Закон і Бізнес


Бил сильно и долго…


№4 (1458) 01.02—07.02.2020
34546

Независимо от того, является умысел прямым или непрямым, лицо должно нести ответственность за фактически причиненный вред. Такое заключение сделал ВС в постановлении №689/332/18, текст которого печатает «Закон и Бизнес».


Верховний Суд

Іменем України

Постанова

19 листопада 2019 року                               м.Київ                               №689/332/18

Колегія суддів першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:

головуючої — ГРИГОР’ЄВОЇ І.В.,
суддів: БУЩЕНКА А.П., ГОЛУБИЦЬКОГО С.С. —

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 11.07.2018 щодо Особи 1, Інформація 1, який проживає за Адресою 1, засудженого за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.122, ст.128 Кримінального кодексу.

Короткий зміст судових рішень, оскарженої ухвали та встановлені обставини

За вироком Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 5.03.2018, залишеним без змін апеляційним судом, Особу 1 було засуджено до покарання у вигляді обмеження волі:

за ч.1 ст.122 КК — на 2 роки;

за ст.128 КК — на 1 рік, а на підставі ст.70 КК за сукупністю злочинів йому призначено остаточне покарання у вигляді обмеження волі на 2 роки.

На підставі ст.75 КК Особу 1 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік та покладено на нього виконання обов’язків, передбачених ст.76 КК.

Вирішено цивільний позов і стягнуто з Особи 1 на користь Особи 2 28000 грн. у рахунок відшкодування завданої моральної шкоди; позовну заяву останнього в частині стягнення матеріальних збитків у розмірі 7723,37 грн. залишено без розгляду.

Суд визнав Особу 1 винуватим у заподіянні за викладених у вироку обставин умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження, а також необережного такого ушкодження.

Як установив місцевий суд, 17.11.2017, приблизно о 21:00, за Адресою 2 Особа 1 через ревнощі завдав Особі 2 кількох ударів кулаками в обличчя, заподіявши йому середнього ступеня тяжкості тілесні ушкодження у вигляді відкритого травматичного зламу нижньої щелепи в ділянці кута зліва. Після цього потерпілий, упавши на землю, отримав такого ж ступеня тяжкості тілесні ушкодження — розрив правого акроміально-ключичного з’єднання.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор просить скасувати на підставі п.2 ч.1 ст.438 Кримінального процесуального кодексу ухвалу суду апеляційної інстанції та призначити новий розгляд у цьому суді. Суть доводів скаржника зводиться до того, що пред’явлене органами досудового розслідування Особі 1 обвинувачення за ч.1 ст.122 КК було підтверджено зібраними у справі й дослідженими в ході судового розгляду доказами, а місцевий суд не зважив на положення ст.33 цього кодексу й неправомірно кваліфікував дії засудженого ще й за ст.128 КК. На думку сторони обвинувачення, надмірна сила ударів, їх раптовість і спрямування в обличчя потерпілого, навіть після падіння останнього, свідчили про усвідомлення Особою 1 суспільно небезпечного характеру своїх дій, засуджений передбачав можливість настання наслідків у вигляді заподіяння будь-якої шкоди здоров’ю Особи 2, а тому має відповідати за умисні фактично заподіяні середнього ступеня тяжкості тілесні ушкодження. Посилаючись на те, що апеляційний суд залишив поза увагою допущені порушення та не усунув їх, прокурор уважає незаконною оспорювану ухвалу.

Учасникам кримінального провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, клопотань про його відкладення не надходило.

Позиції учасників судового провадження

У суді касаційної інстанції прокурор підтримав заявлені касаційні вимоги.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Ухвала апеляційного суду — це рішення стосовно законності й обґрунтованості вироку, що перевіряється в апеляційному порядку, і вона повинна відповідати вимогам ст.370 КПК.

Зважаючи на приписи вказаної статті, а також стст.2, 7, 404, 419 зазначеного кодексу, при перегляді оскарженого вироку апеляційний суд, дотримуючись засад кримінального провадження, зобов’язаний ретельно проаналізувати всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, і дати на кожен з них вичерпну відповідь, перевіривши при цьому, чи повно здійснено судовий розгляд, чи було в процесуальному порядку здобуто докази обвинувачення, чи було їх оцінено місцевим судом із додержанням ст.94 КПК, чи відповідають висновки у вироку фактичним обставинам справи й чи правильно було застосовано закон про кримінальну відповідальність. При залишенні заявлених вимог без задоволення в ухвалі має бути зазначено підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.

Крім того, ревізуючи оспорюваний вирок та вирішуючи питання про правильність юридичної оцінки діяння, зокрема про розмежування умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження (ст.122 КК) від необережного такого ушкодження (ст.128 КК), суд апеляційної інстанції має перевірити, чи було належно з’ясовано місцевим судом зміст вольового критерію вини в зазначених злочинах із матеріальним складом, чи усвідомлював обвинувачений характер вчиненого діяння, чи передбачав його негативні наслідки та яке було ставлення до них, і в залежності від установленого ухвалити рішення з урахуванням також правил ст.337 КПК (межі судового розгляду).

Недотримання цих положень закону є істотним порушенням норм права, які тягнуть за собою скасування судового рішення.

У цьому кримінальному провадженні, як убачається з його матеріалів, суд апеляційної інстанції належним чином не виконав наведених законодавчих приписів.

За матеріалами справи, органами досудового слідства Особа 1 обвинувачувався за ч.1 ст.122 КК. За висновками слідчих органів, усі дії засудженого містили склад саме цього кримінального правопорушення.

