Закон і Бізнес


Красиво выглядит, но не летает

Украинская реформаторская традиция заключается в трате денег, не дающей позитивного результата


Фактично результатом реформи стало те, що чимало досвідчених суддів не захотіли брати участі в конкурсах.

№38 (1388) 22.09—28.09.2018
Василий ЮРЧЕНКО, судья Высшего административного суда в отставке
318524
318524

Судебно-правовая реформа длится с 1992 года. Легионы реформаторов приходили на смену друг другу, однако воз украинского правосудия и ныне там: в хаосе и противоречиях, противостоянии видов юрисдикции, борьбе за мифическое верховенство права. Потому что судебная реформа в Украине бесконечна во времени и бессмысленна по сути.


Кількість, якість, швидкість, вартість

Усяка людська діяльність, у тому числі судочинство, оцінюється за чотирма основними показниками: кількістю, якістю, швидкістю (строками) та вартістю (ціною). Решта є або складовими частинами названих, або їх наслідками.

Наприклад, утвердження верховенства права є складовою якості судочинства, а довіра до судів — наслідком усіх названих показників. Метою будь-якої реформи, у тому числі й судової, повинне бути покращення кожного з них.

Кількісних критеріїв, що характеризують судочинство, три: чисельність справ і матеріалів, що надходять, кількість фактично розглянутих справ і матеріалів та чисельність суддів, які цю роботу виконують. Перший залежить від якості правового регулювання тих чи інших суспільних відносин. Тобто що недолугішим буде законодавство, то більше справ надходитиме до судів.

У 2007 році в судах України перебувало 8,7 млн справ і матеріалів, приблизно стільки ж, скільки в судах Китаю. У 2016-му ця цифра скоротилася до майже 4 млн, тобто нібито стало краще. Але ніхто ніколи не вивчав питання оптимальної чисельності справ, не аналізував причин збільшення чи зменшення цього показника.

Якість роботи визначається передусім кількістю скасованих (змінених) рішень. Так, у 2016 році в порядку цивільного судочинства місцевими загальними судами розглянуто 964 тис. справ і матеріалів. З них суди апеляційної інстанції скасували 33 тис. рішень, касаційної — ще 5,2 тис.

Багато це чи мало? Напевне, у 4—5 разів більше від допустимого, якщо взагалі можна говорити про якусь допустимість. Але мова не про це.

Кожен з наведених показників, за винятком вартості розгляду справи, що нікого не цікавить, визначається за кожне півріччя щодо кожної з чотирьох видів юрисдикції. І саме за цими ознаками можна помітити якісь зміни. Але конкретика, знову ж таки, нікого не цікавить.

Ілюзорна мета, невизначені завдання

З пояснювальної записки до проекту чинного закону «Про судоустрій і статус суддів» убачається, що метою його прийняття є практична реалізація принципу верховенства права і забезпечення кожному права на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом. Для окреслення завдання цього закону використана та ж словесна «вода». Отже, жодних шансів установити і перевірити, чи будуть досягнуті мета та завдання закону, немає. Жодних реальних показників, реальних цифр.

Окрім однієї — кількості суддів Верховного Суду. Нині їх 200. Але звідки взялося це число? Жодних обґрунтувань у будь-яких джерелах не знайдете.

В Україні після скорочення вакантних посад залишилося приблизно 7000 суддів на понад 40 млн населення. Для прикладу, у КНР на майже 1,5 млрд населення та 198 тис. суддів у Верховному суді — 360 суддів. У Росії на 145 млн громадян і 27 тис. суддів у ВС — 170 суддів. У ВС Франції лише 90 суддів. Не кажучи вже про Велику Британію з її 12-ма суддями ВС чи США з 9-ма суддями ВС.

Чому ж у нас 200?

Очевидним позитивом є те, що суддів касаційної інстанції стало менше, погано те, що ніхто не знає, скільки їх має бути. Складно уявити, яким чином 101 суддя ВС (а саме стільки залишилося у касаційних судах після утворення Великої палати) дасть раду приблизно 50 тис. справ, які не встигли розглянути 300 суддів вищих спецсудів. При цьому не варто забувати про надходження тисяч скарг уже до ВС.

Варіантів виходу із ситуації два. По-перше, необхідно встановити процесуальні запобіжні механізми, які дадуть суддям ВС можливість масово відмовляти у відкритті проваджень. Проте тут виникає проблема з реалізацією однієї з головних складових принципу верховенства права — доступу до правосуддя, що проголошено основною метою реформи.

Другий варіант уже випробуваний майже 10 років тому, коли десятки тисяч цивільних справ передали до апеляційних судів і вони з успіхом виконали поставлені завдання, спрацювали як 27 регіональних верховних судів. Проте і в першому, і в другому випадках виникає запитання: а для чого було потрібно стільки піару, зусиль, коштів?

