Закон і Бізнес


Председатель Закарпатского апелляционного суда Анна Фазикош:

«Судебная реформа будет удачной лишь тогда, когда в государстве четко поймут ее конечную цель»


Анна Фазикош: «Судебная реформа будет удачной лишь тогда, когда в государстве четко поймут ее конечную цель»

№25 (1427) 29.06—05.07.2019
Иван ПРАВДИН
211817

Малая. Большая. Новая. Дежурная. Все это названия судебных реформ в Украине за последние 20 лет. Но есть ли среди них хоть одна удачная или учитывающая интересы как судей, так и граждан относительно доступа к правосудию — вопрос риторический. Стоит ли говорить, что несколько дней назад в который раз, теперь уже из Администрации Президента Владимира Зеленского, заявили о том, что предыдущая судебная реформа была неудачной и надо разрабатывать новую? Пойдет ли на пользу государству, гражданам, и самим судьям дежурное «перекраивание» судейских шаблонов — не знает никто. А вместе с тем проблем в профессиональном судейском сообществе не уменьшается, а наоборот, с каждым днем становится все больше. Именно об этом мы и поговорили с председателем Закарпатского апелляционного суда Анной ФАЗИКОШ.


«Усі ці реформи не були комплексними, оскільки являли собою лише певний механізм досягнення вузьких цілей»

— Ганно Василівно, суддівство знову переживає буремні часи. Нещодавно на порталі «Судова влада» була оприлюднена спільна заява щодо ситуації в судовій системі керівників вищих судових органів. У ній наголошувалось, що слід негайно «домогтися суттєвих і негайних зрушень щодо вирішення комплексу кадрових проблем у системі правосуддя». Вже навіть на рівні Президента говорять, що попередня реформа була невдалою. Чи потрібна вона взагалі?

— Із самого початку розберімося з термінами. А що ж таке, власне, судова влада і що таке реформа? Якщо ми говоримо про реформування судової влади в країні саме як влади, то, напевне, повинні зрозуміти насамперед, на яких засадничих принципах будується ця влада — які її функції, завдання, мета. А потім вже визначати, чи потрібно щось у ній змінювати.

Останнім часом у судовій владі було чимало реформ, починаючи від «малої реформи» 1992-го і завершуючи змінами 2001 та 2012 років. Відбувалися структурні перетворення, зміни кадрового наповнення, оновлення процесуального законодавства, створення нових судів та видів спеціалізації тощо. Тобто складається враження, що начебто немає межі досконалості. Але разом з тим завжди маємо бачити, що ми хочемо отримати в результаті. Бо судова реформа буде вдалою лише тоді, коли в державі чітко зрозуміють її кінцеву мету.

Всі ці реформи не були комплексними, оскільки являли собою лише певний механізм досягнення вузьких цілей у кожний проміжок часу. Але якщо поставимо чітке запитання: що потрібно для того, щоб судова влада вважалася саме владою? — то зрозуміємо, що насамперед має йтися про її незалежність. Разом з тим слід розібратися в тому, кому потрібна ця незалежність — самій судовій владі чи тим особам, які звертаються до суду по захист своїх прав?

У загальних рисах можемо сказати, що люди звертаються до суду в пошуках справедливості, оскільки хочуть вирішити той чи інший конфлікт. Вони хочуть бути впевненими, що їхній спір має вирішуватися без жодного впливу чи тиску, неупереджено, справедливо і законно.

Тепер повернімося до вашого запитання. Ми наразі не можемо казати, що попередню реформу завершувати не треба, слід проводити нову. Наприклад, окремим її елементом є запровадження електронного суду. Передумови виникнення цієї ідеї очевидні — бажання, аби правосуддя стало більш дешевим та доступним. Отже, ці зміни потрібні.

Зміни до процесуального законодавства з метою структуризації певних судових процесів також є нагальними, і їх, безсумнівно, слід впроваджувати в життя. Так з’явилося письмове провадження, наказне тощо.

Тому не варто зараз говорити про старі та нові судові реформи, треба розробити дорожню карту: якого функціонального забарвлення ми хочемо від судової влади, якою ця влада має бути в остаточному варіанті. А вже потім шукати інструменти реалізації цих ідей.

До певних роздумів можна дійти, проаналізувавши динаміку розвитку адміністративної юрисдикції, яка створювалася для належного захисту інтересів громадян, які позиваються проти державних органів. Але, що цікаво, в перші 5 років у цих судах 60% справ було з категорії «держава проти громадян». Лише зараз ситуація змінилась, і вже громадяни звертаються більше з позовами проти державних органів, тобто функції цих судів зазнали еволюційних змін. Також бачимо, що саме адміністративні суди зазнають найбільшого політичного впливу, чого спрогнозувати ніхто не міг. Тобто, на мою думку, при створенні адміністративної юстиції були недостатньо прораховані всі можливі наслідки та перспективи таких змін.