Суд першої інстанції вирішив, що частину середньої тяжкості тілесних ушкоджень обвинувачений заподіяв умисно, а решту — необережно, тому у вироку кваліфікував дії Особи 1 за ч.1 ст.122 та ст.128 КК і призначив йому покарання окремо за кожний злочин та за їх сукупністю.

Не погодившись із вироком, прокурор подав апеляційну скаргу. У ній він, наводячи конкретні доводи, аналогічні викладеним у касаційній скарзі, стверджував серед іншого про неправомірність кваліфікації діяння за ст.128 вказаного кодексу, просив оспорюване рішення скасувати й постановити новий вирок, яким засудити Особу 1 за ч.1 ст.122 КК, у межах висунутого обвинувачення.

За наслідками апеляційного розгляду суд визнав апеляційну скаргу необґрунтованою.

Проте суд апеляційної інстанції в ухвалі належним чином не розглянув усіх доводів прокурора, переконливо їх не спростував, а отже, і не навів достатніх мотивів прийнятого рішення. Так, по суті, залишилося без аргументованої правової відповіді твердження прокурора про безпідставність кваліфікації дій Особи 1 за ст.128 КК.

Відхиляючи вимоги сторони обвинувачення, апеляційний суд у своїй ухвалі послався на експертні висновки, згідно з якими всі заподіяні Особі 2 тілесні ушкодження є середнього ступеня тяжкості, однак переломи щелепи та носа виникли від ударів кулаком у голову, а розрив правого акроміально-ключичного з’єднання — від падіння потерпілого з висоти власного зросту й приземлення на правий плечовий суглоб чи витягнуту праву руку. Виходячи із цього, суд апеляційної інстанції визнав правильною кваліфікацію дій засудженого ще й за ст.128 КК. Також в ухвалі констатовано, що така окрема юридична оцінка винних дій Особи 1 покращує його становище, оскільки є менш суворим обвинуваченням порівняно з попереднім.

Разом з тим наведену позицію апеляційного суду не можна вважати обґрунтованою, адже в ході провадження не було з’ясовано всіх обставин, які в силу ст.91 КПК належать до предмета доказування та впливають на кваліфікацію діяння.

Зокрема, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що, за нормативним визначенням, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст.122 КК) характеризується дією або бездіяльністю у вигляді протиправного посягання на здоров’я іншої людини, наслідками у вигляді заподіяння вказаних ушкоджень й причинним зв’язком між згаданим діянням та наслідками, а із суб’єктивної сторони — умисною формою вини (прямим або непрямим умислом), коли винний усвідомлює, що може заподіяти зазначену шкоду здоров’ю потерпілого, передбачає такі наслідки й бажає або свідомо припускає їх настання (ст.24 КК).

Необережне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст.128 КК) характеризується аналогічними елементами об’єктивної сторони, а за суб’єктивною стороною проявляється в необережній формі вини у вигляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості, визначення яких міститься у ст.25 КК.

Отже, розмежування умисного протиправного заподіяння іншій людині середньої тяжкості тілесних ушкоджень від необережного заподіяння таких ушкоджень здійснюється як за об’єктивною, так і суб’єктивною сторонами цих злочинів. Зміст інтелектуального та вольового критеріїв вини в зазначених злочинах із матеріальним складом зумовлюються усвідомленням особи характеру вчиненого діяння, передбаченням або свідомим припущенням його негативних наслідків та ставленням до них.

У цій справі судами нижчих інстанцій було встановлено, що засуджений умисно із силою завдав потерпілому кількох ударів кулаками в обличчя, заподіявши цим середнього ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Водночас у вироку місцевий суд визнав достовірними показання засудженого, в яких він зазначав, що, попри неодноразові падіння потерпілого від ударів, кожного разу після того, як той піднімався, Особа 1 продовжував побиття.

Не давши оцінки такій активній умисній протиправній поведінці засудженого, апеляційний суд залишив неспростованими аргументи сторони обвинувачення про те, що Особа 1 діяв із невизначеним умислом, за яким незалежно від того, чи є такий умисел прямим або непрямим, має нести відповідальність за фактично заподіяну шкоду, тобто за умисне заподіяння середньої тяжкості всіх тілесних ушкоджень.

Таким чином, доводи прокурора в касаційній скарзі про неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність є слушними.

Також є сумнівним твердження в оспорюваній ухвалі про покращення становища засудженого внаслідок окремої за ініціативою суду кваліфікації дій Особи 1 ще й за ст.128 КК. З огляду на те що це правопорушення не було інкриміновано Особі 1 й останнього поза межами висунутого обвинувачення визнано винуватим у скоєнні замість одного двох різних злочинів із призначенням покарання за кожний та за їх сукупністю, згадана позиція апеляційного суду суперечить точному змісту ст.337 КПК.

Крім того, згідно з приписами ч.1 ст.338 цього кодексу під час судового розгляду лише прокурор наділений повноваженнями змінити правову кваліфікацію, збільшивши обсяг обвинувачення.

За таких обставин ухвалу суду апеляційної інстанції не можна визнати законною, обґрунтованою та вмотивованою, адже її постановлено з істотним порушенням норм права. Тому вона підлягає скасуванню з підстав, передбачених у пп.1, 2 ч.1 ст.438 КПК, а кримінальне провадження — призначенню на новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду суду апеляційної інстанції необхідно врахувати викладене, здійснити провадження з додержанням вимог чинного законодавства й ухвалити справедливе рішення, яке відповідатиме ст.370 цього кодексу.

Тому подану касаційну скаргу слід задовольнити.

Керуючись стст.433, 434, 436, 441, 442 КПК, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Касаційну скаргу прокурора задовольнити.

Ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 11.07.2018 щодо Особи 1 скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.