уточнена позовна заява, в якій як третю особу зазначено банк. На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначила, що у період шлюбу за спільні кошти придбано майно — квартиру. Добровільно відповідач відмовляється виплачувати компенсацію за її частину майна. Тож просила визнати квартиру спільним сумісним майном та визнати за нею право власності на 1/2 частину.

Заочним рішенням суду першої інстанції позовні вимоги задоволені. Суд виходив із того, що спірна квартира придбана в період шлюбу, а тому є спільним майном подружжя, іншого не встановлено договором чи законом.

В апеляційній інстанції скаргу банку залишено без задоволення, а рішення — без змін. Апеляційний суд зазначив, що права банку внаслідок поділу спільного сумісного майна жодним чином не порушуються, оскільки зобов’язання між подружжям не розподіляються, а враховуються.

ВС погодився з такими висновками та вказав, що, за нормами сімейного законодавства, умовою належності майна до об’єктів спільної сумісної власності є визначена законом мета укладення договору — інтереси сім’ї. Разом з тим при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов’язаннями, що виникли в інтересах сім’ї. Отже, у подружжя, крім права спільної сумісної власності на отримані кошти та одержане завдяки останнім майно, також виникає зобов’язання у вигляді повернення кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники.

ВС не взяв до уваги доводи касаційної скарги про те, що суди не встановили загального обсягу нажитого майна з огляду на зобов’язання подружжя погасити заборгованість за кредитним договором. Адже права банку внаслідок поділу спільного сумісного майна жодним чином не порушені, оскільки зобов’язання між подружжям не розподіляються, а враховуються. А відповідно до ч.4 ст.65 Сімейного кодексу договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя.

У той же час, не довівши, що кошти використані саме в інтересах сім’ї, кредитор не зможе стягнути борг солідарно.

Умови солідарного зобов’язання

Підтвердженням тому є висновок ВС, викладений ще у постанові від 3.05.2018 у справі №639/7335/15-ц. За фабулою справи, між позивачем та чоловіком укладено договір позики, згідно з умовами якого перший позичив $25000, але у передбачений строк відповідач добровільно не виконав своїх зобов’язань, боргу не повернув. Оскільки відповідач перебував у зареєстрованому шлюбі, а позика укладена в інтересах сім’ї, з метою зведення будинку, позивач просив відповідно до ч.4 ст.65, ч.2 ст.73 СК стягнути борг із подружжя у солідарному порядку.

Справа розглядалася неодноразово. Суд першої інстанції позов задовольнив, а ухвалою апеляційного суду рішення залишено без змін. Апеляційний суд мотивував це тим, що відповідальність подружжя має бути солідарною, оскільки дружина була обізнана про боргові зобов’язання чоловіка, який узяв позику в інтересах сім’ї.

ВС з такими висновками не погодився, рішення скасував, а у задоволенні позову про солідарне стягнення відмовив. ВС звернув увагу, що у розписці не зазначено, на які цілі отримана позика, та не вказано, що дружина давала згоду на це.

Тлумачення ч.4 ст.65 СК свідчить, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов’язаною стороною (боржником) за наявності двох умов:

• договір укладено другим із подружжя в інтересах сім’ї;

• майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.

Тільки поєднання вказаних умов дає змогу кваліфікувати другого з подружжя як зобов’язану особу (боржника). Тобто на рівні закону закріплено об’єктивний підхід, оскільки він не пов’язує виникнення обов’язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий із подружжя не знав про укладення договору, він вважатиметься зобов’язаною особою, якщо об’єктивно цей договір укладено, а одержане майно використано в інтересах сім’ї. Такий підхід насамперед спрямований на забезпечення інтересів кредиторів.

Той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім’ї. Проте суд не встановив, що кошти, одержані чоловіком за договором позики, використані в інтересах сім’ї.

При цьому слід мати на увазі, що інший із подружжя може і не знати про наявність боргових зобов’язань. Але ця обставина не звільняє його від солідарної відповідальності за боргами, якщо буде встановлено, що одержані кошти чи майно були використані в інтересах сім’ї.

Часто вкрай складно виокремити, за які кошти придбавалося майно чи на що були витрачені позичені гроші. Особливо важко зробити це в ситуації з готівкою. Якогось єдиного рецепту для уникнення таких непорозумінь не існує. Але людина, залишаючись порядною та діючи відповідно до вимог закону, може значно спростити собі життя в майбутньому.