Субъектный состав сделки

Брачный договор, заключенный через представителей, не может считаться изъявляющим волю супругов. Такое заключение сделал ВС в постановлении №757/10715/17-ц, текст которого печатает «Закон и Бизнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

25 вересня 2019 року                       м.Київ                               №757/10715/17-ц

Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — СТУПАК О.В. (суддя-доповідач),
суддів: ГУЛЕЙКОВА І.Ю., УСИКА Г.І., ПОГРІБНОГО С.О., ЯРЕМКА В.В. —

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 1 на рішення Печерського районного суду м.Києва від 24.05.2017 та рішення Апеляційного суду м.Києва від 5.09.2017,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У лютому 2017 року Особа 1 звернувся до суду з позовом до Особи 2 про визнання шлюбного договору недійсним.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 22.04.94 він уклав із відповідачем шлюб, зареєстрований відділом реєстрації актів громадянського стану Подільської районної державної адміністрації м.Києва, а в 1996 році усиновив дитину відповідача від попереднього шлюбу — Особу 3, 1989 року народження. У вересні 2013 року, у той час, як він перебував за межами України, відповідач звернулася до нього з проханням укласти шлюбний договір, і перемовини із цього питання тривали 2 місяці. За попередньою усною домовленістю, після підготовки проекту шлюбного договору текст договору та письмові пояснення нотаріуса про правові його наслідки мали бути надані для вивчення та узгодження. Відповідач запропонувала підготувати проект шлюбного договору та укласти його від його імені за допомогою представника Особи 4. На початку листопада 2013 року Особа 2 надіслала підготовлений юристами текст довіреності, за яким він уповноважував Особу 4 укласти та підписати від його імені шлюбний договір. Він дав згоду 29.11.2013, а відповідач запевнила його, що довіреність надана про всяк випадок для підготовки шлюбного договору та іншого, а сам договір буде підписаний після його повернення до України. Після надання цієї довіреності відповідачем питання про укладення шлюбного договору більше не ставилося. На початку червня 2016 року він випадково дізнався, що 17.12.2013 укладений шлюбний договір між ним і відповідачем, при цьому від його імені договір підписаний Особою 4.

Уважає, що шлюбний договір є недійсним, оскільки укладений через представників, що суперечить положенням ст.92 Сімейного кодексу та ч.2 ст.238 Цивільного кодексу. Крім того, проекту шлюбного договору, пояснень нотаріуса щодо прав та обов’язків, які виникають за цим договором, оригінального примірника шлюбного договору він не отримував, проект і сам шлюбний договір не підписував, укладений шлюбний договір не враховує майнових і житлових прав їхньої неповнолітньої дитини, не містить обов’язків, прав і обсягів коштів на утримання одного з подружжя іншим під час шлюбу та в разі його розірвання.

Ураховуючи викладене, Особа 1 просив визнати недійсним шлюбний договір, укладений 17.12.2013 з Особою 2.

Рішенням Печерського райсуду від 24.05.2017 в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що шлюбний договір є недійсним, оскільки укладений особами без необхідного обсягу цивільної дієздатності, бо дружина або чоловік не можуть передавати свої права й обов’язки за цим договором третім особам. Разом з тим вимоги позивача не підлягають задоволенню, оскільки ним пропущений строк позовної давності для звернення до суду із цим позовом, про застосування якого заявлено стороною в спорі.

Рішенням АСК від 5.09.2017 рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове — про відмову в задоволенні позову Особи 1.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що зміст спірного шлюбного договору відповідає вимогам ст.203 ЦК та ст.93 СК й не суперечить актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства; волевиявлення учасників було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; правочин учинено у формі, установленій законом, та спрямовано на реальне настання правових наслідків. Указані обставини підтверджуються текстом довіреності, яку позивач видав на ім’я Особи 4, що посвідчена акредитованим нотаріусом штату Каліфорнія, графства Лос-Анджелес Д.Лерманом 29.11.2013, в якій позивач зазначив умови шлюбного договору, який висловив бажання укласти з Особою 2, а текст укладеного шлюбного договору повністю відповідає умовам, що визначені позивачем у зазначеній довіреності. Під час судового розгляду позивач не заявляв про недійсність довіреності або про те, що викладені в ній умови шлюбного договору не відповідали його волі. У постанові Верховного Суду України від 27.04.2017 у справі №6-617цс17 зазначено, що законодавець у ч.2 ст.20 СК передбачив субсидіарне застосування положень ЦК, які стосуються позовної давності, до сімейних відносин у випадках, передбачених у ч.1 ст.20 СК. За таких обставин правові підстави для застосування позовної давності до правовідносин, які виникли щодо укладення шлюбного договору, та до вимог про визнання шлюбного договору недійсним відсутні.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників

