Закон і Бізнес


Минюст для ВСП никто


№14 (1364) 07.04—13.04.2018
5989

Право на обжалование решения субъекта властных полномочий предоставлено лицу, в отношении которого оно принято или которого непосредственно касается. Такое заключение сделал ВС в постановлении №800/414/17, текст которого печатает «Закон и Бизнес».


Верховний Суд

Іменем України

Постанова

15 березня 2018 року                       м.Київ                                №800/414/17

Велика палата Верховного Суду у складі:

головуючого — КНЯЗЄВА В.С.,
судді-доповідача ПРОКОПЕНКА О.Б.,
суддів: АНТОНЮК Н.О., БАКУЛІНОЇ С.В., БРИТАНЧУКА В.В., ГУДИМИ Д.А., КІБЕНКО О.Р., ЛОБОЙКА Л.М., РОГАЧ Л.І., САПРИКІНОЇ І.В., СИТНІК О.М., ТКАЧУКА О.С., УРКЕВИЧА В.Ю., ЯНОВСЬКОЇ О.Г.,

розглянувши в судовому засіданні апеляційну скаргу Міністерства юстиції на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25.01.2018 в адміністративній справі за позовом Мін’юсту до Вищої ради правосуддя про визнання протиправними та скасування рішень, зобов’язання вчинити дії,

УСТАНОВИЛА:

У жовтні 2017 року Мін’юст звернувся до Верховного Суду з адміністративним позовом до ВРП, в якому просив: визнати протиправними та скасувати рішення цього органу <…>, зобов’язати ВРП прийняти до розгляду звернення Мін’юсту щодо порушення суддями вимог щодо несумісності.

На обґрунтування позову Мін’юст вказав, що, виявивши підстави для застосування заборон, передбачених законом «Про очищення влади» від 16.09.2014 №1682-VII, щодо деяких суддів, він звернувся до ВРП з заявами про звільнення таких суддів з посад у зв’язку з порушенням ними вимог несумісності. Однак його заяви відповідач залишив без розгляду.

Під час розгляду заяв, на думку позивача, ВРП не врахувала положень закону №1682-VII, здійснила їхній розгляд поверхово та формально, без аналізу всіх норм законодавства. З огляду на вказане позивач вважає оскаржувані рішення відповідача протиправними та такими, що підлягають скасуванню.

КАС у складі Верховного Суду ухвалою від 25.01.2018 провадження в цій справі закрив на підставі п.1 ч.1 ст.238 Кодексу адміністративного судочинства, оскільки зазначену справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

За правовим висновком КАС у складі Верховного Суду, викладеним у спірній ухвалі, Мін’юст не наділений повноваженнями щодо звернення з позовами до суду під час забезпечення проведення перевірки, передбаченої законом №1682-VII, тому оскаржувані ухвали ВРП щодо залишення без розгляду звернень позивача та зобов’язання прийняти до розгляду такі звернення не можуть бути предметом розгляду адміністративного суду за зверненням Мін’юсту.

Не погодившись із зазначеною ухвалою з підстави порушення судом норм матеріального та процесуального права, у лютому 2018 року Мін’юст подав до Великої палати ВС апеляційну скаргу, у якій просить скасувати цю ухвалу, а справу направити до КАС у складі ВС як суду першої інстанції для продовження розгляду.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, Мін’юст посилається на неправильне застосування судом положень закону №1682-VII, Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 2.07.2014 №228, КАС. На думку скаржника, у спірній ухвалі суд мав би застосувати ч.9 ст.1 закону №1682-VII, яка передбачає можливість оскарження в судовому порядку рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень при виконанні цього закону, та пп.33 п.5 положення, відповідно до якого Мін’юст із метою організації своєї діяльності забезпечує представництво своїх інтересів в судових та інших органах. Також Мін’юст вказує, що закон «Про Вищу раду правосуддя» від 21.12.2016 №1798-VIII не містить заборон щодо оскарження ухвали ВРП про залишення без розгляду заяви щодо несумісності, тому Мін’юст як законний суб’єкт подання такої заяви має право на оскарження такої ухвали в судовому порядку. Крім того, скаржник зазначає, що, на порушення ст.239 КАС, суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі не вказав суд, до юрисдикції якого віднесено розгляд цієї справи.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ВРП заперечує проти вимог апеляційної скарги та просить залишити її без задоволення. Представник ВРП вважає, що суд, дослідивши нормативні акти, які регламентують діяльність Мін’юсту, дійшов правильного висновку, що позивач не наділений повноваженнями щодо звернення з позовом до суду під час забезпечення проведення перевірки, передбаченої законом №1682-VII.

Ухвалою Великої палати ВС від 14.02.2018 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Мін’юсту на ухвалу КАС у складі ВС від 25.01.2018 та призначено адміністративну справу до апеляційного розгляду у відкритому судовому засіданні.

Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи та надані на противагу їм аргументи представника ВРП, перевіривши матеріали справи, заслухавши в судовому засіданні думку представників Мін’юсту та ВРП, Велика палата ВС переглянула оскаржуване судове рішення й не виявила порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч.1 ст.2 КАС є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

У ст.266 КАС встановлено певні особливості провадження для окремих категорій адміністративних справ, серед яких і справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРП.

