Собственность обязывает!

Незнание о нарушении через безразличие к своим правам, не может быть основанием для возобновления пропущенного срока

Сравнительный анализ слов «узнал» и «мог узнать» дает основания для вывода о презумпции возможности и обязанности лица знать о состоянии своих имущественных прав, поэтому подтверждение факта, что истец не знал о нарушении своего гражданского права и именно по этой причине не обратился за его защитой в суд, недостаточно. О таком речь идет в постановлении Верховного Суда от 22.05.2019.

Квартира розбрату

Батьки та діти посварилися через квартиру. Нерухомість була отримана батьком у 1970 р. Разом зі своєю дружиною він сплатив пайовий внесок і став господарем майна на праві власності.

У 1995-му матір отримала в спадок будинок, в який переїхала разом із чоловіком, залишивши квартиру синові. У 2008 р. син викупив квартиру в батька та став повноправним власником. Дізнавшись про це лише у 2015 р., матір подала на колишнього чоловіка в суд, уважаючи, що той не мав права продавати нерухомість без її відома.

Разом із такою позовною заявою до суду надійшла ще одна — колишньої дружини сина, сімейні відносини з якою той припинив у 2014-му. Жінка вказувала на те, що разом із чоловіком тривалий час проживала в спірній квартирі та витрачала чималі кошти на її ремонт. У зв’язку із цим вона просила визнати помешкання спільною сумісною власністю та її право на половину нерухомості.

Перша інстанція задовольнила перший позов. Послалася на те, що пайовий внесок був сплачений, коли батьки перебували в шлюбі. Тож квартира є спільною власністю, хоча цього не зазначено в ордері. Таким чином, будь-яке розпорядження майном не могло відбуватися без згоди позивачки.

У задоволенні зустрічного позову було відмовлено, оскільки квартира не могла бути придбана сином без згоди матері.

Апеляційний суд, переглядаючи справу, виявив, що у 2003 р. батько оформив право особистої власності на квартиру.

У грудні 2017 р. колишня дружина сина звернулась із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ. Пізніше питання було передано на розгляд ВС.

Фатальна байдужість

У постанові №234/3341/15-ц ВС зазначив таке. Установивши, що батько здійснив відчуження квартири без згоди своєї жінки, перша інстанція, з якою погодилася й апеляційна, дійшла правильного висновку, що відповідач без достатніх на те правових підстав розпорядився спільною сумісною власністю подружжя. Разом з тим вимоги позивачки про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та її поділ не підлягають задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до ст.257 Цивільного кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю в 3 роки. Зазначений строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Порівняльний аналіз слів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся по його захист до суду, недостатньо.

Установивши, що договір купівлі-продажу 2008 року укладений з порушенням вимог закону та є недійсним, оскільки батько відчужив спірну квартиру без згоди позивачки, ВС дійшов висновку про застосування до вимог жінки строку позовної давності у зв’язку з тим, що перебіг цього строку почався з моменту укладення спірного договору купівлі-продажу. При цьому суд урахував і те, що в цивільних правовідносинах прийнято вважати: власник майна, як добрий господар, який є зваженим, передбачливим і розсудливим, має знати та дбати про свою власність і зобов’язаний нести витрати на її утримання.

Доводи позивачки про поважність причин пропуску строку для звернення до суду є безпідставними з огляду також і на те, що квартира відчужена у 2008 р., тобто протягом 7 років вона не цікавилася належним їй майном, хоча діє презумпція цивільного права про те, що власність зобов’язує. Крім того, саме позивачка повинна довести поважність причин пропуску строку позовної давності та факт своєї необізнаності з укладенням спірного договору купівлі-продажу квартири. При цьому особа, здійснюючи право власності на належне їй майно (особливо нерухоме), має діяти відповідально, зокрема проявляти турботу щодо нього, бути обізнаною з його станом тощо. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав не може бути підставою для поновлення пропущеного строку для звернення до суду.

Несподіваний висновок

А ось даючи оцінку наявності підстав для захисту цивільного права, яким особа зловживає, ВС зробив цікавий та досить несподіваний висновок.

Так, було зазначено, що здійснення суб’єктивних цивільних прав повинне відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності, автономії волі, розумності й добросовісності. Їх сукупність є обов’язковою для застосування при здійсненні всіх без винятку суб’єктивних цивільних прав.

Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб’єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов’язане з аналізом фактичних дій суб’єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності. Таким чином, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, визнання її спільною сумісною власністю та про поділ, позивачка мала на меті не допустити поділ помешкання між її сином та його колишньою дружиною, які придбали спірну квартиру в період перебування в шлюбі.

Наявність спору про поділ цієї квартири між молодшим колишнім подружжям підтверджується пред’явленням дружиною зустрічного позову про визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на 1/2 частини квартири.

На переконання ВС, такі умисні дії позивачки необхідно оцінити як недобросовісні, спрямовані на порушення права її невістки на отримання частини спірної квартири в порядку поділу майна подружжя, що свідчить про наявність обставин, визначених у ч.2 ст.13 ЦК.

Більше того, визнання вимог позивачки її сином та чоловіком свідчить про однонаправленість її дій та дій відповідачів — чоловіка та сина. Тож очевидно, що дії відповідачів, які уклали спірний договір купівлі-продажу квартири, а згодом у зв’язку з виникненням спору щодо поділу майна молодшого подружжя зажадали визнання його недійсним, суперечать їхній попередній поведінці та є недобросовісними.

Зважаючи на зазначене, касаційна скарга невістки була задоволена частково. Попередні судові рішення — скасовані, а справа направлена на розгляд до першої інстанції.