У вересні 2017 року Особа 1 подав до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Печерського райсуду від 24.05.2017 та рішення АСК від 5.09.2017, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове — про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Указує на те, що згідно з ч.1 ст.92 СК шлюбний договір може бути укладений особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. Отже, законодавець закріпив можливість договірного врегулювання сімейних відносин і при цьому чітко визначив суб’єктний склад шлюбного договору. Застосування інституту представництва в правовідносинах щодо укладання шлюбних договорів є таким, що суперечить положенням ч.2 ст.238 ЦК.

У листопаді 2017 року представник Особи 2 Особа 8 подала заперечення на касаційну скаргу, в яких вказала на те, що довіреності, видані кожним із подружжя, містили умови майбутнього шлюбного договору, на яких представники уповноважувались укласти від імені довірителів шлюбний договір. Шлюбний договір регулював виключно майнові відносини подружжя. Заборони укладати шлюбний договір через представника немає ні в СК, ні в ЦК. Крім того, указала на те, що касаційна скарга підписана не Особою 1, оскільки він перебував за кордоном та не міг підписати та надіслати її поштовим відправленням з України.

31.10.2017 представник Особи 2 Особа 8 подала до суду клопотання, в якому просила витребувати докази, постановити окрему ухвалу та прийняти відповідне процесуальне рішення щодо касаційної скарги, поданої Особою 1, який, на її думку, не підписував касаційної скарги.

У листопаді 2017 року представник Особи 2 Особа 8 подала до суду заяву про постановлення окремої ухвали про звернення до правоохоронних органів для притягнення до відповідальності осіб, які вчинили підробку документів та ввели суд в оману.

На обґрунтування вимог заяви надала висновок спеціаліста від 13.11.2017, згідно з яким підпис від імені Особи 1, зображення якого наявне в технічному зображенні касаційної скарги від 27.09.2017 та який використано як зразок при копіюванні, виконаний не Особою 1, а іншою особою.

У червні 2018 року на адресу суду від представника Особи 1 Особи 9 надійшли пояснення на заяву відповідача, в яких зазначено, що касаційна скарга підписана самим позивачем. Відповідач порушує його право на касаційне оскарження та намагається за допомогою формальних, надуманих і навіть заборонених способів здійснювати свій захист, що свідчить про наявність у неї обґрунтованого страху, що касаційна скарга буде задоволена <…>.

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, ВС дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій — скасуванню та ухваленню нового рішення про задоволення позову.

Судом установлено, що 22.04.94 відділом реєстрації актів громадянського стану Подільської районної державної адміністрації м.Києва між сторонами у справі зареєстровано шлюб.

17.12.2013 між Особою 2, інтереси якої представляла Особа 3, на підставі довіреності, посвідченої акредитованим нотаріусом штату Каліфорнія 29.11.2013 та Особою 1, інтереси якого представляв Особа 4 на підставі довіреності, посвідченої акредитованим нотаріусом штату Каліфорнія 29.11.2013, укладений шлюбний договір, яким регулюються майнові відносини між подружжям і визначаються майнові права та обов’язки. Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А.М.

Звертаючись до суду з позовом, Особа 1 указував на те, що шлюбний договір укладений особами без необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки дружина або чоловік не можуть передавати свої права й обов’язки за договором третім особам, а отже, такий договір є недійсним.

Нормативно-правове обґрунтування

Щодо правового регулювання шлюбного договору

Відповідно до ч.1 ст.2 СК він регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір’ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку й утримання.

Згідно з чч.1, 9 ст.7 СК сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у ч.2 ст.7 СК закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

У ст.9 СК визначено загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК, іншим законам та моральним засадам суспільства.

