С позиций «злостного вредительства»

К судьям еще идут, к адвокатам хотели прийти в прошлом году, а к прокурорам уже пришли

Фактично на 2 наступні роки єдиним органом самоврядування, що може дати оцінку реформам та захистити працівників, стає конференція прокурорів.

Алексей ФАЗЕКОШ, председатель правления Ассоциации защиты прав юристов, председатель Совета адвокатов Закарпатской области, к.ю.н.

115087

В результате проведения так называемой реформы прокуратуры создается угроза существованию правовой системы в нашем государстве. Ведь из-за искаженного видения реформирования этого правового института происходит пренебрежение принципами верховенства права. Это ставит под сомнение создание новых правоохранительных органов по европейским стандартам и является значительным шагом назад в построении правового государства.

 «Крок у темне середньовіччя»

8 жовтня стало відомо, що працівники органів прокуратури написали листа до Президента Володимира Зеленського з приводу так званої реформи прокуратури.

У цьому листі є такі тези: «Стало модним поливати брудом прокуратуру»; «Крок у темне середньовіччя, у час полювання на відьом та всесильної влади інквізиції»; «Покірне стадо, що слухається свого пастуха»; «Наявність стажу роботи в прокуратурі — це гірше, ніж наявність судимості»; «У нашій державі тхне диктатурою».

Після цитування цих 5 тез можна було б уже ставити крапку. Як це зробили деякі шановані адвокати, майже зловтішаючись, що не тільки адвокатуру хотіли «відреформувати», а й прокурорським перепаде.

Втім, останні кілька років органи прокуратури перебувають у стані постійного «переформатування». І, як говорять самі «вихідці із системи», багато працівників прокуратури вже брали участь у «реформі», тому не лякаються нової. Але хочуть, щоб реформа проводилася на законних та людяних умовах, без порушень основних прав і свобод. Проте у згаданому листі сказано, що реформатори підійшли до чергового «оновлення» прокуратури як до створення «слухняної отари овець». І ці побоювання мають під собою підстави й не мають нічого спільного ні з демократичними принципами розвитку держави, ні з європейським вектором розвитку України.

«Те оновлення, як його прописано у відповідних законі та положенні, не має нічого спільного зі створенням дійсно незалежного органу з незалежними та кваліфікованими прокурорами», — йдеться у листі. Наголошується й на тому, що «такого ступеня цинізму та нехтування демократичними і суто людськими цінностями у боротьбі за владу в прокуратурі та загалом наше суспільство не спостерігало за часи незалежності». Крім цього, працівники органів прокуратури також запитали у В.Зеленського, для чого він та підконтрольний йому парламент ухвалюють «відверто дискримінаційні закони, згідно з якими прокурори — це люди другого сорту, які не мають людських прав, передбачених Кодексом законів про працю».

Останнє питання спробуємо дослідити більш ґрунтовно, тим більше що дотично воно стосується намірів щодо реформування і адвокатури, і судової влади, отже, правової системи України.

«Ритуальне» очищення

Останніми роками українській прокуратурі не дорікнув, мабуть, лише лінивий. Приводів для критики було справді достатньо. Починаючи від запитань про розслідування резонансних справ, втручання в роботу нових антикорупційних інституцій, політичну мотивованість у діяльності й закінчуючи освітою Генерального прокурора та низьким рівнем довіри до цього органу серед населення.

Але хіба із цим почав боротьбу новий Генпрокурор? На жаль, ні. Однією з пілотних ініціатив реформаторів стало перейменування Генпрокуратури в Офіс Генпрокурора. Верховна Рада вже дала згоду на це, і вивіску мають замінити до кінця року. Така суто ритуальна процедура — насправді хитрий хід для того, щоб без зайвого головного болю позбутися старих працівників та набрати нових у формально нову структуру. І це вже не просто здогадки, це схема. Бо за аналогічним порядком було «перейменовано» і Адміністрацію Президента. Якщо ця схема буде випробувана на прокурорах, то, ймовірно, так само «переформатують» і суди, і адвокатуру.