— Зараз активно обговорюється те, що треба зменшити кількість суддів Верховного Суду до 9 осіб. Або принаймні до 20—30. Чи таке зменшення не поховає ідею касаційної інстанції як такої?

— На перший погляд це запитання виглядає провокаційним. Але це не зовсім так. У такій великій країні, як наша, ВС може складатися як з 9, так і з 21, 200 чи навіть 250 суддів. Запитання щодо кількості тут є вторинним, первинне — щодо того, яка модель касації стане найбільш ефективною в наших умовах.

Раніше Верховний Суд України працював фактично як «повторна апеляція». Новостворений ВС працює як «часткова перевірка» — судове рішення перевіряється на предмет дотримання норм матеріального та процесуального права, але без перевірки фактів. В обох випадках до перегляду допускається досить значна частина справ: для цього потрібна така велика кількість суддів.

9 — це американський варіант, при якому найвища судова інстанція допускає до перегляду по суті невелику кількість справ. Тільки ті, які є важливими для всього суспільства. Тому і не потрібно багато суддів. Слід розуміти, що за такого варіанта розгляд більшості справ завершується в апеляційній інстанції. До речі, в США свого часу хотіли збільшити кількість суддів ВС — при президенті Рузвельті. Спроба була невдалою, оскільки у ній побачили політичний вплив.

Отже, я повернулась би до своєї першої відповіді щодо судової реформи: потрібно розуміти та бачити кінцеву мету — не загальну, а конкретну. І далі вже обирати інструменти її реалізації.

«Суд присяжних в Україні має право на існування у його більш розширеній формі»

— Продовжуючи вашу тезу про наслідки та перспективи, поговорімо про такий неоднозначний аспект судового реформування, як суд присяжних. У Конституції він є, а насправді?

— Відповідно до ст.124 Конституції народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних. Згідно зі ст.127 Основного Закону правосуддя здійснюється за участю присяжних у визначених законом випадках. Чомусь вважається, що в Україні бути присяжним — це право, а не обов’язок. Однак експерти наголошують, що все має бути навпаки.

На мою думку, дієвий інститут присяжних повинен забезпечити насамперед довіру населення до судової системи, в тому числі в особі суду присяжних, а також зробити правосуддя більш близьким до народу, адже присяжні — це його представники, які зможуть максимально коректно представити інтереси громадян у системі правосуддя. Наразі ж можна тільки констатувати, що на папері суд присяжних є, а за фактом, у класичному його розумінні, — немає.

Чи потрібен нам суд присяжних? Однозначно потрібен. У цьому аспекті наведу результати опитування, проведеного в США, де суд присяжних є історично важливим інститутом судової влади. Виявилося, що ті особи, які брали участь у судових засіданнях як присяжні, довіряють суду більше, ніж інші громадяни.

Водночас бути присяжним — це велика відповідальність. У тих же США перед початком судового розгляду кожному присяжному демонструють міні-фільм, в якому коротко розповідається про основну функцію суду присяжних, права та обов’язки, а також про відповідальність за неналежне виконання обов’язків присяжного. Це налаштовує людину на серйозний підхід.

Вважаю, що саме класична схема суду присяжних має бути впроваджена в Україні, а не те напіврішення, яке існує зараз. Також потрібно буде вирішити багато питань: хто буде автором законодавчої ініціативи, з яких конкретно списків будуть обирати присяжних, враховуючи навіть ту особливість, що в Україні дуже давно не проводився перепис населення. Суд присяжних в Україні має право на існування в його більш розширеній формі.

— Погоджуся, що суд присяжних може виконувати роль інструменту підвищення довіри до суду. Але що ви можете сказати про ту частину народу, яка не хоче чекати жодних змін, а вже зараз активно реагує на ті чи інші судові процеси в дуже радикальний спосіб, інколи навіть завдаючи матеріальної шкоди органам правосуддя?

— Так, ми стикалися з таким явищем, як акція громадських активістів. 1,5 року тому була вщент розгромлена зала судових засідань №2. Переводячи ситуацію в жарт, можна сказати, що тоді це остаточно спонукало нас провести деякі ремонтні роботи. Але насправді забезпечення охорони судів є серйозним питанням сьогодення. У нас є охорона, облаштований пункт пропуску з металодетектором. Можливо, це не всім подобається, але суд має бути безпечним місцем для усіх відвідувачів.

«Ситуація з кадровим голодом у судах нашого регіону анітрохи не ліпша, ніж загалом по Україні»

— З погляду доступу до правосуддя саме в апеляційному суді тут жодних проблем. А що ви скажете про оптимізацію мережі судів на Закарпатті?

— Перш ніж відповісти на це запитання, нагадаю, як саме створювалася ця так звана мапа судів. Наприклад, Закарпаття хоча є невеликим регіоном, але дуже особливим. Коли ми почали вивчати питання оптимізації судів, то взяли 8 мап — географічну, автомобільного сполучення, електричних мереж і покриття Інтернету, кліматичну та інші. І кожна з них не лише аналізувалась окремо, але й накладалась одна на іншу.