Необхідність існування інституту шлюбного договору зумовлена сучасним станом соціально-економічного розвитку, еволюцією сімейних відносин, для якої характерне поступове збільшення рівня договірного регулювання майнових правовідносин.

Існування шлюбного договору зумовлене сучасними потребами належного врегулювання майнових прав та інтересів громадян України, надання подружжю широкого кола можливостей для встановлення обсягу своїх майнових прав, тобто індивідуалізації майнових відносин між подружжям у кожній конкретній сім’ї.

Оскільки договір, у тому числі шлюбний, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до ст.8 СК у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми стст.3, 6 ЦК щодо свободи договору, а також глгл.52, 53 ЦК щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни й розірвання.

Таким чином, норми цивільного законодавства застосовуються до сімейних відносин субсидіарно та врегульовують ті відносини, які не врегульовані нормами сімейного законодавства.

Так, у ч.3 ст.6 ЦК передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, даючи таким чином особам право вибору: використати норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для правила поведінки, відмінні від визначених у законі.

Отже, принцип свободи договору відповідно до стст.6, 627 ЦК є визначальним і полягає в наданні особі права на власний розсуд реалізувати можливість: укласти договір (або утриматися від цього); визначити зміст договору на власний розсуд, ураховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника та обмеження щодо окремих положень договору, установлені законом.

Таким чином, сторони не вправі на власний розсуд урегулювати в договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, установлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить змісту або суті відносин між сторонами.

Проте потрібно враховувати особливості, притаманні правовим відносинам, пов’язаним із реалізацію сімейних прав.

Згідно з ч.1 ст.14 СК сімейні права є такими, що тісно пов’язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі.

Системне тлумачення ст.2 СК та ст.14 СК дає підстави для висновку, що сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям є такими, що тісно пов’язані між особою, а тому не можуть бути передані іншій особі.

Відповідно до ст.92 СК шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.

Шлюбний договір укладається з приводу майнових правовідносин подружжя. Шлюбним договором можуть визначатися майнові права та обов’язки подружжя як батьків (чч.1, 2 ст.93 СК).

Подружжя не може за допомогою шлюбного договору регулювати свої немайнові права й обов’язки стосовно дітей. Також договір не може містити умов, які ставлять одного з подружжя у вкрай несприятливе становище (передбачити договором, що все нажите в шлюбі майно й доходи стають власністю лише одного з подружжя). Крім того, шлюбний договір не може містити обмеження щодо таких засад, як добровільність союзу, рівноправність подружжя, турбота про добробут і розвиток дітей тощо.

Виходячи зі змісту наведених положень закону, шлюбний договір має складну правову природу, врегульований нормами сімейного й цивільного законодавства та містить елементи міжгалузевого договору, оскільки перебуває у сфері цивільно-правового регулювання та повинен відповідати таким вимогам цивільного законодавства, як дієздатність його сторін, вільне волевиявлення, відповідність закону та дотримання встановленої форми. Його належність до сфери сімейного права проявляється в особливостях суб’єктного складу, а також в особливостях предмета договірного регулювання, тобто визначенні його сторонами своїх прав та обов’язків саме як подружжям (майбутнім подружжям).

Урахування правової природи шлюбного договору, того, що це передусім інститут сімейного права, зумовлює вирішення питання про застосування норм цивільного законодавства. При визначенні в шлюбному договорі правовідносин власності подружжя норми цивільного й сімейного законодавства співвідносяться як загальні та спеціальні.

Щодо представництва при укладенні шлюбного договору

Про необхідність застосування норм ЦК при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка й у ст.103 СК.

Виходячи зі змісту стст.9, 103 СК, стст.203, 215 ЦК, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент учинення стороною (сторонами) таких вимог:

1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству, а також моральним засадам суспільства;

2) волевиявлення кожного з подружжя при укладенні договору має бути вільним і відповідати внутрішній волі;

3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що зумовлені ним.

Системний аналіз стст.2, 9, 14 СК дає підстави для висновку про існування особливостей у регулюванні відносин щодо реалізації подружжям (нареченими) майнових сімейних прав при укладенні шлюбного договору, а відповідно, виходячи із цих особливостей, потрібно оцінювати й допустимість представництва під час укладення шлюбного договору.

У ч.2 ст.238 ЦК передбачено, що представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку від представляє.