І чи залишиться там хоч хтось із професіоналів — велике запитання.

Тим більше що обіцяти — це одне, а робити — трохи інше. Наприклад, публічно було оголошено про те, що зовсім скоро буде ліквідована військова прокуратура. Водночас новий військовий прокурор Віктор Чумак повідомив, що військова прокуратура відмовиться від практики попередника Анатолія Матіоса і зосередиться виключно на справах, пов’язаних з військовими та армією. Але відразу після цих заяв відомство В.Чумака взялося розслідувати насильницьке видворення Михаїла Саакашвілі до Польщі в лютому 2018 року, коли спецпризначенці не дали йому доїсти хачапурі в київському ресторані. І там не було ні армії, ні військових.

Тому не відомо, чи буде прокуратура «Оновлена. Професійна. Ефективна» (як її анонсував Руслан Рябошапка). Адже тренд на «нові обличчя» в прокуратурі зовсім не новий. Ось слова Юрія Луценка трирічної давнини: «93% кандидатів жодного дня до цього не працювали в прокуратурі. Вливання нової крові, про яке ми говорили на початку нашої спільної роботи, відбулося, і це не одноразова акція, а постійна робота». Тому це  мінімум історичний сигнал для ініціаторів подібних реформ про те, що звільнити усіх і набрати нових — це ще не реформа.

Полювання на недоброчесність

Більше того, навіть у щойно прийнятому законі «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-IX не все видається реформаторським. Наприклад, віднедавна кожен прокурор має два варіанти дій: або звільнитися, або спробувати себе на атестації. Остання складатиметься з двох частин: тестів та співбесіди. Це є нормальною європейською практикою.

Але дещо насторожує, що при цьому не лише оцінюватимуться професійні знання прокурорів, а й перевірятиметься їхня доброчесність. Провал з діяльністю та абсолютна заангажованість громадської ради доброчесності при Вищій кваліфікаційній комісії суддів мали б застерегти від такої практики. Але все вийшло навіть гірше. Прокурорів вже змушують писати розписки з приводу того, що в разі неуспішного проходження будь-якого етапу атестації їх звільнять з посад.

Особливо цікавим виглядає такий пасаж: «Крім того, погоджуюсь з тим, що під час проведення співбесіди та ухвалення рішення кадрова комісія може брати до уваги інформацію, отриману від фізичних та юридичних осіб, у тому числі анонімно (!), яка не підлягає додатковому офіційному підтвердженню». Може, це і не крок у середньовіччя, але відсилання до сталінських репресій точно.

Бо, якщо поставити завдання усунути того чи іншого претендента, достатньо завалити кадрову комісію анонімними повідомленнями про його вигадані гріхи. Це може стати підставою, аби людину визнали недоброчесною і звільнили.

У зв’язку з прийдешньою атестацією законом припиняється діяльність Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та Ради прокурорів. Отже, всі кадрові питання — кого «стратити», кого помилувати — фактично одноосібно вирішуватиме очільник ГПУ. Іншими словами, подібна квазіреформа не лише ігнорує трудові права, але й нівелює сутність органів прокуратури, формуючи новий орган не за ознакою професійності, а на основі кумівства чи приязних відносин або гарного чи поганого ставлення активістів з грантових організацій, які отримують кошти з-за кордону на пошук «недоброчесних» відьом і відьмаків у будь-якій сфері.

Непозитивні зауваження

Звісно, перезавантаження — це добре. Але в Україні будь-які трансформації відбуваються з певними особливостями, і перебудова прокуратури не може стати винятком із правил.

По-перше, припинивши діяльність КДКП та Ради прокурорів, можемо дістати ситуацію, коли рішення, які вони приймали, ухвалюватиме одна людина — Генпрокурор (хоча в законі про це не йдеться, однак ризик впливу головного прокурора країни на такі процеси ніхто не може заперечити).