І тоді виходило, що в Рахівському районі є місце, де на рік буває 42 грози, а значить, електрика там відключається частіше за інші регіони. В іншому — сніговий покрив у середньому на рік лежить 116 днів, а отже, хоча до суду добиратися лише 30 км, в негоду це може зайняти стільки ж часу, як 200 км по прямій трасі.

Для чого це все вивчалось? Щоб установити, де і в яких населених пунктах розташування судів буде найбільш доцільним саме в розрізі доступу до правосуддя. Сьогодні «мапа» судів Закарпаття затверджена, юридичні особи створені, але все ще гостро стоїть питання наповнення суддями. Ситуація з кадровим голодом у судах нашого регіону анітрохи не ліпша, ніж загалом по Україні.

— Ми підійшли до проблеми, про яку згадали на початку розмови. Відомо, що зараз в Україні є 14 судів, де немає жодного судді. Який стан справ із заповненням суддівських вакансій на Закарпатті?

— На щастя, у нас працюють усі суди. Хоча, дійсно, є кілька установ, де залишився один суддя. Є такі, де за штатом є всі судді, але деякі з них не можуть здійснювати правосуддя, оскільки відносяться до категорії так званих п’ятирічок. Усі ці проблеми нам відомі.

Що стосується переведення суддів до новостворених установ, то тут багато чого залежить від результатів кваліфікаційного оцінювання. Ми бачимо, що хоча Вища кваліфікаційна комісія суддів і працює на повну потужність, але вона не дотримується навіть свого приблизного графіка. На мою думку, було б набагато логічнішим перевести всіх суддів до новостворених судів, а вже після цього продовжувати процедуру кваліфоцінювання. В іншому випадку суди існуватимуть тільки на папері.

— Повертаючись до ситуації, коли в суді працює лише один законник, поцікавлюся: проблем з авторозподілом у нього немає? А як з точки зору навантаження на таких суддів?

— З авторозподілом проблем немає, але в таких судах певна категорія справ, коли потрібно утворювати колегію, вже не зможе розглядатись. Як наслідок — перенесення слухань до іншого суду. А це і втрата часу, і зайвий клопіт для всіх учасників процесу, і перевантаження нас як апеляційної інстанції, бо ми все частіше розглядаємо питання про передання справи з одного суду до іншого.

Що ж стосується штатного розпису Закарпатського апеляційного суду, то на момент створення до нас було переведено 7 суддів, зараз працює 11, але оптимальна кількість — 25. Аналізуючи ситуацію в державі, ми вже не сподіваємося, що цього року пройде конкурс на посади суддів у апеляційних судах. Проте маємо резерв: у нас є четверо суддів, які ще не пройшли кваліфоцінювання, але теоретично ще можуть цього року допомагати колективу. Тобто навіть в апеляційній інстанції Закарпаття дуже сутужно із законниками…

— Це, до речі, ще один фактор того, чому судді зараз перевантажені. Мені було дивно читати, що, виявляється, в ДСАУ є методика, в якій, наприклад, передбачено, що така-то справа має розглядатися 15 годин, хоча інколи буває, що суди не встигають її дослідити й за кілька діб. Ваша думка із цього приводу?

— Розгляд кожної справи може затягнутися незалежно від її складності. Але суд — це насамперед бюджетна організація. Абстрагуючись від емоцій, можна сказати, що кожна справа має свою ціну — як у так званих людино-годинах, так і в суто грошовому еквіваленті. От саме для обчислення як кількості суддів у суді, так і їхнього навантаження та бюджетних асигнувань і використовуються так звані модельні справи.

Вони, за великим рахунком, являють собою певні середньостатистичні справи, щодо яких підрахований умовний час для слухання, написання рішення, його проголошення тощо. І от, орієнтуючись на показники цих модельних справ, вибудовується правильний тайм-менеджмент для суддів.

Можна навіть сказати, що суддя, який неправильно використовує свій робочий час, не є кваліфікованим. Адже важко заперечити, що правильне використання суддею робочого часу зумовить суттєві покращення у роботі, тобто належне забезпечення кожному права на справедливий суд у розумні строки. Але, як ми вже говорили раніше, зараз у нашому суді недостатня кількість служителів Феміди, а отже, є окремі судді, які з початку року вже отримали понад 600 справ. Але загалом поки що справляємося.

— Дякую за відверту розмову. І наостанок: що ви хотіли б побажати вашим колегам по всій країні?

— Насамперед я бажаю колегам терпіння і ще раз терпіння. Розуміння того, що в суд приходять люди зі своїми проблемами і надією, що тут їх вдасться вирішити. Водночас ми маємо всі разом працювати над розбудовою як судової влади, так і країни загалом.