Нинішній ВС нагадує великий колгосп, в котрому, як і у всякому колгоспі, порядок якщо і буде, то не скоро. Річ у тім, що лише половина суддів більш-менш готова до роботи на рівні кваліфікаційних вимог до судді ВС. В основному це судді Верховного та вищих спецсудів. Ще 30—40%, можливо, досягнуть такого рівня через 3 роки, решта — через 5, а дехто, як показує практика, ніколи.

Принизливий конкурс

Очевидним є і той факт, що судді ліквідованого ВСУ, які вже зняли мантії, професійно не слабші від тих, хто прийшов їм на заміну. І процедура відбору суддів ВС образлива для такого рівня професіоналів. За методикою вона аналогічна добору патрульних поліцейських чи кандидатів у місцеві суди.

При цьому тестування останніх набагато складніше. Поміркуйте самі: кандидати до ВС складали тести лише за обраною юрисдикцією. Натомість тим, хто претендує на мантію вперше, до тестових завдань включають питання щодо 4-х видів юрисдикції. Перші знали всі питання тестів, другі — лише основи завдань, перелік яких не був вичерпним. Одних окремо перевіряли з приводу володіння українською, кандидати до ВС іспиту з державної мови не складали.

І на завершення: «першаки» мали набрати не менш як 75% балів, а до кандидатів у ВС подібних вимог не висували. Втім, усі ці перевірки не враховують головного: суддя ВС — це філософ, мислитель, аналітик. Конкурсні завдання для них мають бути не у вигляді примітивних тестів, це повинна бути наукова робота рівня, не нижчого від кандидатської: реферат, узагальнення судової практики з відповідними висновками чи проектами постанов пленуму. Це все мало б публікуватися і бути доступним для всіх охочих.

Судді судів першої інстанції, адвокати можуть допускатися до такого конкурсу лише у виняткових випадках: наявності наукового ступеня, відсутності скасованих рішень.

До речі, засекречення від громадськості письмових практичних завдань свідчить про маніпулятивний характер конкурсу, оскільки за якістю рішення можна багато дізнатися про рівень кваліфікації. Письмові роботи конкурсантів не є їхніми особистими даними. Відкритий доступ до письмових робіт допоможе визначити професійний рівень як тих, хто їх писав, так і тих, хто оцінював.

Орієнтація на вулицю

Головними завданнями нинішньої реформи проголошено так зване відновлення довіри до судів і суддів та утвердження принципу верховенства права.

Ніде в офіційних документах немає даних про те, який рівень довіри зафіксовано станом на початок реформи і якого результату планується досягнути. Висловлю крамольний, але правдивий висновок про те, що в Україні є нормальний, достатній, такий, що відповідає європейським стандартам, рівень суспільної довіри до судів, а твердження про відсутність довіри і необхідність її відновлення є політичним обманом.

Існує 4 способи визначити рівень довіри до судів. Перший і, мабуть, єдиний для наших реформаторів полягає в опитуванні громадян на вулицях. Переважна більшість з них ніколи з роботою судів не стикалась і своє ставлення сформувала під впливом ЗМІ, які, за окремими винятками, постійно поливають суди брудом. Така «довіра» жодним чином не залежить від якості роботи судів, і жодна реформа її не відновить.

Не варто дивуватися заявам політиків, які використовують показник вуличної довіри до судів для досягнення своїх меркантильних цілей. Але не зрозуміло, чому ці популістські маніпуляції озвучують професіонали, які цілком серйозно обговорюють питання підвищення такої довіри.

Другий спосіб був реалізований за підтримки програми USAID: при виході з приміщень судів були опитані близько 40 тис. громадян — учасників справ. Рівень довіри, за результатами таких опитувань, не був нижчим від 40%. І це було визначено за рік до того моменту, коли раптом вирішили відновлювати довіру до судової системи.

Третій — установлений процесуальним законодавством, відповідно до якого кожна особа, яка бере участь у справі, за наявності підстав має право заявити відвід судді (суддям). За 9 років колегія суддів ВАС, в якій я працював, розглянула понад 10000 справ. За цей час нам було заявлено не більш як 10 відводів. Кількість відводів суддям судів першої та апеляційної інстанцій також була мізерною. При цьому слід мати на увазі, що дуже часто відводи заявляються виключно з метою затягування розгляду.

Четвертий спосіб пов’язаний з визначенням кількості оскаржених рішень. Так, у 2016 році було оскаржено лише 12,2% рішень від ухвалених у цивільних справах. Це свідчить про неймовірно високий рівень довіри громадян. У кримінальних справах оскаржено 24,1% вироків. Дещо інший показник в адміністративному судочинстві — 62%, що пояснюється насамперед тим, що підрозділи Пенсійного фонду та фіскальної служби, які є основними учасниками цих справ, мають вказівку оскаржувати всі рішення, ухвалені не на їхню користь. У цьому випадку високий рівень скарг суб’єктів владних повноважень свідчить про належний захист адмінсудами законних прав та інтересів громадян.

