Доминанта Конституции

Защищены ли миноритарии от злоупотреблений в процедуре squeeze-out?

Процедура принудительного выкупа акций миноритарных акционеров, также известная как squeeze-out, широко применяется в европейской практике. Однако у группы народных депутатов возникли сомнения, согласовывается ли она с конституционными гарантиями. Попробуем разобраться, правы ли они.

В інтересах інвесторів

Однією з директив Європейського Союзу встановлено необхідність реформування національного законодавства, що регламентує діяльність фондового ринку. Тож і від України вимагається суттєве реформування цього застарілого сегменту корпоративного права.

У зв’язку із цим 23.03.2017 Верховна Рада прийняла закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня корпоративного управління в акціонерних товариствах» №1983-VIII. Ним, зокрема, закон «Про акціонерні товариства» доповнено ст.65², якою закріплений обов’язковий продаж акцій міноритарієм на вимогу мажоритарного акціонера (або групи акціонерів), власника домінуючого пакета (понад 95% акцій).

Беззаперечним є факт, що зазначені зміни спрощують ведення бізнесу власниками домінуючого пакета, в яких міноритарії фактично плутаються під ногами. Адже в певних випадках (як-от корпоративний конфлікт чи будь-яка інша матеріальна вигода) повністю розв’язують руки великим власникам акцій чи групі власників за корпоративною змовою для викупу акцій та позбавлення такого акціонера права власності в товаристві.

Утім, за даними регулятора ринку — Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, з моменту появи squeeze-out у законодавстві цим інструментом скористалися 260 підприємств, що набагато нижче від очікуваного рівня. Із цього випливає, що внесені зміни до закону про АТ ще не стали кричущою проблемою. Проте, імовірно, вони є підготовкою до остаточного переділу ринку власності, у тому числі пов’язаною з очікуваннями входження в Україну великих інвестиційних проектів.

Адже не є таємницею, що з моменту приватизації великих державних підприємств, яка відбулась у 1990-х роках, більшість із них не виплачували дивідендів за акціями, спрямовуючи кошти на свій розвиток і модернізацію. Проте не далекий той час, коли дивіденди за акцію перевищуватимуть їх номінальну вартість. Тому, очевидно, боротьба за кожен цінний папір загострюється.

Разом з тим зазначені зміни до законодавства зустріли потужний спротив з боку частини бізнесу. Це втілилось у подання 47 народних депутатів до Конституційного Суду, в якому ставиться під сумнів відповідність Основному Закону зазначених положень.

Аргументи й контраргументи

Нововведення перш за все вигідне великому бізнесу, який став власником домінуючих пакетів акцій великих підприємств у безконтрольний період приватизації державних активів.

На підтвердження цієї думки лобісти впровадження процедури squeeze-out наводять аргументи, що міноритаріями дотепер залишаються особи, які не мають бажання брати участь у діяльності товариства, оскільки акції вони отримали як працівники підприємств. Іншими факторами є те, що міноритаріїв на окремих підприємствах дуже багато, і, як наслідок, значні кошти витрачаються на діяльність, пов’язану з направленням їм документації щодо діяльності АТ, проведення зборів акціонерів тощо.

Ще одним доводом лобістів процедури squeeze-out є те, що сьогодні певна категорія міноритаріїв утратила право власності на свої цінні папери внаслідок смерті, а їхні спадкоємці не вживають заходів для належного переоформлення прав.

Убачається, що такі доводи є надуманими й заперечуються досить просто. По-перше, затрати на ведення діяльності, звітність, проведення зборів акціонерів покриваються за рахунок підприємства, тобто частково й безпосередньо коштом власника міноритарного пакета акцій. Твердження про неоформлення документів на право власності взагалі не витримує критики, оскільки до кого тоді пред’являти вимогу про продаж цінного папера, якщо власність не оформлена відповідно до процедури?

І нарешті, основне. Стаття 41 Конституції гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. А примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, установлених законом, та за умови попереднього й повного відшкодування вартості таких об’єктів.

Розмірковуючи за аналогією, оскільки прямо застосувати в цьому контексті ст.42 Конституції не можна, переймімося запитанням: чому держава, закріплюючи право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, гарантуючи недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісну конкуренцію, змінами, які узаконили процедуру squeeze-out, фактично обмежує законну підприємницьку діяльність? Чому в цьому випадку вимоги «монополіста», який володіє домінуючим пакетом акцій, є визначальними? Чому не діють принципи рівності в правах та перед законом (незалежно від майнового стану), а також справедливості, які повинна гарантувати держава?

Компроміс замість примусу

Зрозуміло, що реформувати корпоративне право необхідно. Проте робити це потрібно не в результаті лобіювання інтересів великого бізнесу чи можливих потужних інвесторів. Адже ми сьогодні живемо в суспільстві правового нігілізму, коли норма закону не є обов’язковою для виконання ні для пересічного громадянина, ні для власника домінуючого пакета акцій.

При цьому бракує гарантій недопущення зловживань з боку потужного власника, а при встановленні таких практично відсутні механізми поновлення прав особи та покарання винних. Точніше, вони є, але доступ до них досить тривалий та складний.

Відомий принцип, який використовує бізнес в Україні: дозволено все, що не заборонено. Утім, якщо й заборонено, то є можливість обійти таку перепону. На відміну від, наприклад, Німеччини де норма закону виконується суб’єктами беззаперечно, незалежно від доцільності.

Одначе проблеми, характерні для європейських країн, аналогічні тим, що є в Україні. Основна думка із цього приводу, яка домінує в рішеннях Європейського суду з прав людини, зводиться до того, що процедура squeeze-out є законною та не свідчить про порушення права власності. Проте вона має починатися за наявності відповідних гарантій та відсутності зловживань з боку потужнішого власника акцій, Більше того, захист від таких зловживань повинен бути основним завданням держави.

Водночас у Грузії процедура squeeze-out визнана неконституційною. Натомість українські суди стають на бік власників домінуючих пакетів акцій і не визнають процедуру squeeze-out порушенням конституційних прав людини.

Убачається, що процедура squeeze-out повинна мати інше формулювання. Слід знайти компроміс між власниками мажоритарного та міноритарних пакетів, а не вводити обов’язковий продаж акцій на вимогу особи (осіб, котрі діють спільно), яка є власником домінуючого контрольного пакета.