У свою чергу при вирішенні питання щодо можливості застосування спеціальних правил КАС, передбачених для розгляду цієї категорії спорів, визначальним є предмет спору, тобто зміст (суть) актів, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень, а також суб’єктивний склад учасників спору.

КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів. Не поширюють свою дію ці положення на правові ситуації, що вимагають інших форм захисту від стверджуваних порушень прав чи інтересів.

Відповідно до ч.4 ст.5 КАС суб’єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами.

Такий обмежувальний принцип щодо можливості звернення суб’єкта владних повноважень з позовом до суду адміністративною юрисдикції продубльований і в п.5 ч.1 ст.19 КАС, яким передбачено, що за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб’єкту законом.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами.

Отже, можливість звернення суб’єкта владних повноважень до суду адміністративної юрисдикції має бути пов’язана з виконанням ним владних управлінських функцій у межах повноважень та за умови, що право на таке звернення прямо передбачене законом.

Основні засади організації діяльності, перелік завдань та повноважень Мін’юсту регламентовано в положенні.

У п.1 положення передбачено, що Мін’юст є органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої законом №1682-VII.

Згідно з пп.531 п.4 положення Мін’юст забезпечує відповідно до закону №1682-VII: проведення перевірки, передбаченої зазначеним законом; формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення закону №1682-VII, надання інформації із зазначеного реєстру та оприлюднення на власному веб-сайті відомостей з нього.

Мін’юст звертається до Вищої ради юстиції та/або Вищої кваліфікаційної комісії суддів з поданням про звільнення суддів у випадках, визначених законом №1682-VII (пп.532 п.4 положення).

Інших повноважень Мін’юсту на виконання завдань щодо забезпечення проведення перевірки, передбаченої законом №1682-VII, ані положенням, ані іншими нормативно-правовими актами не передбачено.

З огляду на викладене Мін’юст не наділений повноваженнями щодо звернення з позовами до суду під час забезпечення проведення перевірки, передбаченої законом №1682-VII, а отже, і оскаржувані ухвали ВРП щодо залишення без розгляду заяв позивача та зобов’язання прийняти до розгляду такі заяви не можуть бути предметом розгляду адміністративного суду за зверненням Мін’юсту.

Стосовно ж посилань представника Мін’юсту на те, що цей позов поданий ним як суб’єктом владних повноважень з приводу реалізації компетенції у сфері управління на підставі п.1 ч.1 ст.17 КАС (в редакції закону від 13.07.2017 №2136-VIII), суд звертає увагу на таке.

У компетенційних спорах позивачем є суб’єкт владних повноважень, якщо він вважає, що інший суб’єкт владних повноважень своїм рішенням або діями втрутився в його компетенцію або що прийняття такого рішення чи вчинення дій є його прерогативою.

Водночас у цьому випадку позивач фактично оскаржує рішення ВРП, які не стосуються інтересів та не порушують прав Мін’юсту, а мають безпосередній вплив лише на суддів, стосовно яких вони ухвалені, тобто є актами індивідуальної дії.

Індивідуальний акт — це акт (рішення) суб’єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (п.19 ч.1 ст.4 КАС).

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право на оскарження рішення (індивідуального акта) суб’єкта владних повноважень надано особі, щодо якої воно прийняте або прав, свобод та інтересів якої воно безпосередньо стосується.

З огляду на зазначене та правовідносини, які виникли між сторонами у зв’язку зі зверненням Мін’юсту до ВРП із заявами про звільнення деяких суддів з посад у зв’язку з порушенням ними вимог несумісності, стверджувані позивачем порушення закону №1682-VII під час прийняття оскаржуваних рішень ВРП не можна вважати обґрунтованими, оскільки ці рішення та діяльність органів ВРП щодо їх постановлення не підлягають оскарженню в судах за зверненням Мін’юсту.

Велика палата ВС уважає, що поняття «спір, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в ширшому значенні, тобто поняття стосується як спорів, що не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду, а тому суд першої інстанції правильно не вказав суд, до юрисдикції якого мав би, за аргументами скаржника, належати розгляд цієї справи.

З огляду на зміст та юридичну природу обставин, зазначених у позовній заяві, КАС в оскаржуваній ухвалі від 25.01.2018 дійшов правильного висновку про те, що цю адміністративну справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Міркування та твердження позивача в апеляційній скарзі щодо підсудності не спростовують правильності правових висновків цього рішення.

Ураховуючи наведене, Велика палата ВС дійшла висновку, що, по суті, суд прийняв правильне процесуальне рішення, тому немає підстав для скасування оскаржуваної ухвали КАС у складі ВС від 25.01.2018.

Ураховуючи викладене та керуючись стст.242, 243, 250, 266, 315, 316, 321, 322 КАС, Велика палата ВС

ПОСТАНОВИЛА:

1. Апеляційну скаргу Міністерства юстиції залишити без задоволення.

2. Ухвалу КАС у складі ВС від 25.01.2018 залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

У повному обсязі постанову складено 20.03.2018.