Отже, обґрунтованих підстав для розправи над суддями не було. Чи були випадки хабарництва серед суддів? Були, ще й сьогодні такі випадки трапляються. Чи ухвалювались незаконні рішення? Так, і будуть ухвалюватися, оскільки від помилок у суддівській роботі не застрахований ніхто.

Потрібно цілеспрямовано і жорстко боротись із проявами хабарництва, позбавлятись від суддів, які не уміють чи не хочуть  якісно працювати, але не ламати через коліно всю систему. Нинішнє кваліфоцінювання та радикальне і нічим не обґрунтоване переформатування судів проблеми хабарницва жодним чином не вирішують. Реформа відправила у відставку тисячі досвідчених, висококваліфікованих та добросовісних професіоналів, замінити яких у найближчі роки просто ніким. 

Що ж таке «верховенство права»?

Принцип верховенства права ґрунтовно досліджений в українській юридичній науці. Проте для суспільства це нічого не означає. Цей принцип в українських реаліях швидше нагадує анархію, оскільки кожен, як правило, завойовує своє місце в суспільстві, обстоюючи верховенство винятково свого права. Адже неможливо жити за принципами верховенства права, не навчившись жити за законом.

Хто із суб’єктів владних повноважень в Україні діє виключно за законом? Жоден! Особливо смішно, а можливо, і трагічно виглядає ситуація, коли ті, хто нібито утверджує в суспільстві верховенство права, самі на очах у всіх нахабно порушують норми Конституції, голосуючи «за того хлопця».

Ще одна проблема полягає в надзвичайній складності розуміння такого феномена, як верховенство права. Юридична наука конкретного визначення цього поняття не дає.

Очевидно, що суддям надзвичайно важко застосовувати на практиці цей принцип, тлумачення якого навіть серед науковців спричиняє суперечності. Вбачається, що для практичного застосування достатньо визначити верховенство права як сукупність правових норм, спрямованих на захист прав людини.

Їх перелік міститься у законодавстві: Конституції і тлумаченнях окремих її положень Конституційним Судом. До речі, КС установив, що верховенство права — це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його застосування у правотворчій та правозастосовній діяльності, зокрема в законах, які за своїм змістом мають відповідати ідеям соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.

Це також Загальна декларація прав людини, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод з протоколами та рішення Європейського суду з прав людини. Нарешті, це українське законодавство, спрямоване на захист прав людини. Завершують цю ієрархію правові позиції Верховного Суду.

Якби українські судді у своїй роботі керувалися цією сукупністю правових норм, то говорити про вишукування додаткових елементів, властивостей, ознак верховенства права не було б потреби.

Реформа заради процесу

І насамкінець: українська судова реформа нагадує літак, виготовлений за передовими технологіями, розкішний на вигляд, який гучно гуде, погойдує крилами, їздить по злітній смузі, але не літає: така функція не передбачена. Так і в судовій реформі: нові конкурси, високі зарплати, електронний документообіг, автоматизований розподіл справ, зразкові рішення ВС у типових справах...

Забули маленьку річ, таку собі детальку — стадію виконання судових рішень. А проблема полягає в тому, що стан виконання судових рішень в Україні просто катастрофічний. Судочинство, яке не закінчується реальним виконанням ухвалених рішень, є нікчемним, нічого не варте та нікому не потрібне.

На початку 2000-х заступник Голови Верховного Суду України Петро Шевчук (на жаль, уже покійний) робив доповідь у США для американських суддів про судову реформу. І помітив: що більше розповідає, то здивованішими стають обличчя слухачів. За кавою він запитав, що їх так вразило. І почув: американці вважають Україну бідною державою, яка потребує постійної фінансової допомоги, а ті зміни, до яких вдається наша країна і які вимагають величезних матеріальних витрат, багата Америка собі дозволити не може.

Відтоді нічого не змінилося. Гроші, особливо бюджетні, просочуються, як вода, у реформений пісок. Провідники реформи у згадуваній пояснювальній записці зазначили: жодних видатків з бюджету не передбачено, скільки грошей буде на неї витрачено — не відомо. Дійсно, навіщо рахувати і кого це цікавить? Нехай американці рахують, ми не скупимося.

Проте українська реформаторська традиція полягає не лише у бездумному витрачанні грошей. Головна її ознака: ці витрати, як правило, не дають жодного позитивного результату. Ще гірше те, що результат реформаторів не цікавить, він зазвичай не запланований. Ми задоволені самим фактом реформ.

Висновки доволі очевидні. Обґрунтованих підстав для радикального переформатування судової системи, масової заміни суддівського корпусу не було.

Ліпше не буде. Хоча б з тієї причини, що 75% суддів залишилися на своїх посадах, а доказів того, що нові кращі, поки що немає. На щастя, гірше також не буде, знову ж таки, з тієї причини, що 75% суддів залишилися на своїх посадах і зуміють утримати судову систему на тому ж рівні, що й до реформи.

У результаті маємо те саме, що й мали, за винятком величезних коштів, витрачених на досягнення того, що й так було.