Мораторий на надлежащее поведение

Как новая власть пытается избежать ответственности за бездействие: схема на миллиард

Отвечать за банкротство предприятий вскоре придется всем. Вместо этого парламентское монобольшинство создает предпосылки для того, чтобы переложить государственные долги на плечи контрагентов.

Прискорити повернення боргів

Не встиг Кодекс з процедур банкрутства вступити в дію, як до нього почали вносити зміни. І ситуація продовжує загострюватися. Адже одна з причин тривалої економічної кризи — тотальне небажання відповідати за власні борги.

Утім, намагаючись прикрити власну безвідповідальність, держава продовжує йти шляхом збільшення штрафів та розширення повноважень податкових і правоохоронних органів. А вони й без того добре справлялися з тиском на бізнес та активно створювали різні корупційні схеми.

Змінити ситуацію, принаймні на рівні бізнесу, намагалися запровадженням нових правил банкрутства. Так, у ході ухвалення кодексу з нього виключили максимальну кількість положень про мораторії та перешкоди. За задумом законотворця, швидка та непередбачувана процедура повинна зруйнувати напрацьовані «банкрутні» схеми та запровадити настільки жорсткі умови, що належно виконувати зобов’язання стане дешевше. Проте на політичному олімпі, здається, роблять усе можливе, аби Україна з кризи не вибралася.

Відповідально та без мораторіїв

За допомогою сталих та ефективних «банкрутних» схем загальна сума невиконаних кредиторських зобов’язань сягнула 450 млрд грн. Для порівняння: цієї суми цілком достатньо, щоб покрити всі зовнішні борги держави у 2019 році. Тобто виключно зміною правила, що борги віддають лише боягузи, ми позбавляємося потреби в зовнішніх запозиченнях.

За найпоширенішою схемою, підприємство, що вирішило не віддавати борги, нарощує «дружню» кредиторську заборгованість і входить у процедуру зрозумілого, контрольованого та передбачуваного банкрутства. Найкращі активи виявляються відданими в заставу «дружнім кредиторам» або ж скуповуються за півціни під час аукціону. Схем не віддати гроші багато, але із цим на рівні законодавства вирішили покінчити.

Щоб уходити в банкрутство було страшніше, скасували всі мораторії та намагалися максимально прибрати чинники, якими  процедуру можна затягнути. І, щоб уже зовсім налякати власників і директорів підприємств, запровадили механізми солідарної та субсидіарної відповідальності. Мовляв, перспектива відповідати власним майном за зобов’язаннями підприємства повинна стимулювати чесність у бізнесменів. Утім, зміна політичного ландшафту принесла й перші переінакшення процедур.

На одному місці

Хоч як дивно, але насамперед парламентарі запровадили мораторій для державних підприємств. Відтепер, намагаючись отримати кошти, яких контрольований державою суб’єкт господарювання не повертає, далі процедури розпорядження майном ані суд, ані кредитори не зрушать. Однак, і відповідальність за невдале управління арбітражному керуючому, певно, доведеться нести самостійно.

Отже, доки директори деяких підконтрольних державі монополістів отримують космічні зарплати, за невдачі відповідатимуть інші. Серед них і кредитори, яким доведеться оплачувати чийсь непрофесіоналізм. Таким чином, насправді запровадження мораторію стає чудовою можливістю для того, щоб позбавити себе будь-якої відповідальності, тринькати бюджетні кошти та створювати «державні» схеми «розмивання» бюджету.

Якби мораторію не існувало, відповідати за борги держпідприємств довелося б їхнім директорам і засновникам. Тобто арбітражні керуючі мали б величезну кількість підстав для того, щоб поставити перед судом питання про доведення до банкрутства ДП його керівником. А згодом і змусити державу повернути борги бізнесу.

Це створило б передумови для того, щоб ринок почав рухатися. Адже накопичення дебіторської заборгованості, наче снігова брила, тягне за собою запитання від податківців, а згодом і різні санкції. Оскільки бізнес перевіряють державні структури, його «роздягають» двічі. Спочатку, коли не повертають боргів, а потім — коли штрафують за це ж саме.

Наприклад, деякі перевіряльники обкладають штрафами підприємства за належне виконання зобов’язань перед державою, мотивуючи це тим, що остання свою частину боргів сплатила неповністю чи неналежно. Отже, мовляв, і грошей треба було переказувати менше. А тепер — ось вам штраф за належну поведінку.

Не фунтами єдиними

Виправити ситуацію мусили б судова практика та новий КзПБ. Так, будь-який кредитор має можливість звернутися до суду та ініціювати питання щодо неплатоспроможності. Арбітражний керуючий, аналізуючи причини настання неплатоспроможності, має величезну кількість засобів для того, щоб достеменно встановити, чим саме спричинено сумний фінансовий стан підприємства.

І вся судова практика почала рух у цьому напрямку. Норми, якими запроваджувалася субсидіарна відповідальність за доведення до банкрутства, існувала в законодавстві з 2018 року. Утім, вони не застосовувалися, зважаючи на те, що правовим підґрунтям для такого кроку мав би бути вирок у кримінальній справі.

Зворотний відлік для директорів підприємств почав Верховний Суд, який у своєму рішенні пояснив, що субсидіарна відповідальність застосовується в разі наявності причинно-наслідкового зв’язку між винними діями особи та відсутністю грошей на рахунках суб’єкта господарювання. Водночас така відповідальність не пов’язується з вироком у кримінальній справі.

Наразі зміни зачіпатимуть виключно інтереси бізнесу. Адже чинне законодавство має всі передумови для того, щоб змусити відповідати директорів за банкрутства підприємства.

Досвід сусідніх держав показує, що такий підхід є досить ефективним. Особливо тоді, коли до відповідальності притягають не лише фунтів, а й бенефіціарів.

Перекладаючи всю відповідальність лише на посадових осіб підприємства, кінцевої мети — належного виконання зобов’язань — ми можемо так і не досягти. Адже це спрацює тільки у двох випадках — наявності дуже заможного директора або в разі надзвичайно малих кредиторських вимог. Зрозуміло, що обидва ці фактори існують у фантастично ідеальному світі, до якого Україна, на жаль, не має жодного стосунку.

Головною передумовою виходу з економічної кризи є вільний рух коштів і можливість повернути власні гроші. Тож єдина правова функція норм щодо солідарної та субсидіарної відповідальності — повернення незаконно виведених коштів. Якщо ці норми не запрацюють, про жодні інвестиції навіть мріяти не варто.

Відкритим питанням залишається відповідальність директорів держпідприємств, які перебувають у стадії розпорядження майном. Адже на цій стадії підприємство продовжує вести звичну господарську діяльність. Розпорядник майна стає відповідальною особою та здійснює керування бізнес-процесами боржника. Фактично суб’єкт господарювання продовжує нарощувати борги, чим завдає шкоди економіці.

Проте в Україні є випадки банкрутств, які тривають аж 24 роки. І за цей час жодна особа не понесла відповідальності за шкоду, завдану її бездіяльністю. Ні на рівні бізнесу, ні на рівні держави.

Санацій, незважаючи на наявні можливості, так само вкрай мало. То кому насправді вигідне становище, коли підприємство передається під зовнішнє управління, а за його доведення до банкрутства ніхто й ніколи не відповідатиме?