Закон і Бізнес


Ни себе, ни людям

Из-за позиции ВС можем прийти к ситуации, когда адвокат будет доплачивать клиентам за свою работу


№4 (1458) 01.02—07.02.2020
Марина ЛИБЕРМАН
8522

Стоимость услуги, как и товара, существенно зависит от ее оказывающего и его бренда. То, что один сделает за сотню, другой и за тысячу не согласится. Рынок юруслуг не исключение. Но готовы ли стороны платить большие деньги за невещественный товар?


Не питання ціни

Нещодавно адвокатська спільнота обурилася тим, що судді самовільно визначають, що є витратами на правничу допомогу, а що до цього віднесено бути не може за жодних обставин. Водночас, якщо задуматися, то фактично адвокати отримали «кешбек» від нещодавнього осуду «надвеликих» виплат суддям.

Якщо вірити Конституції, рабська праця в Україні залишається забороненою. Отже, кожен адвокат має право встановити будь-яку ціну на надані клієнтові послуги, зважаючи на розумність і сумірність. Водночас українські суди вирішили перебрати на себе функції ринку та встановлювати межі того, що охоплюється правовою допомогою, а що повертати не треба за жодних обставин.

Утім, розібратися, хто кому та скільки винен, спираючись тільки на український досвід, є хибною практикою. Адже юридичний ринок складається з тих, хто намагається заробити на опоненті, та тих, чиї гонорари настільки величезні, що до суду по компенсацію ніхто не звертатиметься. Світова ж практика питання гонорарів урегульовує не стільки нормами законодавства, скільки етичними приписами та адекватною оцінкою роботи адвокатських компаній.

Коли доступ до правосуддя зумовлений представництвом чи захистом адвоката, логічно припустити, що всі дії, для вчинення яких особі треба мати адвокатське посвідчення, стають невід’ємною частиною правової допомоги. Тож якщо припустити, що особа наймає дизайнера та бригаду працівників, то ремонт прийнятний, незважаючи на те, що коштувати він буде значно дорожче від самостійного укладання кафелю. Проте припущення, що так само можуть надаватися адвокатські послуги, у деяких суддів і досі викликає обурення.

Зокрема, уповноважуючи правника на ведення справи, передбачають, що він в інтересах клієнта та від його імені подаватиме клопотання та позовні заяви, братиме участь у судових засіданнях та активно використовуватиме надані сторонам процесуальні права. Якщо оцінювати роботу адвоката як сервіс, то подання клопотання є невід’ємною частиною послуг.

Проте Верховний Суд, оцінюючи вартість таких дій, визначив, що формальна логіка помиляється, а юрист не має права зазначати в кошторисі такі позиції, як «приїзд адвоката для подання позову до канцелярії». Мовляв, такі дії не можуть уважатися правовою допомогою.

Не намагаючись віддати пальму першості на ниві правових обґрунтувань комусь іншому, крім ВС, можемо запитати: чому доводи формальної логіки не працюють? Видається, що суддям просто хотілося сказати своє слово в цій справі, оскільки «неправовими» виявились якісь 1000 грн. Проте чому й досі в нашому суспільстві соромно чесно називати ціну своєї роботи та визнавати, що далеко не кожний спір повинен закінчуватися судовим рішенням?

Розкуркулити адвоката

Якщо досліджувати світову практику, то стає очевидним, що спори про винагороду для  адвоката виникають переважно тоді, коли клієнт не задоволений його роботою, або вважає, що правник приписав собі зайві витрати. Усе це можливо виключно тоді, коли угода про надання послуг не містить детально прописаного кошторису. Коли ж сторони вільно погодилися працювати на певних умовах, то слід визнати, що ці умови були справедливими.

Отже, у країнах зі сталою демократією та добре розвиненим ринком правових послуг судді аналізують поданий кошторис лише на предмет дотримання юристом етичних вимог.

До речі, такий самий підхід проглядається і в українському законодавстві: розмір витрат на правничу допомогу має бути сумірним зі складністю справи та виконаною адвокатом роботою. А також часом, витраченим на надання послуг, ціною позову, а також резонансністю справи. Крім наведених умов, адвокати повинні зіставляти вартість наданих послуг із матеріальним становищем особи.

Проте там, де гроші перетинаються з нормами моралі, кожен вирішує ці питання, спираючись на власну совість і норми етики. Так, майже печерним дикунством виглядатиме настанова адвокатам із модних та дуже дорогих столичних фірм братися за легкі справи та вести їх за дві копійки. Та й спори сусідів через дерево на межі можуть тягтися роками. Водночас немає жодної етичної норми, яка би змусила досвідченого адвоката відмовитися від ведення складних і прибуткових процесів на користь благодійності.