Підсумовуючи наведене, можна констатувати, що суб’єктами шлюбного договору можуть бути: 1) особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу (наречені); 2) подружжя (дружина та чоловік), а майнові відносини між подружжям (нареченими) є такими, що тісно пов’язані з особою, тому ВС доходить висновку, що шлюбний договір не може укладатися за дорученням, оскільки представнику заборонено вчиняти правочин, який може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє (ч.2 ст.238 ЦК).

Щодо застосування позовної давності

Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256 ЦК).

Поняття позовної давності, її види, тривалість, обчислення строків та особливості перебігу встановлені ЦК.

У ст.20 СК встановлено, що позовна давність до вимог, які випливають із сімейних відносин, не застосовується, крім випадків, передбачених ч.2 ст.72, ч.2 ст.129, ч.3 ст.138, ч.3 ст.139 СК.

Отже, визначено чіткий перелік вимог, які випливають із сімейних відносин, до яких застосовується позовна давність.

Так, у ст.72 СК встановлено, що позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у 3 роки.

Вимоги, визначені в ч.2 ст.129, ч.3 ст.138, ч.3 ст.139 СК, до яких згідно зі ст.20 СК може застосовуватися позовна давність, не пов’язані з майновими правами подружжя.

Тобто СК передбачив застосування позовної давності лише до вимоги про поділ майна подружжя, заявленої після розірвання шлюбу.

Урахування попередніх висновків щодо наявності особливостей законодавчого регулювання відносин щодо реалізації подружжям (нареченими) майнових сімейних прав при укладенні шлюбного договору, а також тлумачення змісту ст.20 СК дає підстави для висновку, що до вимог про визнання шлюбного договору недійсним позовна давність не застосовується.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Установивши, що шлюбний договір від 17.12.2013 між Особою 2 та Особою 1 укладений на підставі довіреності їхніми представниками, суд першої інстанції дійшов правильно висновку про те, що цей договір є недійсним, оскільки шлюбний договір, на відміну від інших правочинів майнового характеру, нерозривно пов’язаний з особою його учасників.

Шлюбний договір, укладений подружжям через своїх представників, є таким, що суперечить положенням ст.92 СК та ч.2 ст.238 ЦК, згідно якою представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє.

Узагальнюючи викладене, ВС дійшов висновку про необхідність скасування рішення суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову Особи 1, оскільки судом неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема ст.92 СК. Шлюбний договір, укладений подружжям через своїх представників, не може вважатися таким, що укладений за волевиявленням самого подружжя. При цьому помилковими є висновки апеляційного суду про те, що Особа 1 не заявляв про недійсність довіреності, на підставі якої його представник Особа 4 від його імені уклав шлюбний договір із представником Особи 2, або про те, що викладені в ній умови шлюбного договору не відповідали його волі, оскільки це немає правового значення для правильного застосування ст.92 СК.

Разом з тим рішення суду першої інстанції також підлягає скасуванню, оскільки суд першої інстанції, указавши на те, що шлюбний договір є недійсним, помилково застосував до спірних правовідносин позовну давність, що є підставою для скасування цього рішення та ухвалення нового — про задоволення позову, оскільки позовна давність на вимоги про визнання недійсним шлюбного договору не поширюється.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, ВС дійшов висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони ухвалені з порушення норм матеріального та процесуального права, та ухвалення нового — про задоволення позову <…>.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з ч.13 ст.141 ЦПК, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, з Особи 2 на користь Особи 1 підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у розмірі 2112,00 грн.

Керуючись стст.141, 406, 409, 411, 415, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання представника Особи 2 Особи 8 про передачу справи на розгляд Великої палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити.

Рішення Печерського районного суду м.Києва від 24.05.2017 та рішення Апеляційного суду м.Києва від 5.09.2017 скасувати та ухвалити нове.

Позов Особи 1 до Особи 2 про визнання шлюбного договору недійсним задовольнити.

Визнати недійсним шлюбний договір, укладений 17.12.2013 між Особою 2, від імені якої на підставі довіреності діяла Особа 3, та Особою 1, від імені якого на підставі довіреності діяв Особа 4, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А.М.

Стягнути з Особи 2 на користь Особи 1 судовий збір за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у розмірі 2112,00 грн.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.