Закон і Бізнес


Прогул по собственному желанию


№49 (1399) 08.12—14.12.2018
29548

Законодательство не предусматривает возможности самостоятельно продолжать период своего отпуска даже в случае временной неработоспособности в это время. Такое заключение сделал ВС в постановлении №289/51/16-ц, текст которого печатает «Закон и Бизнес».


Верховний Суд

Іменем України

Постанова

26 вересня 2018 року                        м.Київ                               №289/51/16-ц

Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — СТРІЛЬЧУКА В.А.,
суддів: КУЗНЄЦОВА В.О., ПОГРІБНОГО С.О., СТУПАК О.В. (суддя-доповідач), УСИКА Г.І. —

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 3 на рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 10.03.2016 та рішення Апеляційного суду Житомирської області від 11.04.2016,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2016 року Особа 3 звернувся до суду з позовом до Черняхівської районної державної лікарні ветеринарної медицини про визнання незаконним наказу про звільнення з роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, нарахування коштів за лікарняним листом.

Позовна заява мотивована тим, що 25.11.2013 він прийнятий на роботу на посаду завідувача Горбулівської дільниці ветеринарної медицини. 12.10.2015 йому надана щорічна відпустка тривалістю 32 календарні дні, до 20.11.2015. У період відпустки перебував на лікарняному, мав стати до роботи 1.12.2015, але продовжив відпустку на дні лікарняного й ще одним лікарняним у цей період, тому став до роботи 31.12.2015, але був повідомлений про звільнення за прогули з 1.12.2015, отже, вважає, що відповідач його незаконно звільнив, при цьому не виплатив кошти за перебування на лікарняному. Зазначив, що таке звільнення відбулося з порушенням вимог трудового законодавства.

Уточнивши позовні вимоги, Особа 3 остаточно просив визнати незаконним звільнення на підставі наказу від 25.12.2015 за прогули без поважних причин на підставі п.4 ч.1 ст.40 КЗпП, поновити його на посаді завідувача ГДВМ, стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та зобов’язати відповідача нарахувати лікарняні за листком непрацездатності.

Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 10.03.2016 в задоволенні позову Особи 3 відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що Особа 3 до роботи 1.12.2015 не став, доказів наявності поважних причин відсутності на робочому місці не надав, а отже, допустив прогул, тому звільнення позивача з роботи проведено без порушення вимог трудового законодавства.

Рішенням АСЖО від 11.04.2016 апеляційну скаргу Особи 3 відхилено. Рішення Радомишльського районного суду від 10.03.2016 залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, враховуючи, що судом першої інстанції правильно застосовані норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносин та відповідають фактичним обставинам справи.

У квітні 2016 року Особа 3 подав до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Радомишльського районного суду від 10.03.2016 та рішення АСЖО від 11.04.2016, в якій просить скасувати оскаржувані рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами як першої, так і апеляційної інстанції порушено норми трудового права, а саме — неправильно застосовано ч.3 ст.40 КЗпП щодо недопустимості звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності, згоди на відкликання з відпустки він не надавав і вона відсутня в матеріалах справи відповідно до вимог ч.8 ст.79 КЗпП.

Ухвалою ВСС від 18.05.2016 відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 8.12.2016 зазначену справу призначено до розгляду.

<…> У березні 2018 року ВСС вказану справу передав до ВС.

Станом на час розгляду вказаної справи у ВС від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу Особи 3.

Відповідно до вимог чч.1 і 2 ст.400 ЦПК під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права й не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з ч.1 ст.402 ЦПК в суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням ст.400 цього кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, ВС дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.

Рішення суду повинне бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено, що згідно з наказом від 22.11.2013 Особа 3 25.11.2013 прийнятий на посаду завідувача ГДВМ Черняхівської райдержлікарні. 12.10.2015 відповідач видав наказ, яким Особі 3 надана відпустка тривалістю 32 календарні дні: з 20.10 до 20.11.2015. У зв’язку з перебуванням Особи 3 на лікарняному з 27.10 до 30.11.2015 останній мав стати до роботи 1.12.2015.

12.11.2015 на зборах працівників лікарні прийнято рішення про відкликання з відпустки Особи 3 після закінчення перебування його на лікарняному.

1.12.2015 відповідачем видано наказ, згідно з яким Особа 3 повинен приступити до виконання своїх обов’язків з 1.12.2015, а частина невикористаної відпустки терміном 25 календарних днів йому буде надана по закінченні виконання протиепізоотичних планів.

3.12.2015 працівниками лікарні складено акт про те, що Особа 3 ознайомлений з наказом від 1.12.2015, але відмовився поставити свій підпис про ознайомлення з наказом.

Працівниками лікарні 2.12.2015 складений акт про те, що Особа 3 відсутній з 1.12 до 2.12.2015 на робочому місті. Про причини своєї відсутності не повідомив, на телефонні дзвінки не відповідав.