По-друге, дуже багато залежатиме від того, як буде проведено новий добір. Адже від його максимальної об’єктивності та прозорості залежатиме не лише ефективність прокуратури, а й довіра до неї з боку громадян. І в цьому контексті хотілося б очікувати не «свою» прокуратуру, а прокуратуру з чесним відбором на посади.

По-третє, оскільки перезавантаження переважно буде регламентоване у підзаконних нормативних актах (наказах, порядках, положеннях тощо), потрібно пильнувати, що у цих документах буде прописано. Адже недоліки атестаційної процедури поховають саму ідею перезавантаження. Це, власне, відбулося у Національній поліції, коли більш як 70% учорашніх міліціонерів успішно стали новими поліцейськими, а ще частина — відновилася після виграних судових процесів — здебільшого через недоліки процедури переатестації.

По-четверте, багато залежатиме і від самого Генпрокурора, а точніше — від рівня його залежності від політичної влади в країні. Адже його попередника справедливо за це критикували.

І на всі ці зауваження поки що немає найменшої позитивної реакції.

Ось приклад. У День юриста Р.Рябошапка призначив своїм заступником Віктора Трепака, який свою професійну кар’єру будував у… СБУ. Звичайно, це також правоохоронний орган, але специфіка його діяльності не відповідає прокурорській. Більше того, на своїй сторінці у «Фейсбуку» В.Трепак написав: «Безперечно, прокурорська діяльність для мене є новою. Але планую освоїти її максимально швидко». Тоді який сенс у такому призначенні?

Тож яка різниця між колишнім Генпрокурором без юридичної освіти та новопризначеним, який закінчив Соломонів університет, але пропонує набирати осіб не тільки без досвіду роботи на посаді прокурора, а навіть без обов’язкового проходження навчання протягом року в Академії прокуратури, чого немає в жодній країні Європи?! Можна лише уявити, якого рівня підготовки будуть «прокурори» в окружних та обласних прокуратурах і тим паче — в Офісі Генпрокурора. Вони навіть не розумітимуть, що таке процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, а тим більше — нагляд за додержанням законів під час його проведення, чим воно відрізняється від організації досудового розслідування.

Дискримінаційні приписи

Проте новий Генеральний прокурор і слова не промовив про катастрофічну ситуацію з дотриманням прав і свобод громадян. Складається враження, що в Україні ніхто особливо не зацікавлений у побудові правової, демократичної та європейської держави, в створенні сильних і незалежних правоохоронних структур, у побудові дієвої системи стримувань і противаг, у повазі до прав і свобод людей.

Так, необхідно звернути увагу на п.9 «Прикінцевих та перехідних» положень закону №113-IX. У ньому визначається, що з дня набрання чинності цим законом усі прокурори ГПУ, регіональних, місцевих, військових прокуратур вважаються такими, що попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посад на підставі п.9 ч.1 ст.51 закону «Про прокуратуру». Такі приписи є дискримінаційними і суперечать вимогам ч.3 ст.22 Конституції про те, що при прийнятті нових або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Адже при реорганізації підприємства чи установи незалежно від форми організації чи виду діяльності працівник повинен бути повідомлений про своє звільнення персонально не пізніше, ніж за 2 місяці (ч.1 ст.49² КЗпП). Якщо працівник прокуратури перебуває на лікарняному, у відрядженні чи у відпустці, він не може бути звільнений, оскільки у ці періоди за такими особами має зберігатися місце роботи (ст.74, ч.3 ст.121 КЗпП). Крім того, реалізація вказаних пропозицій на практиці може призвести до корупційних зловживань з боку осіб, на яких буде покладений обов’язок формування нового складу прокуратури.

Положення ст.42 КЗпП щодо переважного права на залишення на роботі при звільненні працівників у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці суперечать необхідності здобуття високого рівня професійних знань та умінь працівниками прокуратури. Адже при скороченні чисельності чи штату переважне право залишитися на роботі надається працівникам з вищою кваліфікацією і продуктивністю праці. Інші ж преференції щодо залишення на роботі надаються за умови рівної продуктивності праці і кваліфікації.

