Закон і Бізнес


Докажи, что так и было…


№5 (1459) 08.02—14.02.2020
42275

Утверждение в письме председателю суда, что коллега предлагал платные услуги сексуального характера, не могут считаться оценочными суждениями.Такое заключение сделал ВС в постановлении №539/3299/15-ц, текст которого печатает «Закон и Бизнес».


Верховний Суд

Іменем України

Постанова

20 листопада 2019 року                               м.Київ                               №539/3299/15-ц

Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — СТУПАК О.В.,
суддів: ГУЛЕЙКОВА І.Ю., ОЛІЙНИК А.С., ПОГРІБНОГО С.О., ЯРЕМКА В.В. (суддя-доповідач) —

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 1 на рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 1.02.2017 та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 20.03.2017.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У вересні 2015 року Особа 1 звернувся до суду з позовом до Особи 2 про захист честі, гідності, ділової репутації.

На обґрунтування своїх вимог зазначав, що 11.06.2014 через канцелярію Оржицького районного суду Полтавської області отримав лист, підписаний від імені Особи 2, де стверджувалося про те, що він (позивач) пропонував відповідачу оплатні послуги сексуального характеру, а також погрожував відповідачу своїм службовим становищем судді. Зміст цього листа став відомим працівникам канцелярії Оржицького райсуду та обговорювався на оперативній нараді суддів цього суду 12.06.2014, отже, вказана в листі інформація була поширена серед колег позивача та працівників суду, в якому працює позивач.

У зв’язку з цим позивач вимушений додатково вживати заходів для відновлення своєї ділової репутації: пояснювати колегам про його психологічний стан, приймати заспокійливі ліки, готувати позов до суду. У нього виникла тривога, порушилися емоційні реакції на події, що відбуваються в роботі та загалом у житті. Позивач з того часу змушений зосереджувати всю свою увагу лише на проблемі морально-етичної реабілітації. Неправомірні дії, в тому числі висловлювання відповідача, призвели до морального дискомфорту, знизилася активність службової та соціальної діяльності позивача, погіршився настрій, порушився сон, позивач став нервовим, роздратованим, виникло бажання уникати контактів з людьми, почуття образи, обурення та приниження гідності.

Такий зміст листа є завідомо неправдивим, принизливим та образливим, завдає шкоди честі, гідності та діловій репутації, оскільки принижує його як людину, впливає на його авторитет як працівника суду і взагалі створює негативну соціальну оцінку серед оточуючих людей.

Вказана інформація поширена більш ніж одній людині, стосується саме позивача, є негативною і недостовірною та порушує особисті немайнові права. Поширена відповідачем неправдива та негативна інформація вплинула на стосунки позивача з людьми, які його оточують, негативно позначилася на його авторитеті серед колег.

Рішенням Хорольського райсуду від 1.02.2017, залишеним без змін ухвалою АСПО від 20.03.2017, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позовні вимоги є безпідставними, оскільки наведена в листі відповідача інформація є вираженням його суб’єктивної думки (особистим судженням), тому вона не може бути перевірена на предмет її відповідності дійсності й спростуванню не підлягає.

Апеляційний суд зазначив, що 16.06.2014 позивач надіслав відповідачу лист, який також зареєстрований як вихідна кореспонденція суду, в якому він спростував викладену в листі відповідача інформацію, а отже, позивач використав право на відповідь. Відсутні підстави для задоволення позовних вимог у спосіб, визначений позивачем, оскільки сам характер поширеної негативної інформації свідчить про її суб’єктивність та є оціночним судженням відповідача.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У квітні 2017 року Особа 1 звернувся до суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди не дали належної оцінки доказам у справі, не встановили фактичних обставин, зокрема того, хто саме звернувся із вказаним листом до суду, які саме факти в ньому викладені, чи є вони образливими та такими, що принижують честь і гідність позивача, чи завдають шкоди діловій репутації позивача. Поширена відповідачем неправдива та негативна інформація вплинула на його стосунки з оточуючими та колегами. Суди помилково кваліфікували наявну в листі інформацію як оціночні судження <…>.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, і це не заперечується сторонами у справі, що позивач як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи працює на посаді судді Оржицького райсуду.

11.06.2014 на ім’я голови суду Особи 3 надійшла заява від імені Особи 2 (за вх.№1540/14) про те, що суддя Особа 1 пропонував йому оплатні послуги сексуального характеру, а в разі його незгоди погрожував службовим становищем. Заявник просив голову суду вплинути на суддю Особу 1 як на підлеглого, щоб він не зловживав службовим становищем та не робив йому більше непристойних пропозицій.

Позивач вважає, що поширена відповідачем інформація є неправдивою, принизливою і такою, що шкодить його діловій репутації. Після уточнень та змін позивач просив визнати викладену в зазначеній заяві інформацію такою, що не відповідає дійсності, принижує його честь, гідність та ділову репутацію.

Ухвалюючи рішення, місцевий суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про безпідставність позовних вимог, оскільки наведена в листі відповідача інформація є вираженням його суб’єктивної думки, не може бути перевірена на предмет її відповідності дійсності, а тому спростуванню не підлягає.

Проте з такими висновками судів колегія суддів погодитись не може з огляду на таке.

Конституцією кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч.4 ст.32).

Відповідно до ч.1 ст.275 Цивільного кодексу фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими гл.3 цього кодексу.

Згідно з ч.1 ст.277 ЦК фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Статтею 201 ЦК передбачено, що честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.

Відповідно до стст.297, 299 ЦК кожен має право на повагу до його гідності та честі, на недоторканність своєї ділової репутації.

Під діловою репутацією особи розуміється оцінка її підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.

Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв’язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділову репутацію фізичної та юридичної особи.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Негативною необхідно вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.

Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, необхідно визначати характер такої інформації та з’ясовувати, чи є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням.

Відповідно до ч.2 ст.30 закону «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та їх правдивість не доводиться.

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому і самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до п.2 ст.10 конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» (рішення у справі «Карпюк та інші проти України» від 6.10.2015).

Суд враховує правову позицію ЄСПЛ щодо різниці між поняттями «оціночне судження» та «факти». Так, у п.39 рішення ЄСПЛ від 28.03.2013 у справі «Нова Газета» і Бородянський проти Росії» вказано, що правдивість оціночних суджень не піддається доведенню і їх потрібно відрізняти від фактів, існування яких може бути доведено. У п.75 рішення ЄСПЛ від 12.07.2001 у справі «Фельдек проти Словаччини» суд зазначив, що на відміну від оціночних суджень, реальність фактів можна довести.

У ч.2 ст.302 ЦК передбачено обов’язок особи, яка поширює інформацію, переконатися в її достовірності.

Аналіз чинного законодавства дає підстави стверджувати про існування презумпції неправдивості відомостей, які завдають шкоди честі, гідності та діловій репутації, а тому обов’язок доведення правдивості такої інформації покладається на особу, яка таку інформацію поширила.

У цій справі позивач Особа 1, який є суддею одного з місцевих судів, звернувся до суду з позовом про захист честі, гідності та ділової репутації у зв’язку з поширенням неправдивої інформації щодо нього в його професійному середовищі.

Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, ухвалив рішення про відмову в задоволенні позову у зв’язку з тим, що наведена в листі відповідача інформація є вираженням його суб’єктивної думки, а тому є оціночними судженнями.

Проте з таким висновком погодитися не можна з огляду на таке.

Згідно зі ст.277 ЦК та ст.10 ЦПК у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, обов’язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Факту поширення відповідної інформації у спосіб, зазначений позивачем, сторони у справі не заперечують, тому відповідно до вимог ч.1 ст.61 ЦПК 2004 року він доказуванню не підлягає.

У ч.1 ст.15 ЦК передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ч.11 ЦПК 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч.3 ст.10 та чч.1 і 4 ст.60 ЦПК 2004 року кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 цього кодексу.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з п.1 ч.1 ст.214 ЦПК 2004 року під час ухвалення рішення суд вирішує питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.

Суди, всупереч вказаним вимогам процесуального законодавства, не забезпечили повного та всебічного розгляду справи, не уточнили змісту позовних вимог Особи 1, не встановили, чи мали місце фактичні обставини, зазначені відповідачем у листі, адресованому голові суду, де працює позивач, а саме, чи пропонував позивач відповідачеві оплатні послуги сексуального характеру.

Разом з тим суди формально і в загальному вказали, що поширена відповідачем інформація є вираженням суб’єктивної думки та містить у собі винятково оціночні судження.

Суди не звернули уваги, що наведена у листі відповідача інформація стосується певної фактичної поведінки позивача, наявність якої позивач заперечує. Водночас відповідач зміст своїх висловлювань у листі не розцінював як оціночні судження, а наполягав, що позивач дійсно пропонував йому певні оплатні послуги сексуального характеру. Про це відповідач стверджував й у відзиві на касаційну скаргу.

Отже, підстав стверджувати, що викладені у листі відповідача факти щодо поведінки (дій) позивача є оціночними судженнями, немає.

Відповідно до ст.277 ЦК не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб’єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній практиці ЄСПЛ при тлумаченні ст.10 конвенції.

Проте у спірному випадку конкретні факти поведінки (дій) позивача, зазначені відповідачем у листі, адресованому голові місцевого суду, де працює позивач, можливо перевірити, і достовірність таких повідомлених фактів має довести насамперед відповідач.

При вирішенні спору суди дійшли передчасних висновків про наявність підстав для відмови у задоволенні позову, оскільки формально зазначили про те, що оспорювана інформація є оціночними судженнями відповідача.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій допустили порушення норм процесуального права, не дослідили наявних у справі доказів на підтвердження чи спростування заявлених вимог, не надали їм належної оцінки, не навели мотивів урахування одних доказів та відхилення інших, а тому ухвалені судові рішення не відповідають критеріям обґрунтованості та законності; висновки, яких дійшли суди про характер поширеної відповідачем чи іншими особами інформації про позивача, є передчасними.

Враховуючи, що усунути допущені порушення Верховний Суд не вправі через обмеження повноважень як суду касаційної інстанції, справедливим та обґрунтованим є направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції необхідно уточнити зміст позовних вимог Особи 1, з’ясувати на підставі поданих сторонами доказів, чи відповідає дійсності поширена відповідачем у листі інформація, та вирішити спір по суті позовних вимог.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до ч.1, 2 та 3 ст.400 ЦПК під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до наданих процесуальним законом повноважень суд касаційної інстанції позбавлений права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, надавати оцінку доказам, що не були предметом їх перевірки, чи робити їх переоцінку.

Колегія суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі ВС ураховує тривалість розгляду зазначеної справи в суді, разом з тим, оскільки до повноважень ВС не належить установлення фактичних обставин справи, надання оцінки та переоцінка доказів, зазначене унеможливлює ухвалення ним нового рішення.

Відповідно до пп.1, 2 і 3 ч.3 ст.411 ЦПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Відповідно до ч.4 ст.411 ЦПК справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Ураховуючи викладене, ВС дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що відповідно до чч.3, 4 ст.411 ЦПК є підставою для скасування оскаржуваних рішень попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись стст.400, 409, 411, 416, 419 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити.

Рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 1.02.2017 та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 20.03.2017 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.