15.12.2015 на зборах працівниками лікарні прийнято рішення про звільнення Особи 3 з посади завідувача ГДВМ відповідно до п.4 ст.40 КЗпП.

25.12.2015 видано наказ, яким Особу 3 звільнено з роботи з 1.12.2015 у зв’язку з прогулами без поважних причин згідно з п.4 ст.40 КЗпП і зроблений відповідний запис у трудовій книжці Особи 3.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач допустив прогул, тому звільнення його з роботи проведено без порушення вимог трудового законодавства.

Проте з такими висновками судів у повній мірі погодитися не можна.

Трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату й забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної та творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на кількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами (ст.21 КЗпП).

Згідно зі ст.1 закону «Про відпустки» державні гарантії та відносини, пов’язані з відпусткою, регулюються Конституцією, цим законом, КЗпП, іншими законами та нормативно-правовими актами.

Згідно з ч.2 ст.11 закону «Про відпустки» щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена в разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку. Якщо причини, що зумовили перенесення відпустки на інший період, настали під час її використання, то невикористана частина щорічної відпустки надається після закінчення дії причин, які її перервали, або за згодою сторін переноситься на інший період (ч.4 ст.11 закону «Про відпустки»).

Положення чинного законодавства не передбачають можливості для працівника самостійно, без погодження з роботодавцем, продовжувати період відпустки, навіть у разі тимчасової непрацездатності в період відпустки. Питання визначення строків та періодів перенесення чи продовження відпустки у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю працівника в період відпустки вирішується за заявою працівника наказом роботодавця.

Судами установлено, що стати до роботи Особа 3 повинен був 1.12.2015, тобто після закінчення відпустки та закінчення першого періоду тимчасової непрацездатності, проте став до роботи лише 31.12.2015, пояснюючи це тим, що з 21 до 30.12.2015 також перебував на лікарняному.

Відповідно до п.4 ст.40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Суди дійшли обґрунтованих висновків, що з 1.12.2015 позивач учинив прогул, оскільки не став до роботи, і поважних причин відсутності позивача на роботі в цей день суди не встановили.

Проте, перевіряючи законність оскаржуваного наказу від 25.12.2015, яким Особу 3 звільнено з роботи з 1.12.2015, суди не врахували, що за змістом ст.47 КЗпП, яка передбачає обов’язок роботодавця видати працівнику трудову книжку в день звільнення, та ст.116 КЗпП, яка встановлює обов’язок роботодавця провести розрахунок з працівником у день звільнення, останнім робочим днем є день звільнення.

Отже, працівник не може бути звільнений у день, який передує дню видання роботодавцем наказу про звільнення. Працівник може бути звільнений з підстав, передбачених КЗпП, лише у день видання наказу роботодавця або в будь-який наступний день за днем видання наказу про звільнення.

При цьому роботодавець повинен дотримуватися вимог, установлених у ч.3 ст.40 КЗпП, яка визначає, що не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за п.5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Відповідно до положення наведеної норми наказ роботодавця про звільнення працівника може бути видано в будь-який день, проте днем звільнення може бути лише робочий день, коли працівник перебуває на роботі.

Викладене свідчить про те, що суди не врахували положення наведених норм закону, внаслідок чого дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.

Вирішення інших позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, нарахування коштів за лікарняним листом можливе лише після встановлення обставин справи та вирішення питання щодо наявності підстав для поновлення позивача.

Без з’ясування вказаних обставин, виходячи зі змісту заявлених позовних вимог та підстав, на які посилався позивач на їх обґрунтування, висновки судів про відмову в задоволенні вищевказаного позову не можна вважати обґрунтованими та вважати, що в цій справі виконано завдання цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішені справ з метою ефективного захисту порушених прав, оскільки в усіх справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права.

Отже, вирішуючи спір на підставі ЦПК 2004 року, суд першої інстанції, усупереч вищевказаним положенням процесуального права, не сприяв всебічному й повному з’ясуванню обставин справи та не встановив повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, враховуючи предмет і підстави поданого позову, а також характер спірних правовідносин, не дав належної оцінки всім наявним у справі доказам.

Суд апеляційної інстанції в силу своїх повноважень мав можливість усунути зазначені порушення норм процесуального права, проте, всупереч положенням ст.303 ЦПК 2004 року, не дав належної оцінки доводам апеляційної скарги, а тому оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції не може вважатися законними й обґрунтованими та таким, що відповідає засадам цивільного судочинства, отже, підлягає скасуванню.

За приписами чч.3, 4 ст.411 ЦПК, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібраних у справі доказів.

Виходячи з викладеного та враховуючи необхідність установлення обставин, наведених вище, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а ухвалене у справі рішення апеляційного суду — скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій.

Керуючись стст.409, 411, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Особи 3 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Житомирської області від 11.04.2016 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.