Безглузде скорочення

Неприйнятною і відверто шкідливою є пропозиція в законі про скорочення 5000 працівників прокуратури, що вже пропонувалося в 2014 році. Заради об’єктивності варто сказати, що попередня Верховна Рада зрозуміла хибність таких ідей і виправила свою помилку. Дійсно, сучасним «реформаторам» потрібно знати, що сьогодні навантаження на прокурорів є фізично непосильним (у цьому році у провадженні прокурорів перебувало до 2-х мільйонів кримінальних справ). Про який тоді нагляд за додержанням законів чи організацію і процесуальне керівництво можна вести мову, якщо на одного прокурора припадатиме в середньому від 500 до 800 кримінальних проваджень, частина з яких розслідується, а інша — розглядається за їхньою участю в судах?

Тому, які ідеї не висували б нові «реформатори» про «систему оцінювання якості роботи» чи «порядок вимірювання та врегулювання навантаження», при такому безглуздому скороченні прокуратура не зможе забезпечити виконання покладених на неї функцій.

Складається враження, що про дотримання загальних засад кримінального провадження, вже не кажучи про права працюючих прокурорів, ніхто не думає. А значить, під загрозою опиниться вся правова система України! Адже правоохоронна система і називається так, тому що має діяти для досягнення однієї мети. Саме як система. Якщо хоча б одна її ланка не працює, система не діє.

Реформа під назвою «Біда»

«Придворні реформатори» усіх часів завжди намагаються швидко довести королю чи Президентові свою важливість та універсальність. Так не буває. Краще, ніж професіонали, проблеми професії знають лише професіонали найвищого рівня.

Так ось, упродовж 1920-х — початку 1930-х років одним із ключових принципів призначення покарання на території нашої держави був класовий підхід. У часи революції 1917—1921 років вважалося, що переможені експлуататорські класи чинитимуть запеклий опір «владі робітників і селян». У політичному звіті ХVІ з’їзду ВКП(б), що відбувся у 1930-му, Йосип Сталін окремо зупинився на визначенні форм, яких на той час набував класовий опір: «Злісне шкідництво верхівки буржуазної інтелігенції у всіх галузях нашої промисловості, запекла боротьба куркульства проти колективних форм господарства у селі, саботаж заходів радянської влади з боку бюрократичних елементів апарату, які є агентурою класового ворога, — такі поки що головні форми опору тих класів нашої країни, які відживають».

Дуже не хотілося б, щоб нова влада пішла цим шляхом, визначаючи винних за принципом «наш — не наш» та з позицій «злісного шкідництва», яке в сучасному суспільстві трансформувалось у так звану доброчесність.

І про це треба говорити сьогодні. Публічно і голосно. Бо знову є актуальними слова відомого антифашиста Мартіна Німеллера: «Коли вони прийшли…» До суддів ще йдуть. До адвокатів хотіли прийти торік (проект №9055). До прокурорів уже прийшли. Хто допоможе всім нам?

Отже, можемо переконливо стверджувати, що поточне реформування органів прокуратури треба зупинити законодавчим шляхом. Натомість провести широке обговорення всіх аспектів такої реформи, отримати висновки міжнародних інституцій і впровадити реформу таким чином, щоб вона відповідала потребам українського суспільства.

У старому радянському мультфільмі не просто так говорилося про назву корабля. Бо якщо яхта називатиметься «Перемога» — то її шлях буде успішним, а якщо «Біда» — то не дуже. З огляду на історичний момент, в якому зараз живе Україна, будь-яка реформа має відбуватись і з правильною назвою, і з правильною сутністю, бо інакше буде «біда» для всіх. Реформи мають не шкодити державі й правовій системі, а будуватися на засадах демократії та принципах верховенства права, нести «перемогу» Українському народу. Саме на цьому мають базуватися всі процеси перетворень, бо інакше нам ніколи не побудувати правової держави.