Цивілізований світ давно винайшов для цього механізм — інститут безоплатної правової допомоги, юридичні клініки або ж ведення проектів про-боно. Водночас сусіди не завжди бувають бідними, тож ніщо не заважає особі зі статками наймати гарно оплачуваного адвоката. Навіть того, котрий на вагу золота. А потім із чистою совістю перекладати ці витрати на протилежну сторону.

І це так само є поширеною практикою у світі. Подекуди, розуміючи слабкість своєї правової позиції, а також перспективу сплати витрат на правничу допомогу, сторони воліють розв’язувати проблеми шляхом мирової угоди. Оскільки переговори коштуватимуть дешевше та здатні зекономити і нерви, і гроші всіх учасників процесу. Проте поки що для України це залишається екзотикою.

Обґрунтовані статки

Насправді позовів про повернення витрат на правничу допомогу не так уже й багато. З одного боку, на шальці терезів — обіцянки малозабезпеченим клієнтам мало того, що виграти справу, а й стягнути витрати на правову допомогу з опонента. На другий — «напівсірий» ринок правових позицій, в якому як позивач, так і відповідач згідні утримувати величезний штат адвокатів, оскільки цінність спору є високою.

Тож, коли аналізуємо судову практику, постає запитання: яку концепцію просувають судді? Праця адвоката є вартісною, а витрати можуть бути насправді великими? Чи повертатимуть лише те, що суддя вважатиме за необхідне?

Ще цікавіше виглядає процес повернення витрат на правову допомогу з огляду на процесуальні норми. Адже нині особа повинна подати всі клопотання на підготовчому засіданні. Утім, як адвокату визначити власний гонорар та чи не виглядатиме це хвальбою? Крім того, чи не повинен він розкрити стратегію захисту для більшої мотивації?

За таких умов невдовзі ми можемо мати ситуацію, коли, намагаючись працювати чесно, адвокат буде змушений доплачувати клієнтам за власну роботу. Адже частина послуг не буде визнана судом, ще частина видатків не буде визнана податковою, та й клієнт може бути позбавлений норм моралі, через що почне оскаржувати дії адвоката.

До речі, рішення ВС у цьому питанні здатні створити прецедент. Адже, посилаючись на обґрунтування, зазначене в аналізованому рішенні, податкова також зможе виключати будь-які витрати адвоката з графи видатків. Так, витрати на пальне та обслуговування автомобіля, заробітну плату помічникам чи вартість канцелярського приладдя важко назвати прямими витратами на правову допомогу.

Водночас чи має право адвокат, який протягом року їздив на власному автомобілі з Києва до Миколаєва з метою участі в судових засіданнях або представництва інтересів особи в державних органах, на компенсацію цих витрат? Здається, що має. Та й узагалі чи може суд на свій розсуд унормовувати, яким транспортом адвокат повинен діставатися до суду?

Видається, якщо справа термінова, а її обставини змусили адвоката діставатися хоч літаком на судове засідання, то це все ж є розумними витратами. І вони пов’язані з правовою допомогою.

Чи судова практика піде авторитарним шляхом, через що на рівні прецендентів буде встановлено, що клопотання до суду має подавати сам клієнт, а адвокат тільки виступати там? Причому до касаційної інстанції запрошуватимуть лише керуючих партнерів.

Крім того, чи визначать, яким транспортом варто добиратися до суду? Наприклад, можна встановити, що до судів адмін’юрисдикції годиться добиратися виключно на метро, оскільки представники держави не мають коштів на компенсацію поїздок на автомобілі.

Не позбуваючись здорового глузду та почуття гумору, правнича спільнота повинна поставити перед собою ряд запитань. Перше з них: чому працювати, чесно отримуючи великі гонорари за свою роботу, досі ганебно? Адже доки ті, хто присягнув служити Феміді, змушені приховувати власні статки, все суспільство буде пронизане «сірими» схемами. І вони стосуватимуться як юридичної консультації, так і отримання місць у рейтингах.

Досвід прогресивних держав показує, що ринок здатний регулювати себе самостійно. Крім того, для економічного прориву необхідно замінити запитання «Чому він має такі статки?» на «Що я можу зробити сьогодні, аби розбагатіти?». Адже ідеологія капіталізму істотно відрізняється від лозунгів про розкуркулення.